Постанова 4807 № 317/6138/25

Дата документу 29.04.2026 Справа № 317/6138/25 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний № 317/6138/25 Провадження №22-ц/807/948/26 Головуючий в 1-й інстанції Громова І.Б. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 квітня 2026 року місто Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого, судді-доповідачаКухаря С.В., суддів:Кочеткової І.В., Подліянової Г.С., розглянувши у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Кошельок» на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 02 лютого 2026 року, ухвалене у м. Запоріжжі у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кошельок» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,- В С Т А Н О В И В: У грудні 2025 року до Запорізького районного суду Запорізької області надійшов позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Кошельок» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовні вимоги мотивовано тим, що 21 червня 2021 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Кошельок» було укладено договір №2994014439-37772 про надання коштів у позику, на умовах строковості, зворотності, платності, за яким відповідач зобов`язався повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом. Однак, відповідач свої зобов`язання за договором не виконав не повернув кредит та не сплатив відсотки, у зв`язку з чим, станом на грудень 2025 року у відповідача утворилась заборгованість за договором №2994014439-37772 у розмірі 17 908 грн., яка складається з наступного 5 500 грн. заборгованість за кредитом, 12 408 грн. заборгованість за відсотками. У зв`язку із чим, позивач вимушений був звернутись до суду із позовом про стягнення заборгованості, суми сплаченого судового збору та витрат на правову допомогу. Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 02 лютого 2026 року, позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Кошельок» (код ЄДРПОУ 40842831, 08135, Київська область, Бучанський район, с. Чайки, вул. Антонова, буд. 8-а) до ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ) про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кошельок» суму заборгованості за кредитним договором №2994014439-37772 від 21.06.2021 в сумі 7084 грн. (сім тисяч вісімдесят чотири гривні), яка складається з: 5 500 грн. суми основного боргу та 1584 сума заборгованості за відсотками. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кошельок» судовий збір у розмірі 958, 24 грн. (дев`ятсот п`ятдесят вісім гривень 24 копійки). Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кошельок» витрати на правову допомогу у розмірі 3 955 грн. (три тисячі дев`ятсот п`ятдесят п`ять гривень). Не погоджуючись з рішенням суду, Товариство з обмеженою відповідальністю «Кошельок» подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просило рішення суду скасувати в частині відмови у задоволенні вимог позову та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що судом першої інстанції при ухваленні рішення не враховано, що нарахування процентів за користування кредитом здійснювалось відповідно до умов договору в період узгодженого строку кредитування, наведений розрахунок заборгованості за процентами відповідає умовам погодженим між сторонами. Відповідно до відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1 зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з`ясовано їх правову природу та як наслідок винесено обґрунтоване та законне рішення, а доводи апеляційної скарги є безпідставними та необґрунтованими. В зв`язку з наведеним, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. В силу вимог ч. 1 та ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, з 1 січня 2026 року це 99840,00 грн. (відповідно до Закону України «Про Державний бюджет на 2026 рік» з 1 січня 2026 року прожитковий мінімум для працездатних осіб складає 3328,00 грн. (3328,00 грн. Х 30 = 99840,00 грн.), крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Ухвалою Запорізького апеляційного суду справу призначено до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання в порядку ч. 1, ч. 2 ст. 369 та ч. 13 ст. 7 ЦПК України. Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції встановлено, що Відповідно до умов кредитного договору №2994014439-37772 від 21.06.2021 ТОВ «Кошельок» надало ОСОБА_1 кредит на споживчі цілі в розмірі 5 500 гривень строком на 23 доби. Вказаний договір підписано в електронній формі. Як вбачається з листа АТ «Таскомбанк» № 48395/80від 13.11.2025 року, на банківську картку відповідача 21.06.2021 року була перерахована сума коштів в розмірі 5 500 грн. Окрім суми основного боргу позивачем в даній справі заявлені вимоги про стягнення процентів за користування кредитом в розмірі 12 408 грн. Згідно до п. 3.3 Договору сторони погодились, що погашення кредиту та процентів за користування кредитом здійснюватиметься згідно графіка платежів, що є додатком до цього Договору. Як вбачається з наданого позивачем графіку розрахунків, сторонами узгоджено проценти в розмірі 1584,00 гривень. Це ж зазначено в п. 3.4 Договору. За умовами договору строк кредитування встановлений до 13 липня 2021 року включно. Зі спливом цього строку, тобто з 14 липня 2021 року, відповідач був зобов`язаний повернути позивачу всю його заборгованість за договором, оскільки це прямо визначено в самому договорі (зокрема - п.п. 2.1, 2.3). Задовольняючи вимоги позову частково, суд першої інстанції виходив з того, що нарахування процентів за період після 13 липня 2021 року є необґрунтованим, оскільки здійснений поза межами строку кредитування. Доводи позивача, наведені в позовній заяві, вказаних висновків не спростовують. Помилковим є посилання позивача на п. 3.6 Договору як на підставу для нарахування процентів за договором поза межами строку кредитування, оскільки цим пунктом встановлено як відкладальну таку обставину, яка не є нею в розумінні приписів статті 212 ЦК України (факт користування кредитом після закінчення строку кредитування). Таким чином, суд дійшов до висновку щодо доцільності стягнення з відповідача суми основного боргу у розмірі 5 500 грн. та суми відсотків у розмірі 1584 грн., а також судових витрат у розмірі пропорційно задоволеним вимогам позову. З вказаними висновками суду першої інстанції, колегія суддів погоджується, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Статтею 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Відповідно до ст.610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно з ч.1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Частиною 1 ст. 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Згідно з ч. 4 ст. 631 ЦК України закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. Статтею 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору. Згідно з ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Відповідно до ч.1 ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Частиною 1 ст. 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. З огляду на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, нарахування позивачем відсотків за користування кредитними коштами поза межами строку дії договору позики є безпідставним. У постанові об`єднаної палати КГС ВС від 02.10.2020 N 911/19/19, Верховний Суд зазначив, що суд має з`ясувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується; у разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то суд, з урахуванням конкретних обставин справи, самостійно визначає суми нарахувань, які підлягають стягненню, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання та максимального розміру стягуваних сум нарахувань. Відповідно до умов кредитного договору №2994014439-37772 від 21.06.2021 ТОВ «Кошельок» надало ОСОБА_1 кредит на споживчі цілі в розмірі 5 500 гривень строком на 23 доби. Вказаний договір підписано в електронній формі. Згідно до п. 3.3 Договору сторони погодились, що погашення кредиту та процентів за користування кредитом здійснюватиметься згідно графіка платежів, що є додатком до цього Договору. Як вбачається з наданого позивачем графіку розрахунків, сторонами узгоджено проценти в розмірі 1584,00 гривень. Це ж зазначено в п. 3.4 Договору. За умовами договору строк кредитування встановлений до 13 липня 2021 року включно. Зі спливом цього строку, тобто з 14 липня 2021 року, відповідач був зобов`язаний повернути позивачу всю його заборгованість за договором, оскільки це прямо визначено в самому договорі (зокрема - п.п. 2.1, 2.3). Доказів пролонгації строку кредитного договору позивачем не надано, тому проценти за користування кредитом за період після 14.07.2021 нараховувалися позивачем безпідставно. Таким чином, нарахування процентів за період після 13 липня 2021 року є необґрунтованим, оскільки здійснений поза межами строку кредитування. Посилання позивача на п. 3.6 Договору як на підставу для нарахування процентів за договором поза межами строку кредитування є безпідставним, оскільки цим пунктом встановлено як відкладальну таку обставину, яка не є нею в розумінні приписів статті 212 ЦК України (факт користування кредитом після закінчення строку кредитування). Пролонгація строку кредитування, на яку вказує скаржник, не дає можливості позичальнику користуватися кредитними коштами, а лише дає можливість кредитору нараховувати відсотки необмежену кількість часу, що безумовно призводить до дисбалансу договірних відносин. Ухвалюючи рішення у цій справі, суд першої інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку та дійшов правильного висновку про те, що вказані позовні вимоги підлягають задоволенню частково. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. З урахування наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається. Керуючись ст.ст. 367, 374, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів,- УХВАЛИВ: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кошельок» залишити без задоволення. Рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 02 лютого 2026 року у цій справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови. Постанова складена 29 квітня 2026 року. Головуючий С.В. Кухар Судді: І.В. Кочеткова Г.С. Подліянова