Ухвала ККС ВС № 159/3139/21

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 квітня 2026 року м. Київ справа № 159/3139/21 провадження 51-2244ск25 Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі: головуючого ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянув касаційну скаргу захисника засудженого ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 , на вирок Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 30 червня 2023 року та ухвалу Волинського апеляційного суду від 04 лютого 2026 року у кримінальному провадженні № 22021030000000007 за обвинуваченням ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 110 Кримінального кодексу України (далі - КК). Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини Ковельський міськрайонний суд Волинської області вироком від 30 червня 2023 року визнав ОСОБА_4 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 110 КК, і призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 3 місяці. Також місцевий суд вирішив питання щодо початку строку відбування покарання, запобіжного заходу, арешту майна, речових доказів, процесуальних витрат у кримінальному провадженні. За вироком суду ОСОБА_4 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 110 КК, а саме в розповсюдженні матеріалів із закликами до дій, спрямованих на зміну меж території та державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, за таких обставин. Так, ОСОБА_4 24 листопада 2020 року, перебуваючи в м. Ковелі Ковельського р-ну, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, усупереч положенням ст.ст. 2, 69, 72, 73, 132 Конституції України, використовуючи акаунт « ОСОБА_4 », за допомогою власного мобільного телефону марки «Samsung А11» (ІМЕІ НОМЕР_1 ), в якому містилися флешкартка «SanDiskUltra» об`ємом 16 Gb та дві сім-картки операторів мобільного зв`язку «Кyivstar» з абонентським номером НОМЕР_2 і « Lifecell » з абонентським номером НОМЕР_3 , з метою доведення до відома необмеженої кількості користувачів мережі «Facebook», які її відвідували (відвідуватимуть) розмістив у створеній інтернет-спільноті «Торжество Православия» текстову публікацію (матеріал) під заголовком «Проект новой украинской церкви нежизнеспособен», яка починається словами: «Протоиерей ОСОБА_8 - священнослужитель Русской православной церкви ....», і завершується: « ... Будем ждать от Бога благих перемен, будем уверни. », у тексті якої міститься висловлювання: «Поєтому, чтобьі наступил мир и прекратилось кровопролитие, Донбасс должен стать русским, его нужно присоединить к России. И єто присоединение неизбежно в ближайшем будущем». Ця публікація містить публічні заклики до зміни меж території та державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, була доступною для загального ознайомлення всіх користувачів мережі, які відвідували сторінку спільноти, та сповіщення стосовно неї автоматично надійшло всім користувачам мережі «Facebook», що були підписані на публікації цієї спільноти. Волинський апеляційний суд ухвалою від 04 лютого 2026 року вирок місцевого суду стосовно ОСОБА_4 залишив без змін. Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та їх узагальнене обґрунтування У касаційній скарзі захисник ОСОБА_5 , посилаючись на невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок суворості, просить змінити вирок Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 30 червня 2023 року та ухвалу Волинського апеляційного суду від 04 лютого 2026 року. Звільнити засудженого від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК з покладенням на нього обов`язків, передбачених ст. 76 КК. Обґрунтовуючи вимоги, касатор зауважує, що вчинене ОСОБА_4 кримінальне правопорушення є нетяжким злочином; засуджений має міцні соціальні зв`язки з огляду на те, що проживає разом із дружиною та донькою 2025 року народження й має постійне місце реєстрації і проживання; ОСОБА_4 характеризується позитивно, раніше не судимий, до адміністративної відповідальності не притягувався, неодноразово долучався до благодійних зборів для Збройних Сил України. Вказані обставини, на переконання захисника, свідчать про виключно позитивну характеристику засудженого та вказують про виправлення засудженого, з огляду на те, що кримінальне правопорушення було вчинене ним до початку повномасштабної військової агресії Російської Федерації - 24 листопада 2020 року, а його посткримінальна поведінка вказує на негативне ставлення до скоєного та становлення на шлях виправлення. Крім того, захисник зауважує, що матеріали кримінального провадження підтверджують наявність у ОСОБА_4 щирого каяття, яке виразилося не лише у словесному засудженні власного вчинку, а й в активних діях, спрямованих на підтримку територіальної цілісності держави Україна. Встановлені обставини та мотиви Верховного Суду Відповідно до ч. 2 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. Доведеності винуватості засудженого у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення за обставин, установлених та перевірених місцевим судом, а також правильності кваліфікації його дій за ч. 1 ст. 110 КК Верховний Суд не перевіряє, оскільки захисник не оскаржує законності й обґрунтованості рішень судів у цій частині. Водночас безпідставними, на переконання колегії суддів Верховного Суду, є твердження касатора про наявність правових підстав для звільнення від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК з огляду на таке. Згідно зі статтями 50 і 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових кримінальних правопорушень. З огляду на зазначену мету й принципи справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винуватій особі необхідного й доцільного заходу примусу, який би ґрунтувався на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяв досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини й захистом інтересів держави та суспільства. Згідно з приписами ст. 75 КК (у редакції, чинній на час учинення засудженим діяння), якщо суд, крім випадків, визначених цим Кодексом, при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 5 років, ураховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням. Кримінально-правові норми, що визначають загальні засади та правила призначення покарання, наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Урахувавши наведені обставини, суд, беручи до уваги положення КК, зокрема ст. 75 цього Кодексу, ухвалює рішення про можливість чи неможливість звільнити особу від відбування покарання з випробуванням. Водночас дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання або прийняття рішення про звільнення від його відбування мають межі, визначені ст.ст. 414, 438 КПК, які передбачають повноваження суду касаційної інстанції скасувати або змінити судове рішення у зв`язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, у тому числі, коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість, а також у разі неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, зокрема положень ст. 75 КК. Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або суворість. Так, призначаючи ОСОБА_4 покарання, місцевий суд урахував, зокрема: ступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК належить до нетяжких злочинів; відомості про особу засудженого, який раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, його вік, матеріальний і сімейний стан, наявність постійного місця проживання, характеристику та стан здоров`я, відсутність обставин, які пом`якшують та обтяжують покарання. Урахувавши викладене, суд вважав за необхідне призначити ОСОБА_4 покарання у виді позбавлення волі в межах, передбачених санкцією ч. 1 ст. 110 КК, у наближеному до мінімального розміру без конфіскації майна. Не погоджуючись із вироком місцевого суду, засуджений подав апеляційну скаргу, у якій просив змінити рішення суду першої інстанції та на підставі ст. 75 КК звільнити його від відбування покарання з випробуванням. Волинський апеляційний суд, переглядаючи кримінальне провадження стосовно ОСОБА_4 , не встановив підстав для зміни вироку місцевого суду й призначення йому покарання із застосуванням приписів ст.ст. 69, 75 КК та відмовив у задоволенні апеляційних вимог скаржника, аргументувавши таке рішення. Так, суд апеляційної інстанції зазначив, що призначене засудженому покарання є необхідним і достатнім для його виправлення та попередження нових злочинів. Підстав визнати його надмірно суворим, як про це зазначено в апеляційній скарзі, апеляційний суд не встановив. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК. На переконання Верховного Суду, викладене вище свідчить, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, зокрема, щодо необхідності призначення засудженому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 3 місяці. Саме таке покарання є необхідним та достатнім для його виправлення. Крім того, Суд зауважує, що особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення (ч. 2 ст. 65 КК). Виправленням особи є такий вплив покарання на її свідомість, за допомогою якого усуваються ті її негативні риси, що призвели до вчинення кримінального правопорушення, і виявляється у внесенні коректив у соціально-психологічні характеристики засудженого, нейтралізації негативних криміногенних настанов, вихованні законослухняності та поваги до положень закону, в тому числі і кримінального. Досягнення мети виправлення означає, що в результаті застосування до засудженої особи засобів кримінально-правового впливу в її особистості відбулися такі зміни, які фактично унеможливлюють вчинення нею нового кримінального правопорушення з огляду на зміни її ціннісних орієнтирів. Воно досягається через усвідомлення та засудження винуватим вчиненого ним суспільно небезпечного діяння. Водночас виправлення має спиратися на об`єктивні обставини, які здатні забезпечити ресоціалізацію засудженого. У цьому провадженні, всупереч доводам скаржника, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про можливість виправлення засудженого лише за умови призначення йому покарання у виді позбавлення волі, яке необхідно відбувати реально, а відтак твердження захисника щодо безпідставного незастосування положень ст. 75 КК не є слушними. Не спростовують висновків судів і доводи касаційної скарги захисника про те, що діяння ОСОБА_4 вчинив до початку повномасштабної військової агресії Російської Федерації, з огляду на таке. Кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 110 КК, посягає на територіальну цілісність і недоторканність України. Водночас Суд зауважує, що Україна з 2014 року перебувала в умовах збройної агресії, внаслідок якої відбулась тимчасова окупація Російською Федерацією окремих територій України, тому вчинені засудженим діяння, на переконання колегії суддів Верховного Суду, мали підвищену суспільну небезпечність. За таких обставин факт скоєння засудженим кримінального правопорушення у 2020 році не зменшує ступеня суспільної небезпечності у зв`язку з чим наведені аргументи захисника у вказаній частині безпідставні. З урахуванням викладеного, а також обставин цього провадження, посилання скаржника на щире каяття, позитивну характеристику, наявність у засудженого малолітньої дитини, яка проживає з ним, а також участь у зборах на благодійну допомогу Збройним Силам України не ставлять під сумнів правильність рішення судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням, оскільки зазначені обставини також не знижують ступеня тяжкості вчиненого злочину проти основ національної безпеки України та не свідчать про можливість виправлення засудженого без ізоляції від суспільства. Не є слушними й доводи скаржника, що мету покарання досягнуто з огляду на те, що відсутні відомості про вчинення ОСОБА_4 інших кримінальних правопорушень, зважаючи на таке. Сам собою плин часу та відсутність нових кримінальних правопорушень не свідчать про досягнення мети покарання, визначеної ст. 50 КК, зокрема у вигляді виправлення особи, оскільки мета покарання полягає не лише у виправленні, а й у запобіганні вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так й іншими особами. Крім того, необхідно зауважити, що утримання від вчинення кримінальних правопорушень є обов`язком кожної особи з огляду на приписи ст. 68 Конституції України, а тому зазначений захисником аргумент, за обставин цього провадження, не свідчить про досягнення мети покарання. Крім того, суд касаційної інстанції вважає за необхідне звернути увагу скаржника, що термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання. Водночас доводи захисника з огляду на викладені вище обставини, на переконання Суду, не свідчать про істотну диспропорцію між визначеним судом покаранням та вчиненим протиправним діянням, як і не свідчать про наявність правових підстав для звільнення ОСОБА_4 від відбування покарання з випробуванням на підставі приписів ст. 75 КК. За таких обставин у цьому провадженні немає причин вважати призначене покарання явно несправедливим через суворість. Отже, наведені в касаційній скарзі захисника доводи не спростовують правильності висновків, викладених у оскаржуваних судових рішеннях у зв`язку з чим немає підґрунтя для сумнівів у законності та обґрунтованості рішень судів першої та апеляційної інстанцій. З огляду на зазначене вище відсутні підстави для задоволення касаційної скарги захисника ОСОБА_5 . Пунктом 2 ч. 2 ст. 428 КПК передбачено, що суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для її задоволення немає. Ураховуючи викладене, Верховний Суд згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК відмовляє у відкритті касаційного провадження. На цих підставах Верховний Суд постановив: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_5 на вирок Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 30 червня 2023 року та ухвалу Волинського апеляційного суду від 04 лютого 2026 року. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3