Постанова 4812 № 489/2966/25

13.04.26 22-ц/812/763/26 Справа №489/2966/25 Доповідач апеляційного суду Т.Б.Кушнірова Провадження №22-ц/812/763/26 Постанова Іменем України 13 квітня 2026 року м. Миколаїв Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі: головуючого Кушнірової Т.Б., суддів: Лівінського І.В., Шаманської Н.О., із секретарем Чистою В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану її представником ОСОБА_2 , на рішення Інгульського районного суду м. Миколаєва, ухвалене 26 грудня 2025 року, під головуванням судді Коваленка І.В., повне рішення складено судом в цей же день, по цивільній справі за позовною заявоюОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування, в с т а н о в и л а: У грудні 2025 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування, обґрунтовуючи його наступним. Постановою Миколаївського апеляційного суду від 25 грудня 2023 року, у справі № 489/1777/17 визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Міхняєвою А.А. та зареєстрований в реєстрі за № 369, укладений 28 грудня 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 в частині її продажу 29/100 часток. Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_6 29/100 часток квартири АДРЕСА_1 та передано її у володіння ОСОБА_3 . Однак, 22 січня 2024 року ОСОБА_6 уклала договір дарування вказаної квартири із ОСОБА_1 . Вважає, що, оскільки станом на дату відчуження нерухомого майна ОСОБА_6 було відомо про ухвалене судове рішення в цивільній справі № 489/1777/17 , то на думку позивачки, вона могла передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання зазначеного судового рішення, а, отже, оспорюваний правочин є фраудаторним, тобто вчиненим на шкоду кредитору. Просила суд визнати недійсним договір в частині дарування 29/100 часток квартири АДРЕСА_1 ; витребувати з володіння ОСОБА_1 29/100 часток вказаного нерухомого майна та передати у володіння позивачки. 26 грудня 2025 року рішенням Інгульського районного суду м. Миколаєва позовні вимоги ОСОБА_3 задоволені. Визнано недійним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Помазан Яною Валеріївною та зареєстрований в реєстрі за № 53, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 в частині дарування 29/100 частки. Витребувано з володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 29/100 частки квартири АДРЕСА_1 . Стягнуто в рівних частинах з ОСОБА_4 , ОСОБА_1 на користь ОСОБА_7 судовий збір в сумі 1211,20 грн, з кожної по 605,60 грн. Зазначено, що заходи забезпечення позову в вигляді арешту 29/100 частки квартири АДРЕСА_1 , застосовні ухвалою Інгульського районного суду міста Миколаєва від 25 квітня 2025 року, відповідно до частин сьомої, восьмої статті 158 ЦПК України, продовжують діяти протягом дев`яноста днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи. Якщо протягом вказаного строку за заявою позивача (стягувача) буде відкрито виконавче провадження, вказані заходи забезпечення позову діють до повного виконання судового рішення. Мотивуючи рішення суд першої інстанції зазначив, що постановою Миколаївського апеляційного суду від 25 грудня 2023 року у справі №489/1777/17 поновлено право власності ОСОБА_3 на 29/100 часток квартири АДРЕСА_1 . Це рішення у касаційному порядку не оскаржувалося, набрало законної сили та підлягає виконанню. Дії ОСОБА_8 пов`язані з відчуженням відповідачці ОСОБА_1 у цілому квартири АДРЕСА_1 , будучи обізнаною про розгляд справи №489/1777/17 та ухвалення зазначеного судового рішення, спрямовані на уникнення його виконання в майбутньому, тобто «використала своє право на зло». Районний суд взяв до уваги правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц, Верховного Суду у постановах від 24 липня 2019 року у справі №405/1820/17 та від 05 липня 2018 року у справі №922/2878/17. Тому, вважає позов таким, що підлягає задоволенню. Щодо доводів представника відповідача ОСОБА_1 про відсутність в державному реєстрі зареєстрованого обтяження на квартиру, на момент укладення договору дарування, суд вважав безпідставними, оскільки відсутність зареєстрованого обтяження за встановлених обставин не надавало право ОСОБА_4 відчужувати квартиру в спірній частині. Також, є безпідставними доводи вказаного представника про неможливість витребування спірної частки нерухомого майна у відповідача і передачі її позивачу, так як право ОСОБА_3 на 29/100 частки поновлено судовим рішенням апеляційного суду, яке набрало законної сили. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 ОСОБА_2 , посилаючись на порушення районним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення районного суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, суд першої інстанції формально визнав заперечення відповідача «безпідставними», фактично зводячи мотивування до констатації «поновлення права позивача» попередньою постановою апеляційного суду, не розкривши, яким чином це впливає на допустимість заявлених вимог у поточній справі, не перевіривши добросовісність набувача та не давши належної відповіді на доводи щодо реєстраційного статусу майна та виконуваності резолютивної частини. В оскаржуваному рішенні пославшись на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду (постанова від 03 липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц) щодо можливості оспорення правочинів, спрямованих на уникнення звернення стягнення/виконання рішення, на підставі загальних засад цивільного законодавства та заборони зловживання правом, суд не визначив, яка саме спеціальна норма є підставою недійсності у цій справі (ст. 234 або 228 ЦК України, чи інша) та не встановив фактичні ознаки відповідного складу. Також не навів належних доказів умислу та/або узгодженості дій саме відповідача-набувача, який є необхідним для висновку про недобросовісне використання цивільно-правового інструментарію. Обмеження мотивів загальними посиланнями на «перешкоди виконанню» без конкретизації елементів правопорушення не відповідає вимогам ст. 263 ЦПК України. Крім того, районний суд не встановив та не оцінив, чи існували у ДРРП на момент укладення договору дарування будь-які відомості про права позивача на 29/100 частки квартири або про обтяження/заборони щодо відчуження, не з`ясував, чи здійснювала позивач державну реєстрацію свого права на підставі постанови апеляційного суду від 25 грудня 2023 року, і не перевірив добросовісність відповідача як набувача саме з погляду її покладення на реєстрові відомості та проявлення розумної обачності. Проте, обмежився лише припущенням про «створення перешкод», не пов`язавши його з доказами знання/обізнаності набувача та реєстраційним станом майна. Зазначає, що суд першої інстанції не застосував належним чином ані норми ст. 387388 ЦК України (у частині критеріїв витребування від добросовісного набувача), ані спеціальні приписи Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (№1952-IV) щодо значення державної реєстрації та довіри до Реєстру, що є самостійною підставою для скасування рішення. Задовольняючи позов ОСОБА_3 не перевірив вимоги передбачені ст. 217 ЦК України щодо правових наслідків недійсності окремих частин правочину. Не встановив, чи мали сторони дарування намір укласти правочин щодо іншого обсягу прав (частки), а також не навів мотивів, чому часткова недійсність не змінює суті волевиявлення сторін і не створює правової невизначеності для реєстрації. Апелянт вважає, що судом, до того ж, не перевірено належність та ефективність обрання позивачем способу захисту у конкретних обставинах цієї справи (ст. 16 ЦК України), враховуючи наявність раніше ухваленої постанови Миколаївського апеляційного суду від 25 грудня 2023 року в справі №489/1777/17, яка вже містить припис про витребування 29/100 частки та є підставою для державної реєстрації права позивача. Правом подачі відзиву на апеляційну скаргу учасники справи не скористалась. Перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що вона не підлягає задоволенню із наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено і таке вбачається з матеріалів справи, що 03 грудня 2018 року Ленінським районним судом м. Миколаєва (справа № 489/1777/17) ухвалено рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_3 , ОСОБА_9 та ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом виселення із квартири АДРЕСА_1 відмовлено. Цим же судовим рішенням позов ОСОБА_6 до ОСОБА_5 задоволено. Виселено ОСОБА_5 з квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано 3/5 частки вищезазначеної квартири спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_5 . Визнано за ОСОБА_3 право власності на 3/10 частки спірної квартири. Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 28 грудня 2016 року вказаної квартири, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , в частині купівлі-продажу 3/10 частки квартири. Витребувано з володіння ОСОБА_6 3/10 частки квартири у володіння ОСОБА_3 . Із змісту вказаного судового рішення вбачається, що 28 грудня 2016 року ОСОБА_6 придбала у ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1 . Через те, що у вказаній квартирі були зареєстровані та проживали ОСОБА_5 як колишній власник, а також члени сім`ї останнього: дружина ОСОБА_3 та діти ОСОБА_9 та ОСОБА_3 , що створювало перешкоди ОСОБА_6 у праві користування власністю, остання звернулась в суд із позовом, в якому просила усунути їй перешкоди у користуванні та розпорядженні майном шляхом виселення вказаних осіб із зазначеної квартири. У свою чергу, ОСОБА_3 звернулась до ОСОБА_6 , ОСОБА_5 із зустрічним позовом, в якому просила витребувати квартиру АДРЕСА_1 із незаконного володіння відповідачки за зустрічним позовом, вважаючи вказану квартиру спільним майном подружжя її та ОСОБА_5 , а також визнати частково недійсним договір купівлі -продажу зазначеної квартири. Справа розглядалась судами неодноразово. Остаточною постановою Миколаївського апеляційного суду від 25 грудня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_8 задоволено частково. Рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 03 грудня 2018 року в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 змінено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Міхняєвою А.А. та зареєстрований в реєстрі за №369, укладений 28 грудня 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в частині продажу її 29/100 часток. Витребувано з володіння ОСОБА_8 29/100 часток квартири АДРЕСА_1 та передано її у володіння ОСОБА_3 . Рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 03 грудня 2018 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , ОСОБА_9 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом виселення залишено без змін. Постанова Миколаївського апеляційного суду від 25 грудня 2023 року набрала законної сили. 22 січня 2024 року, після набрання законної сили постановою Миколаївського апеляційного суду від 25 грудня 2023 року, ОСОБА_10 подарувала, а ОСОБА_1 прийняла в дар належну їй на праві особистої приватної власності квартиру АДРЕСА_1 . Договір дарування посвідчено приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Помазан Я.В. та зареєстрованого в реєстрі за №

53. На підставі вказаного договору дарування, згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, станом на 28 лютого 2025 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1 , розмір частки 1/1. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина п`ята статті 203 ЦК України). Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним. Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни). Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20). Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними. Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)). З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)). Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанову Верховного Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)). При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України). Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)». Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)). Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)). Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що: «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)». Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа). Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року в справі № 644/5819/20 (провадження № 61-1787св23)). Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним. Для кваліфікації фраудаторного правочину як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23)). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 грудня 2024 року в справі № 916/379/23 зауважила, що приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин. Верховний Суд також звертав увагу, що відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна (постанова Верховного Суду від 20 серпня 2024 року в справі № 947/37261/21). Мета позаконкурсного оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником. Очевидно, що коли кредитор вже звернув стягнення на майно для задоволення свого права вимоги і погашення боргу боржника, то конструкція фраудаторного правочину не може бути застосована ( постанова Верховного Суду від 14 серпня 2024 року в справі № 504/112/22). Для застосування конструкції фраудаторного правочину важливо щоб кредитору належало суб`єктивне цивільне право (зокрема, право вимоги). Верховний Суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису. Тому необов`язково для застосування вказаної конструкції, щоб існувало судове рішення про стягнення зокрема, боргу чи був розпочатий судовий процес про стягнення боргу. Необхідно, щоб той чи інший правочин вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника (постанова Верховного Суду від 13 березня 2025 року в справі № 159/5846/23). У постанові Верховного Суду від 27 лютого 2025 року в справі № 347/721/22 зазначається, що цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу за договором. Боржник, який відчужує майно на підставі безоплатного договору на користь своєї невістки після настання строку повернення боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, спрямованого на унеможливлення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, належать: безоплатність договору; момент укладення договору (зокрема після настання строку повернення боргу); контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов`язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові. Наприклад, родич боржника (зокрема, син, онук, мати), дружина чи колишня дружина боржника, невістка, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа). Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)). Належним способом є відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається (постанова Верховного Суду від 12 квітня 2023 року в справі № 161/12564/21). Касаційний суд зауважував, що позов про оспорення правочину є споконвічно приватною конструкцією і «покликаний» не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. Цей спосіб захисту орієнтований на його використання для «знищення» такого юридичного факту як договір (правочин); на рівні приватноправових норм не міститься обов`язку поєднувати позов про оспорювання правочину фраудаторного правочину із іншою позовною вимогою. У даній справі встановлено, що ОСОБА_4 була обізнана про тривалі судові спори з приводу законності відчуження цієї квартири, починаючи з 2017 року. Під час розгляду судом справи №489/1777/17 встановлено, що право власності на 29/100 часток квартири АДРЕСА_1 , набуто ОСОБА_6 незаконно, оскільки на момент укладання нею правочину щодо купівлі продажу вказаного нерухомого майна (28 грудня 2016 року), квартира належала колишньому подружжю Орловських на праві спільної сумісної власності, натомість продавець ОСОБА_5 , не будучи власником цього майна в цілому, відчужив її без згоди іншого подружжя. Про вказані обставини, а також про існування судових рішень у справі №489/1777/17 , які набрали законної сили ОСОБА_6 було достеменно відомо. Укладаючи оспорюваний договір дарування 22 січня 2024 року, тобто менше ніж через місяць після набрання законної сили постановою Миколаївського апеляційного суду від 25 грудня 2023 року у справі №489/1777/17, дарувальник ОСОБА_4 була обізнана, що вказаним судовим рішенням припинено її право власності на 29/100 часток спірного нерухомого майна та витребувано з її незаконного володіння. Отже, вона могла передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання вказаного рішення суду, ризик того, що право власності на 29/100 часток квартири може перейти у власність законного володільця ОСОБА_3 . Тому правочин, щодо безоплатної передачі спірного майна вчинений ОСОБА_4 на користь знайомої особи, яка була разом з нею зареєстрована в одному житловому приміщенні, у період настання у неї обов`язку повернути зазначене майно у власність законному володільцю, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. Очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони оспорюваного договору дарування) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (оспорюваний договір дарування) був спрямований на встановлення ОСОБА_4 перешкод у розпорядженні квартирою щодо якої виник спір. Тобто, дії відповідачки свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивачку в майбутньому законних майнових прав. Встановивши, що при відчуженні частки спірної квартири ОСОБА_4 діяла очевидно недобросовісно, вчинила оспорюваний договір з метою уникнення виконання дарувальником судового рішення, зловживаючи правом, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що договір дарування, укладений 22 січня 2024 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 в частині дарування 29/100 часток спірної квартири містить ознаки фраудаторності, тому підлягає визнанню недійсним. Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд не визначив, яка саме спеціальна норма є підставою недійсності у цій справі (ст. 234 або 228 ЦК України, чи інша) та обмежився загальними мотивами з посиланням на «перешкоди виконанню» без конкретизації елементів правопорушення, колегія суддів відхиляє, оскільки Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України). Пославшись на висновок Великої Палати Верховного Суду, суд першої інстанції зробив висновок про кваліфікацію оспорюваного договору як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Доводи апеляційної скарги про те, що ухвалюючи оскаржуване судове рішення суд першої інстанції не перевірив та не встановив чи існували у державному реєстрі речових прав на момент укладення договору дарування будь-які відомості про права позивача на 29/100 частки квартири, не перевірив добросовісність відповідача як набувача, є безпідставними. Добросовісність та недобросовісність характеризують насамперед ступінь обізнаності набувача про правомірність набуття майна в особи, яка немає права на його відчуження. Водночас такі категорії, як «добросовісність», яка належить до фундаментальних засад цивільного права (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України), а також недобросовісність не можуть тлумачитися або застосовуватися формально, ґрунтуватися на припущеннях. Добросовісність набувача презюмується, тобто набувач буде вважатися добросовісним доки не буде доведено протилежне. Добросовісність дій набувача визначається судом у кожному конкретному випадку. Поширеним є підхід, відповідно до якого добросовісним набувачем є особа, яка в момент набуття майна не знала і не могла знати, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Натомість недобросовісний набувач на момент відчуження спірного майна достеменно знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження немає права. Основними критеріями, які визначають добросовісність/недобросовісність набувача майна є такі категорії, як «знав/не знав», «міг знати/не міг знати». За загальним правилом, під поняттям «знав» необхідно розуміти не лише безпосередню обізнаність особи в тому, що вона набуває майно в суб`єкта, який не наділений правом на його відчуження, а й водночас усвідомлення факту порушення своїми діями прав іншої особи. Що ж до поняття «міг знати», то воно характеризує недобросовісність того володільця (набувача), який хоч і не був безпосередньо інформований про відсутність у відчужувача права на відчуження майна, але, проявивши принаймні розумну обачність, міг знати про це. Добросовісність набувача передбачає не лише звіряння відомостей про права на нерухоме майно з інформацією, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а також розумну обачність набувача. Така розумна обачність включає перевірку, виявлення та докладання інших зусиль для визначення наявності прав інших осіб стосовно нерухомого майна. Тому набувач нерухомого майна може вважатися добросовісним лише тоді, коли він не просто покладався на відомості з Державних реєстрів, а робив це добросовісно. Якщо перевірка нерухомого майна дає підстави для сумнівів щодо наявності прав інших осіб на нерухоме майно, у тому числі незареєстрованих, то набувач такого майна має вчинити дії, спрямовані на усунення таких сумнівів, або відмовитися від набуття нерухомого майна; в іншому разі набувач не буде вважатися добросовісним. Враховуючи встановлені у справі обставини та оцінивши всі ризики, пов`язані з придбанням спірної квартири за безоплатним договором, ОСОБА_11 , набуваючи у власність спірне майно, мала можливість проявити розумну обачність самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права при укладенні правочину дарування квартири ознайомитись з історією переходу права власності на неї до дарувальника. Крім того, на час набуття права власності на квартиру вона була зареєстрована/ входила до складу сім`ї ОСОБА_4 та мала можливість дізнатися про те, що існує спір з приводу вказаної квартири, а ОСОБА_12 не мала права на її повне відчуження. Натомість, жодних доказів того, що набувач не здійснив заходів, які характеризували б його поведінку як розумно обачну, позивачем не подано. Та обставина, що на час укладення оспорюваного договору були відсутні обмеження щодо розпорядження ОСОБА_4 спірною часткою майна, не спростовує висновків суду, адже відсутність відомостей щодо заборони чи арешту цього майна, не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2024 року в справі № 947/37261/21 (провадження № 61-7737св24)). Аргументи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не перевірив вимоги передбачені ст. 217 ЦК України щодо правових наслідків недійсності окремих частин правочину, не встановив, чи мали сторони дарування намір укласти правочин щодо іншого обсягу прав (частки) та не мотивував чому часткова недійсність не змінює суті волевиявлення сторін і не створює правової невизначеності для реєстрації, є безпідставними. Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Системний аналіз вказаних норм права дає підстави для висновку, що під змістом правочину (договору) розуміється сукупність умов (пунктів), які визначені сторонами і викладені в ньому. Окремою частиною правочину (договору) в контексті статті 217 ЦК України мається на увазі, як визнання недійсним окремої умови (пункту) договору, так і певної частини окремої умови договору (у цьому випадку умови, в якій визначено предмет договору). Відповідно визнати недійсним правочин можна цілком, або окремо його умову (пункт) договору, якщо правочин був би вчинений і без включення до нього цієї умови. У даній справі предметом оспорюваного договору дарування є 29/100 часток квартири АДРЕСА_1 . Вказаний договір порушував права позивачки як власника цієї частки у праві спільної власності, тому судом визнано недійсним. В іншій частині договір права та інтереси позивачки не порушує, він міг бути укладений і без включення до нього недійсної частини бо це не позбавить договір його предмета, без якого він міг відбутись. Тому, цей правочин правильно визнаний судом недійсним лише у оспорюваній частині, а не в цілому. Також суд з урахуванням наявності підстав для визнання недійсним розміру частки у майновому праві, вірно застосував наслідки у недійсній частині правочину шляхом витребування подарованих 29/100 часток спірної квартири, що не є наслідком недійсності інших частин оспорюваного правочину. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України). Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. ЦК України передбачено як один із способів захисту порушених прав віндикація або реституція. Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. Приписи статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконної володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України. Подібний за змістом правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, який надалі підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 5 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18). Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна із чужого незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Таким чином, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи. Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (провадження № 14-270цс19), відповідно до статті 387 ЦК України та частини третьої статті 10 ЦПК України особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача, при цьому власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним. Судом встановлено, що після набуття ОСОБА_3 права власності на частку спірної квартири на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, відповідачка ОСОБА_4 уклала договір дарування спірного нерухомого майна з наміром перешкодити виконанню рішення суду у справі про визнання договору купівлі продажу квартири від 28 грудня 2016 року недійсним. Набувача ОСОБА_1 суд першої інстанції вважав недобросовісним набувачем, бо вона, як набувач, могла знати про наявність перешкод до вчинення правочину дарування частки нерухомого майна, вчиненого ОСОБА_4 , у тому числі й те, що дарувальник не мала права відчужувати це майно. Зазначене підтверджується наведеним вище і ОСОБА_1 не спростувала. З урахуванням наведеного до спірних правовідносин застосовуються положення статті 387 ЦК України, що відповідає правомірному й ефективному способу захисту порушених прав ОСОБА_3 . Суд першої інстанції, вирішуючи спір, хоча й не застосував правові норми у частині критеріїв витребування майна, але це не вплинуло на правильність висновків суду по суті спору, тому не може бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення. Апелянт вважає, що судом, до того ж, не перевірено належність та ефективність обрання позивачем способу захисту у конкретних обставинах цієї справи, враховуючи наявність раніше ухваленої постанови Миколаївського апеляційного суду від 25 грудня 2023 року в справі №489/1777/17, яка вже містить припис про витребування 29/100 частки та є підставою для державної реєстрації права позивача. Наявність судового рішення від 25 грудня 2023 року в справі №489/1777/17 про витребування частки майна у колишнього власника ОСОБА_4 фактично не вирішує спір про право по суті, оскільки на час вирішення даного спору право власності на частку спірного майна на підставі оспорюваного договору дарування незаконно зареєстровано вже за іншою особою ОСОБА_13 . З огляду на характер спірних правовідносин, підставою позову щодо якого заявлено вимогу про його витребування шляхом віндикації є ст. 387 ЦК України, диспозиція цієї статті стосується недобросовісного набувача. Тому, витребування майна, яке без правових підстав перебуває у недобросовісного набувача є можливим, призведе до відновлення справедливого балансу у вигляді повернення частки спірного майна його законному власнику. Інші доводи апеляційної скарги не спростовують наведених вище висновків суду, тому не є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення. Керуючись статтями 367, 374, 375, 381 -384 ЦПК України, колегія суддів п о с т а н о в и л а: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану її представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення, а рішення Інгульського районного суду м. Миколаєва від 26 грудня 2025 року без змін. Відновити дію рішення Інгульського районного суду м. Миколаєва від 26 грудня 2025 року, зупиненого на підставі ухвали Миколаївського апеляційного суду від 13 березня 2026 року. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду за наявності підстав, передбачених ст. 389 ЦПК України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Головуючий Судді: _____________________ Повне судове рішення складено 13.04.2026 р.