Ухвала КАС ВС № 380/24240/23

УХВАЛА 21 квітня 2026 року м. Київ справа №380/24240/23 адміністративне провадження № К/990/12987/26 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Єресько Л.О., суддів: Соколова В.М., Загороднюка А.Г., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 27 червня 2025 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 січня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Личаківського відділу державної виконавчої служби у місті Львові Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (відповідно до постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 січня 2026 року відповідача - Личаківський відділ державної виконавчої служби у місті Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції замінено на Личаківський відділ державної виконавчої служби у місті Львові Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України), Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (відповідно до постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 січня 2026 року відповідача - Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції замінено на Івано-Франківське міжрегіональне управління Міністерства юстиції України), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Львівське міське комунальне підприємство «Львівводоканал», про визнання дій, рішень протиправними, скасування постанови про закінчення виконавчого провадження, відшкодування матеріальної та моральної шкоди,- УСТАНОВИВ: 07.10.2023 ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивачка) звернулася до суду з адміністративним позовом до Личаківського відділу державної виконавчої служби у місті Львові Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (далі - Личаківський ВДВС), Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (далі - Івано-Франківське МУ Мін`юсту), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Львівське міське комунальне підприємство «Львівводоканал» (далі - ЛМКП «Львівводоканал»), у якому просила суд: - визнати дії щодо винесення постанови від 30.06.2023 ВП № НОМЕР_1 неправомірними та скасувати постанову від 30.06.2023 про закінчення виконавчого провадження ВП № НОМЕР_1; - визнати дії та рішення начальника Личаківського ВДВС щодо нескасування постанови від 30.06.2023 ВП № НОМЕР_1 за заявою стягувача ОСОБА_1 від 13.08.2023 неправомірними; - визнати дії Івано-Франківського МУ Мін?юсту щодо надання відповіді від 26.09.2023 Х-1/9/06-19/1371 в частині розгляду інформаційного запиту позивачки від 04.09.2023 неправомірними, оскільки такого інформаційного запиту не існує; - визнати дії Івано-Франківського МУ Мін?юсту неправомірними щодо нескасування постанови від 30.06.2023 про закінчення виконавчого провадження ВП № НОМЕР_1 за заявою стягувача ОСОБА_1 від 04.09.2023; - відшкодувати позивачці завдані матеріальні збитки у сумі 20000 грн солідарно з кожного з відповідачів; - відшкодувати завдані ОСОБА_1 моральні збитки у сумі 4000000 грн з урахуванням індексу інфляції солідарно з кожного з відповідачів. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 08.04.2024, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06.06.2024, у задоволенні позовних вимог відмолено повністю. Постановою Верховного Суду від 11.04.2025 задоволено касаційну скаргу ОСОБА_1 та скасовано рішення Львівського окружного адміністративного суду від 08.04.2024 і постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06.06.2024, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 27.06.2025 у задоволенні позову відмовлено. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13.01.2026 рішення Львівського окружного адміністративного суду від 27.06.2025 у справі № 380/24240/23 скасовано та ухвалено нову постанову, якою позов задоволено частково. Визнано протиправною та скасовано постанову Личаківського ВДВС від 30.06.2023 про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_1. У задоволенні решти позовних вимог суд апеляційної інстанції відмовив. Не погоджуючись із прийнятими судовими рішеннями судів попередніх інстанцій у частині відмови у задоволенні позову, ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду (далі - Суд) із касаційною скаргою. У зв`язку з перебуванням у відпустці суддів: Єресько Л.О. у період з 23.03.2026 по 27.03.2026 (наказ голови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17.03.2026 № 604/0/6-26), Загороднюка А.Г. у період з 13.04.2026 по 20.04.2026 (наказ голови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25.03.2026 № 756/0/6-26) та перебуванням судді Соколова В.М. у відрядженні у період з 06.04.2026 по 11.04.2026, у відпусті 13.04.2026 та наданням йому дня відпочинку як донору 14.04.2026 (накази голови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24.03.2026 № 724/0/6-26 та від 06.04.2026 № 1142/0/5-26), питання щодо відкриття касаційного провадження вирішується колегією суддів по виходу суддів з відпусток та по закінченню відрядження. За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі. Перевіряючи касаційну скаргу на відповідність вимогам процесуального закону, Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке. Пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». З 08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», яким унесено зміни до розділу 3 Глави 2 «Касаційне провадження», зокрема, щодо визначення підстав касаційного оскарження судових рішень та порядку їхнього розгляду. Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом. Відповідно до пункту 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав). Спірні правовідносини у цій справі виникли у відносинах з приводу визнання дій, рішень державного виконавця протиправними, скасування постанови про закінчення виконавчого провадження, відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Положеннями статті 287 КАС України передбачено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця. Відповідно до ухвали Львівського окружного адміністративного суду від 05.02.2024 провадження у справі № 380/24240/23 відкрито з урахуванням особливостей статті 287 КАС України. За такого правового регулювання та обставин справи оскарження рішення судів першої та апеляційної інстанцій в касаційному порядку можливе лише у випадку, якщо розгляд такої скарги може мати значення для формування єдиної правозастосовної практики. Такими чином, законодавець обмежив можливість касаційного оскарження судових рішень у вказаній категорії адміністративних справ, поставивши можливість такого оскарження в залежність від імовірності значення, ухваленого за наслідком касаційного провадження, судового рішення для формування практики застосування відповідних правових норм. Частиною 4 статті 272 КАС України передбачено, що судові рішення суду апеляційної інстанції у справах, визначених статтями 280, 281, 283-2, 287, 288 та 289-4 цього Кодексу, можуть бути оскаржені до суду касаційної інстанції. Водночас частиною третьою статті 333 КАС України визначено, що суд відмовляє у відкритті касаційного провадження з перегляду ухвали про повернення заяви позивачеві (заявникові), а також судових рішень у справах, визначених статтями 280, 281, 287, 288 цього Кодексу, якщо рішення касаційного суду за наслідками розгляду такої скарги не може мати значення для формування єдиної правозастосовної практики. Оскаржуючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, прийняті за правилами статті 287 КАС України, ОСОБА_1 не наводить належних доводів та обґрунтувань про те, що ця касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики. Скаржниця мотивує свою касаційну скаргу тим, що судові рішення у справі ухвалені на підставі неповного та без всебічного з`ясування обставин справи, із порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права. Однак в чому саме полягає фундаментальне значення саме цієї справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб`єктів правовідносин скаржницею не обґрунтовано. Між тим суд касаційної інстанції зауважує, що у визначенні правового питання як такого, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, Верховний Суд виходить з того, що таке правове питання має бути головним або основним питанням правозастосовчої практики на сучасному етапі її розвитку й становлення, воно повинно мати одночасно винятково актуальне значення для їх формування. Такі ознаки визначаються предметом спору, значущістю для держави й суспільства у цілому правового питання, що постало перед практикою його застосування. Питання права, які мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, можуть охоплювати правові явища, що є найбільш суттєвими для такої практики та формування її однаковості. До таких явищ можна віднести систематичне порушення державою норм матеріального та процесуального права які зачіпають інтереси великого кола осіб, що супроводжуються чималою кількістю оскарження таких рішень у подібних справах, тощо. Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми. Однак у касаційній скарзі відсутнє будь-яке обґрунтування скаржниці про те, що розгляд цієї касаційної скарги може мати значення для формування єдиної правозастосовної практики. Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень. Відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом. Відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу. За змістом касаційної скарги ОСОБА_1 , на обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень посилається загалом на частину четверту статті 328 КАС України, не вказуючи на пункти цієї норми, та стверджує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 02.07.2024 у справі № 520/21767/23, від 12.04.2025 у справі № 380/24240/23, розглянувши справу за правилами спрощеного позовного провадження, а також без урахування викладеного у постанові Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 464/3789/17 висновку щодо відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини як ефективного засобу юридичного захисту. Суд зазначає, що обов`язковими умовами при оскарженні судових рішень з підставі неврахування висновків Верховного Суду відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України, є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга). При цьому під судовими рішеннями у подібних правовідносинах розуміються такі рішення, в яких аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, і, відповідно, має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 констатувала, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо оцінки подібності правовідносин на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Тож, суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії. Умовою перегляду судом касаційної інстанції судових рішень в адміністративних справах з указаної підстави є їхня невідповідність викладеному у постанові Верховного Суду висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах. Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду. Невідповідність правозастосовному висновку Верховного Суду (висловленому за наслідками розгляду (іншої) справи у касаційному порядку) матиме місце тоді, коли суд (суди) попередніх інстанцій, розглядаючи справу за схожих предмета спору, підстав позову, обставин справи та правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) протилежних висновків щодо суті заявлених вимог, застосувавши норму права по-іншому, аніж це роз`яснив суд касаційної інстанції (в іншій подібній справі). Колегія суддів зауважує, що висновки, викладені у постанові Верховного Суду, перебувають у нерозривному зв`язку із обсягом встановлених обставин у кожній конкретній справі окремо. Тому адміністративні суди не повинні сприймати як обов`язкові висновки, викладені у постанові Верховного Суду, здійснені на підставі відмінних фактичних обставин справи, а також з іншим змістом позовних вимог. У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів. При встановленні доцільності посилання на постанови Верховного Суду на які посилається скаржник у касаційній скарзі як підставу для перегляду оскаржуваного рішення за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів. При цьому необхідно виходити з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Суд звертає увагу на те, що посилання на практику Верховного Суду без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування. Колегія суддів зауважує, що скасовуючи рішення Львівського окружного адміністративного суду від 27.06.2025 у цій справі № 380/24240/23, Восьмий апеляційний адміністративний суд у постанові від 13.01.2026 дійшов висновку, що розгляд справи судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження, яка підлягає розгляду за правилами загального позовного провадження, відповідно до пункту 7 частини третьої статті 317 КАС України є однією з обов`язкових підстав для скасування апеляційним судом рішення суду першої інстанції. При цьому апеляційний суд посилався на аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постанові від 02.07.2024 у справі № 520/21767/23, на яку скаржниця посилається у касаційній скарзі та вказує про її неврахування судом апеляційної інстанції. На такі ж порушення процесуальних норм зауважив Верховний Суд у постанові від 11.04.2025 у цій справі № 380/24240/23, скасувавши рішення Львівського окружного адміністративного суду від 08.04.2024 і постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06.06.2024 та направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Висновки Верховного Суду викладені у постанові від 10.04.2019 у справі № 464/3789/17, на яку, серед інших посилається скаржниця у касаційній скарзі, не є подібними до цієї справи, оскільки стосуються оскарження дії відповідача щодо складання акту перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил від 01.12.2016, припису про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил від 01.12.2016, протоколу про адміністративне правопорушення від 01.12.2016; акту перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил від 11.01.2017; протоколу про адміністративне правопорушення від 11.01.2017 та скасування припису про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил від 01.12.2016. Щодо відшкодування моральної шкоди, Верховний Суд у справі № 464/3789/17 вказав, що суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, а отже, за загальним правилом, не може переоцінювати ці факти. У цій справі суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивачка не обґрунтувала належними та допустимими доказами як самого факту заподіяння їй моральної шкоди внаслідок протиправних дій відповідача, так і розміру заподіяної матеріальної шкоди, зауваживши, що саме лише визнання протиправними дій відповідача і зобов`язання його вчинити певні дії не є безумовним підтвердженням наявності обставин, які в силу статей 22, 23 Цивільного кодексу України є підставою для відшкодування матеріальної та моральної шкоди, та не звільняє позивачку від обов`язку доказування обставин і фактів, якими обґрунтовується позов у цій частині вимог. Крім того, суд апеляційної інстанції зауважив, що скасувавши оскаржувану постанову Личаківського ВДВС від 30.06.2023 про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_1, відновив виконання державним виконавцем рішення суду. Крім того ОСОБА_1 у касаційній скарзі вказує про відсутність висновку Верховного Суду щодо принципу офіційного з`ясування всіх обставин справи, закріпленого частиною четвертою статті 9 КАС України, який зобов`язує суди вживати заходи для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі шляхом виявлення та витребування доказів з власної ініціативи у адміністративній справі, в якій предметом оскарження є дії та рішення державної виконавчої служби щодо протиправної бездіяльності при розгляді заяви стягувача про скасування постанови про закінчення виконавчого провадження, неправильного застосування судом положень частини 3 статті 74 Закону України «Про виконавче провадження», приписів інструкції з організації примусового виконання рішень, наказу Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5 у взаємозв`язку зі статтями 72- 76 КАС України та у взаємозв`язку з пунктами 2, 3 частини другої статті 353 КАС України. Також скаржниця вказує про відсутність висновку Верховного Суду «щодо необхідності чи відсутності такої необхідності на підтвердження виконання в повному обсязі судового рішення боржника, зазначити назву кожного документа в описі вкладення в цінний лист, форма Ф 107, оператор поштового зв`язку АТ «Укрпошта», яким боржник надсилає стягувачу відповідь на інформаційний запит, відповідь містить також копії документів, які були запитувані в інформаційному запиті та надсилаються цінним листом, у взаємозв`язку з поняттям належні, допустимі, достовірні, достатні докази, статті 72- 76 КАС України та у взаємозв`язку з пунктами 2, 3 частини другої статті 353 КАС України». Варто зауважити, що у разі подання касаційної скарги з підстав відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України) скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій було застосовано неправильно, а також обґрунтувати у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права. Обов`язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі норм матеріального права, які неправильно застосовано судами попередніх інстанцій; висновок щодо правильного застосування якої ще не сформовано Верховним Судом; у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права; як на думку скаржника відповідна норма повинна застосовуватися. Лише посилання на відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, за відсутності мотивованих аргументів неправильного застосування певної норми права, не є підставою для відкриття касаційного провадження. Оскарження судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України вимагає не лише констатації факту відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, визначення норми (норм) права, що потребує висновку, а і підстав необхідності такого висновку у подібних правовідносинах (усунення колізій норм права, визначення пріоритету однієї норми над іншою, тлумачення норми, т.і.), а також зазначення, у чому, на думку заявника, полягає неправильне застосування судами норми права, щодо якої необхідний висновок Верховного Суду. Доводи скаржниці щодо відсутності висновку Верховного Суду з питань застосування зазначених правових норм та відповідно потреби у такому висновку не пов`язані з наявністю колізій, можливістю неоднозначного тлумачення, їх різним застосування судами, натомість по своїй суті зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлених у справі обставин та з рішенням щодо відмови у задоволенні частини її позовних вимог. Проте, до повноважень Верховного Суду не належить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто суб`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права. Отже, касаційна скарга не містить належних обґрунтувань щодо неправильного застосування норм матеріального права судами попередніх інстанцій та необхідність висновку Верховного Суду щодо цих норм. Поряд із цим варто зауважити, що Верховний Суд постановою від 11.04.2025 у цій справі № 380/24240/23, з огляду на приписи частини другої статті 353 КАС України, касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив та скасував рішення Львівського окружного адміністративного суду від 08.04.2024 і постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06.06.2024, справу направив на новий розгляд до Львівського окружного адміністративного суду, дійшовши висновку про те, що судами попередніх інстанцій на підставі належних та допустимих доказів не було з`ясовано належним чином обставини справи, в той час як їх невстановлення впливає на правильність вирішення спору та через порушення процесуального порядку розгляду справи. За наслідками нового розгляду Львівський окружний адміністративний суд рішенням від 27.06.2025 відмовив у задоволенні позову. Проте Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 13.01.2026 вказане рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нову постанову, якою позов задовольнив частково. Визнав протиправною та скасував постанову Личаківського ВДВС від 30.06.2023 про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_1, дійшовши висновку про те, що дії державного виконавця щодо винесення постанови про закінчення виконавчого провадження є неправомірними, а оскаржувана постанова прийнята без належної перевірки фактичного та повного виконання судового рішення. У задоволенні решти позовних вимог суд апеляційної інстанції відмовив, оскільки, за висновками апеляційного суду, відповідно до статей 5, 245 КАС України належним та ефективним способом захисту та відновленням порушених прав, інтересів позивачки є задоволення позовних вимог у частині визнання протиправною та скасування постанови Личаківського ВДВС про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_1. Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, суд апеляційної інстанції вказав, що у цій справі позивачка не обґрунтувала належними та допустимими доказами як самого факту заподіяння їй моральної шкоди внаслідок протиправних дій відповідача, так і розміру заподіяної матеріальної шкоди. Між тим доводи касаційної скарги ОСОБА_1 стосуються встановлення фактичних обставин справи та переоцінки доказів у ній, проте відповідно до частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Виходячи з визначених процесуальним законом меж, предметом касаційного перегляду можуть бути виключно питання права, а не факту. Посилання скаржниці у касаційній скарзі на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права зводяться до незгоди із висновками судів обох інстанції щодо обставин справи та наполяганні на переоцінці наявних у справі доказів, що не є належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України. Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов`язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, натомість в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а надалі саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України). Раніше вказано, що відповідно до частини третьої статті 333 КАС України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження з перегляду ухвали про повернення заяви позивачеві (заявникові), а також судових рішень у справах, визначених статтями 280, 281, 287, 288 цього Кодексу, якщо рішення касаційного суду за наслідками розгляду такої скарги не може мати значення для формування єдиної правозастосовної практики. Аналіз ухвалених у цій справі судових рішень і доводів касаційної скарги не дає підстав для висновку, що рішення суду касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги матиме значення для формування єдиної правозастосовчої практики в такій категорії адміністративних справ, а тому підстави для відкриття касаційного провадження відсутні. Керуючись статтями 248, 287, 333 Кодексу адміністративного судочинства України, УХВАЛИВ: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 27 червня 2025 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 січня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Личаківського відділу державної виконавчої служби у місті Львові Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Львівське міське комунальне підприємство «Львівводоканал», про визнання дій, рішень протиправними, скасування постанови про закінчення виконавчого провадження, відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Копію цієї ухвали разом із касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала у спосіб її надсилання до суду. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та оскарженню не підлягає. СуддіЛ.О. Єресько В.М. Соколов А.Г. Загороднюк