Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 440/15316/25

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 квітня 2026 р. Справа № 440/15316/25 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Жигилія С.П., Суддів: Перцової Т.С. , Макаренко Я.М. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 04.12.2025 (суддя Супрун Є.Ю.; м. Полтава) по справі № 440/15316/25 за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Полтавської міської ради про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом Виконавчого комітету Полтавської міської ради (далі - Виконавчий комітет, відповідач) в якому просив суд: - визнати протиправним розпорядження Виконавчого комітету Полтавської міської ради №209-р від 16.03.1992 "Про державну реєстрацію колективного підприємства технічної інвентаризації "Інвентаризатор" як таке, що прийняте без належного нормативного обґрунтування та без участі представницького органу - міської ради; не містить посилання на сесію, обговорення чи затвердження, а ухвалене одноосібно головою виконкому; порушує принципи законності, захисту прав, свобод і законних інтересів громадян, соціальної справедливості, гласності і врахування громадської думки, поєднання місцевих і державних інтересів, інтересів особи і всього населення відповідної території, передбачені ст. 3 Закону УРСР "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування" (ред. 11.10.1991); спричинило втрату позивачем права на участь у розпорядженні майном, що належало на праві спільної власності, та виключення його з процесу прийняття рішень щодо цього майна, навіть через представницький орган - міську раду; - визнати, що зазначене розпорядження порушує його право на спільну сумісну власність на майно БТІ, гарантоване ст. 1 Закону України "Про власність" у редакції станом на 16.03.1992, оскільки реєстрація КПБТІ була здійснена без згоди власника або уповноваженого ним органу; позбавила його можливості реалізувати право на участь у приватизації або заперечення проти неї; - визнати за позивачем право на виконання відповідачем зобов`язання за ст. 3 Закону УРСР "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування" в редакції станом на 11.10.1991 (право на законослухняність); - визнати, що порушенням зобов`язання встановленим ст. 3 Закону УРСР "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування" в редакції станом на 11.10.1991 для осіб публічного права, відповідачем порушено право позивача на законослухняність відповідача; - визнати, що діями та порушенням прав позивача, до яких призвели дії відповідача, позивачу завдано моральної шкоди; - стягнути з місцевого бюджету м. Полтави на користь позивача 10 000 000 грн в якості відшкодування моральної шкоди. Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 04 грудня 2025 року у справі № 440/15316/25 клопотання ОСОБА_1 про поновлення процесуальних строків - залишено без задоволення. Позовну заяву ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Полтавської міської ради про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії - повернуто позивачеві. Не погодившись з вказаною ухвалою суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на її незаконність та необґрунтованість, просить суд апеляційної інстанції скасувати ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 04.12.2025 року по справі № 440/15316/25 і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. В обґрунтування вимог апеляційної позивач вказує, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про пропуск строку звернення до суду, неправильно застосувавши ч. 2 ст. 122 КАС України. Наполягає, що перебіг такого строку починається не з моменту прийняття оскаржуваного акта, а з дня, коли особа дізналася про порушення своїх прав, при цьому позивач довів, що про існування відповідного розпорядження дізнався лише 27.03.2025 після отримання відповіді на запит. Апелянт наголошує, що суд без належної мотивації відхилив ці обставини та безпідставно вказав на можливість дізнатися про порушення раніше. Крім того, вважає, що суд неправомірно ототожнив момент отримання інформації про сам акт із моментом усвідомлення порушення прав, що суперечить змісту ч. 2 ст. 122 КАС України. Також зазначає, що оскаржуване розпорядження не було належним чином оприлюднене, а обставини його прийняття не мали публічного характеру, у зв`язку з чим позивач об`єктивно не міг дізнатися про нього раніше. Відповідач правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався. За приписами ч. 2 ст. 312 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції, зазначені в пунктах 3, 5-7, 11, 14, 26 частини першої статті 294 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження). Враховуючи обставини цієї справи, а також те, що апеляційна скарга подана на ухвалу, перегляд якої можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду апеляційної скарги у порядку письмового провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши, в межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено, що ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 17 листопада 2025 року позовну заяву було залишено без руху та роз`яснено позивачеві необхідність надання до суду заяви про поновлення строку звернення до суду з цим позовом з інших підстав, а також доказів, які свідчать про поважність причин пропуску цього строку. На виконання вимог вказаної ухвали, позивач 24.11.2025 року надав до суду клопотання, в якому зазначив, що строк звернення до суду ним не пропущений, оскільки його перебіг відповідно до ч. 2 ст. 122 КАС України ще не розпочався. Вважає, що початок перебігу строку пов`язується не з моментом прийняття оскаржуваного розпорядження Виконавчого комітету Полтавської міської ради №209-р від 16.03.1992, а з моментом, коли особа дізналася або повинна була дізнатися саме про порушення своїх прав. Позивач вказує, що про існування спірного розпорядження він дізнався лише 27.03.2025 після отримання відповіді на запит, а до цього часу об`єктивно не мав можливості знати про його прийняття, оскільки воно не було оприлюднене та відсутнє у відкритих реєстрах. Водночас отримання самого документа, який не містить відомостей про порушення прав позивача, на його думку, не є моментом початку перебігу процесуального строку, оскільки не свідчить про факт дізнання саме про порушення прав. Крім того, позивач зазначає, що його інтерес до правовідносин виник лише у 2024 році у зв`язку з виникненням спору із БТІ «Інвентаризатор» у сфері захисту прав споживача, після чого ним вживалися послідовні дії щодо з`ясування правового статусу підприємства та оскарження відповідних рішень у різних юрисдикціях. З огляду на наведене, вважає, що діяв добросовісно та без зволікань, а відтак підстави для висновку про пропуск строку звернення до суду відсутні. Залишаючи без задоволення вказане клопотання позивача та повертаючи йому позовну заяву на підставі п. 9 ч. 4 ст. 169 КАС України, суд першої інстанції виходив із того, що позивач звернувся до суду з пропуском шестимісячного строку, встановленого ч. 2 ст. 122 КАС України, не навів належних та поважних причин його пропуску і не надав доказів існування об`єктивних перешкод, які б унеможливлювали своєчасне звернення до суду. Суд першої інстанції не прийняв до уваги доводи позивача щодо власного тлумачення положень ст. 5 та ст. 122 КАС України, вказавши, що наведені ним обставини не свідчать про наявність поважних причин пропуску строку звернення до суду, у зв`язку з чим дійшов висновку про відсутність підстав для поновлення такого строку та, як наслідок, про необхідність повернення позовної заяви. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 171 КАС України суддя після одержання позовної заяви з`ясовує, чи подано адміністративний позов у строк, установлений законом (якщо адміністративний позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними). Приписами статті 122 КАС України визначено загальні (окремі для особи і органу влади) і деякі спеціальні строки звернення до суду, а нормою ст.123 КАС України - наслідки їх пропуску, що полягають у фактичному недопуску до судового розгляду спорів, за якими строк звернення до суду минув. Частиною першою статті 122 КАС України визначено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Згідно з абзацом 1 частини другої статті 122 КАС України, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Таким чином, загальний строк звернення до суду з адміністративним позовом становить шість місяців з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, а у випадку використання позивачем досудового порядку вирішення спору такий строк становить три місяці з дня вручення позивачу рішення за результатами розгляду його скарги, або шість місяців з дня звернення позивача до суб`єкта владних повноважень із відповідною скаргою у випадку, якщо рішення за результатами розгляду скарги позивача на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень не було прийнято та (або) вручено суб`єктом владних повноважень позивачу у строки, встановлені законом. Як зазначено вище, предметом оскарження у даній справі є розпорядження Виконавчого комітету Полтавської міської ради №209-р від 16.03.1992 «Про державну реєстрацію колективного підприємства технічної інвентаризації «Інвентаризатор», яке, на думку позивача, порушує його права як співвласника майна. Матеріалами справи підтверджено, що позовну заяву подано ОСОБА_1 через систему «Електронний суд» 09.11.2025 та зареєстровано судом 10.11.2025. Водночас із доводів самого позивача вбачається, що про існування спірного розпорядження він дізнався щонайменше 27.03.2025 після отримання відповіді на відповідний запит, що ним не заперечується. У зв`язку з чим, колегія суддів виходить із того, що саме з цієї дати позивач об`єктивно дізнався про існування акта, який, на його переконання, порушує його права, а відтак саме з цього моменту він повинен був оцінити можливість та доцільність звернення до суду за їх захистом. Відтак, шестимісячний строк звернення до адміністративного суду, встановлений ч. 2 ст. 122 КАС України, у даному випадку підлягає обчисленню щонайменше з 27.03.2025 та сплив у вересні 2025 року, тоді як позов подано лише 10.11.2025, тобто з пропуском установленого законом строку. Твердження апелянта про те, що перебіг строку звернення до суду не розпочався у зв`язку з тим, що він нібито не дізнався про порушення своїх прав, а лише вважає їх порушеними, не відповідає змісту наведених норм права, оскільки закон пов`язує початок перебігу строку не з моментом встановлення факту порушення права судом чи іншим органом, а з моментом, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про обставини, які, на її переконання, свідчать про таке порушення. При цьому отримання позивачем копії спірного розпорядження 27.03.2025 свідчить про те, що саме з цього часу він мав можливість ознайомитися зі змістом відповідного акта, оцінити його правові наслідки та визначити наявність підстав для звернення до суду. Посилання позивача на непублічність прийняття спірного розпорядження не спростовує того факту, що після отримання його копії 27.03.2025 він об`єктивно мав можливість звернутися до суду у межах встановленого законом строку. Доводи позивача щодо виникнення інтересу до спірних правовідносин лише у 2024 році, а також здійснення ним певних дій у межах інших судових проваджень, не свідчать про наявність об`єктивних та непереборних перешкод для своєчасного звернення до адміністративного суду та не можуть вважатися поважними причинами пропуску строку. За приписами пункту 9 частини четвертої статті 169 КАС України, позовна заява повертається позивачеві у випадках, передбачених частиною другою статті 123 цього Кодексу. Відповідно до частини другої статті 123 КАС України, якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву. Оскільки позивач у клопотанні про усунення недоліків поданої позовної заяви не навів будь-яких обставин і не надав відповідних доказів, які б свідчили про об`єктивну неможливість своєчасного звернення до суду з позовом, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо повернення позовної заяви ОСОБА_1 . Відповідно до статті 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав (справа "Стаббігс на інші проти Великобританії", справа "Девеер проти Бельгії"). Так, Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях наполягає на тому, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (див. рішення Європейського суду у справі "Перез де Рада Каванілес проти Іспанії" від 28 жовтня 1998 року, заява № 28090/95, пункт 45). Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. У рішенні "Міраґаль Есколано та інші проти Іспанії" Європейський суд встановив, що строки позовної давності, яких заявники мають дотримуватися при поданні скарг, спрямовані на те, щоб забезпечити належне здійснення правосуддя і дотримання принципів правової певності. Сторонам у провадженні слід очікувати, що ці норми будуть застосовними (рішення від 25 січня 2000 року, пункт 33). При цьому, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, з наведених підстав висновків суду не спростовують. Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно п. 1 ч. 1ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Перевіривши доводи, викладені скаржником в апеляційній скарзі, колегія суддів не вбачає обставин, які б давали підстави ставити під сумнів правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Керуючись ст.ст. 229, 241, 243, 250, 308, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329 Кодексу адміністративного судочинства України суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 04.12.2025 по справі № 440/15316/25 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя С.П. Жигилій Судді Т.С. Перцова Я.М. Макаренко