Постанова 4813 № 517/5/25

Номер провадження: 22-ц/813/2707/26 Справа № 517/5/25 Головуючий у першій інстанції Тростенюк В. А. Доповідач Лозко Ю. П. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21.04.2026 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого - Лозко Ю.П., суддів: Карташова О.Ю., Назарової М.В., за участю секретаря судового засідання Шахової О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Фрунзівського районного суду Одеської області від 30 квітня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів, встановив: У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним вище позовом у якому просив стягнути з відповідачки ОСОБА_2 на його користь заборгованість за договором позики від 01 грудня 2018 року в розмірі 8 388 000 грн. Вирішити питання стосовно судового збору. Позов мотивовано тим, що 01 грудня 2018 року позивач уклав із відповідачкою договір позики грошових коштів, відповідно до умов якого, позикодавець передає у власність позичальнику грошові кошти в розмірі 200 000 (двісті тисяч) доларів США, а позивальник зобов`язується повернути позикодавцю таку ж суму грошових коштів на умовах цього договору. Суму позики позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві у строк до 01 грудня 2023 року. Відповідно до п. 2.1 договору позики грошей, позикодавець надав позичальнику позику одночасно з підписанням цього договору. Отже, позивач належним чином виконав взяті на себе зобов`язання за договором позики, а відповідачка порушила взяті на себе зобов`язання, оскільки до теперішнього часу не повернула позивачу суму боргу в розмірі 200 000 (двісті тисяч) доларів США. Позивач зазначає, що неодноразово в усній формі звертався до відповідачки із вимогою про повернення суми позики, а остання у свою чергу багато разів обіцяла повернути кошти, але жодного разу відповідачка не виконувала взяті на себе зобов`язання за цим договором. ОСОБА_2 уникає будь-якого спілкування, не виходить на зв`язок, тому позивач звернувся до суду з цим позовом про стягнення з відповідачки суми боргу. Рішенням Фрунзівського районного суду Одеської області від 30 квітня 2025 року відмовлено у задоволенні вказаного вище позову. В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на обставини, якими обґрунтовано позов та ненадання таким належної правової оцінки судом першої інстанції, вказує, що висновок суду про відмову в задоволенні його позову, з підстав наведених в оскаржуваному рішенні є помилковим, тому просить скасувати рішення Фрунзівського районного суду Одеської області від 30 квітня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі. Також скаржник зазначає, що суд першої інстанції, всупереч вимогам ч.1 ст. 13 та ч. 2 ст. 264 ЦПК України, безпідставно вийшов за межі позовних вимог, фактично визнавши договір позики від 01 грудня 2018 року недійсним з підстав його фіктивності, при цьому не навів належного обґрунтування своїх сумнівів щодо достовірності викладених сторонами обставин або добровільності їх визнання. Учасники справи до судового засідання не з`явились, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином, із заявами про відкладення розгляду справи до суду не звертались, що відповідно до ч.2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на таке. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення суду не відповідає, виходячи з такого. Згідно зі ст. 629 ЦК України договір є обов?язковим для виконання сторонами. Відповідно до ст. 610 ЦК України, порушенням зобов?язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов?язання (неналежне виконання), тобто ухиляючись від сплати заборгованості за кредитом, Відповідач порушує зобов?язання за даним договором. Статтею 525 ЦК України передбачена недопустимість односторонньої відмови від зобов`язання. Згідно ч. 2 ст. 615 ЦК України, одностороння відмова від зобов?язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов?язання. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання), відповідно до статті 610 ЦК України. Згідно зі статтями 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які за одним чи за декількома договорами поруки поручилися перед кредитором за виконання боржником одного і того самого зобов`язання, є солідарними боржниками і відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. З системного аналізу норм статті 1046, 1047 ЦК України вбачається, що оскільки договір позики є реальним, то факт передання грошових коштів може підтверджуватися договором позики, укладеними в письмовій формі, якщо в тексті останнього сторонами не зазначений інший строк передання грошових коштів. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі N 355/385/17 зазначено, що реальним вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі N 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі N 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі N 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі N 569/1646/14-ц, від 14 квітня 2020 року у справі N 628/3909/15 та від 21 липня 2021 року у справі N 758/2418/17. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі N 464/3790/16-ц). Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Відповідно до частини першої статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми(див. постанови Верховного Суду від 10 грудня 2018 року у справі N 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі N 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі N 604/1038/16 та від 23 квітня 2020 року у справі N 501/1773/16-ц, від 10 травня 2022 року у справі N 153/943/19, від 14 вересня 2022 року у справі N 130/82/2015, від 28 лютого 2024 року у справі N 369/5625/16-ц). Так, відповідно до ст.ст. 1046, 1047 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. За частиною першою квітня статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. З матеріалів справи убачається, що 01 грудня 2018 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачкою ОСОБА_2 укладено договір позики грошових коштів (а.с. 7-9). Відповідно до п. 1.1 Договору, позикодавець передає у власність позичальника власні грошові кошти в іноземній валюті в сумі 200 000 (двісті тисяч) доларів США, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму позики в порядку та на умовах, передбачених цим договором. Відповідно до п. 2.1 Договору, позикодавець надав позичальнику позику одночасно з підписанням цього договору. Згідно п.п. 3.1, 3.3 Договору, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві повну суму позики в іноземній валюті не пізніше 01 грудня 2023 року. В момент повернення позики позикодавець повертає позичальнику розписку позичальника про отримання ним грошових коштів в позику, яка є підтвердженням виконання позичальником зобов`язань за цим договором щодо повернення позики. Згідно п. 7.1 Договору, даний договір позики набирає чинності з моменту надання позикодавцем суми позики позичальнику і діє до повного виконання позичальником своїх зобов`язань за договором. Відмовляючи у задоволенні вказаного вище позову, суд першої інстанції виходив з того, що досліджений Договір позики є фіктивним правочином, оскільки укладався без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, а лише з метою «гарантії» для позивача та відповідачки. Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду, з огляду на таке. Дійсно, відповідно до ч. 1 ч. 2 ст. 234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 р. у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), Постанова Верховного Суду від 27 квітня 2020 р. по справі № 362/5764/17 (провадження № 61-3849св19). При цьому , відповідно до ч. 3ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України). Водночас, стверджуючи про фіктивність укладеного сторонами правочину, суд першої інстанції залишив поза увагою, що за обставинами цієї справи ані сторони Договору позики, ані інші заінтересовані особи не заперечували проти його дійсності. Отже, висновки суду першої інстанції про те, що підписуючи договір позики, його сторони не бажали виникнення, зміни, припинення цивільних прав та обов`язків, волевиявлення обох сторін такого правочину не збігається з їх внутрішньою волею, суперечать вимогам вказаних вище положенням національного законодавства та практиці Верховного Суду. Стосовно висновку суду про недоведеність позивачем реального отримання позичальником від позикодавця грошових коштів за вказаним вище договором позики, зокрема розписки позичальника про їх отримання від позикодавця, колегія суддів зауважує про таке. Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передачі грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей. Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії. При встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним. Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі №629/5364/13-ц (провадження №61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі №205/5292/15-ц (провадження №61-3741св19), від 04 березня 2020 року у справі №632/2209/16 (провадження №61-41934св18), від 26 травня 2021 року у справі №405/8280/19 (провадження №61-3411св21), від 09 серпня 2023 року у справі №755/16831/19 (провадження №61-17567св21). При цьому, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі N 2-383/2010 викладено правовий висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню. У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі N 355/385/17) Якщо договір позики укладений у письмовій формі, то факт передачі грошових коштів може бути спростований у разі оспорення договору позики (постанова Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі N 463/9914/20). Ураховуючи викладене вище, колегія суддів вважає, що позивачем доведено підстави позову, зокрема, факт передачі ним ОСОБА_2 грошових коштів, зазначених у Договорі позики від 01 грудня 2018 року. Договір позики є реальним, тому, за умови відсутності заперечень позичальника щодо факту отримання грошових коштів, посвідчує вказаний факт передання, отже наявна у позивача розписка підтверджує факт отримання ОСОБА_2 відповідної грошової суми. При цьому вказаний Договір позики відповідачкою не оспорюється. Згідно ч.2 ст.77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. За ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача. Наведене узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суд від 02 жовтня 2019 року у справі № 522/16724/16-ц. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19) зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. Згідно статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Отже, відповідно до вимог наведених вище норм, позивачем ОСОБА_1 доведено належними доказами факт передачі відповідачці ОСОБА_2 в борг грошових коштів у зазначеному у Договорі позики розмірі. При цьому, суд помилково вважав, що позивачем не надано доказів на підтвердження реального отримання позичальником від позикодавця грошових коштів. Колегія суддів ураховує, що, формулюючи висновок щодо застосування частини другої статті 533 ЦК України у спірних правовідносинах, у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 500/5194/16 Велика Палата Верховного Суду констатувала, що якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, що у випадку наявності спору між сторонами та його вирішення судом відповідає дню виконання судового рішення. Проте, звертаючись до суду із позовом ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 саме 8 388 000 грн, тож вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за договором позики ( розпискою) від 01 грудня 2018 року підлягають задоволенню, в межах заявлених позовних вимог, тобто у еквіваленті суми позики 200 000 дол. США до гривні - 8 388 000 грн. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, й міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (SeryavinandOthers v. Ukraine) від 10.02.2010 року, заява №4909/04). Відповідно до ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. За положеннями ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Підсумовуючи викладене вище, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивача ОСОБА_1 підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення суду потрібно скасувати, та ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити та стягнути з ОСОБА_2 борг за договором позики у розмірі 8 388 000 грн. Зважаючи на викладене, та ураховуючи положення ч. 1 ст. 141 ЦПК України відповідно до якої судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, з відповідачки на користь позивача слід стягнути судовий збір за подання позовної заяви та апеляційної скарги у розмірі 15 140 грн. Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Фрунзівського районного суду Одеської області від 30 квітня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів задовольнити. Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) заборгованість за договором позики від 01 грудня 2018 року в розмірі 8 388 000 грн. Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) судовий збір за подання позовної заяви та апеляційної скарги у розмірі 15 140 грн. Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту. Головуючий Ю.П. Лозко Cудді О.Ю. Карташов М.В. Назарова