Постанова 4823 № 697/2641/24

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А іменем України 14 квітня 2026 року м. Чернігів Унікальний номер справи № 697/2641/24 Головуючий у першій інстанції Домашенко Ю. М. Апеляційне провадження № 22-ц/4823/660/26 ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД у складі: головуючого-судді: Онищенко О.І. суддів: Висоцької Н.В., Мамонової О.Є. секретар: Шкарупа Ю.В. Позивач: ОСОБА_1 Відповідач: фізична особа-підприємець ОСОБА_2 Особа, яка подала апеляційну скаргу: ОСОБА_1 Розглянув у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу на рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 04 грудня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про визнання наказу про звільнення протиправним та його скасування, поновлення на роботі і зобов`язання нарахувати та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу (суддя Домашенко Ю.М.), ухвалене у селищі Козелець, повний текст рішення складено 15 грудня 2025 року, В С Т А Н О В И В: У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправним та скасувати наказ №17 від 25 жовтня 2024 року, виданий ФОП « ОСОБА_2 », про звільнення позивача за власним бажанням; поновити ОСОБА_1 на посаді продавця непродовольчих товарів; зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити працівнику ОСОБА_1 середній розмір заробітної плати за фактичний час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням. Позов мотивовано тим, що позивач працював продавцем непродовольчих товарів у ФОП « ОСОБА_2 » з 27 серпня 2024 року в магазині «Мобілочка» м.Канів Черкаської області. Наказом №17 від 25 жовтня 2024 року він був звільнений за ст.38 КЗпП України. Звільнення вважає незаконним. ОСОБА_1 вказує, що 24 жовтня 2024 року він через застосунок Viber на телефон ФОП « ОСОБА_2 » надіслав заяву з проханням звільнити його за власним бажанням та зазначив дату 25 жовтня 2024 року і наступним вказав дату написання заяви і свій підпис, жодних причин чи підстав для свого звільнення не зазначав. За доводами позивача, він не мав наміру звільнятися, тому 25 жовтня 2024 року підготував письмову заяву про увільнення від роботи, яку направив відповідачці засобами поштового зв`язку та через застосунок Viber. 09 листопада 2024 року ОСОБА_1 отримав цінний лист від ОСОБА_2 , в якому була його трудова книжка і наказ №17 від 25 жовтня 2024 року про звільнення за ст.38 КЗпП України. Вважає, що звільнення відбулося без дотримання норм КЗпП України. Рішенням Козелецького районного суду Чернігівської області від 04 грудня 2025 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що як на час подання 24 жовтня 2024 року заяви про звільнення за власним бажанням з 25 жовтня 2024 року, так і в момент видачі 25 жовтня 2024 року наказу про звільнення було наявне волевиявлення позивача на припинення трудового договору. Зокрема, позивач, не маючи намір продовжувати роботу, 25 жовтня 2024 року на робочому місці не з`явився та не виконував посадові обов`язки, про причини нез`явлення роботодавця не повідомив, погодженою формою листування (з використанням застосунку для дзвінків і обміну повідомленнями Viber) 25 жовтня 2024 року про увільнення чи заяву про відкликання заяви про звільнення за власним бажанням не надіслав, або ж завчасно іншим шляхом не повідомив про бажання й надалі перебувати у трудових відносинах з відповідачем. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати вказане рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Апеляційна скарга мотивована тим, що позивач мав бажання продовжувати роботу, про що свідчать письмові докази та переписка в застосунку Viber між ним та відповідачем. Звертає увагу, що під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідачем не надано також правила внутрішнього трудового розпорядку чи графіку роботи позивача і не додано акт відсутності на робочому місці, тому суд не мав би вказувати про це в судовому рішенні. ОСОБА_1 вказує, що ФОП ОСОБА_2 не повідомляла про те, що він звільнений і спірний наказ не направляла, тому він подав іншу заяву (про увільнення) поштовим зв`язком і поставив дату 27 жовтня 2024 року, продублювавши її через застосунок Viber. Вважає, що юридичним наслідком подання заяви про увільнення є факт анулювання заяви про звільнення за власним бажанням. Крім того, ОСОБА_1 зазначає, що в порушення п.1 ст.47 КЗпП України відповідачка не видала письмове повідомлення про нараховані та виплачені суми при звільненні та нею не проведено розрахунок з позивачем у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Також без письмової згоди ОСОБА_1 було направлено трудову книжку на адресу тимчасового перебування. У відзиві на апеляційну скаргу ФОП ОСОБА_2 просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Відповідачка вказує, що фактичною та юридичною основою спірних правовідносин є однозначне волевиявлення ОСОБА_1 від 24 жовтня 2024 року про звільнення за власним бажанням з визначенням конкретної дати припинення трудових відносин 25 жовтня 2024 року, яке було доведено до відом роботодавця, визнане самим позивачем у позовній заяві та не заперечувалося сторонами. Саме це волевиявлення породило для відповідачки передбачений ст.38 КЗпП України обов`язок звільнити працівника у визначений ним самим строк і стало правовою підставою для видання наказу №17. За доводами ФОП ОСОБА_2 , усі доводи апеляційної скарги ґрунтуються не на спростуванні цього первинного, чіткого та не відкликаного волевиявлення, а на спробі надати вирішального значення подіям і документам, які виникли після припинення трудових відносин або не були доведені до відома роботодавця у встановлений законом спосіб та у відповідний час. Зокрема, заява про увільнення, копія контракту добровольця територіальної оборони та відповідна переписка були надіслані після видання наказу про звільнення. ФОП ОСОБА_2 звертає увагу, що позивач сам визнав факт направлення заяви про звільнення через застосунок Viber, отже відсутні будь-які підстави ставити під сумнів її існування чи зміст. Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справ. Відповідно до вимог ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Частиною 1 ст.368 ЦПК України встановлено, що справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. За нормами ст. 268 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зазначеним вимогам закону судове рішення суду першої інстанції не відповідає. По справі встановлено, що 27 серпня 2024 року ОСОБА_1 був прийнятий на посаду продавця непродовольчих товарів у ФОП ОСОБА_2 , що підтверджується копією трудової книжки (а.с.27-28 т.1). Відповідно до довідки Добровольчого формування Черкаської територіальної громади №1 Загін « ІНФОРМАЦІЯ_1 » №25 від 25 жовтня 2024 року ОСОБА_1 з 02 жовтня 2024 року уклав контракт добровольця територіальної оборони і знаходиться в основному складі добровольчого формування та з 02 жовтня 2024 року по теперішній час виконує покладені на нього обов`язки згідно наказів та бойових розпоряджень командира (а.с.18 т.1). У довідці №25/1 від 25 жовтня 2024 року ІНФОРМАЦІЯ_1 » у зв`язку з нарощуванням сил і засобів у визначеній відповідній зоні просить увільнити ОСОБА_1 від роботи зі збереженням місця роботи, посади і середнього заробітку на період виконання таких обов`язків (а.с.19 т.1). ОСОБА_1 у заяві від 24 жовтня 2024 року на ім`я ФОП ОСОБА_2 просив звільнити його з посади продавця непродовольчих товарів за власним бажанням 25 жовтня 2024 року (а.с.83 т.1). Наказом ФОП ОСОБА_2 №17 від 25 жовтня 2024 року звільнено з роботи продавця ОСОБА_1 за власним бажанням 38 КЗпП України (а.с.25 т.1). Підстава: заява ОСОБА_1 від 24 жовтня 2024 року. Позивач у заяві від 25 жовтня 2024 року на ім`я ФОП ОСОБА_2 просить на час виконання громадських обов`язків та у зв`язку з підписанням контракту добровольця територіальної оборони увільнити його від роботи з 27 жовтня 2024 року по день закінчення контракту зі збереженням середнього заробітку та робочого місця (а.с.17 т.1). Заяву про увільнення з додатками ОСОБА_1 направив 25 жовтня 2024 року поштовим відправленням за адресою ФОП ОСОБА_2 : АДРЕСА_1 (а.с.14-16 т.1). Згідно з роздруківкою з офіційного сайту АТ «Укрпошта» за трек-номером поштового відправлення заява повернулась відправнику неврученою за закінченням встановленого терміну зберігання (а.с.21-22 т.1). Сторони не заперечують, що 26 жовтня 2024 року позивач також направив фотокопію заяви про увільнення від роботи відповідачці через застосунок Viber, а 27 жовтня 2024 року направив їй фотокопію контракту добровольця територіальної оборони (а.с.9-10 т.1). Відповідно до копії конверта та опису вкладення 30 жовтня 2024 року ОСОБА_2 направила на адресу ОСОБА_1 : АДРЕСА_2 , трудову книжку і наказ (а.с.23, 24 т.1). Поштове відправлення вручено отримувачу 09 листопада 2024 року (а.с.30 т.1). Право громадянина на працю та гарантії захисту від незаконного звільнення, а також створення умов та гарантування можливостей для громадян заробляти собі на життя працею, рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, та забезпечення гарантій захисту працівника від незаконного звільнення закріплено статтею 43 Конституції України. Відповідно до ст.2 КЗпП України працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є правовий захист від незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (ст.5-1 КЗпП України). У ч.1 ст.21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації. Положеннями статті 38 КЗпП України передбачено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, роботодавець не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. За змістом наведеної правової норми працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. Отже праву працівника на розірвання трудового договору за власним бажанням за умови попередження роботодавця за два тижні відповідно до частини першої статті 38 КЗпП України кореспондується обов`язок роботодавця оформити відповідним наказом звільнення та виконати обов`язки, визначені статтями 47, 116 КЗпП України. При цьому сторони трудового договору мають право домовитися про будь-який строк звільнення після подання працівником заяви про це в межах двотижневого строку, навіть якщо відсутні поважні причини, якщо підприємство домовилося з працівником про звільнення «не за згодою сторін», а - за власним бажанням, то датою звільнення може бути будь-який день, зокрема день написання заяви про звільнення. Подібні за змістом правові висновки викладені Верховним судом у постановах від 10 жовтня 2018 року у справі № 359/2642/16-ц (провадження № 61-14726 св18), від 31 серпня 2022 року у справі № 369/1906/18 (провадження № 61-1706св22), від 14 травня 2024 року у справі № 754/9102/21 (провадження № 61-16543св23), від 13 лютого 2025 року у справі № 308/14313/19 (провадження № 61-11901св24). У справах про звільнення особи за власним бажанням суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору, а також з`ясувати, чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення. Угода - це дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків і розуміє під собою вільне волевиявлення обох сторін. Волевиявлення - це засіб, яким особа має намір досягти певних юридичних результатів і пов`язується із вчиненням фактичних дій. Дія - це зовнішнє вираження волі і свідомості людей. Таким чином, визначення дати звільнення є необхідною умовою досягнення взаємної домовленості між працівником та суб`єктом призначення, з метою дотримання прав та гарантій, встановлених трудовим законодавством (постанова Верховного Суду від 01 липня 2024 року у справі № 208/7526/20). Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч.1 ст.12 ЦПК України). Відповідно до положень ч.3 ст.12, ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із ч.6 ст.81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно із ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України). Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст.78 ЦПК України). У ч.1 ст.89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Відповідно до ч.3 ст. 29 КЗпП України ознайомлення працівників з наказами (розпорядженнями), повідомленнями, іншими документами роботодавця щодо їхніх прав та обов`язків допускається з використанням визначених у трудовому договорі засобів електронних комунікаційних мереж з накладенням удосконаленого електронного підпису або кваліфікованого електронного підпису. У трудовому договорі за згодою сторін можуть передбачатися альтернативні способи ознайомлення працівника, крім інформації, визначеної пунктом 4 частини першої цієї статті, що доводиться до відома працівників у порядку, встановленому цією статтею. Згідно з ч.2 ст.7 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у період дії воєнного стану сторони трудового договору можуть домовитися про альтернативні способи створення, пересилання і зберігання наказів (розпоряджень) роботодавця, повідомлень та інших документів з питань трудових відносин та про будь-який інший доступний спосіб електронної комунікації, який обрано за згодою між роботодавцем та працівником. Колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що звільнення позивача на підставі ст.38 КЗпП України відбулося без дотримання вимог трудового законодавства. Так, 24 жовтня 2024 року ОСОБА_1 направив роботодавцю ФОП ОСОБА_2 заяву про звільнення за власним бажанням через застосунок Viber, що не заперечується сторонами. 25 жовтня 2024 року ФОП ОСОБА_2 винесено наказ №17 про звільнення ОСОБА_1 з роботи за власним бажанням. Статтею 47 КЗпП України встановлено, що роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника. Проте, відповідачем не було дотримано вказаних вимог закону, зокрема наказ про звільнення направлено працівнику поштою лише 30 жовтня 2024 року. У той же час позивач, не бажаючи звільнятися, а з метою увільнення від роботи у зв`язку з підписання контракту добровольця територіальної оборони, не будучи належним чином повідомленим про наявність наказу про звільнення, 25 жовтня 2024 року поштою направив заяву на увільнення його від роботи з 27 жовтня 2024 року по день закінчення контракту. Також він надіслав фотокопію цієї заяви відповідачці через застосунок Viber 26 жовтня 2024 року, а 27 жовтня 2024 року надіслав фотокопію укладеного ним контракту добровольця територіальної оборони. Крім того, ОСОБА_1 в переписці з ФОП ОСОБА_2 у застосунку Viber повідомляв про те, що він не має наміру звільнятися і про направлення поштою оригіналу заяви від 25 жовтня 2024 року про увільнення від роботи. Відповідно до ст.119 КЗпП України на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку. Працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених Кодексом цивільного захисту України, законами України «Про військовий обов`язок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів. Зважаючи на те, що ОСОБА_1 уклав контракт добровольця територіальної оборони та залучений до виконання державних і громадських обов`язків, він підлягав увільненню від роботи (дію трудового договору повинно бути призупинено) зі збереженням місця роботи і середнього заробітку. Помилкове сприйняття позивачем звільнення як увільнення від роботи та подальші його дії щодо збереження за ним місця роботи свідчать про відсутність волевиявлення ОСОБА_1 саме на звільнення з роботи. Відповідно до ч.1 ст.235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Поновлення працівника на роботі відбувається з дати звільнення працівника на підставі рішення суду, яким визнано таке звільнення незаконним. Суд апеляційної інстанції враховує, що ФОП ОСОБА_2 при звільненні ОСОБА_1 порушила норми законодавства про працю, а саме: не видала працівнику копію наказу про звільнення в той же день, не видала письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому при звільненні суми і не провела з ним розрахунок, отже наказ №17 від 25 жовтня 2024 року є протиправним і підлягає скасуванню, а позивач має бути поновлений на посаді продавця непродовльчих товарів з дати звільнення з 25 жовтня 2024 року. Згідно з ч.2 ст.235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просив у тому числі винести рішення, яким зобов`язати відповідача ФОП ОСОБА_2 нарахувати та виплатити робітнику ОСОБА_1 середній розмір заробітної плати за фактичний час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням. Відповідно до ст.16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду від 19 лютого 2024 року в справі №567/3/22). Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17). Норми КЗпП України визначають механізм захисту трудових прав працівників, що включає в себе, зокрема, право на працю, та визначають способи захисту прав працівників. Так, КЗпП України визначає можливість працівника оскарження наказу про його звільнення. Питання дотримання визначеної законом процедури звільнення працівника повинно бути з`ясовано в межах вирішення справи щодо законності такого звільнення та обрано засіб правового захисту у разі установлення порушеного права чи інтересу позивача (постанова Верховного Суду від 28 березня 2019 року у справі № 755/3495/16-ц та постанова Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі № 724/1960/21). Спір у цій справі стосується незаконності звільнення позивача, а обрані ним способи захисту прав визнання протиправним та скасування наказу про звільнення і поновлення на роботі є належними. Проте, позовна вимога про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити працівнику ОСОБА_1 середній розмір заробітної плати за фактичний час вимушеного прогулу не є ефективним способом захисту порушеного права, а таким є стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, як це передбачено частиною 2 статті 235 КЗпП України. Виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 826/808/16). Оплата вимушеного прогулу у встановлених вказаними статтями КЗпП України випадках є мірою матеріальної відповідальності роботодавця за порушення права працівника на працю та є похідною вимогою від вимог про визначення незаконним та скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі. Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100). За змістом пункту 2 Порядку № 100 середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Цією нормою також визначено, що якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (пункт 8 Порядку № 100). Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться, виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати (пункт 5 Порядку № 100). У судовому засіданні суду апеляційної інстанції 04 березня 2026 року відповідачу запропоновано надати довідку щодо середньої заробтної плати позивача. Однак таку довідку надано не було, тому суд бере до уваги відомості з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування щодо застрахованої особи ОСОБА_1 , наданих на запит суду першої інстанції (а.с.240 т.1). Відповідно до вказаних відомостей позивач працював перед звільненням у вересні 2024 року повний місяць і отримав заробітну плату в розмірі 8000 грн, у серпні 2024 року працював неповний місяць (фактично 4 робочі дні) і отримав заробітну плату в розмірі 1455 грн. Середньоденний заробіток становить 378,2 грн ((1455 + 8000) грн : (4 + 21) робочих днів). З огляду на відсутність вини позивача в тому, що справа розглядалась в судах більше одного року, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу в розмірі 144 850,6 (378,2 грн х 383 (робочі дні в період з 25 жовтня 2024 року по 14 квітня 2026 року)), з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів. Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ч.6 ст.141 ЦПК України). ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору на підставі п.1 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір», а тому в зв`язку із задоволенням позовних вимог з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 2659,71 грн (1211,2 грн за вимоги про визнання протиправним, скасування наказу про звільнення і поновлення на роботі + 1448,51 грн за вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу) за розгляд справи судом першої інстанції. У зв`язку із задоволенням апеляційної скарги з ФОП ОСОБА_2 на користь держави належить стягнути 3989,57 грн (2659,71 х 150%) судового збору за апеляційний розгляд справи. Статтею 133 ЦПК України встановлено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема на професійну правничу допомогу. Згідно з ч.2, 8, 10 ст.141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються, зокрема у разі задоволення позову - на відповідача. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Відповідно до ст.137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. Для цілей розподілу витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. При зверненні до суду з позовом ОСОБА_1 до позовної заяви додано, зокрема договір №145 про надання правової допомоги від 27 жовтня 2024 року, за умовами якого ОСОБА_1 (клієнт) доручає, а адвокат Бовшик М.Ю. відповідно до чинного законодавства України приймає на себе зобов`язання в якості правової допомоги здійснювати представницькі повноваження, захищати права і законні інтереси клієнта в обсязі та на умовах, встановлених цим договором та за домовленістю сторін щодо справи про незаконне звільнення (а.с.33-40 т.1). Згідно з Детальним описом робіт, виконаних адвокатом та здійснених витрат, необхідних для надання правничої допомоги, від 25 листопада 2024 року адвокатом Бовшиком М.Ю. виконані роботи, а клієнтом здійснено витрати, необхідні для надання допомоги правничого характеру у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ФОП « ОСОБА_2 » про визнання наказу про звільнення протиправним та його скасування, поновлення на роботі і зобов`язання нарахувати та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу: 27 жовтня 2024 року консультація правового характеру з використанням юридичної літератури, нормативно-правових документів та реєстру судових рішень 1 год. 1000 грн; 26 жовтня 2024 року вивчення та надання правової оцінки письмовим документам, поданих адвокату клієнтом 1 год. 1000 грн; 23 листопада 2024 року підготовка процесуальних документів 1 год. 1000 грн; 25 листопада 2024 року підготовка позовної заяви та письмових доказів до позовної заяви 2 год. 2000 грн; кошти в сумі 5000 грн отримав адвокат Бовшик М.Ю. (а.с.43 т.1). Відповідно до квитанції до прибуткового касового ордера №145 від 25 листопада 2024 року ОСОБА_1 на підставі договору про надання правової допомоги №145 від 27 жовтня 2024 року сплатив адвокату Бовшику М.Ю. 5000 грн (а.с.41 т.1). У зв`язку із задоволенням позовних вимог ОСОБА_1 з ФОП ОСОБА_2 на користь позивача підлягають стягненню витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5000 грн. Керуючись ст.ст. 141, 258, 263, 374, 376 ч.1 п.4, 382, 384, 389, 390, 391 ЦПК України, апеляційний суд, - У Х В А Л И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 04 грудня 2025 року скасувати. Позов ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про визнання наказу про звільнення протиправним та його скасування, поновлення на роботі і зобов`язання нарахувати та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу задовольнити. Визнати протиправним і скасувати наказ фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 №17 від 25 жовтня 2024 року «Про звільнення ОСОБА_1 ». Поновити ОСОБА_1 на посаді продавця непродовольчих товарів фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 . Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (місцезнаходження: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_2 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 144 850 грн 60 коп. Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (місцезнаходження: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь держави судовий збір у розмірі 2659 грн 71 коп. за розгляд справи судом першої інстанції, а також 3989 грн 57 коп. судового збору за апеляційний розгляд справи. Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (місцезнаходження: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5000 грн. Постанова суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів, який обчислюється з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повний текст постанови складено 15 квітня 2026 року. Головуючий: Судді: