Постанова 4824 № 759/14293/23

Унікальний номер справи 759/14293/23 Номер апеляційного провадження 22-ц/824/1639/2026 Головуючий у суді першої інстанції М. Ф. Сенько Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач Постанова Іменем України 01 квітня 2026 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ головуючого Поливач Л. Д. (суддя - доповідач), суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І. секретар судового засідання Комар Л. А. сторони позивач ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 відповідач ОСОБА_3 відповідач ОСОБА_4 розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 червня 2025 року та апеляційну скаргу ОСОБА_4 , подану представником ОСОБА_5 , на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 чеврня 2025 року, ухвалене у складі судді Сенька М. Ф., в примішенні Святошинського районного суду м. Києва, у с т а н о в и в : У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом, уточненим у подальшому, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, визнання права власності в порядку спадкування, витребування майна з чужого незаконного володіння, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Смолянінова О. Я. В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її двоюрідний брат ОСОБА_6 , після смерті якого було заведено спадкову справу. За матеріалами спадкової справи, із заявою про прийняття спадщини 19.02.2020 звернулась племінниця спадкодавця ОСОБА_2 . ОСОБА_1 19.02.2020 року подала нотаріусу заяву про відмову від спадщини. Проте 21.07.2020 ОСОБА_1 відкликала заяву про відмову від спадщини і заявила про прийняття спадщини. 10.03.2020 до органів нотаріату із заявою про прийняття спадщини, після померлого ОСОБА_6 , також зверталась ОСОБА_7 , проте не надала документів, які б підтверджували її право на спадкування. До спадкової маси увішли три квартири, які належали ОСОБА_6 на праві власності, а саме квартира АДРЕСА_1 , квартира АДРЕСА_2 , квартиру АДРЕСА_3 , а також залишки грошових коштів на рахунках спадкодавця в АТ «ОщадБанк» в загальній сумі 24 357,51 грн. Позивач зазначала, що 29.09.2020 вона подала нотаріусу заяву про видачу їй свідоцтва про право на спадщину, та заявила, що ОСОБА_2 не має права на спадкування, у зв`язку з тим, що вона була усиновлена. 05.10.2020 ОСОБА_1 повторно подала нотаріусу заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину. Не зважаючи на ці звернення нотаріус 23.10.2020 видала ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_1 (за реєстровим №3589), та на квартиру АДРЕСА_3 (за реєстровим №3590), як спадкоємиці другої черги спадкування за правом представлення після її батька ОСОБА_8 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 . Лише 27.10.2020 нотаріус винесла постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, за якою відмовила ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину, з підстав того, що та є спадкоємицею нижчої черги спадкування ніж ОСОБА_2 . Після цього 05.11.2020 нотаріус ще видала ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_2 (за реєстровим №3721), як спадкоємиці другої черги спадкування за правом представлення після її батька ОСОБА_8 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 . 18.03.2021 ОСОБА_1 звернулася до нотаріуса із заявою, за якою просила скасувати свідоцтва про право на спадщину за законом, що видані на ім`я ОСОБА_2 , скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме спадкове майно за ОСОБА_2 , та видати їй свідоцтво про право на спадщину на все нерухоме майно та грошові кошти, що знаходились на банківських рахунках, що належали її двоюрідному брату ОСОБА_6 , померлому ІНФОРМАЦІЯ_1 , пославшись на те, що ОСОБА_2 не є спадкоємицею. Нотаріус відмовила в задоволенні цієї заяви, з підстав того, що порушені питання мають вирішуватись в судовому порядку, про що повідомила ОСОБА_1 листом від 23.03.2021. Позивач вказує, що ОСОБА_2 відчужила успадковане нерухоме майно. Згідно даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, станом на 03.03.2021, право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстроване за ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 19.02.2021, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Клонцак С. П. за реєстровим №123, а також право власності на квартиру АДРЕСА_2 зареєстроване за ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 14.01.2021 року, що посвідчений приватним нотаріусом Багдасаровою О. М. за реєстровим №33. З урахуванням зазначеного позивач просила визнати недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом, що видані на ім`я ОСОБА_2 , на квартиру АДРЕСА_1 та на квартиру АДРЕСА_2 , скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на ці квартири, визнати за нею право власності на ці ж квартири, в порядку спадкування, та витребувати квартири з чужого незаконного володіння від ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , оскільки вона є єдиною спадкоємицею за законом щодо майна померлого ОСОБА_6 , оформлення спадщини на ім`я ОСОБА_2 та наступне відчуження майна є незаконним, і таким, що порушує права позивача на спадкове майно. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 10 червня 2025 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, витребування майна з чужого незаконного володіння задоволено частково. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, що видане 23 жовтня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смоляніновою О. Я. за реєстровим №3589 на ім`я ОСОБА_2 , на квартиру АДРЕСА_1 . Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, що видане 05 листопада 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смоляніновою О. Я. за реєстровим №3721 на ім`я ОСОБА_2 , на квартиру АДРЕСА_2 . Витребувано від ОСОБА_4 у власність ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 (загальна площа 49,94 кв.м.). Витребувано від ОСОБА_3 у власність ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 (загальна площа 46,7 кв.м., житлова площа 28,8 кв.м.). В задоволенні решти вимог позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави 2 147,20 грн. судового збору. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь держави 13 420,00 грн. судового збору. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь держави 13 420,00 грн. судового збору. Не погоджуючись із рішенням суду ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Судові витрати покласти на позивача. В обгрунтування апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції повідомив її про розгляд справи лише після закриття підготовчого засідання, що позбавило її можливості надати суду свої заперчення щодо заявлених ОСОБА_1 позовних вимог, у зв`язку із чим нею було заявлено відвід судді. Ухвалюючи рішення суд першої інстанції не врахував, що ОСОБА_1 звернулась до ОСОБА_3 як до неналежного відповідача, не маючи достовірної інформації про реального власника квартири АДРЕСА_2 , яку вона відчужила ще у 2021 році. Звернула увагу на те, що ОСОБА_9 ніколи не заперечувала кровний зв`язок між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , яка є його племінницею. Крім того, рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 23.07.2024 у справі № 752/11485/24 удочеріння ОСОБА_2 визнано недійсним. У подальшому постановою Київського апеляційного суду від 02.05.2025 було скасоване вказане рішення суду та відмовлено ОСОБА_2 у задоволенні позову. У зв`язку із оскарженням постанови апеляційного суду до суду касаційної інстанції ОСОБА_2 просила суд першої інстанції зупинити провадження у даній справі, яке суд відхилив, чим позбавив ОСОБА_2 права на справедливий суд, оскільки розглянув справу без дослідження належним чином ключової обставини - фіктивності удочеріння. У апеляційній скарзі ОСОБА_3 вказала на понесення нею витрат на правничу допомогу, попередній розрахунок яких сладає 10 000,00 грн. Не погоджуючись із рішенням суду ОСОБА_4 через свого представника ОСОБА_5 подала апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Судові витрати покласти на позивача. В обгрунтування апеляційної скарги вказала, що судом першої інстанції, всупереч імперативним положенням процесуального закону, а саме статтям 128, 187 ЦПК України не було встановлено місце проживання скаржника та не було у належний і передбачений законом спосіб повідомлено її про розгляд справи, оскільки судові повістки ОСОБА_4 надсилались судом за місцем знаходження спірної квартири: АДРЕСА_1 , в якій вона не проживала. Натомість ОСОБА_4 з 18.07.2001, безперервно має постійно зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_5 . Зазначене призвело до неможливості для скаржника скористатись своїм законним правом на справедливий суд, реалізувати свої процесуальні права в суді першої інстанції, а відтак призвело до порушення встановлених законом засад судочинства, зокрема судом першої інстанції було порушено такі визначені ЦПК України засади цивільного процесу, як повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом. Вказала, що суд першої інстанції ухвалою від 30.10.2023 у цій справі безпідставно відстрочив позивачу сплату судового збору за подання позову до ухвалення судового рішення у справі. Крім того зазначила, що на момент ухвалення рішення у справі, вона не була власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки 17.05.2025 відчужила її ОСОБА_10 , так як не була обізнана про спір щодо вказаного нерухомого майна у судовому порядку, а отже вона не є належним відповідачем, таке майно не може бути у неї витребуване, оскільки воно не належало їй на праві власності на час ухвалення у даній справі рішення суду, що не було враховано судом першої інстанції під час ухвалення рішення. Зокрема звернула увагу на те, що в частині відповідачів, у яких оскаржуваним рішенням суд першої інстанції витребував спірне майно, судом не було застосовано вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, частина перша статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представники ОСОБА_3 - Молодоженя Н. І. та Кузьменко І. Г. підтримали подану апеляційну скаргу, просили задовольнити на підставі викладених в ній доводів. Також просили суд задовольнити апеляційну скаргу ОСОБА_4 . Позивач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_11 заперечували проти задоволення апеляційних скарг відповідачів, рішення суду просили залишити без змін як законне та обґрунтоване, посилаючись на викладені у відзиві доводи та надані у суді апеляційної інстанції пояснення. Від представника відповідача ОСОБА_4 - адвоката Мартинюка А. П. надішло клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із хворобою адвоката. Колегія суддів урахувавши повторність неявки представника відповідача у судове засідання та тривалість розгляду справи судом апеляційної інстанції, вважала за можливе проводити розгляд справи за відсутності представника відповідача ОСОБА_4 - адвоката Мартинюка А. П. Відповідач ОСОБА_2 та третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Смолянінова О. Я. у судове засідання апеляційного суду не з`явилися, про час, дату та місце розгляду справи повідомлені належним чином шляхом доставлення судових повісток до електронних кабінетів учасників справи, причини неявки суду не повідомили. Будь - яких заяв чи клопотань станом на день розгляду справи до апеляційного суду від вказаних осіб не надходило. Відповідно до ч.2 ст. 372 ЦПК неявка сторін, або інших учасників справи належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. З урахуванням зазначеного, колегія суддів вважала за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явилися у судове засідання, оскільки їх неявка не перешкодажє її розгляду. Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення учасників справи та їх представників, перевіривши доводи апеляційних скарг, законність та обґрунтованість рішення суду в межах його апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційні скарги підлягають задоволенню, з наступних підстав. Відповідно до ч. ч. 2, 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог. Проте таким вимогам закону оскаржуване рішення у справі не відповідає. Так, перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007). Нормами цивільно-процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доводів сторін по справі та доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Згідно положень ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі. За приписами ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Звертаючись до суду із вказаним позовом ОСОБА_1 вказувала на те, що вона є єдиною спадкоємицею до майна померлого ОСОБА_6 , а оформлення спадщини на ім`я ОСОБА_2 та наступне відчуження нею майна є незаконним, і таким, що порушує права позивача на спадкове майно. Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції дійшов висновку про їх доведеність та обґрунтованість. Суд вважав, що позивач набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 та на квартиру АДРЕСА_2 , в порядку спадкування після ОСОБА_6 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вказане нерухоме майно вибуло з власності позивача через незаконні дії приватного нотаріуса Смолянінової О. Я. та ОСОБА_2 , тобто вибули квартири не з її волі, та були набуті ОСОБА_4 та ОСОБА_12 від особи яка не мала право на їх відчуження, а тому суд витребував від ОСОБА_3 та від ОСОБА_4 спірне майно з чужого незаконного володіння відповідачів на користь позивача. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не в повній мірі встановив фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для вирішення справи, а тому погоджується з доводами апеляційних скарг щодо наявності правових підстав для скасування судового рішення, виходячи з наступного. Так, відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У частинах першій та другійстатті 4 ЦПК Українипередбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_3 у віці 67 років помер ОСОБА_6 . Як стверджує ОСОБА_1 , вона є двоюрідною сестрою померлого ОСОБА_6 , її мати ОСОБА_13 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 та мати ОСОБА_6 були рідними сестрами. Як стверджує ОСОБА_2 , її рідний (біологічний) батько ОСОБА_8 померлий ІНФОРМАЦІЯ_2 , був рідним братом спадкодавця ОСОБА_6 ОСОБА_2 до усиновлення мала ім`я « ОСОБА_14 ». Рішенням Ватутінського районного суду м. Києва від 06.07.2000 ОСОБА_8 був позбавлений батьківських прав відносно дочки ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_5 . Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 21.11.2002 ОСОБА_15 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , (чоловік її матері ОСОБА_16 ) визнаний батьком ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та зобов`язано відділ реєстрації актів громадянського стану Деснянського районного управління юстиції м.Києва внести зміни в актовий запис №813 від 27.02.1987 р. про народження ОСОБА_14 , вказавши її прізвище « ОСОБА_17 », по батькові вказати « ОСОБА_18 », батьком вказати « ОСОБА_15 ». Таким чином, з моменту набрання рішенням суду про усиновлення законної сили, батьком ОСОБА_2 став ОСОБА_15 , і вона втратила усі можливі майбутні права щодо спадкового майна ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Але, рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 23.07.2024 у справі № 752/11485/24 було задоволено позов ОСОБА_2 , було визнано її усиновлення недійсним. Постановою Київського апеляційного суду від 02.04.2025 вказане рішення суду першої інстанції було скасовано та ухвалене нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_15 , третя особа: ОСОБА_19 , Деснянський відділ реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) та Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація, про визнання недійсним усиновлення. Постанова набрала законної сили в день її ухвалення, оскарження даної постанови в касаційному порядку не зупиняє дію постанови. 13.05.2025 Верховним судом відкрито касаційне провадження у даній справі. Станом на 01.04.2026 року іншої інформації по даній справі не існує. До майна померлого ОСОБА_6 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смоляніновою О. Я. 19.02.2020 було заведено спадкову справу №55. Згідно матеріалів спадкової справи, 19 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернулась до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Смолянінової О. Я. із заявою про відмову від прийняття спадщини за законом на спадкове майно, яке залишилося після смерті її двоюрідного брата ОСОБА_6 . 21 липня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Смолянінової О. Я. із заявою, якою відкликала свою заяву про відмову від прийняття спадщини та про прийняття нею спадщини, яка залишилась після померлого ОСОБА_6 . Також із заявою про прийняття спадщини, яка залишилась після смерті ОСОБА_6 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Смолянінової О. Я. 19 лютого 2020 року звернулася ОСОБА_2 . Крім того, 10.03.2020 до органів нотаріату із заявою про прийняття спадщини, після померлого ОСОБА_6 , також зверталась ОСОБА_7 , проте не надала документів які б підтвердили її право на спадкування. До спадкової маси майна померлого ОСОБА_6 увійшло належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме: квартира АДРЕСА_1 , квартира АДРЕСА_2 , квартира АДРЕСА_3 , а також залишки грошових коштів на рахунках спадкодавця в АТ «ОщадБанк» в загальній сумі 24 357,51 грн. 26 вересня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Смолянінової О. Я. із заявою, в якій повідомила про те, що рішенням Деснянського районного суду від 21 листопада 2002 року у справі №2-4480 ОСОБА_14 була удочерена ОСОБА_15 , змінила прізвище та по-батькові і стала ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7 . Просила видати їй свідоцтво про право на спадщину в разі, якщо ОСОБА_2 не надасть рішення суду про визнання її спадкоємицею другою черги за законом. Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 16 вересня 2020 року (справа № 760/17170/20) встановлено, що ОСОБА_2 є рідною племінницею ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 . Вказане судове рішення скасовано постановою Київського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року. Заяву ОСОБА_2 про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Смолянінова О. Я., ОСОБА_1 , ОСОБА_7 залишено без розгляду. 29.09.2020 та 05.10.2020 ОСОБА_1 зверталася до приватного нотаріусаіз заявамипро видачу їй свідоцтва про право на спадщину, та заявляла, що ОСОБА_2 не має права на спадкування, у зв`язку з тим, що вона була усиновлена і втратила усі правові зв`язки з ОСОБА_6 23.10.2020 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смоляніновою О. Я. було видано ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину за законом наквартиру АДРЕСА_1 (за реєстровим №3589), на квартиру АДРЕСА_3 (за реєстровим №3590), як спадкоємиці другої черги спадкування за правом представлення після її батька ОСОБА_8 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 . 27 жовтня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смоляніновою О. Я. винесено постанову про відмову ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом,у зв`язку із тим, що остання є спадкоємицею нижчої черги спадкування ніж ОСОБА_2 05.11.2020 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смоляніновою О. Я. видано ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за законом наквартиру АДРЕСА_2 (за реєстровим №3721), як спадкоємиці другої черги спадкування за правом представлення після її батька ОСОБА_8 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 . 18.03.2021 ОСОБА_1 звернулася до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Смолянінової О. Я. із заявою, у якій просила скасувати свідоцтва про право на спадщину за законом, видані на ім`я ОСОБА_2 , скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме спадкове майно за ОСОБА_2 , та видати їй свідоцтво про право на спадщину на все нерухоме майно та грошові кошти, які знаходяться на банківських рахунках, що належали її двоюрідному брату ОСОБА_6 , померлому ІНФОРМАЦІЯ_1 , пославшись на те, що ОСОБА_2 не є спадкоємицею. Листом від 23.03.2021 приватний нотаріус відмовила в задоволенні заяви ОСОБА_1 , вказавши, що порушені питання мають вирішуватись в судовому порядку. Звертаючись до суду із цим позовом ОСОБА_1 вказувала, що ОСОБА_2 не маючи права на спадкування та будучи обізнаною про це, незаконно успадкувала спірне нерухоме майно, отримавши свідотва про право власності на яке, у подальшому відчужила його на користь третіх осіб. Так, згідно відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, станом на 03.03.2021, право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстроване за ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 19.02.2021, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Клонцак С. П. за реєстровим №123. Також згідно відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, станом на 03.03.2021 право власності на квартиру АДРЕСА_2 зареєстроване за ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 14.01.2021, посвідченому приватним нотаріусом Багдасаровою О. М. за реєстровим №33. Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20). Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)). Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)). Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)). Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)). Спадкування в Україні регулюється основним регулятором приватних відносин, яким є ЦК України (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22)). До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України). Спадкуванням за правом представлення - це такий порядок набуття права на спадкування за законом при якому спадкоємці п`ятої черги включаються до складу першої, другої чи третьої черги замість спадкоємця внаслідок того, що він помер до відкриття спадщини. По своїй суті спадкування за правом представлення - це специфічний порядок набуття права на спадкування за законом, і він не є окремою підставою або видом спадкування. У такому разі суб`єктами спадкування за правом представлення будуть певні спадкоємців за законом. Спадкування за правом представлення надає можливість спадкоємцям п`ятої черги за законом переміститися у вищу чергу (першу, другу або третю чергу) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року в справі № 643/1216/15-ц (провадження № 61-6924св18)). Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням (частина перша та друга статті 1268 ЦК України). Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України). Законодавець розмежовує поняття «виникнення права на спадщину» та «виникнення права власності на нерухоме майно, що входить до складу спадщини», і пов`язує із виникненням цих майнових прав різні правові наслідки. Виникнення у спадкоємця права на спадщину, яке пов`язується з її прийняттям, як майнового права зумовлює входження права на неї до складу спадщини після смерті спадкоємця, який не одержав свідоцтва про право на спадщину та не здійснив державну реєстрацію права (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року в справі № 346/2744/21 (провадження № 61-10543сво23)). У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21)). Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом (стаття 1301 ЦК України). Свідоцтво про право на спадщину - це документ, який посвідчує перехід права на спадкове майно від спадкодавця до спадкоємців. Видачею свідоцтва про право на спадщину завершується оформлення спадкових прав. У приватному праві не передбачено нікчемності для свідоцтва про право на спадщину. В ЦК України закріплено тільки можливість пред`явити позовну вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину. Заявляти вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачею свідоцтва про право на спадщину. Тобто, оспорювання свідоцтва про право на спадщину відбувається тільки за ініціативою заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимоги про визнання його недійсним (позов про оспорювання свідоцтва) (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21)). Суд зауважує, що свідоцтво про право на спадщину по своїй суті не є правочином. Як наслідок до конструкції недійсність свідоцтва про право на спадщину положення ЦК України та інших законів про правочини, зокрема й норми як § 1, так і § 2 глави 16 ЦК України, не можуть бути застосовані; недійсність документу (свідоцтво про право на спадщину) як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність документу (свідоцтво про право на спадщину) не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. За згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, нотаріус або в сільських населених пунктах - уповноважена на це посадова особа відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини може внести зміни до свідоцтва про право на спадщину. На вимогу одного із спадкоємців за рішенням суду можуть бути внесені зміни до свідоцтва про право на спадщину. У випадках, встановлених частинами першою і другою цієї статті, нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину (стаття 1300 ЦК України). Передбачені положеннями статей 1300 та 1301 ЦК України правові конструкції «внесення змін до свідоцтва про право на спадщину» та «визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину» є різними. Недійсність свідоцтва обумовлена певними «вадами», які існували в момент його видачі (зокрема, особа, якій видане свідоцтво, не мала права на спадкування, нікчемність заповіту). Тобто підстава недійсності свідоцтва як документа має існувати в момент його видачі. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 362/2707/19 (провадження № 14-21цс22) вказано, що: «належна позивачці 1/2 частки нерухомого майна, а саме житлового будинку та земельної ділянки, є майном, яке може бути витребувано від особи, яка заволоділа ним. Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його в особи, яка не мала права відчужувати це майно.[...] Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного в постановах від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 та від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17, а також висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в постановах від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц (провадження № 61-14437св18), від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц (провадження № 61-22402св18) та від 20 січня 2021 року у справі № 2-4440/11 (провадження № 61-5464св20) про те, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі». В спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає у нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України (див. правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12)). Спадкоємець який прийняв спадщину може пред`являти віндикаційний позов (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2024 року в справі № 465/4103/21 (провадження № 61-3678св24)). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18). Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18)). Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. пункти 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20)). Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див.: постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)). Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). У справі, що переглядається, на підставі належних та допустимих доказів, які були зібрані у справі у їх сукупності судом встановлено, що ОСОБА_2 , у зв`язку з її усиновленням, не мала права спадкувати частку спадщини, яка належала б за законом її батькові ОСОБА_8 ,якби він був живим на час відкриття спадщини. Приватному нотаріусу, яка здійснювала оформлення спадкової справи, було відомо про усиновлення ОСОБА_2 , проте належної оцінки цим обставинам нотаріус не надала, помилково видавши свідоцтво про право на спадщину за законом особі, яка не мала права на спадкування. Згідно встановлених судом першої інстанції обставин, спадщину після ОСОБА_6 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , прийняла спадкоємиця третьої черги спадкування за законом ОСОБА_1 за правом представлення після її матері ОСОБА_13 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_4 . Зокрема приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смоляніновою О. Я. 15.11.2023 було видано ОСОБА_1 за реєстровим №2981 свідоцтво про право на спадщину за законом на грошові кошти з усіма нарахованими відсотками та компенсаційними виплатами, що знаходяться на рахунках ОСОБА_6 в АТ «Ощадбанк» в загальній сумі 24 357,51 грн. Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 набула б право власності на квартиру АДРЕСА_1 та на квартиру АДРЕСА_2 , в порядку спадкування за законом після ОСОБА_6 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , якби ОСОБА_2 незаконно не оформила своє право власності на спадкове майно. Проте вказане нерухоме майно фактично вибуло від ОСОБА_1 , оскільки свідоцтва про право власності на вказані квартири було незаконно видано ОСОБА_2 , яка незаконно здійснила їх відчуження на користь третіх осіб, тобто таке майно фактично вибуло від ОСОБА_1 поза її волею (оскільки вона позбавлена можливості отримати свідоцтва про право власності на спадкове майно), за волевиявленням особи, яка не мала право на його отримання та на його відчуження. Станом на дату ухвалення рішення суду - 10.06.2025 ОСОБА_2 не доведено незаконності її усиновлення, а відповідно суд дійшов висновку про те, що вона втратила правовий зв`язок з ОСОБА_6 , з моменту набрання законної сили рішенням суду про її усиновлення і витребував квартири у відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на користь позивачки. Але, у ході перегляду справи судом апеляційної інстанції встановлено, що звераючись до суду із вказаним позовом у серпні 2023 року ОСОБА_1 було пред`явлено позовні вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння, а саме від ОСОБА_4 та від ОСОБА_3 , як від власників спірного нерухомого майна. На підтвердження належності квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 19.02.2021, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Клонцак С. П. за реєстровим №123, до позовної заяви ОСОБА_1 було додано Інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно актуальну станом на 03.03.2021. На підтвердження належності квартири АДРЕСА_2 ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 14.01.2021, посвідченого приватним нотаріусом Багдасаровою О. М. за реєстровим №33 ОСОБА_1 було додано Інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно актуальну станом на 03.03.2021. Разом з тим, вказана інформація на час звернення ОСОБА_1 до суду та на час розгляду справи судом першої інстанції та ухвалення рішення у цій справі не відповідала дійсності. Так, із доданих до апеляційних скарг відповідачів доказів на спростування встановлених судом першої інстанції обставин, а саме Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно актуальної станом на 29.06.2025 вбачається, що квартира АДРЕСА_1 , належна ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 19.02.2021, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Клонцак С. П. за реєстровим №123, було відчужена на користь ОСОБА_10 17 травня 2025 року на підставі договору купівлі - продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буцикіною Л. О., реєстровий №527. Також згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно актуальної станом на 06.07.2025 вбачається, що квартира АДРЕСА_2 , належна на праві власності ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 14.01.2021, посвідченого приватним нотаріусом Багдасаровою О. М. за реєстровим №33 була відчужена 19 серпня 2021 року ОСОБА_20 на підставі договору купівлі - продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гавловською О. В., за реєстровим № 1464. Таким чином на час розгляду справи судом першої інстанції ОСОБА_4 та ОСОБА_3 (а ОСОБА_3 на час подачи позову до суду) вже не були власниками спірного нерухомого майна, таке майно було відчужено ними на підставі договорів купівлі - продажу на користь третіх осіб. При цьому справа у провадженні суду перебувала з 2023 року, а рішення у справі по суті спору ухвалено у червні 2025 року. Однак суд першої інстанції під час розгляду справи вказаних обставин не перевірив та дійшов помилкових висновків, витребувавши спірне майно у відповідачів по справі, які на час ухвалення рішення суду не були власниками цього майна. В той же час власники зазначених квартир - ОСОБА_10 та ОСОБА_20 , які придбали вказані квартири за договорами купівлі- продажу не залучені до участі у даній справі, а суд вирішував питання щодо квартир які належать саме їм на праві власності. Так, відповідно до частини першої статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається. За правилами частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Ураховуючи вимогистатті 367 ЦПК суд апеляційної інстанції ураховує надані відповідачами нові докази, оскільки вони довели неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від них, так як не були належним чином повідомленими про розгляд справи судом першої інстанції, а тому суд апеляційної інстанції бере до уваги надані апелянтами докази на стадії апеляційного провадження. Так, витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Відповідно до частини першоїстатті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Власник з дотриманням вимогстатті 388 ЦК Україниможе витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19)). Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала висновки, відповідно до яких, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146)]. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини перша та третя статті 13 ЦПК України). Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача (схожі за змістом висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17). Якщо позовна вимога заявлена до особи, яка не є учасником спірних правовідносин (тобто, не до тієї особи, яка має відповідати за цією вимогою), така особа є неналежним відповідачем. Отже, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Визначення позивачем у позові складу сторін у справі має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад. Відповідно до вимогстатті 51 ЦПК Українисуд має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. За змістом наведених норм цивільного процесуального права, з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства та принципу змагальності сторін, на позивача покладено обов`язок визначати відповідача у справі. При цьому суд під час розгляду справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та повинен вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому. Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд відмовляє в задоволенні позову. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Таким чином, пред`явлення позовних вимог в частині витребування майна до неналежних відповідачів є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Позивач ОСОБА_1 звернулася із позовом про витребування майна до відповідачів - ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , зазначивши їх власниками нерухомого майна, яке було незаконно успадковане ОСОБА_2 та відчужено на користь відповідачів без належних на те законних підстав, з якими вона пов`язує порушення чи не визнання її права відповідачами. Додані до позовної заяви докази щодо належності спірного нерухомого майна ОСОБА_4 та ОСОБА_3 ніяким чином не спростовують висновку апеляційного суду щодо неналежності відповідачів в цій частині вимог у даній справі. У ході розгляду справи судом першої інстанції ОСОБА_1 не заявляла клопотань щодо витребування актуальної інформації про відомості щодо зареєстрованого права власності на спірні квартири. При цьому суд під час розгляду справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та повинен вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Питання про залучення співвідповідачів судом не вирішувалося, оскільки таке клопотання позивач не заявляла. Згідно з частинами першою, третьою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України). Враховуючи вищевикладене колегія суддів приходить до висновку, що при зверненні до суду з позовом та в ході розгляду справи позивачем не були вчинені дії щодо здійснення перевірки власників квартир та не було здійснено на стадії розгляду справи судом першої інстанції заяву про залучення в якості відповідачів теперішніх власників спірних квартир. Колегія суддів дійшла висновку про те, що позов в частині витребування квартир заявлено до неналежних відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , оскільки із матеріалів справи вбачається, що квартира АДРЕСА_2 вибула із права власності ОСОБА_3 19 серпня 2021 року на користь ОСОБА_20 на підставі договору купівлі - продажу, тобто за два роки до звернення позивача із цим позовом до суду, а квартира АДРЕСА_1 вибула із права власності ОСОБА_4 на користь ОСОБА_10 17 травня 2025 року на підставі договору купівлі - продажу, тобто вже під час розгляду справи судом та до ухвалення рішення по суті спору. Тобто суд вирішив питання про права та обов`язки дійсних власників вказаного нерухомого майна, які не були залучені до участі у справі у якості відповідачів, чиїх прав виниклий спір стосується. Отже, суд першої інстанції у даній цивільній справі, в порушення наведених вище приписів процесуального законодавства, задовольнив позовні вимоги, фактично спрямовані до осіб, які не були власниками спірного майна, яке суд витребував з їх володіння, що призвело до ухвалення незаконного рішення. Однак суд апеляційної інстанції на стадії апеляційного перегляду справи, не може залучити до участі у справі інших відповідачів, а тому вказані недоліки не можуть бути усунені при розгляді справи апеляційним судом. Враховуючи, що має місце визначення неналежного складу учасників справи, суд позбавлений можливості надавати оцінку по суті спірних правовідносин. З огляду на приписи статті 2ЦПК Українизавданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Ураховуючи наведене, висновки суду щодо вирішення спору по суті заявлених вимог, враховуючи порушення судом приписів процесуального законодавства щодо визначення належного суб`єктного складу відповідачів, що перешкоджає встановленню дійсних обставин справи, висновки суду за такої процесуальної ситуації є передчасними, а тому ухвалене у справі рішення суду відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України не можна вважати законним та обґрунтованим, що призвело до помилкового вирішення справи, у зв`язку із чим оскаржене рішення суду підлягає скасуванню, а позов ОСОБА_1 залишенню без задоволення. Колегія суддів звертає увагу позивача на те, що відмова в задоволенні позовних вимог у зв`язку із викладеними підставами не позбавляє її права на захист порушених (на її думку) прав шляхом звернення до суду із відповідним позовом до належних відповідачів. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, другій, тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Отже, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом, зокрема, у суді апеляційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат. Оскільки судом відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову, апеляційні скарги відповідачів задоволено, тому з позивача на користь ОСОБА_4 підлягає стягненню сплачений відповідачем судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 16 104,00 грн. Крім того, ураховуючи, що ОСОБА_3 було відстрочено сплату судового збору за подачу апеляційної скарги до ухвалення судом апеляційної інстанції судового рішення у цій справі, тому з урахуванням відмови ОСОБА_1 у задоволенні позову, судовий збір у розмірі 20 130,00 грн підлягає стягненню з позивача в дохід держави. Керуючись ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_3 та апеляційну скаргу ОСОБА_4 , подану представником ОСОБА_5 , задовольнити. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 червня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення наступного змісту. ОСОБА_1 відмовити у задоволенні позову. Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_8 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_6 ) на користь ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_7 ) судовий збір у розмірі 16 104 (шістнадцять тисяч сто чотири) гривні 00 копійок. Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_8 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_6 ) в дохід держави судовий збір у розмірі 20 130 (двадцять тисяч сто тридцять) гривень 00 копійок. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повна постанова складена 15 квітня 2026 року. Судді Л. Д. Поливач А. М. Стрижеус О. І. Шкоріна