Постанова 4813 № 523/20555/24

Номер провадження: 22-ц/813/4194/26 Справа № 523/20555/24 Головуючий у першій інстанції Далеко К. О. Доповідач Кострицький В. В. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14.04.2026 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючий суддя Кострицький В.В. (суддя - доповідач), судді Коновалова В.А., Лозко Ю.П., за участю секретаря судового засідання Булацевської Я.В., учасники справи: заявник ОСОБА_1 представник заявника ОСОБА_2 заінтересовані особи - Приморський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, стягувач - ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Шилова Владислава Юрійовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 на ухвалу Пересипського районного суду міста Одеси від 28 липня 2025 року, постановлену у складі судді Далеко К.О., у приміщенні того ж суду, у цивільний справі за скаргою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Приморський відділ державної виконавчої служби у місті Одесів Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, стягувач: ОСОБА_3 , про визнання неправомірним розрахунку заборгованості зі сплати аліментів, зобов`язання вжити дії щодо скасування розрахунку,- установив: Короткий зміст скарги. 17.12.2024 боржник ОСОБА_1 звернувся до суду із скаргою, в порядку ст. 447 ЦПК України, заінтересовані особи: Приморський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, стягувач: ОСОБА_3 , про визнання неправомірним розрахунку заборгованості зі сплати аліментів, зобов`язання вжити дії щодо скасування розрахунку, якою просить: - визнати неправомірним розрахунок заборгованості зі сплати аліментів № 189879 від 27 листопада 2024 року, складений головним державним виконавцем Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Романовською О.Л. у виконавчому провадженні № 35446773; - зобов`язати головного державного виконавця Приморського відділу ДВС у м. Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Романовську О.Л., в провадженні якої перебуває виконавче провадження № 35446773, вжити дій щодо скасування розрахунку заборгованості зі сплати аліментів № 189879 від 27 листопада 2024 року, та здійснити перерахунок розміру заборгованості по сплаті аліментів боржника ОСОБА_1 за період з червня 2020 року по вересень 2024 року, з урахуванням сплачених сум в цей період у розмірі 60017,81 грн; - стягнути з Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесів Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) судові витрати на користь ОСОБА_1 у розмірі 8700 грн. В обґрунтування скарги, ОСОБА_1 зазначив наступне: в рамках виконавчого провадження № 35446773 з ОСОБА_1 стягуються аліменти на користь ОСОБА_3 на утримання доньки ОСОБА_4 , у розмірі 1/3 частини всіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 03.10.2012 року і до повноліття доньки, а саме до ІНФОРМАЦІЯ_1 . В силу незалежних від заявника обставин, у ОСОБА_1 утворилась заборгованість по сплаті аліментів у розмірі 100816,43 грн. Про це стало відомо боржнику з листа державного виконавця від 02.09.2024 року за вих № 146839. Заборгованість накопичилась через бездіяльність деяких роботодавців ОСОБА_1 . Бездіяльність полягала в тому, що роботодавці не стягували із заробітку ОСОБА_1 аліменти у повному обсязі. 29.10.2024 року адвокат Сачко А.Г. на електронну пошту Приморського ВДВС заяву, якою просив зарахувати добровільно сплачені ОСОБА_1 аліменти на користь ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , та здійснити перерахунок розміру заборгованості зі сплати аліментів. Загальна сума добровільно сплаченої суми аліментів складає 60 017,81 грн., тому існують всі підстави для перерахунку суми заборгованості. Державний виконавець не надав відповіді на вказану заяву про здійснення перерахунку. Тому, адвокатом Сачко А.Г. було направлено на адресу ВДВС адвокатський запит, з метою отримання інформації про результати розгляду заяви. 04.12.2024 року адвокатом отримано лист від 27.11.2024 року за № 189881 за підписом начальника Приморського ВДВС Гусєва О.О., до якого долучено довідку про наявність заборгованості від 27.11.2024 та розрахунок заборгованості зі сплати аліментів від 27.11.2024 № 189879. З отриманих документів ОСОБА_1 стало відомо, що державний виконавець не здійснив перерахунок заборгованості. У зв`язку із цим, ОСОБА_1 прийнято рішення про оскарження бездіяльності головного державного виконавця та зобов`язання зарахувати добровільно сплачені аліменти. Законодавством не встановлено заборони здійснювати перерахування аліментів безпосередньо на рахунок дитини. Наведену суму добровільно сплачених аліментів ОСОБА_1 не відносить до додаткових витрат, оскільки додаткові витрати він ніс окремо, зокрема оплачував відпочинок, стоматолога. При цьому, ОСОБА_1 не міг вказувати в призначенні платежу аліменти, внаслідок технічних обмежень мобільного застосунку банку. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції. Ухвалою Пересипського районного суду міста Одеси від 28 липня 2025 року скаргу боржника ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Приморський відділ державної виконавчої служби у місті Одесів Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, стягувач: ОСОБА_3 , про визнання неправомірним розрахунку заборгованості зі сплати аліментів, зобов`язання вжити дії щодо скасування розрахунку залишено без задоволення. В обґрунтування ухвали суд першої інстанції зазначив, що проаналізувавши надані скаржником ОСОБА_1 державному виконавцю та суду платіжні інструкції, суд констатує, що перерахунок ним грошових коштів на картку відкриту на ім`я малолітньої доньки, у період 2020- 2024 роки, не свідчить про належне виконання аліментних зобов`язань боржником в межах Виконавчого провадження АСВП №35446773, виходячи із характеру платежів, а також оскільки стягувачем за виконавчим провадженням виступала саме ОСОБА_6 , а не малолітня донька. В свою чергу, стягувач ОСОБА_6 не визнала обставини отримання грошових коштів за карткою відкритою на ім`я малолітньої ОСОБА_7 . Доказів її доступу до наведеної картки, або інших доказів використання перерахованих грошових коштів стягувачем на утримання малолітньої дитини, матеріали справи не містять. Суд вважає за необхідне зазначити, що грошові кошти перераховувались різними сумами, здебільшого невеликими, без сталої систематичності, а з власної ініціативи, деякі платежі містять призначення на морозиво, на цукерки. Будь-якої прив`язки до аліментних зобов`язань ОСОБА_1 перед ОСОБА_6 , наведені платежі не містять. При цьому, пояснення ОСОБА_6 стосовно перерахунку 27.08 та 28.08 по 5000 грн. батьком на день народження дитини, узгоджуються із обставинами справи, зокрема днем народження дитини. При цьому, суд не приймає доводи ОСОБА_1 щодо неможливості в призначенні платежу зазначати цільове направлення коштів, оскільки самим же ОСОБА_1 було надано як виконавцю, так і суду, платіжні квитанції, які містили в призначенні платежу застереження аліменти, та були прийняті державним виконавцем, шляхом зарахування сплачених коштів в рахунок аліментних зобов`язань. До доводів заявника щодо того, що між ним та ОСОБА_6 не було інших домовленостей, тому ці кошти він перераховував саме в рахунок аліментних зобов`язань, судом не приймаються, оскільки як підтверджується матеріалами справи, та визнається самим ОСОБА_1 , він з власної ініціативи також виконував обов`язок щодо додаткових витрат на дитину. Крім того, у судовому засіданні знайшли свої підтвердження обставини того, що дитина спілкувалась із ОСОБА_1 до середини 2024 року, проводила із батьком певні періоди часу, між ними були гарні стосунки. Також певне спілкування існувало і між ОСОБА_1 та ОСОБА_8 . Суд погодився із тим, що згідно ч.1 ст. 179 СК України аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини. Однак, враховуючи характер здійснених платежів, періодичність, яка ніяким чином не пов`язана з аліментними зобов`язаннями, вік дитини, заявник ОСОБА_1 не довів суду, що перераховані кошти, були аліментами. При цьому, суд враховує, що заявник ОСОБА_1 в період здійснення платежів виконував обов`язок щодо сплати аліментів, в межах виконавчого провадження № 35446773, що додатково підтверджує необгрунтованість доводів скарги. Таким чином, враховуючи також вік дитини, на час здійснення платежів, суд не вбачає в діях/бездіяльності державного виконавця Романовської О.Л. неправомірності, при неврахуванні 137 платіжних інструкцій, на суму 58517,81 грн., у розрахунку заборгованості від 27.11.2024 року. Також суд вважає правомірними дії державного виконавця Романовської О.Л. щодо не врахування у розрахунку заборгованості трьох квитанцій на загальну суму 1500 грн., перерахованих на картку ОСОБА_3 : 25.05.2024 500 грн., 25.09.2023 500 грн., 17.08.2023 500 грн. Як вже раніше зазначав суд, хоча ці гроші і були перераховані на рахунок стягувача, однак один платіж має застереження салон краси, що також знайшло своє підтвердження поясненнями ОСОБА_6 про власну ініціативу батька прийняти участь у витратах пов`язаних із обслуговуванням його дитини в салоні краси. Враховуючи підтвердження обставин добровільної, з власної ініціативи, участі ОСОБА_1 у додаткових витратах на дитину, відсутність у інших двох платіжних інструкціях застережень аліменти, на відміну від інших платіжних інструкцій, наданих як державному виконавцю, так і суду, суд розцінює перерахування цих коштів заявником як добровільну участь в інших додаткових витратах на дитину, не пов`язаних з аліментними зобов`язаннями. Також суд зауважує на тому, що ОСОБА_1 виконував аліментні зобов`язання, в порядку ЗУ «Про виконавче провадження», в межах виконавчого провадження, у спірний період часу, що додатково підтверджує не аліментну спрямованість перерахованих грошових коштів. Доводи апеляційної скарги. Не погоджуючись з оскаржуваним судовим рішенням, представник скаржника подав апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати ухвалу Пересипського районного суду міста Одеси від 28.07.2025, а скаргу ОСОБА_1 задовольнити. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що сплачені кошти не були додатковими витратами на утримання дитини, а є добровільно сплаченими аліментами. Сторона скаржника підтвердила доказами, що ОСОБА_1 ніс додаткові витрати на дитину, а ці кошти були саме аліменти. В скарзі вказано, що при переказі коштів дитині ОСОБА_1 не може вказувати призначення платежу і на підтвердження цьому надав лист банку від 28.11.2024 № 20.1.0.0.0/7-241101/11457, де зазначено, що поле коментар відсутнє, якщо переказ вважається переказом між своїми рахунками, якщо картка доступна в гаманці відправника. Крім того, суд проігнорував той факт, що між скаржником та його колишньою дружиною не існувало договірних відносин і він перераховував кошти їй як добровільно сплачені аліменти. ОСОБА_3 заперечила, що сплачені кошти були аліментами, але в той самий час не надала жодних доказів своїм запереченням. Суд прийняв її доводи, як такі, що узгоджуються з іншими доказами у справі. При цьому суд відхилив висновки Верховного Суду у справі № 199/2951/21, з чим не погоджується сторона скаржника. Сторона заявника посилалась на висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглядав подібні правовідносини у постанові від 13.06.2024 по справі № 760/17498/22. Цей висновок зводиться до того, що дитина яка вже досягла віку неповнолітньої, на час отримання нею платежів, має право самостійно отримувати платежі. У даному же випадку ОСОБА_7 досягла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Суд першої інстанції хоча і дослідив цей висновок, але не застосував його, адже не вважав його релевантним до цих правовідносин. Скаржник не погоджуємось з таким висновком суду. Так, наприклад після того, як ОСОБА_1 стало відомо, що у нього виникла заборгованість по сплаті аліментів, то він добровільно переказав кошти доньці на її рахунок в розмірі 15000 гривень, що підтверджується платіжною інструкцією № P24A3237253153D1217 від 12.09.2024. Суд мав би врахувати цей платіж і хоча б частково задовольнити скаргу ОСОБА_1 .. Звертаючись до суду із скаргою ОСОБА_1 мав правомірні очікування. Верховний Суд сформулював правовий висновок стосовно застосування принципу «легітимних очікувань». Правовим підґрунтям (основою) для виникнення в особи легітимного очікування можуть бути: норма права (законодавство), судова практика, акт індивідуальної дії, конкретне судове рішення, що набуло законної сили, або умови договору. Сторона скаржника згодна з тим, що деякі висновки Верховного Суду на які ми посилались не є подібними до предмету та підстав спору, але дають загальне розуміння правильного застосування норм права в такій категорії справ. В той же час частина із тих висновків Верховного Суду, що зазначено в скарзі мали б бути застосованими судом першої інстанції. Крім того, суд при ухваленні рішення врахував пояснення ОСОБА_3 та погіршення відносин між учасниками виконавчого провадження, як один із аргументів на користь відмови у задоволенні скарги. Вказане є порушенням принципу змагальності та диспозитивності (ч. 3 ст. 12 та ст. 13 ЦПК України). В той час коли сторона скаржника при підготовці скарги посилалась виключно на письмові докази, то для відмовив у задоволені скарги суду було достатньо усних пояснень заінтересованих осіб. Позиція учасників справи. Не погоджуючись з доводами апеляційної скарги, представник заінтересованої особи подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив суд скаргу ОСОБА_1 про визнання неправомірними дії головного державного виконавця Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України - залишити без задоволення. Вказує, що всі дії, вчинені головним державним виконавцем, в межах вищевказаного виконавчого провадження у повній мірі відповідають вимогам Закону України «Про виконавче провадження». Щодо явки сторін Сторони зявились до суду та надали свої пояснення. Позиція апеляційного суду. Заслухавши суддю-доповідача, сторону та представників, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, - суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст. 263 ЦПК України, - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України). Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374, ст. 375 ЦПК України апеляційний суд за результатами розгляду має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегією суддів встановлено та матеріалами справи підтверджено, що у провадженні Приморського ВДВС у м. Одесі ПМУ МЮ м. Одеси перебуває виконавче провадження АСВП №35446773, відкрите 28.11.2012 року з примусового виконання виконавчого листа № 1527/15473/12, виданого 22.11.2012 року Суворовським районним судом м. Одеса про стягнення аліментів з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_9 на утримання доньки ОСОБА_10 , у розмірі 1/3 частини заробітку, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 03.10.2012 і до повноліття дитини, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_1 . 08.08.2024 року до відділу надійшла заява стягувача про здійснення перерахунку заборгованості по аліментам з 01.01.2022 року, у зв`язку із тим що боржник проходив службу та отримував дохід у військових частинах НОМЕР_1 та НОМЕР_2 , також стягувачем надані квитанції про сплату аліментів на її рахунок. Розрахунком заборгованості зі сплати аліментів від 02.09.2024 №146839, зробленим головним державним виконавцем Романовською О.Л., за виконавчим провадженням АСВП №35446773 підтверджується, що станом на 01.08.2024 року заборгованість ОСОБА_1 зі сплати аліментів складає 100 816,43 грн. Листом від 02.09.2024 року №146840 головний державний виконавець Приморського ВДВС у місті Одесі Романовська О.Л. направила на адресу ОСОБА_1 розрахунок заборгованості від 02.09.2024 та реквізити для перерахування аліментів, згідно АСВП №35446773. У судовому засідання ОСОБА_1 пояснив, що заборгованість виникла без його вини, а внаслідок бездіяльності деяких його роботодавців. Листом від 07.10.2024 року заст. Начальника Приморського ВДВС у м. Одесі Гусєв О.О. повідомив адвокату ОСОБА_1 - Шилову В.Ю., що державним виконавцем було зроблено розрахунок заборгованості ОСОБА_1 зі сплати аліментів, у період з 01.01.2022 по 01.08.2024, згідно заяви стягувача з урахуванням квитанцій у яких зазначено призначення платежу, як аліменти. Додатково повідомлено, що всі інші квитанції, які сплачено на ім`я доньки ОСОБА_4 у призначенні платежу зазначено перерахування особистих коштів, але не перерахування як аліменти. Заявою від 29.10.2024 року адвокат ОСОБА_1 Шилов В.Ю. надіслав заяву на електронну пошту Приморського ВДВС, в якій просив зарахувати добровільно сплачені ОСОБА_1 аліменти на користь ОСОБА_11 та ОСОБА_3 у розмірі 60017 гривень 81 копійка. Добровільно перераховані аліменти на банківський рахунок доньки ОСОБА_11 склали розмір 58517,81 грн, що підтверджується платіжними інструкціями в кількості 137 штук, та на банківський рахунок ОСОБА_3 було перераховано 1500 гривень, що підтверджується трьома платіжними інструкціями. Адвокатським запитом від 19.11.2024 року адвокат Шилов В.Ю. запитував інформацію про результат розгляду поданої ним заяви. Листом від 27.11.2024 року заст. Начальника Приморського ВДВС у м. Одесі ОСОБА_12 повідомив адвокату Шилову В.Ю., що державним виконавцем було зроблено розрахунок заборгованості зі сплати аліментів ОСОБА_1 , у період з 01.01.2022 по 01.12.2024, яка склала 101 006,13 грн. До листа було додано розрахунок заборгованості та довідку про наявність заборгованості. Згідно Розрахунку заборгованості зі сплати аліментів від 27.11.2024 №189879, за період з січня 2022 року по 01.12.2024 року, заборгованість складає 101 006,13 грн. Вбачається, що заборгованість по аліментам почала формуватися з липня 2022 року. Довідкою про наявність заборгованості зі сплати аліментів від 27.11.2024 року №189880 підтверджується, що станом на 01.12.2024 року заборгованість зі сплати аліментів за АСВП №35446773 складає 101 006,13 грн. Судом встановлено, що лист від 27.11.2024 року із оскаржуваним рорахунком заборгованості станом на 01.12.2024 року, отримано представником ОСОБА_1 - адвокатом Шиловим В.Ю. 04.12.2024 року, скарга про визнання неправомірним наведеного розрахунку подана 13.12.2024 року, з огляду на викладене, суд вважає що скарга подана ОСОБА_1 у строки, встановлені частиною 1 статтею 449 ЦПК України. Статтями 124, 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є, зокрема, обов`язковість судового рішення. Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Вказані конституційні положення знайшли своє продовження у ЦПК України, а також у Законі України «Про судоустрій і статус суддів». Так, частинами першою, другою статті 18 ЦПК України та частинами другою, четвертою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» регламентовано, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Відтак, забезпечення виконання судових рішень покладається, у тому числі, на суди, які, здійснюючи судовий контроль та застосовуючи інші процесуальні засоби, сприяють реалізації конституційної засади обов`язковості судового рішення. На важливість належного виконання судових рішень неодноразово наголошував у своїх рішеннях Конституційний Суд України. Так, за позицією Конституційного Суду України, висловленою у рішенні від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019 (справа щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» (щодо забезпечення державою виконання судового рішення)) судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина, і саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України (абзац 15 пункту 3 мотивувальної частини рішення від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002); право на судовий захист є гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя (абзац 8 пункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 23 листопада 2018 року № 10-р/2018). Отже, як випливає з наведеного, держава повинна повною мірою забезпечити реалізацію гарантованого статті 55 Конституції України права кожного на судовий захист. Забезпечення державою виконання судового рішення як невід`ємної складової права кожного на судовий захист закладено на конституційному рівні у зв`язку із внесенням Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02 червня 2016 року № 1401-VIII змін до Конституції України та доповненням її, зокрема, статті 129-1, частиною другою якої передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Конституційний Суд України, взявши до уваги статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 129-1 Конституції України, свої юридичні висновки щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, дійшов висновку, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов`язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом. Визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов`язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність. Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що визначене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов`язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; саме на державу покладено позитивний обов`язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава і її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (пункт 43 рішення у справі «Шмалько проти України», заява № 60750/00; пункт 84 рішення у справі «Валерій Фуклєв проти України», заява № 6318/03; пункт 64 рішення у справі «Apostol v. Georgia», заява № 30779/04; пункти 46, 51, 54 рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», заява № 40450/04). Статтею 447 ЦПК України передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Скарги на дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення розглядаються за правилами Розділу VІІ ЦПК України. Згідно частини 1 статті 449 ЦПК України скаргу може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права або свободи; у триденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права, у разі оскарження постанови про відкладення провадження виконавчих дій. Частиною 2 статті 449 ЦПК України передбачено, що пропущений з поважних причин строк для подання скарги може бути поновлено судом. У даному випадку, боржник ОСОБА_1 просить суд визнати неправомірним розрахунок заборгованості зі сплати аліментів від 27.11.2024 року, та зобов`язати головного державного виконавця вжити дій щодо скасування розрахунку заборгованості, здійснити перерахунок розміру заборгованості. Статтею 180 СК України встановлено, що батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Згідно з частиною третьою статті 181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. У частині першій статті 183 СК України встановлено, що частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом. Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і за її межами (частина перша статті 18 ЦПК України). Згідно зі статтею 71 Закону «Про виконавче провадження» порядок стягнення аліментів визначається законом. Виконавець стягує з боржника аліменти у розмірі, визначеному виконавчим документом, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого СК України. Визначення суми заборгованості із сплати аліментів, присуджених як частка від заробітку (доходу), визначається виконавцем у порядку, встановленому СК України. Спори щодо розміру заборгованості зі сплати аліментів вирішуються судом за заявою заінтересованої особи у порядку, встановленому законом. Пунктом 4 розділу XVI Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5, визначено, що: - виконавець зобов`язаний обчислювати розмір заборгованості зі сплати аліментів щомісяця (додаток 15) та у випадках, передбачених частиною четвертою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», повідомляти про розрахунок заборгованості стягувача і боржника; - розрахунок заборгованості обчислюється в автоматизованій системі виконавчого провадження на підставі відомостей, отриманих із: - звіту про здійснені відрахування та виплати; - квитанцій (або їх копій) про перерахування аліментів, наданих стягувачем чи боржником; - заяв та (або) розписок стягувача; - інформації про середню заробітну плату працівника для цієї місцевості; - інших документів, що відображають отримання боржником доходу або сплату ним аліментів; - у разі якщо боржник не працює і сплачує аліменти самостійно стягувачу, квитанції (або їх копії) про перерахування аліментів надаються виконавцю не пізніше наступного робочого дня після сплати та долучаються до матеріалів виконавчого провадження. У частині третій статті 195 СК України зазначено, що розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, приватним виконавцем, а в разі виникнення спору - судом. Відповідно законодавець визначив обов`язок виконавця обчислювати розмір заборгованості за аліментами та водночас імперативно передбачив, що у разі незгоди заінтересованої особи з визначеним (обчисленим) виконавцем розміром заборгованості за аліментами, спір вирішується судом за заявою заінтересованої особи у порядку, встановленому законом. Суд зауважує, що зазначаючи про неправомірність розрахунку зі сплати аліментів від 27.11.2024 року, ОСОБА_1 стверджує про наявність правових підстав для зарахування в розмір сплачених аліментів 60 017,81 грн., оскільки він здійснював оплату аліментів на картку доньки ОСОБА_4 з червня 2020 року по вересень 2024 року, також три платежі він перерахував на картку стягувача ОСОБА_3 . В підтвердження наведених обставин, ОСОБА_13 надав суду відповідні платіжні інструкції, яким суд вважає за необхідне надати належну правову оцінку, зокрема предметом дослідження судом являються наступні платіжні інструкції:

1. Платіжні інструкції АТ КБ Приватбанк, за якими платником визначено ОСОБА_1 , отримувачем визначено ОСОБА_7 . Призначення платежі переказ власних коштів (в двох квитанціях додано на морозиво, на цукерки).

2. Платіжні інструкції АТ КБ Приватбанк, за якими платником визначено ОСОБА_1 , отримувачем визначено ОСОБА_3 . Призначення платежі переказ власних коштів (в одній квитанції додано салон краси). Відповідно ст. ст. 76, 77, 78 ЦПК України - доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України). При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом. Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Суд зобов`язаний надати оцінку кожному належному, допустимому та достовірному доказу, який міститься в матеріалах справи, а також визначити певну сукупність доказів, з урахуванням їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності та взаємного зв`язку, що дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (постанова Верховного Суду від 01.07.2021 у справі N 917/549/20). Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Верховний Суд неодноразово звертався до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує (в тому числі і як свідок). Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі N 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі N 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі N 902/761/18, від 04.12.2019 у справі N 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі N 129/1033/13-ц (провадження N 14-400цс19). Суд констатує, що дитиною заявника ОСОБА_1 , на утримання якої з нього стягнуто аліменти, є ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (14 років настало ІНФОРМАЦІЯ_1 ). Аліменти з ОСОБА_1 стягнуто на користь ОСОБА_6 , з якою проживає наразі неповнолітня дитина. Це підтверджується рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 06.11.2012 року. З огляду на викладене, суд зазначає, що саме на користь стягувача ОСОБА_14 повинні були сплачуватись аліменти ОСОБА_1 , згідно рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 06.11.2012 року. Наявними в матеріалах справи платіжними інструкціями підтверджується, що ОСОБА_1 з червня 2020 року по вересень 2024 року перераховував грошові кошти із призначенням платежу переказ власних коштів, на картку, відкриту на ім`я ОСОБА_7 . Перераховано суму у розмірі 58 517,81 грн. При цьому, суд зауважує що в двох платіжних інструкціях, в призначенні платежу, крім переказ власних коштів, зазначено на морозиво, на цукерки. Також, наявними в матеріалах справи трьома платіжними інструкціями підтверджено, що ОСОБА_1 перераховував грошові кошти із призначенням платежу переказ власних коштів, на картку, відкриту на ім`я ОСОБА_3 , зокрема: 25.05.2024 500 грн., 25.09.2023 року 500 грн. салон краси, 17.08.2023 року 500 грн. Перераховано суму у розмірі 1500 грн. У судовому засіданні стягувач ОСОБА_3 не визнала факт отримання спірних грошових коштів, в рахунок сплати аліментів. Повідомила, що платежі по 500 грн., на загальну суму 1500 грн., на її особисту картку, здійснювались заявником ОСОБА_1 , за спільною домовленістю, це не були аліментні зобов`язання, зокрема: один платіж заявник перерахував на салон краси, доньці, як додаткові витрати, з- власної ініціативи; другий платіж заявник сплатив на її картку, як внесок для входу на змагання, в яких приймала участь донька; третій платіж також не стосувався аліментів, а стосувався додаткових витрат на дитину. Заявник сплачував, та повинен був сплачувати аліменти, у встановленому законом порядку, згідно ЗУ «Про виконавче провадження», в межах виконавчого провадження, інших домовленостей між ними не існувало, заявник добре знав на який рахунок потрібно перераховувати аліменти, і вони перераховувались. Стосовно грошових коштів перерахованих на картку доньки, ОСОБА_3 пояснила, що взагалі нічого не знала про ці грошові кошти, якщо вони і перераховувались, то це були гроші на її кишенькові витрати, які заявник ОСОБА_1 перераховував доньці з власної ініціативи. Їй ці гроші донька не передавала, на своє утримання не використовувала. Певні періоди часу, на вихідних, донька могла взагалі проживати спільно із заявником ОСОБА_1 , і він її направляв в магазин за продуктами, на картку перераховував кошти, які донькою витрачалися на продукти, які у подальшому вживалися самим же заявником. Проаналізувавши надані скаржником ОСОБА_1 державному виконавцю та суду платіжні інструкції, суд першої інстанції зазначив, що перерахунок ним грошових коштів на картку відкриту на ім`я малолітньої доньки, у період 2020- 2024 роки, не свідчить про належне виконання аліментних зобов`язань боржником в межах Виконавчого провадження АСВП №35446773, виходячи із характеру платежів, а також оскільки стягувачем за виконавчим провадженням виступала саме ОСОБА_6 , а не малолітня донька. В свою чергу, стягувач ОСОБА_6 не визнала обставини отримання грошових коштів за карткою відкритою на ім`я малолітньої ОСОБА_7 . Доказів її доступу до наведеної картки, або інших доказів використання перерахованих грошових коштів стягувачем на утримання малолітньої дитини, матеріали справи не містять. Суд вважає за необхідне зазначити, що грошові кошти перераховувались різними сумами, здебільшого невеликими, без сталої систематичності, а з власної ініціативи, деякі платежі містять призначення на морозиво, на цукерки. Будь-якої прив`язки до аліментних зобов`язань ОСОБА_1 перед ОСОБА_6 , наведені платежі не містять. При цьому, пояснення ОСОБА_15 стосовно перерахунку 27.08 та 28.08 по 5000 грн. батьком на день народження дитини, узгоджуються із обставинами справи, зокрема днем народження дитини. При цьому, суд не приймає доводи ОСОБА_1 щодо неможливості в призначенні платежу зазначати цільове направлення коштів, оскільки самим же ОСОБА_1 було надано як виконавцю, так і суду, платіжні квитанції, які містили в призначенні платежу застереження аліменти, та були прийняті державним виконавцем, шляхом зарахування сплачених коштів в рахунок аліментних зобов`язань. До доводів заявника щодо того, що між ним та ОСОБА_6 не було інших домовленостей, тому ці кошти він перераховував саме в рахунок аліментних зобов`язань, судом не приймаються, оскільки як підтверджується матеріалами справи, та визнається самим ОСОБА_1 , він з власної ініціативи також виконував обов`язок щодо додаткових витрат на дитину. Крім того, у судовому засіданні знайшли свої підтвердження обставини того, що дитина спілкувалась із ОСОБА_1 до середини 2024 року, проводила із батьком певні періоди часу, між ними були гарні стосунки. Також певне спілкування існувало і між ОСОБА_1 та ОСОБА_8 . Суд погоджується із тим, що згідно ч.1 ст. 179 СК України аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини. Однак, враховуючи характер здійснених платежів, періодичність, яка ніяким чином не пов`язана з аліментними зобов`язаннями, вік дитини, заявник ОСОБА_1 не довів суду, що перераховані кошти, були аліментами. При цьому, суд враховує, що заявник ОСОБА_1 в період здійснення платежів виконував обов`язок щодо сплати аліментів, в межах виконавчого провадження № 35446773, що додатково підтверджує необгрунтованість доводів скарги. Таке правозастосування узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 521/20575/19 (провадження № 61-12133св21), які враховуються судом, згідно ч.4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин. В наведені постанові зазначено, що відповідно до частини першої статті 31 ЦК України фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), має право вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість. Відповідно до частини першої статті 32 ЦК України крім правочинів, передбачених статтею 31 ЦК України, фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа) має право самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами. В контексті частини першої статті 32 ЦК України неповнолітні вправі самостійно розпоряджатися своїм заробітком стипендією або іншими доходами, які вони одержали відповідно до законодавства. Верховний Суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що отримання аліментів та розпорядження цими грошовими коштами не можна віднести до дрібних побутових правочинів, тобто до досягнення чотирнадцятирічного віку дитина не мала передбаченої законом цивільної дієздатності на вчинення таких дій. Також Верховний Суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що аліменти на дитину стягнуто на користь її матері, тому перерахунок коштів на картку дитини не свідчить про належне виконання аліментних зобов`язань. Таким чином, враховуючи також вік дитини, на час здійснення платежів, суд не вбачає в діях/бездіяльності державного виконавця Романовської О.Л. неправомірності, при неврахуванні 137 платіжних інструкцій, на суму 58517,81 грн., у розрахунку заборгованості від 27.11.2024 року. Також суд вважає правомірними дії державного виконавця Романовської О.Л. щодо не врахування у розрахунку заборгованості трьох квитанцій на загальну суму 1500 грн., перерахованих на картку ОСОБА_3 : 25.05.2024 500 грн., 25.09.2023 500 грн., 17.08.2023 500 грн. Як вже раніше зазначав суд, хоча ці гроші і були перераховані на рахунок стягувача, однак один платіж має застереження салон краси, що також знайшло своє підтвердження поясненнями ОСОБА_6 про власну ініціативу батька прийняти участь у витратах пов`язаних із обслуговуванням його дитини в салоні краси. Враховуючи підтвердження обставин добровільної, з власної ініціативи, участі ОСОБА_1 у додаткових витратах на дитину, відсутність у інших двох платіжних інструкціях застережень аліменти, на відміну від інших платіжних інструкцій, наданих як державному виконавцю, так і суду, суд розцінює перерахування цих коштів заявником як добровільну участь в інших додаткових витратах на дитину, не пов`язаних з аліментними зобов`язаннями. Також суд зауважує на тому, що ОСОБА_1 виконував аліментні зобов`язання, в порядку ЗУ «Про виконавче провадження», в межах виконавчого провадження, у спірний період часу, що додатково підтверджує не аліментну спрямованість перерахованих грошових коштів. Також суд вважає за необхідне зазначити, що первісна не спрямованість сплачених ОСОБА_1 у період з 2020 по 2024 рік грошових коштів в рахунок аліментних зобов`язань, додатково підтверджується тим, що протягом чотирьох років ОСОБА_1 не ставив про це питання перед державним виконавцем. Фактично аліменти ним сплачувалися в порядку Закону України «Про виконавче провадження», в межах виконавчого провадження, на початок 2022 року у нього взагалі була відсутня заборгованість. У судовому засіданні поясненнями сторін знайшло своє підтвердження, що лише погіршення відносин між учасниками виконавчого провадження, та як зазначає заявник бездіяльність його роботодавців, стали підставою для подачі до суду відповідної скарги. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)). Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї (частина восьма статті 7 СК України). Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України). Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2021 року в справі № 758/10761/13-ц (провадження № 61-19815сво19)). З огляду на викладене, дії державного виконавця щодо вжиття заходів, спрямованих на виконання виконавчого листа про стягнення аліментів, в тому числі проведення розрахунку заборгованості, узгоджуються з нормами статей 18, 71 Закону України «Про виконавче провадження». Тому державний виконавець діяв відповідно до норм законодавства, права боржника не порушував. Судова колегія погоджується з проаналізованими судом першої інстанції в сукупності дослідженими доказами, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд дійшов висновку, що стороною скаржника не доведено тих обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, а тому заявлені вимоги задоволенню не підлягають. Посилання на новий доказ, а саме виписку з рахунку, яким користується ОСОБА_11 , не приймаються колегією суддів до уваги. Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Разом з тим, скаржником не наведено та не доведено обставин, які об`єктивно перешкоджали поданню зазначеного доказу до суду першої інстанції під час розгляду справи. За таких обставин, подана до суду апеляційної інстанції виписка з рахунку не відповідає вимогам допустимості нових доказів та не підлягає врахуванню при перегляді судового рішення. Клопотання апелянта про витребування доказів у АТ КБ «ПриватБанк», а також про виклик та допит у якості свідка неповнолітньої ОСОБА_11 не підлягають задоволенню з огляду на таке. Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно до частини третьої статті 367 ЦПК України, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Як убачається з матеріалів справи, обставини, на підтвердження яких скаржник просить витребувати додаткові докази та допитати свідка, були відомі йому під час розгляду справи судом першої інстанції, зокрема щодо порядку здійснення платежів, користування банківським рахунком та отримання грошових коштів дитиною. Разом з тим, скаржником не наведено та не доведено жодних об`єктивних причин, які б перешкоджали поданню відповідних доказів або заявленню клопотань про їх витребування та допит свідка у суді першої інстанції. Фактично заявлені клопотання спрямовані на збирання нових доказів та встановлення додаткових обставин на стадії апеляційного перегляду справи, що суперечить правовій природі апеляційного провадження, та дотриманню стадійності цивільного процесу, яке не передбачає повторного дослідження доказів та їх збирання за відсутності поважних причин їх неподання раніше. За таких обставин, підстав для задоволення зазначених клопотань, колегія суддів не вбачає. Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини справи, неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, є безпідставними та спростовуються матеріалами справи. Як убачається зі змісту апеляційної скарги, її доводи зводяться до незгоди скаржника з висновком суду першої інстанції про те, що грошові кошти, перераховані ним на рахунок доньки та частково на рахунок стягувача, не можуть бути зараховані в рахунок сплати аліментів. Разом з тим, такі доводи не ґрунтуються на вимогах закону та фактичних обставинах справи. Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до рішення суду аліменти підлягали стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 , як стягувача у виконавчому провадженні, а відтак саме на її користь боржник зобов`язаний був здійснювати відповідні платежі. Перерахування грошових коштів на рахунок іншої особи, зокрема неповнолітньої дитини, яка не є стороною виконавчого провадження, не може вважатися належним виконанням рішення суду, оскільки суперечить визначеному виконавчим документом способу та порядку виконання зобов`язання. Доводи скаржника про те, що дитина досягла 14-річного віку та могла самостійно отримувати кошти, не впливають на правильність висновків суду першої інстанції, оскільки такі обставини не змінюють визначеного судовим рішенням способу виконання обов`язку зі сплати аліментів та не звільняють боржника від обов`язку виконувати його у встановленому порядку. Крім того, неповнолітня донька стягувача та боржника, яка відповідно до частини другої статті 47 ЦПК України наділена цивільною процесуальною дієздатністю, до суду із заявою про видачу судового наказу чи з позовом не зверталася та відповідно судового рішення про стягнення аліментів на її користь немає. Під час розгляду скарги на дії державного виконавця суд не може вирішувати питання про те, на чию користь правильно стягувати аліменти, оскільки це питання вже вирішено судовим рішенням, що набрало законної сили, заходи з примусового виконання якого й здійснює державний виконавець. Посилання апеляційної скарги на те, що суд першої інстанції безпідставно не застосував висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 13.06.2024 у справі № 760/17498/22, є необґрунтованими з огляду на таке. Дійсно, у зазначеній постанові Верховний Суд звернув увагу на можливість отримання неповнолітньою дитиною грошових коштів самостійно. Водночас наведений висновок не може бути застосований до спірних правовідносин автоматично, без урахування їх фактичних обставин та правової природи спірних платежів. У даній справі предметом розгляду є не питання можливості дитини отримувати грошові кошти, а питання належного виконання боржником рішення суду про стягнення аліментів у межах виконавчого провадження. Отже, визначальним є не сам факт отримання коштів дитиною, а відповідність способу їх сплати вимогам виконавчого документа та їх спрямування саме на виконання аліментного обов`язку. Посилання скаржника на досягнення дитиною 14-річного віку не змінює вказаного висновку, оскільки на момент здійснення значної частини спірних платежів дитина не досягла відповідного віку, навіть після досягнення такого віку аліменти підлягали стягненню на користь визначеного судом стягувача, а порядок виконання рішення суду не змінювався. Крім того, сама по собі можливість дитини отримувати грошові кошти не тотожна належному виконанню судового рішення про стягнення аліментів. Колегія суддів також враховує, що у справі № 760/17498/22 висновки Верховного Суду сформульовані з урахуванням конкретних встановлених обставин, які відрізняються від обставин цієї справи, зокрема щодо характеру платежів, їх призначення та доведеності спрямування коштів саме на утримання дитини. Щодо доводів апелянта про те, що суд першої інстанції мав врахувати платіж у розмірі 15 000 грн від 12.09.2024 як такий, що підтверджує виконання аліментного обов`язку, колегія суддів зазначає наступне. Сам по собі факт здійснення окремого платежу на рахунок дитини після встановлення заборгованості не свідчить про належне виконання рішення суду, оскільки такий платіж здійснений поза межами визначеного порядку виконання, не містить ознак ідентифікації як аліментного платежу та не підтверджує системного та належного виконання обов`язку зі сплати аліментів. За відсутності належних доказів того, що вказані кошти були спрямовані саме на виконання рішення суду, а не є добровільною допомогою чи іншими витратами на дитину, підстав для їх зарахування в рахунок аліментів не вбачається. Таким чином, суд першої інстанції обґрунтовано не застосував висновки Верховного Суду у справі № 760/17498/22, оскільки вони не є релевантними до спірних правовідносин, а доводи апеляційної скарги в цій частині є безпідставними. Посилання скаржника на окремі висновки Верховного Суду є вибірковими та не свідчать про неправильне застосування судом першої інстанції норм права, оскільки наведені правові позиції не є релевантними до спірних правовідносин, з огляду на відмінність фактичних обставин справ. Суд першої інстанції, навпаки, надав належну оцінку наданим сторонами доказам у їх сукупності, дотримався вимог статей 7681, 89 ЦПК України та дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірні платежі не містять призначення аліменти, здійснювалися нерегулярно, різними сумами, а у ряді випадків містять інше цільове призначення (зокрема, «на морозиво», «на цукерки», «салон краси») та не підтверджують спрямування коштів саме на виконання аліментного обов`язку. Сам по собі факт перерахування грошових коштів на користь дитини або стягувача без зазначення їх як аліментів та без дотримання встановленого порядку виконання рішення суду не може свідчити про належне виконання аліментних зобов`язань. Доводи скаржника про неможливість зазначення призначення платежу спростовуються матеріалами справи, оскільки частина платіжних документів, наданих самим скаржником, містить відповідне призначення, що свідчить про відсутність об`єктивних перешкод для належного оформлення платежів. Посилання скаржника на те, що стягувач не довів протилежного, є безпідставними, оскільки відповідно до статті 81 ЦПК України саме на скаржника покладається обов`язок доведення тих обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог. Разом з тим, скаржником не надано належних та допустимих доказів того, що спірні грошові кошти були спрямовані саме на виконання рішення суду про стягнення аліментів, а не є добровільною участю у додаткових витратах на дитину. Доводи апеляційної скарги щодо порушення судом принципів змагальності та диспозитивності є необґрунтованими, оскільки суд першої інстанції дослідив як письмові докази, так і пояснення учасників справи, надав їм належну оцінку та ухвалив рішення на підставі всебічного, повного і об`єктивного з`ясування обставин справи. Надання судом оцінки поясненням сторін саме по собі не свідчить про порушення норм процесуального права. Інші доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди скаржника з висновками суду, що відповідно до усталеної практики не є підставою для скасування судового рішення. З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення скарги. На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається. Загальний висновок суду за результатами розгляду апеляційної скарги Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З урахуванням вищезазначеного колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,- ухвалив: Апеляційну скаргу адвоката Шилова Владислава Юрійовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Пересипського районного суду міста Одеси від 28 липня 2025 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту може бути оскаржена до Верховного Суду. Головуючий суддя В.В. Кострицький Судді В.А. Коновалова Ю.П. Лозко