Постанова КЦС ВС № 711/6615/24

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 квітня 2026 року м. Київ справа № 711/6615/24 провадження № 61-1898св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: судді-доповідача - Ігнатенка В. М. суддів: Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Ситнік О. М., Фаловської І. М., розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Весеньовим Євгеном Володимировичем, на постанову Черкаського апеляційного суду від 14 січня 2025 року у складі колегії суддів: Фетісової Т. Л., Сіренка Ю. В., Гончар Н. І., у справі за позовом ОСОБА_1 до Другого відділу державної виконавчої служби у місті Черкаси Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про звільнення майна з-під арешту, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Другого відділу державної виконавчої служби у місті Черкаси Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про звільнення майна з-під арешту. Позовні вимоги мотивовані тим, що квартира АДРЕСА_1 є об`єктом спільної часткової власності подружжя ОСОБА_1 та її чоловіка ОСОБА_2 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, унаслідок чого після смерті чоловіка відкрилась спадщина на 1/2 частку вищевказаної квартири. ОСОБА_1 звернулася до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини після смерті чоловіка, проте їй було відмовлено в оформленні спадкових прав на вказане нерухоме майно, оскільки на спірну квартиру накладено арешт. Позивач отримала інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21 грудня 2023 року, з якої вона довідалася, що постановою державного виконавця Центрального відділу державної виконавчої служби Черкаського міського управління юстиції від 07 лютого 2011 року накладено арешт на 1/2 частку спірної квартири, яка належала ОСОБА_2 . Листом державного виконавця від 24 квітня 2024 року позивачу повідомлено про неможливість ідентифікації виконавчого провадження, в якому було накладено арешт на належну ОСОБА_2 1/2 частку спірної квартири, а також про відсутність у державного виконавця можливості самостійно зняти відповідний арешт. Отже, неможливо встановити в якому саме виконавчому провадженні накладено обтяження на спірне нерухоме майно. Вказаними протиправними діями порушено права позивача, оскільки вона позбавлена можливості прийняти спадщину на спірне нерухоме майно. Крім того, існування обтяження у вигляді арешту 1/2 частки спірної квартири з метою виконання зобов`язань спадкодавця ОСОБА_2 , щодо якого відсутні відкриті виконавчі провадження, є необґрунтованим. З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просила суд скасувати арешт 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , накладений 10 лютого 2011 року постановою державного виконавця Центрального відділу державної виконавчої служби Черкаського міського управління юстиції про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 07 лютого 2011 року серії АА №967818 (реєстраційний номер обтяження - 10816063). Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 14 листопада 2024 року у складі судді Скляренко В.М. позов ОСОБА_1 задоволено. Знято арешт з 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , накладений постановою Центрального відділу державної виконавчої служби Черкаського міського управління юстиції про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 07 лютого 2011 року серія та номер: АА967818, реєстраційний номер обтяження - 10816063. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачем не надано доказів правомірності і правових підстав для застосування обтяження спірного нерухомого майна та не доведено існування будь-яких виконавчих проваджень, для забезпечення виконання яких можливо використати відповідне обтяження спірного майна боржника. При цьому суд першої інстанції звернув увагу на те, що останнє виконавче провадження щодо боржника ОСОБА_2 було закінчене 24 червня 2015 року, тобто понад дев`ять років тому. Отже, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що наявність обтяження у вигляді арешту спірного майна позбавляє позивача можливості отримати правовстановлюючий документ на відповідну частку спірної квартири, а отже, право ОСОБА_1 є порушеним та підлягає захисту шляхом зняття арешту з 1/2 частки спірної квартири. Суд першої інстанції вказав, що позивач не надала доказів щодо розміру понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, а тому її вимога про відшкодування таких витрат у розмірі 20 000 грн не підлягала задоволенню. Постановою Черкаського апеляційного суду від 14 січня 2025 рокуапеляційну скаргу Другого відділу державної виконавчої служби у місті Черкаси Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) задоволено частково. Рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 14 листопада 2024 рок скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки предметом спору є вимога власника про звільнення належного йому майна з-під арешту, накладеного державним виконавцем під час здійснення виконавчих дій щодо боржника ОСОБА_2 , тому апеляційний суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 пред`явлено позов до неналежного відповідача, оскільки такі позовні вимоги мали бути пред`явлені до стягувача, в інтересах якого накладався арешт на спірне нерухоме майно, а не до державного виконавця. Водночас позивач не позбавлений права звернутися до суду, зокрема, з позовом до належного відповідача у порядку цивільного судочинства або з позовом до державного виконавця в порядку адміністративного судочинства про визнання дій неправомірними. Короткий зміст вимог касаційної скарги У лютому 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Весеньов Є. В., звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Черкаського апеляційного суду від 14 січня 2025 року, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати й залишити у силі рішення суду першої інстанції. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 24 лютого 2025 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Черкаського апеляційного суду від 14 січня 2025 року, витребувано справу із суду першої інстанції. У квітні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 02 березня 2026 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставою касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції заявник вказує на неврахування судом висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 рокуу справі № 523/9076/16-ц. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд, зазначаючи про те, що позивач не позбавлена можливості звернутися з вимогою до належного відповідача, не встановив та не вказав хто саме є належним відповідачем у спірних правовідносинах. Апеляційний суд не звернув уваги на те, що відносно спадкодавця не існувало відкритих виконавчих проваджень на момент накладення арешту на спірне майно, тому вказане обтяження є незаконним. Позивач зазначав про те, що встановити у якому саме виконавчому провадженні накладено обтяження на спірне нерухоме майно та встановити хто саме є стягувачем неможливо. Усі виконавчі провадження щодо ОСОБА_2 закінчені. Отже, позивачем належними доказами підтверджено факт незаконного накладення обтяження на майно спадкодавця, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову. Позиція інших учасників справи У березні 2025 року Другий відділ державної виконавчої служби у місті Черкаси Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) направив до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1 , а оскаржувану постанову апеляційного суду без змін, оскільки вона є законною і обґрунтованою, доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на їх законність не впливають.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Касаційне провадження відкрито з підстав, передбачених пунктами 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги з таких підстав. Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій Квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної власності у рівних частках позивачу та її померлому чоловіку ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності від 22 грудня 2003 року серії НОМЕР_1 , що підтверджується відомостями з Реєстру прав власності на нерухоме майно і свідоцтвом та довідкою комунального підприємства «Черкаське обласне бюро технічної інвентаризації» від 03 жовтня 2021 року № 26679. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, унаслідок чого за заявою позивача від 20 жовтня 2021 року заведено спадкову справу № 352/2021 (номер реєстрації у Спадковому реєстрі - 68492005). Відповідно до матеріалів спадкової справи № 352/2021 єдиним спадкоємцем, яка у встановленому законом порядку прийняла спадщину після смерті ОСОБА_2 є ОСОБА_1 . Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за спірною квартирою наявне зареєстроване обтяження такого змісту: - арешт нерухомого майна, реєстраційний номер обтяження 10816063, який зареєстрований 10 лютого 2011 року державним реєстратором Черкаської філії державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України на підставі постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, АА 967818 від 07 лютого 2011 року, винесеною державним виконавцем Центрального відділу державної виконавчої служби Черкаського міського управління юстиції, об`єкт обтяження - 1/2 частка спірної квартири, що належить ОСОБА_2 27 березня 2024 року та 17 квітня 2024 року представник позивача звертався до державного виконавця із заявою, в якій просив зняти відповідний арешт на спірну квартиру. Державний виконавець листом від 24 квітня 2024 року повідомив позивача про неможливість ідентифікації виконавчого провадження у рамках якого було накладено арешт на належну ОСОБА_2 1/2 частку спірної квартири, а також про відсутність у державного виконавця можливості самостійно зняти відповідний арешт. Відповідно до інформації Другого відділу державної виконавчої служби у м. Черкаси на примусовому виконанні перебували виконавчі провадження від 02 лютого 2009 року № 11693975, від 20 серпня 2009 року № 14411039, від 09 грудня 2009 року № 16443152 та від 30 січня 2014 року № 41809058, в яких боржником був ОСОБА_2 . Всі відповідні провадження закінчені, а їх матеріали знищені, що підтверджується наданими відповідачем відомостями з Автоматизованої системи виконавчих проваджень. На теперішній час у відповідача відсутня можливість ідентифікувати виконавче провадження, в якому було винесено постанову про арешт майна та зареєстровано відповідне обтяження з реєстраційним номером 10816063. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно із статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 ЦПК України). Підставою для звернення позивача з позовом стало накладення державним виконавцем арешту на 1/2 частку спірної квартири, яка за життя належала на праві власності спадкодавцю позивача - ОСОБА_2 , з посиланням на те, що такий арешт накладено помилково, оскільки неможливо ідентифікувати особу стягувача та виконавче провадження, в якому було накладено арешт на спірне майно. Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за винятком тих прав і обов`язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218, 1231 ЦК України). Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина друга статті 1220 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Водночас незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Проте відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України). Отже, системний аналіз зазначених норм права свідчить про те, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво про право на спадщину, отримане в установленому законом порядку. Відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном. У спадкоємця, який в установленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини, тому такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 12 липня 2023 року у справі № 214/2305/20. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу). Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Під правом володіння власністю визнається юридично забезпечена можливість фактичного «панування» власника над майном, не пов`язана з використанням його властивостей. Право користування власністю - це юридично забезпечена можливість власника добувати з належного йому майна корисні властивості. Під правом розпоряджання розуміють юридично забезпечену можливість власника визначати долю майна. Відповідно до частин першої, другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 643/3614/17 дійшла висновку про те, що вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції. Позов про зняття арешту з майна може бути пред`явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно). Відповідно до статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: прийняття постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; прийняття постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; прийняття постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту. Постанова державного виконавця про арешт коштів чи майна боржника може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом. Верховний Суд зауважує, що застосування арешту майна боржника як обмежувальний захід не повинен призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що свідчить про необхідність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Стала судова практика свідчить про те, що має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. У частині першій статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. У разі набрання законної сили судовим рішенням про зняття арешту з майна боржника арешт з такого майна знімається згідно з постановою виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 травня 2020 року у справі № 554/8004/16 дійшла висновку про те, що спори, пов`язані з належністю майна, на яке накладений арешт, відповідно до статей 15 і 16 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо існує спір щодо визнання права власності на майно та однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства. У разі якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається у порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України у вказаній редакції. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно та про зняття з нього арешту. Особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Апеляційний суд у порушення вищевказаних вимог закону не врахував те, що у справі відсутні докази існування правових підстав для застосування обтяження щодо частки у спірному нерухомому майні і не доведено існування виконавчих проваджень, для забезпечення виконання яких можливо використати відповідне обтяження спірного майна боржника. Верховний Суд звертає увагу на те, що отримавши заяву про скасування арешту, відділ державної виконавчої служби вживав заходів зі встановлення конкретних підстав завершення/існування виконавчого провадження (проваджень), однак зазначив, що встановити, в якому саме виконавчому провадженні було накладено арешт на майно, хто саме є стягувачем, немає можливості. Отже, за відсутності вищевказаних даних, а також інформації щодо особи стягувача, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про звернення ОСОБА_1 з позовом до неналежного відповідача, оскільки із інформації наявної у державного виконавця, арешт було накладено 10 лютого 2011 року Центральним відділом державної виконавчої служби Черкаського міського управління юстиції ДВ-11, що правильно встановлено судом першої інстанції. Разом з тим суд першої інстанції врахував, що останнє виконавче провадження щодо боржника ОСОБА_2 , який є спадкодавцем позивача, було закінчено 24 червня 2015 року, тобто понад дев`ять років тому. Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що всупереч статей 12, 81 ЦПК України відділом державної виконавчої служби не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження законних правових підстав для збереження обтяження спірного майна. Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідачем не надано доказів правомірності та правових підстав для застосування відповідного обтяження та не доведено наявності будь-яких виконавчих проваджень, для забезпечення виконання яких можливо використати таке обтяження спірного нерухомого майна. Водночас наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно особи, щодо якої неможливо встановити ні стягувача, ні безпосередньо виконавче провадження, в якому накладено обтяження, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном. Ураховуючи викладене, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини в справі, від яких залежить правильне вирішення спору, дійшов правильного висновку про те, що наявність обтяження, а саме арешту частки спірного майна свідчить про порушення прав позивача, оскільки ОСОБА_1 позбавлена можливості отримати правовстановлюючі документи на відповідну частку спірної квартири. Стаття 1 Першого протоколу покладає на державу позитивні зобов`язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб`єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовної діяльності. Обмеження позитивних зобов`язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції. Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для захисту прав позивача шляхом зняття арешту з 1/2 частки спірної квартири. За таких обставин касаційна скарга підлягає задоволенню, постанова апеляційного суду скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно із пунктом 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині. Суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі. Щодо розподілу судових витрат Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими у статтях 141, 142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги та скасування постанови апеляційного суду із залишенням у силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову, то позивачу необхідно компенсувати судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору за подання касаційної скарги. У суді касаційної інстанції позивач сплатив судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 937,00 грн. Отже, з Другого відділу державної виконавчої служби у місті Черкаси Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1 937,00 грн. Разом з тим Верховний Суд дійшов висновку про відмову у стягненні витрат ОСОБА_1 на правничу допомогу, оскільки останньою належними та допустимими доказами не підтверджено факт понесення таких витрат, а відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Весеньовим Євгеном Володимировичем, задовольнити. Постанову Черкаського апеляційного суду від 14 січня 2025 рокускасувати, рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 14 листопада 2024 рокузалишити в силі. Стягнути з Другого відділу державної виконавчої служби у місті Черкаси Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) на користь ОСОБА_1 1 937 (одну тисячу дев`ятсот тридцять сім) грн 00 коп. судових витрат, понесених у суді касаційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В. М. Ігнатенко Судді С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв О. М. Ситнік І. М. Фаловська