Постанова 4812 № 479/1226/24

28.04.26 22-ц/812/966/26 Провадження №22-ц/812/966/26 П О С Т А Н О В А Іменем України 28 квітня 2026 року м. Миколаїв Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого: Базовкіної Т.М., суддів: Царюк Л.М. та Яворської Ж.М., із секретарем судового засідання: Чистою В.В., за участю представників: позивача адвоката Кравченка О.С., відповідачів Іванченка О.О., Рябченко В.П., розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції цивільну справу №479/1226/24 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана її представником адвокатом Кравченком Олександром Сергійовичем, на рішення, яке ухвалив Кривоозерський районний суд Миколаївської області під головуванням судді Репушевської Олени Віталіївни у приміщенні цього суду 24 лютого 2026 року, повне судове рішення складено того ж дня, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Рохманова Оксана Володимирівна, Товариство з обмеженою відповідальністю «Агрофірма Корнацьких», про визнання недійсним договору купівлі-продажу, у с т а н о в и в : У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу. Позов, з урахуванням змінених підстав позову, мотивований тим, що ОСОБА_1 була власником земельної ділянки площею 5,15 га з кадастровим номером 4823980400:02:000:0100 з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в межах території Багачівської сільської ради Миколаївської області (колишній Кривоозерський район). У 2024 році вона випадково дізналася, що 26 грудня 2023 року за довіреністю ОСОБА_2 від її імені уклав договір купівлі-продажу зазначеної вище земельної ділянки з ОСОБА_3 . Даний договір купівлі-продажу зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та у реєстрі прав власності 26 грудня 2023 року, номер відомостей про речове право: 53109616. Як на підставу для задоволення позовних вимог, позивачка посилається на ту обставину, що продаж належної їй земельної ділянки відбувся з порушенням норм діючого законодавства, оскільки свого дозволу на продаж земельної ділянки вона не надавала, будь-яких розпоряджень на продаж землі жодній особі не давала та нікого не вповноважувала на вчинення дій даного характеру. Вважає, що ОСОБА_2 з власної ініціативи розширив надані йому повноваження згідно доручення, виданого позивачем ще 10 жовтня 2003 р., не погодив таке розширення з позивачем і не отримав схвалення від останньої, що є підставою для визнання такого правочину недійсним та скасування рішення про його державну реєстрацію. Посилаючись на викладене, позивачка просила визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 26 грудня 2023 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Романовою О.В., зареєстрований в реєстрі за №1871, а також скасувати рішення про держану реєстрацію прав та їх обтяжень у Державному реєстрі прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, індексний номер 70897209, від 16 грудня 2023 року, стягнути з відповідача понесені нею судові витрати. Ухвалою Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 22 травня 2025 року до участі у справі залучено співвідповідача ОСОБА_2 та третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Рохманова О.В., Товариство з обмеженою відповідальністю «Агрофірма Корнацьких». Представник відповідачки ОСОБА_3 адвокат Рябченко К.П. подала відзив на позовну заяву, в якій просила відмовити в задоволенні позову. Мотивувала відзив тим, що твердження позивачки про відсутність повноважень у повіреного на укладення оспорюваного договору спростовується змістом доручення, яке видала позивачка 10 жовтня 2003 року. Крім того звертала увагу на те, що договір укладений відповідно до положень закону, а розрахунок за ним проведений повністю, а відповідачка є добросовісним набувачем земельної ділянки. У відзиві на позовну заяву представник ОСОБА_2 адвокат Іванченко О.О. просив відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, зазначаючи, що відповідач ОСОБА_2 не є належним відповідачем у справі, а ОСОБА_3 є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, яка її придбала за відплатним договором на законних підставах. Позивач довіреністю уповноважив Корнацького А.О. розпоряджатися належним позивачу майном, вказаним у довіреності і протягом усього часу дії довіреності не вчиняла дії щодо її припинення, що свідчить про дійсне її волевиявлення на підтвердження дійсності довіреності та повноважень ОСОБА_2 . Крім того позивачка всебічно сприяла укладанню спірного договору. Зокрема, передала ОСОБА_2 необхідні для укладання договору оригінали документів. Отже, твердження позивачки, що вона нікого не уповноважувала продавати спірну земельну ділянку не відповідає дійсності та наявним в матеріалах справи доказам. Рішенням Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 24 лютого 2026 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що оскільки оспорюваний договір повністю відповідає чинному на момент його укладання законодавству, ОСОБА_1 позбавлена можливості стверджувати, що земельна ділянка вибула з її володіння поза волею. Суд зазначив, що ОСОБА_1 не тільки видала ОСОБА_2 доручення, яким передбачено повноваження повіреного вчиняти правочини щодо належного їй майна, але й всіляко сприяла укладанню цього договору, зокрема, передала ОСОБА_4 необхідні для укладання договору оригінали документів, не чинила жодних перешкод для його укладання, зокрема, шляхом надсилання листів повіреним про припинення довіреності, скасування доручення у нотаріуса тощо, що свідчить про дозвіл (згоду) на укладання спірного договору. Згідно доручення Корнацький О.А. як представник ОСОБА_1 був наділений усім обсягом повноважень, необхідним для вчинення від імені неї правочинів щодо розпорядження спірною землею. Суд встановив, що видане ОСОБА_1 доручення не було нею скасовано, було чинним на день укладання договору, що свідчить про згоду позивача з усіма діями, які вчиняв повірений протягом терміну дії доручення. Натомість ОСОБА_3 було вжито усіх можливих заходів, проявлено розумну обачність для з`ясування правоздатності продавця в особі його представника на вчинення правочину із відчуження землі, а також добросовісно виконано всі умови відплатного договору купівлі-продажу земельної ділянки, сплачено визначену договором ціну, всі грошові зобов`язання виконані у повному обсязі у визначених законом формі та порядку. В апеляційній скарзі представник позивачки ОСОБА_1 адвокат Кравченко О.С. просить рішення суду скасувати та задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції не надав оцінки обґрунтування позовних вимог значним суспільним інтересом розгляду цієї справи для мешканців колишнього Кривоозерського району Миколаївської області. Щодо видачі позивачкою у 2003 році довіреності та передачі оригіналу державного акту, то остання отримала від ОСОБА_2 за це кошти з розрахунку 600 доларів США за 1 га. В подальшому у 2005 році ОСОБА_5 від імені власників земельних ділянок уклав довгострокові договори оренди землі на 50 років з ТОВ «Агрофірма Корнацьких». При цьому ані ОСОБА_5 (директор ТОВ «Юридична фірма Корнацьких»), ані ТОВ «Агрофірма Корнацьких» власникам земельних ділянок оригіналів примірників договорів оренди не надали. 26 грудня 2023 р. ОСОБА_2 , діючи на підставі довіреності від 10 жовтня 2003 року, уклав договір купівлі-продажу №1871 спірної земельної ділянки з ОСОБА_3 , яка є його рідною сестрою за ціною 183010 грн. Кошти від продажу перераховано на рахунок повіреного ОСОБА_2 , а не на рахунок позивачки. Позивачка жодних коштів від продажу не отримала. Крім того, представник позивачки вказує, що за змістом частини третьої статті 238 ЦК України довіритель наділений правом визнати недійсним договір, укладений представником на свою користь або на користь пов`язаної особи, незалежно від того, на яких умовах він укладений. Довіритель не повинен доводити збитковість правочину чи недобросовісність дій представника - укладення договору не в інтересах довірителя презюмується. Проте, суд першої інстанції цього правила не застосував, що є грубим порушенням норм матеріального права, а також неправильно застосував норми матеріального права в частині підстав недійсності оспорюваного правочину. Оспорюваний правочин вчинявся на підставі довіреності, виданої 10 жовтня 2003 року, а тому при вирішенні питання про наявність у представника повноважень необхідно було дослідити законодавство, що діяло саме на момент видачі довіреності. До спірних правовідносин щодо дійсності повноважень представника в частині продажу земельних ділянок слід застосовувати положення Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (зі змінами та доповненнями станом на 1998 рік). Відповідно до статті 62 ЦК Української РСР 1963 року законодавець прямо забороняв укладання угод через представника, якщо такі угоди заборонені законом. На момент видачі довіреності діяв мораторій на відчуження земель сільськогосподарського призначення. Отже, оскільки на момент видачі довіреності позивачка не мала права продавати свою земельну ділянку, вона не могла передати таке право повіреному. Довіреність у частині права на продаж спірної земельної ділянки є недійсною з моменту її посвідчення. Законом від 09 лютого 2006 р. №3415-IV п. 15 Перехідних положень ЗК України прямо закріплено: угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на відчуження земельних ділянок, в частині передачі прав на відчуження цих земельних ділянок на майбутнє, є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення) (п. 14-1 розділу X «Перехідні положення» ЗК України). Після скасування мораторію у 2021 році повірений ОСОБА_2 зобов`язаний був звернутися до позивачки та отримати її актуальне волевиявлення щодо продажу ділянки. Натомість він через 21 рік без погодження з власницею вчинив правочин. Посилання відповідачів на постанови Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 479/662/21 та від 09 листопада 2022 року у справі № 484/4338/21 не спростовують цей аргумент: у тих справах предметом дослідження були договори оренди, а не купівлі-продажу. Мораторій в Україні не поширювався на договори оренди. У справі ОСОБА_1 оспорюється саме договір купівлі-продажу, тому, на думку представника позивача, наведені правові висновки щодо оренди незастосовні. Також, суд першої інстанції визнав ОСОБА_3 добросовісним набувачем, не дослідивши її родинний зв`язок з повіреним ОСОБА_2 та всю сукупність обставин. Набуваючи земельну ділянку у свого брата ОСОБА_2 , ОСОБА_3 була зобов`язана проявити підвищений ступінь обачності та переконатись, що власник погоджується з умовами правочину. Крім того, сам факт перерахування коштів не на рахунок продавця (позивачки), а на рахунок повіреного ( ОСОБА_2 ) мав насторожити покупця і слугував очевидною ознакою того, що правочин вчиняється не в інтересах продавця. У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_2 , адвокат Іванченко О.О. просить рішення першої інстанції залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення, вважає, що наведені в апеляційній скарзі мотиви для скасування рішення суду є юридично неспроможними та необґрунтованими. У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідачки ОСОБА_3 адвокат Рябченко К.П. просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги. Відзив представник відповідачки мотивує тим, що доводи скарги є безпідставними, а рішення суду законним та обґрунтованим. Заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково із таких підстав. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина статті 2 ЦПК України). Вимоги до судового рішення викладені у статтях 263, 264 ЦПК України. Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із вимогами часини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону не повною мірою. Як встановив суд першої інстанції і таке вбачається з матеріалів справи, відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серії МК №088067, виданого 30 вересня 2003 року Кривоозерською райдержадміністрацією, ОСОБА_1 набула у власність земельну ділянку площею 5,15 га, кадастровий номер: 4823980400:02:000:0100, розташовану в межах території Багачівської сільської ради з цільовим призначенням - ведення товарного сільськогосподарського виробництва (том 1, а.с. 10). За договором купівлі-продажу, реєстраційний номер: 1871, посвідченим 26 грудня 2023 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рохмановою О.В., земельна ділянка з кадастровим номером 4823980400:02:000:0100, площею 5,1508 га, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована в межах Багачівської сільської ради Первомайського району Миколаївської області (колишній Кривоозерський район) була відчужена ОСОБА_3 , що підтверджено інформацією з Державного реєстру речових прав, номер відомостей про речове право: 53109616 (том 1, а.с.11, 23-24). Зі змісту вказаного договору купівлі-продажу вбачається, що продавцем даної земельної ділянки була позивачка ОСОБА_1 , від імені якої діяв ОСОБА_2 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Первомайського міського нотаріального округу Миколаївської області Цихонею В.А. 10 жовтня 2003 року, реєстровий №8368, а покупцем ОСОБА_3 , від імені якої діяв ОСОБА_6 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Первомайського районного нотаріального округу Ткаченко Н.В. 30 листопада 2023 року, реєстровий №1854 (том 1, а.с.23-24, 33). У цій справі ОСОБА_1 просить визнати недійсним договором купівлі-продажу, реєстраційний номер: 1871, який укладений 26 грудня 2023 року від її імені повіреним ОСОБА_2 , та скасувати державну реєстрацію права власності на відчужену за цим договором земельну ділянку за ОСОБА_3 . Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Вирішуючи спір, суд вважав, що як підставу недійсності зазначеного договору купівлі-продажу позивачка зазначає те, що повірений не погоджував з нею умов продажу земельної ділянки і діяв на власний розсуд, так як у нього повноважень згідно змісту довіреності на продаж земельної ділянки не було, а вчинив договір в своїх інтересах. Натомість, як убачається з тексту позовної заяви з урахуванням заяви представника позивачки про зміну предмету позову (том 1, а.с. 75-86), ОСОБА_1 як на підставу визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним посилалась на те, що вона не надавала дозволу на продаж земельної ділянки, а в силу змін, внесених у пункт 15 Перехідних положень ЗК України законом від 09 лютого 2006 року, видана позивачкою ОСОБА_2 довіреність в частині права повіреного розпоряджатися (відчувати) земельною ділянкою стала недійсною. Як правове обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила положення статті 228 ЦК України. Суд першої інстанції, вирішуючи спір, не взяв до уваги зазначені підстави позовних вимог та не дав їм належного правового аналізу. Також суд першої інстанції не звернув увагу на визначений позивачкою ОСОБА_1 склад відповідачів та заперечення щодо цього, викладені у відзиві на позовну заяву представника відповідача ОСОБА_2 . Так, вирішуючи питання про склад осіб, які братимуть участь у справі, суд повинен враховувати характер спірних правовідносин та визначену ним норму матеріального права, яка підлягає застосуванню. Відповідач це особа, яка, на думку позивача або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього. Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Аналіз положень статті 51 ЦПК України дає підстави для висновку, що заміна первинного відповідача належним відповідачем належить до повноважень суду першої інстанції. У разі пред`явлення позову не до всіх належних відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та має вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і щодо тих відповідачів, які зазначені в ньому. Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд відмовляє у задоволенні позову. Отже, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Разом з тим, установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову до кожного з них є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17, від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15, від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17, від 05 травня 2020 року у справі № 554/8004/16-ц. Відповідно до вимог частини 2 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У справі, що переглядається, ОСОБА_1 заявила вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки до покупця оспорюваного нею правочину ОСОБА_3 та представника позивачки за дорученням при укладанні оспорюваного договору - ОСОБА_2 . Відповідно до частини першої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. У постановах Верховного Суду від 30 липня 2020 року у справі № 664/1893/17 та від 20 жовтня 2021 року у справі № 219/11149/18 сформульовано висновок про те, що у справі за позовом сторони, від імені якої договір (додаткову угоду) вчиняв представник, про визнання недійсним договору (додаткової угоди) належним відповідачем є інша сторона оспорюваного договору (додаткової угоди), а не представник. Пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2023 року в справі № 300/808/19, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2023 року в справі № 363/2300/20, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 грудня 2023 року в справі № 753/8710/21). Вирішуючи спір, суд залежно від характеру правовідносин зобов`язаний визначити суб`єктний склад спору і норми матеріального права, які підлягають застосуванню, та, встановивши факт пред`явлення позову до неналежного відповідача, відсутність клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем, незалучення до участі у справі співвідповідача, суд відмовляє в задоволенні позову саме із зазначених підстав (схожий за змістом висновок викладено в пункті 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19). Отже, оскільки ОСОБА_2 при укладенні договору купівлі-продажу земельної ділянки 26 грудня 2023 року діяв від імені продавця власника земельної ділянки ОСОБА_1 як її представник, тому він є неналежним відповідачем у цій справі, що є самостійною підставою для відмови у позові до нього. Щодо позовних вимог про недійсність договору купівлі-продажу земельної ділянки. Однією з підстав виникнення зобов`язання є договір (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України). Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків. У статтях 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів, у тому числі вільне волевиявлення учасника правочину. У статті 626 ЦК України закріплено поняття договору, яким є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору (частина третя статті 626 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У частині першій статті 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Згідно з частинами першоючетвертою статті 202 ЦК України правочин це дія особи, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. Відповідно до частин першоїп`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першоютретьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Метою будь-якого правочину є досягнення певних юридичних наслідків, що мають істотне значення для сторін правочину. Здійснення правочину законодавчо може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких настають на підставі закону незалежно від волі його суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети. Отже, будь-який правочин є вольовою дією, а тому перед тим, як здійснювати оцінку на предмет дійсності чи недійсності, необхідно встановити наявність та вираження волі особи (осіб), яка (які) його вчинили. Те, яким чином та у який спосіб здійснюється (оформлюється) вияв учасників правочину на набуття, зміну, припинення цивільних прав та обов`язків, передбачено статтею 205 ЦК України. Так, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням. Згідно із статтею 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов`язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Згідно із частинами першою, третьою статті 238 ЦК України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. За загальним правилом довірена особа, яка виступає від імені довірителя, зобов`язана діяти в її інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У частині першій статті 241 ЦК України встановлено, що правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. У статті 244 ЦК України передбачено, що представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника. Повноваження виникає незалежно від згоди останнього, а правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі, тому що повноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майнових або особистих немайнових прав. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї. Подібні за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду від 17 березня 2021 року в справі № 360/1742/18 (провадження № 61-16849св19). За своєю правовою природою довіреністю є односторонній правочин, що укладається у вигляді письмового документа, у якому визначаються повноваження представника. Довіреність свідчить про надання представнику від імені довірителя відповідних повноважень стосовно вчинення правочину, стороною якого є третя особа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року в справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19)). Згідно з частиною першою статті 245 ЦК України форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. На день видачі ОСОБА_1 10 жовтня 2003 року довіреності, якою ОСОБА_2 уповноважено, зокрема, на укладання договорів з відчуження земельної ділянки, власником якої була довіритель, цивільні правовідносини регулювалися ЦК УРСР. Згідно із частиною 1 статті 64 цього кодексу довіреністю визнається письмове уповноваження, яке видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Відповідно до частин 1-3 статті 62 ЦК УРСР угода, укладена однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) в силу повноваження, що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права і обов`язки особи, яку представляють. Повноваження можуть також випливати з обстановки, в якій діє представник (продавець в роздрібній торгівлі, касир тощо). Представник не може укладати угоди від імені особи, яку він представляє, ні у відношенні себе особисто, ні у відношенні другої особи, представником якої він одночасно є. Статтею 63 ЦК УРСР передбачено, що угода, укладена від імені другої особи особою, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов`язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою. Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення. Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові від 12 лютого 2014 року в справі № 6-165цс13, вирішуючи питання про наявність чи відсутність в учасника правочину волевиявлення на його вчинення, суду слід виходити з ретельного дослідження наявних у справі доказів як кожного окремо, так і їх в сукупності. Зокрема, у разі вчинення правочину представником суду слід з`ясувати, чи був наділений представник його довірителем повноваженнями на вчинення правочину, чи діяв він у межах наданих йому повноважень, а якщо ні, то чи схвалив у подальшому довіритель укладений представником у його інтересах правочин. Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Згідно із статтею 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. Відповідно до копії доручення, зареєстрованого в реєстрі за №8368 та посвідченого приватним нотаріусом Первомайського міського нотаріального округу Миколаївської області Цихонею В.А. 10 жовтня 2003 року ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ТОВ «Агрофірма Корнацьких», ОСОБА_8 , ОСОБА_5 представляти її інтереси в усіх установах, підприємствах та організаціях незалежно від їх форм власності та підпорядкування, галузевої належності з питань, зокрема: вчинення всіх дозволених законодавством правочинів по розпорядженню, користуванню земельною ділянкою (продавати, міняти, здавати в оренду, заставляти, вносити до статутного фонду товариств тощо), визначати у кожному випадку суттєві умови договору, подавати від її імені заяви, розписуватись за неї, отримувати гроші, майно покладеним договорам, вчиняти всі інші дії в межах та обсязі, передбачених чинним законодавством України для такого роду повноважень (том 1, а.с.33). При укладенні оспорюваного договору купівлі-продажу земельної ділянки нотаріусу був наданий оригінал виданого ОСОБА_1 та посвідченого нотаріально доручення від 10 жовтня 2003 року, що відповідає вимогам статей 245 ЦК України щодо форми довіреності. Перед посвідченням договору нотаріус також встановила особи представників, перевірила їхні повноваження, належність ОСОБА_1 відчужуваної земельної ділянки, зокрема, перевірено оригінали документів на землю, інформацію про наявність відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно, встановлено відсутність обтяжень таких прав та будь-які заборон щодо майна у Державному реєстрі речових прав, установлено відсутність в державних реєстрах інформації про перебування відчужуваного за цим договором майна та/або коштів ОСОБА_1 під податковою заставою. Окрім того у відповідних реєстрах було перевірено дійсність довіреності, на підставі якої діяв ОСОБА_2 . Тобто вказане доручення на день укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки 26 грудня 2023 року не була скасована ОСОБА_1 , доказів визнання її недійсною в судовому порядку остання не надавала. Отже ОСОБА_2 станом на 26 грудня 2023 року мав повноваження щодо укладання від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу земельної ділянки, власником якої вона була. З урахуванням викладеного заперечення позивачкою наявності у ОСОБА_2 таких повноважень з посиланням на те, що вона не надавала йому дозволу на продаж земельної ділянки, не ґрунтуються на законі, а тому відхиляються апеляційним судом. Щодо твердження позивачки про недійсність виданої нею довіреності через запроваджений мораторій на відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Пунктом а частини 1 статті 90 ЗК України в редакції закону на день розгляду справи власники земельних ділянок мають право продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину, довірчу власність В силу пункту частини 1 статті 81 ЗК України в редакції на день розгляду справи громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, придбання за договором купівлі-продажу. Відповідно до частин 1, 3 статті 131 ЗК України укладення цивільно-правових угод, що передбачають перехід права власності на земельні ділянки, а також набуття права власності на земельні ділянки за такими угодами здійснюються відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу. Земельні ділянки сільськогосподарського призначення приватної власності можуть бути відчужені лише за договорами купівлі-продажу, дарування, довічного утримання (догляду), спадкового договору, міни, шляхом внесення до статутного (складеного) капіталу чи шляхом їх передачі у довірчу власність (у разі якщо відповідно до закону право власності особи, яка передала своє майно у довірчу власність, припиняється), чи шляхом звернення стягнення на них. Станом на день видачі доручення позивачкою 11 жовтня 2003 року пункт 15 Розділу Х «Перехідні положення» ЗК України передбачав, що громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України - власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2005 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб. Законом України №3415-IV від 09 лютого 2006 року, який набрав чинності 02 березня 2006 року, пункт 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України був викладений у наступній редакції: «Встановити, що громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України - власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2007 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб. Угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), встановленої абзацом першим цього пункту, в частині відчуження зазначених ділянок та земельних часток (паїв), а так само в частині передачі прав на відчуження зазначених ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення). Вирішуючи питання про застосування різних редакцій норм матеріального права до спірних правовідносин, необхідно виходити із засадничого конституційного принципу незворотності дії закону в часі. Згідно приписів статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Цей принцип незворотності дії у часі нормативно-правових актів втіленій у статті 5 ЦК України, відповідно до якої акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. У Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 зазначено, що закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Відтак для оцінки дійсності нотаріально посвідченого доручення від 10 жовтня 2003 року, на підставі якого діяв представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 при укладанні оспорюваного договору, застосуванню підлягає закон, що діяв на момент видачі цього доручення, який не передбачав недійсності довіреностей в частині передачі прав на відчуження зазначених ділянок, тоді як положення пункту 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України Законом України №3415-IV від 09 лютого 2006 року не можуть бути застосовані до довіреностей, виданих до 02 березня 2006 року в силу імперативних положень закону про недопустимість зворотної сили закону. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення» від 31 березня 2020 року№552-IX, що набрав чинності 01 липня 2021 року (далі Закон №552-IX) , пункт 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України викладено в новій редакції, відповідно до якої заборону (обмеження) щодо відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення та недійсність виданих довіреностей на вчинення таких дій передбачено лише разі відчуження в землі на користь юридичних осіб. Тобто на дату укладення оспорюваного договору купівлі-продажу земельної ділянки обмеження діяли лише в частині угод, укладених на користь юридичних осіб. За такого твердження позивачки про недійсність виданої нею довіреності на підставі Закону України №3415-IV є безпідставним через те, що цей закон не містить застереження щодо його поширення на правовідносини, які виникли до набрання ним чинності. Також при оцінці твердження позивачки в суді першої інстанції та в апеляційній скарзі про те, що видане нею у 2003 році доручення в частині уповноваження представників відчужити земельну ділянку є недійсним, оскільки суперечило діючому на той час законодавству щодо мораторію на такі дії, слід врахувати наступне. Як вже було зазначено у цій постанові, за загальним правилом, дія актів цивільного законодавства в часі має футороспективний характер, тобто спрямована на майбутнє. У зв`язку з чим законодавець передбачає, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності (див. також постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року в справі № 671/22/19 (провадження № 61-9511сво19) У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 336/6023/20 (провадження № 61-11523сво23) зазначено, що «вимоги щодо змісту та форми правочинів визначаються законодавством, чинним на момент їх вчинення. Це саме положення стосується також підстав визнання правочинів недійсними. При розгляді справи про визнання правочину недійсним він оцінюється на предмет відповідності до вимог законодавства, чинного під час його укладення. Отже, на правочини вчинені до моменту набуття чинності Цивільним кодексом України від 16 січня 2003 року, тобто до 01 січня 2004 року, поширюється законодавство, чинне на момент їх укладення, зокрема Цивільний кодекс Української РСР від 18 липня 1963 року (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2021 року в справі № 478/708/19 (провадження № 61-2680св20), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року в справі № 205/1783/20 (провадження № 61-480св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2023 року в справі № 203/4638/20 (провадження № 61-4402ск23)); […] правочин чи договір з`являються як юридичний факт в момент їх вчинення. Недійсність може «вражати» правочин чи договір, і вона стосується саме моменту його вчинення, а не виконання; саме на момент вчинення правочин чи договір перевіряються на те чи він відповідає, зокрема, вимогам щодо його дійсності, яка форма встановлена законом щодо правочину чи договору на момент його вчинення. Тому при вирішенні питання щодо кваліфікації правочину чи договору як недійсного має застосовуватися той закон, який був чинний на момент його вчинення; в ЦК УРСР 1963 року не передбачалося конструкції нікчемності правочину чи договору; правочин чи договір, які вчинялися під час чинності ЦК УРСР 1963 року, могли бути визнанні недійсними на підставі рішення суду; норми ЦК України 2003 року щодо недійсності правочинів не можуть бути застосовані при вирішенні спору про недійсність правочину чи договору, який вчинявся під час чинності ЦК УРСР 1963 року». Тому висновок про недійсність нотаріально посвідченого доручення позивачки від 10 жовтня 2003 року може бути зроблений лише за наслідками розгляду відповідного позову судом, враховуючи також те, що положенням ЦК УРСР не передбачали конструкції «нікчемності правочину», що було сформульовано лише у частині 2 статті 215 ЦК України. У матеріалах справи, яка розглядається, відсутні докази, що доручення від 10 жовтня 2003 року, яке було видане ОСОБА_1 та посвідчено нотаріусом, було визнано недійсним в судовому порядку, отже це доручення є дійсним. Щодо посилань позивачки на положення частин 1, 2 статті 228 ЦК України як підставу для недійсності договору купівлі-продажу земельної ділянки від 26 грудня 2023 року. У пункті 44 постанови Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 вересня 2024 року у справі № 917/1173/22 зазначено, що «частинами 1, 2 статті 228 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Застосовуючи частину 1 статті 228 Цивільного кодексу України, слід враховувати логіку викладу норм у цій статті в цілому, а саме закладену там ієрархію цінностей: у частині 1 йдеться про охоплені категорією публічного порядку цінності засадничого значення для суспільства, які є очевидними (у балансі приватного і публічного інтересів тут з очевидністю переважає загальний, публічний інтерес настільки, що існування приватного інтересу може навіть не визнаватись); натомість у частині 3 йдеться про інтереси держави, суспільства, його моральні засади, які підлягають встановленню, оцінці і, якщо вони переважатимуть приватний інтерес, на задоволення якого був укладений правочин, він може бути визнаний недійсним. У правовій державі інтереси держави повинні відповідати інтересам суспільства, не можуть їм суперечити. Ті з інтересів суспільства, які становлять власне його фундамент, становлять публічний порядок. Тобто інтереси суспільства і публічний порядок співвідносяться як родове і видове поняття: забезпечення публічного порядку завжди в інтересах суспільства, однак не все, що становить інтерес суспільства, становить публічний порядок. Його становлять лише фундаментальні цінності. Для цінностей, які охоплюються категорією публічного порядку, також характерна більша стабільність. Як правило, відсутня соціальна дискусія стосовно зміни цих цінностей, а держава без ініціювання такої дискусії не може навіть законом втрутитись у них. Кожен член суспільства, як колективного носія цих засадничих цінностей, що становлять публічний порядок, усвідомлює їх значення. Очевидність цих цінностей для кожного члена суспільства обумовлює те, що правочин, який їх порушує, є нікчемним, тобто будь-яка особа може дійти висновку про його недійсність без потреби у рішенні суду, яким би той визнавав його недійсним, зважуючи приватний і публічний інтереси. Разом із тим Верховний Суд України в постанові від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15 […] сформулював детальний висновок щодо застосування статті 228 Цивільного кодексу України (в контексті визначення терміну «публічний порядок»): […] відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку. З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо». Хибним є посилання в апеляційній скарзі на те, що використання довіреності, що видана 20 років, є зловживанням, оскільки таке не ґрунтується на законі. Зокрема, оскільки надані суду докази не містять інформації щодо строку дії довіреності від 10 жовтня 2003 року, в її тексті такі відомості відсутні, тому апеляційний суд виходить з того, що довіреність на ім`я ОСОБА_2 видана власником земельної ділянки ОСОБА_1 без зазначення строку її дії. Згідно з частиною першою статті 67 ЦК УРСР, чинного на час видачі доручення позивачкою (10 жовтня 2003 року), строк дії довіреності не може перевищувати трьох років. Якщо строк у довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення. Посвідчена державним нотаріусом довіреність, що призначається для вчинення дій за кордоном і не містить вказівки про строк її чинності, зберігає силу до її скасування особою, яка видала довіреність. Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року, Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Згідно із частиною третьою статті 5 ЦК України якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Норма статті 67 ЦК УРСР, згідно з якою, якщо строк у довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення, у разі якщо у довіреності не було зазначено строк її дії, не встановлювала чітко її строк в один рік, а тільки передбачала, що вона зберігає свою силу протягом року з дня її вчинення. Тобто із закінченням року дія довіреності мала бути припинена відповідно до чинного на той час законодавства. Однак підстави для припинення довіреності, яка була видана під час дії ЦК УРСР та продовжувала діяти після 01 січня 2004 року, слід визначати відповідно до норм, чинних на час її припинення, тобто норм статті 248 ЦК України, оскільки щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 09 листопада 2022 року у справі № 484/4338/21 (провадження № 61-7016св22). Відповідно до частини першої статті 248 ЦК України представництво за довіреністю припиняється у разі: 1) закінчення строку довіреності; 2) скасування довіреності особою, яка її видала; 3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю; 4) припинення юридичної особи, яка видала довіреність; 5) припинення юридичної особи, якій видана довіреність; 6) смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності. Оскільки довіреність Калиневич В.С. не передбачала строку її дії, а норма ЦК УРСР, яка визначала збереження нею сили протягом одного року з дня її вчинення, втратила чинність з 01 січня 2004 року, тому жодної з наведених у частині першій статті 248 ЦК України підстави не відбулося на час укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки від 26 грудня 2023 року і ця довіреність була чинною. Колегія суддів також відхиляє посилання представника позивачки на незастосовність до справи, яка переглядається правового висновку Верховний Суд, викладеного у постанові від 09 листопада 2022 року у справі № 484/4338/21 (провадження № 61-7016св22), з посиланням на те, що Верховний Суд розглядав спір щодо дійсності договору оренди земельної ділянки, а не її купівлі-продажу, оскільки строк дії довіреності на представництво інтересів не залежить від виду укладеного за участю повіреного договору. Зважаючи на викладене, оспорюваний правочин, за умовами якого ОСОБА_1 продала, а ОСОБА_3 купила земельну ділянку сільськогосподарського призначення, не посягає на суспільні, економічні та соціальні основи держави, не спрямований на порушення публічного порядку, оскільки хоча і укладений щодо відчуження землі, яка є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, але на підставі та відповідно до положень законодавства, яке діяло на день укладання оспорюваного договору, у передбаченій законом формі, а відтак, і не є таким, що порушує публічний порядок. При цьому позивачка на обґрунтування позову та в апеляційній скарзі не наводили жодних доводів на підтвердження спрямованості оспорюваного договору на порушення публічного порядку. Також не підтверджено позивачкою і відсутність її волевиявлення на укладання оспорюваного договору. Тобто відсутні підстави для визнання договору недійсним, які заявлені у позові. За такого позовні вимоги про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки, який укладений між позивачкою та відповідачкою 26 грудня 2023 року, недійсним є недоведеними саме з таких підстав, а тому не підлягають задоволенню. Щодо аргументів апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції на взяв до уваги, що ОСОБА_3 є рідною сестрою повіреного ОСОБА_2 , який діяв від імені продавця при укладення оспорюваного договору купівлі-продажу, що, на думку представника позивачки, є підставою для визнання цього договору недійсним відповідно до положень статті 238 ЦК України. Відповідно частини 6 статті 267 ЦПК України в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Оскільки наведені в апеляційній скарзі підстави недійсності оспорюваного договору купівлі-продажу земельної ділянки у зв`язку із родинними відносинами між покупцем та повіреною особою покупця не заявлялись в суд першої інстанції, апеляційним судом вони не розглядаються. Колегія суддів також вважає за необхідне звернути увагу на наступне. Ухвалюючи рішення у справі, яка переглядається, суд першої інстанції надавав оцінку спірним правовідносинам та зробив висновок про добросовісність ОСОБА_3 як набувача спірної земельної ділянки, аналізуючи, зокрема, положення статей 330, 388 ЦК України. Так, стаття 388 ЦК України регулює підстави та визначає умови, за яких власник має право на витребування майна від добросовісного набувача (вінідкація). Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У справі, яка переглядається, сторонами у справі є позивачка - продавець за договором купівлі-продажу земельної ділянки, та відповідачка покупець за цим договором. Тобто між сторонами у справі існує цивільно-правовий договір, саме щодо дійсності якого виник спір. У разі визнання договору недійсним рішенням суду або встановлення нікчемності правочину застосовується реституція (стаття 216 ЦК України). Враховуючи викладене, положення статті 388 Ц України не регулюють спірні правовідносини і суд першої інстанції помилково застосував їх при вирішенні справи. Щодо посилань в апеляційній скарзі на недобросовісність поведінки відповідачки ОСОБА_3 , то позивачкою не наведено у справі жодної обставини на підтвердження її недобросовісної поведінки, не сформульовано ознак будь-якої недобросовісності. Щодо доводів про недобросовісну поведінку повіреного ОСОБА_2 , то з огляду на викладений вище у цій постанові висновок про те, що він є неналежним відповідачем у справі, таке не має правового значення для вирішення спору про недійсність договору від 26 грудня 2023 року. Щодо посилань на «значний суспільний інтерес», який на погляд позивачки має розгляд цієї справи, то викладений останньою опис подій про видачу мешканцями села Багачівка Первомайського району доручень на розпорядження та користування земельними ділянками, передання їх в довгострокову оренду в будь-якому разі не впливає на встановлення факту недійсності оспорюваного позивачкою договору, оскільки не входить до предмету доказування у справі, яка переглядається. Щодо доводів позивачки про те, що повірений не здійснив з нею розрахунок, оскільки не передав отримані за оспорюваним договором гроші, то ці обставини не відносяться до тих, що можуть викликати недійсність правочину, укладеного від імені сторони повіреним з третьою особою. Крім того, у будь-якому випадку питання виконання договору не впливає на його дійсність. Оскільки суд першої інстанції дійшов по суті правильного висновку про відмову у позові, натомість при цьому помилився у мотивах такої відмови, неправильно застосувавши норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та порушивши вимоги процесуального закону, колегія суддів вважає, що на підставі пунктів 1, 4 частини 1 статті 376 ЦПК України рішення суду необхідно змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Тому апеляційну скаргу слід задовольнити частково. В силу частин 1 та статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. З огляду на те, що висновок суду про відмову у задоволенні позову залишений без змін, відсутні підстави для розподілу судом апеляційної інстанції судових витрат, які у цій справі покладаються на позивачку. Керуючись статтями 367-369, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана її представником адвокатом Кравченком Олександром Сергійовичем, задовольнити частково. Рішення Кривоозерського районного суду Миколаївської області суду від 24 лютого 2026 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Головуючий Т.М. Базовкіна Судді: Л.М. Царюк Ж.М. Яворська _____________________________________ Повна постанова складена 30 квітня 2026 року