Постанова 4803 № 199/2755/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/679/26 Справа № 199/2755/24 Суддя у 1-й інстанції - АВРАМЕНКО А. М. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 квітня 2026 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого Свистунової О.В., суддів: Пищиди М.М., Макарова М.О., за участю секретаря Піменової М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 28 травня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного сумісного майна подружжя , В С Т А Н О В И Л А: У квітні 2024 року ОСОБА_2 звернулася до Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра з позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного сумісного майна подружжя. В обґрунтування якого, з урахуванням у подальшому поданих уточнень позовних вимог, посилалась на те, що сторони з 24 вересня 1982 року по 06 червня 2024 року перебували у зареєстрованому шлюбі, в період якого ними було придбано наступне спільне сумісне майно: автомобіль «ВАЗ-21112», 2007 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , VIN: НОМЕР_2 ; домоволодіння АДРЕСА_1 ; земельна ділянка із кадастровим номером 1210100000:01:713:0072, площею 0,1 га. Вказане майно, окрім авто, зареєстроване за відповідачем, як одноосібним власником, а автомобіль за позивачкою. В той же час, автомобілем користувався та користується весь час саме відповідач. Оскільки, сторонам не вдалося досягти порозуміння та згоди щодо поділу вказаного спільного майна, позивачка звернулась до суду із даним позовом, в якому просила суд у порядку поділу зазначеного майна визнати за кожною із сторін право власності на 1/2 частину домоволодіння та земельної ділянки під ним, а також стягнути з відповідача на користь позивача половину вартості автомобіля, визнавши право власності на авто за відповідачем. Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 28 травня 2025 року позовні вимоги - задоволено. У порядку поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнано за ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_2 ) та ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_2 ) право власності за кожним на частину домоволодіння АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 2827478012020). У порядку поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнано за ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_2 ) та ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_2 ) право власності за кожним на частину земельної ділянки із кадастровим номером 1210100000:01:713:0072, площею 0,1 га. У порядку поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнано за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_2 ) право власності на автомобіль «ВАЗ-21112», 2007 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , VIN: НОМЕР_2 , а також стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_2 ) грошову компенсацію в розмірі половини вартості вказаного рухомого майна (автомобіля) в розмірі 56241 гривень. У порядку розподілу судових витрат по справі стягнуто з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_2 ) судовий збір в розмірі 3398,3 гривень. В апеляційній скарзі відповідач, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд неповно з`ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам. У відзиві на апеляційну скаргу позивачка просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. 04.12.2025 року відповідач надав відповідь на відзив на апеляційну скаргу. Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідками про отримання документів в Електронному суді. Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. У судовому засіданні встановлено, що сторони з 24 вересня 1982 року по 06 червня 2024 року перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб та копією рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 06 травня 2024 року у справі №199/2748/24, яким було розірвано шлюб між сторами і яке набрало законної сили. Також було встановлено, що 02 серпня 1990 року за відповідачем як одноосібним власником в БТІ зареєстровано право власності на домоволодіння АДРЕСА_1 на підставі нотаріально посвідченого договору довічного утримання від 27 липня 1990 року, укладеного між ОСОБА_3 , 1912 року народження, як відчужувачем, та відповідачем, як набувачем. 05 жовтня 2023 року право власності на вказане спірне домоволодіння було зареєстроване за відповідачем, як одноосібним власником, в Державному реєстрі речових прав (реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 2827478012020). Дані обставини підтверджуються копією договору довічного утримання, копією інформаційної довідки з Державного реєстру речових право на нерухоме майно. У суді першої інстанції були допитані свідки. Свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , кожний окремо, пояснювали суду, що сторони з 1989 року мешкали за адресою спірного домоволодіння сім`єю з дідом відповідача ОСОБА_3 , який був достатньо фінансово забезпечений, матеріального утримання не потребував, однак через вади зі здоров`ям потребував стороннього догляду. Позивачка, як до, так і після укладення вищевказаного договору довічного утримання, одноосібно доглядала за дідом відповідача до його смерті купала, брила, перевдягала ОСОБА_3 , прасувала його речі, готувала йому їжу, а також вела домашнє господарство у домоволодінні. Натомість відповідач постійно був у відрядження, приїжджав на невеликий строк і потім знову виїжджав, лише раз перевдягав свого діда, та потребував сам уваги та догляду після перенесеного ДТП. Як вбачається зі змісту позову, пояснень сторін по суті спору, як в суді першої так і апеляційної інстанції, копії паспорту позивачки, відповіді з Єдиного державного демографічного реєстру, за адресою вищевказаного спірного домоволодіння сторони проживали вже на час укладення договору та в подальшому, зареєстроване місце проживання обох сторін (позивачки ще з 1993 року), тобто вказане домоволодіння використовувалось сторонами в період шлюб в інтересах сім`ї для проживання сім`ї сторін у ньому. Крім того, 09 грудня 2010 року на ім`я відповідача, як одноосібного власника, на підставі рішення Дніпропетровської міської ради від 28 квітня 2010 року №384/56 видано державний акт на право власності на земельну ділянку Серія ЯЛ №060221. Вказаним державним актом посвідчено набуття в порядку приватизації відповідачем права власності на земельну ділянку із кадастровим номером 1210100000:01:713:0072, площею 0,1 га, цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. Земельна ділянка розташована за адресою АДРЕСА_1 . Копія зазначеного державного акту наявна в матеріалах справи. У подальшому, 28 липня 2011 року було зареєстровано за позивачкою на праві власності автомобіль «ВАЗ-21112», 2007 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , VIN: НОМЕР_2 . Дані обставини підтверджуються копією листа ТСЦ МВС №1249 від 06 червня 2024 року, копією акту приймання-передачі транспортного засобу від 20 вересня 2007 року. При цьому, вартість такого автомобіля позивачем визначено в розмірі - 112 482 гривень, як середню ринкову на підставі низки оголошень з продажу аналогічних авто, копія яких долучено до матеріалів справи. У ході розгляду справи відповідачем доказів іншої вартості автомобіля суду не подано, клопотань про проведення відповідної судової експертизи з визначення вартості авто сторонами суду не заявлялось. Також, судом у відповідності до ст. 82 ч.1 ЦПК України, із пояснень сторін в судовому засіданні та зі змісту їх заяв по суті спору встановлено, що спірним автомобілем користувався виключно відповідач. Положеннями ст.158 ЗК України передбачено, що виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян. Згідно ст.11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. За змістом положень ст.41 Конституції України, ст.ст.179, 181, 316, 317, 319, 321, 328, 373, 374, 380 ЦК України, ст.ст.40, 78-81, 86, 87, 89 ЗК України правом власності є право особи на річ (нерухоме майно, різновидами якого є житловий будинок, земельна ділянка, рухоме майно, різновидом якого є транспортні засоби), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, які він здійснює на власний розсуд. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом, та на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Об`єктом права власності, зокрема спільної сумісної/часткової, може виступати таке нерухоме майно як житловий будинок та земельна ділянка, на якій розташований цей житловий будинок, призначена для його обслуговування, а також рухоме майно, різновидом якого є транспортний засіб. При цьому законодавство, чинне як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду даної справи, у положеннях ст.ст.377, 381 ЦК України, ст.ст.40, 120 ЗК України закріплювало і закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди), а отже і правовідносини з приводу реалізації власником/співвласником свого речового права на таке нерухоме майно має відбуватись у комплексі та взаємозв`язку відносно обох цих об`єктів права власності. Відповідно до ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом. Нормою ст.355 ЦК України визначено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Положеннями ст.356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб`єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. Відповідно до ст.ст.368, 369 ЦК України, ст.63 СК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Аналогічні положення містить ст.22 КпШС України. За змістом норм ст.ст.60, 61, 68 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Аналогічні положення містить ст.22 КпШС України. За змістом положень ст.ст.69, 70 СК України, ст.372 ЦК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Схожі положення містять норми ст.ст.28, 29 КпШС України. Частиною 4 ст.65 СК України визначено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Згідно ст.71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Нормою ст.364 ЦК України визначено, що співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Згідно ст.370 ЦК України виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому ст.364 цього Кодексу. Відповідно до п.п.2, 3, 5 ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України. Статтею 24 КпШС України передбачено, що майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном. Згідно ст.89 ЗК України у спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки, зокрема, подружжя та співвласників жилого будинку. Положеннями ст.41 Конституції України, ст.321 ЦК України, ст.153 ЗК України, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, крім випадків та у порядку, встановленому законом. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Нормою ст.392 ЦК України передбачено, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Так, наведене вище судом чинне законодавство надає право подружжю на поділ належного йому майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності, в добровільному порядку за взаємною згодою за рішенням самого подружжя або в судовому порядку за наявності спору між подружжям. Такий поділ майна може відбуватись як під час шлюбу, так і після його розірвання, оскільки само по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу. Поділ спільного майна подружжя означає припинення права спільної сумісної власності подружжя на це майно і виникнення на її основі приватної (роздільної) власності або спільної часткової власності подружжя. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, а також те, що знаходиться у третіх осіб, за винятком того майна, яке згідно із законом не може належати подружжю (виключене з цивільного обороту). При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї, якщо наявність боргових зобов`язань підтверджується відповідними засобами доказування. Поділ неподільних речей, тобто тих, які неможливо поділити в натурі, проводиться в ідеальних частках, або неподільна річ присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. При поділі майна подружжя суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, дійсну вартість такого майна станом на час розгляду справи в суді, з`ясувавши в першу чергу час придбання зазначеного майна, оскільки нормами сімейного законодавства встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Презумпція віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Разом з тим, ця презумпція може бути спростована, й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Майно в цьому разі є спільною сумісною власністю подружжя та належить чоловікові та дружині в рівних частках з моменту його придбання, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на його/її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Наведена вище правова позиція суду узгоджується із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 21 листопада 2018 року по справі №372/504/17, від 29 червня 2021 року по справі №916/2813/18, правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 06 лютого 2018 року по справі №235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року по справі №404/1515/16-ц, від 18 квітня 2018 року по справі №180/254/15-ц, від 25 квітня 2018 року по справі №212/8891/15-ц, від 03 жовтня 2018 року по справі №127/7029/15-ц, від 07 листопада 2018 року по справі №761/17775/15-ц, від 09 січня 2019 року по справі №643/4589/15-ц, від 13 травня 2019 року по справі №638/1962/17, від 22 січня 2020 року по справі №711/2302/18, від 19 лютого 2020 року по справі №405/3904/17, від 12 червня 2019 року по справі №595/324/17, від 01 квітня 2020 року по справі №462/518/18, від 26 листопада 2020 року по справі №724/1427/18, від 24 листопада 2021 року по справі №536/656/18, від 15 грудня 2021 року по справі №756/15452/17. Конструкція норми ст.22 КпШС України та ст.60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Наведений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року по справі №711/2302/18 та знайшов своє подальше застосування у постановах Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року по справі №755/10923/20, від 06 листопада 2024 року по справі №462/6859/21, від 15 травня 2025 року по справі №521/1963/19. Перехід права власності або користування земельною ділянкою при набутті, переході права власності на розташовані на ній жилий будинок, будівлю або споруду урегульовано нормами ст.ст.377, 381 ЦК України та ст.ст.120, 125 ЗК України. Зазначені норми, в першу чергу ст.120 ЗК України, закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За вказаною нормою земельного законодавства визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку в разі набуття права власності на нерухомість. При цьому при застосуванні положень ст.120 ЗК України у поєднанні з нормою ст.125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу/набуття права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності або користування земельною ділянкою в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності. Тобто за загальним правилом, закріпленим у ч.1 ст.120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками або користувачами земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала або перебувала у користуванні відповідно попереднього власника або користувача. Перехід майнових прав до іншої особи зумовлює перехід до неї і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований відповідний об`єкт нерухомості, та частину земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою володів або користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на право власності або користування всією земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості, розташованого на ній. Наведена правова позиція суду узгоджується із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 20 березня 2019 року по справі №514/1571/14-ц, від 18 грудня 2019 року по справі №263/6022/16-ц, від 16 червня 2020 року по справі №689/26/17, а також правовими висновками, викладеним у постановах Верховного Суду від 16 вересня 2020 року по справі №464/1663/18, від 23 вересня 2020 року по справі №1519/2-572/11, від 23 вересня 2020 року по справі №369/10454/16-ц, від 23 вересня 2020 року по справі №127/13276/17, від 01 жовтня 2020 року по справі №752/7311/13-ц, від 05 жовтня 2020 року по справі №158/1717/18, від 07 жовтня 2020 року по справі №490/8388/17, від 07 жовтня 2020 року по справі №520/341/16-ц, від 20 жовтня 2020 року по справі №608/1713/17. Земельна ділянка, одержана особою в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Втім, якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, тоді у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою, переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди відповідно до ст.120 ЗК України, ст.377 ЦК України. Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25 лютого 2019 року по справі №199/2099/17, від 29 вересня 2022 року по справі №359/924/20, від 26 жовтня 2022 року по справі №206/6366/17. При вирішенні спору про поділ майна, суд може не погодитися із запропонованим варіантом поділу такого майна та провести його поділ у інший спосіб, враховуючи інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставин, що мають істотне значення. Таким чином, обрання судом при вирішенні спору варіанту поділу майна подружжя, при наявності вимоги про його поділ, відмінного від того, про який просив позивач, не може бути розцінене як вихід судом за межі позовних вимог, оскільки позовна вимога це поділ майна подружжя і вона є незмінною при будь-якому варіанті його поділу. Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 17 січня 2024 року по справі №522/17831/20. Принцип обов`язкового отримання згоди особи на присудження їй грошової компенсації, крім випадків, передбачених ЦК України (ст.365 цього Кодексу), в першу чергу застосовується до правовідносин, які виникають при зверненні одного з подружжя до суду з вимогами про припинення права іншого з подружжя на частку у спільному майні з одночасним присудженням грошової компенсації. Гарантуючи, що компенсація буде виплачена, позивач вносить необхідну суму на депозитний рахунок суду. Такий підхід відповідає закріпленим у ст.7 СК України засадам розумності і добросовісності, оскільки відповідач надає свою згоду на позбавлення його частки у праві власності, отримуючи, у свою чергу, гарантоване грошове відшкодування. У п.п.1-3 ч.1 ст.365 ЦК України передбачено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим. Правовідносини, в яких позивач просить припинити не право власності відповідача у спільному майні з виплатою компенсації, а своє право на частку в майні з отриманням компенсації на свою користь, є відмінними за своєю природою і регулюються ст.364 ЦК України, яка передбачає, що співвласник, частка якого в майні не може бути виділена в натурі, має право на отримання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості цієї частки. Заявляючи відповідні вимоги, позивач погоджується на отримання грошової компенсації, а відповідач, у свою чергу, не завжди згоден її виплачувати. При цьому залишення неподільної речі у спільній власності без проведення реального поділу не позбавить того з подружжя, хто фактично цією річчю користується, можливості користуватися нею в подальшому. Одночасно інший з подружжя позбавляється як можливості користуватися спірною річчю, хоча вона перебуває у спільній власності, так і грошової компенсації, яку інша сторона добровільно на депозитний рахунок не внесла. Оцінюючи положення частини п`ятої статті 71 СК України як такі, що застосовуються до правовідносин, які виникають при зверненні одного з подружжя до іншого з вимогами про припинення його права на частку у спільному майні, суд робить висновок, що ця норма не вимагає обов`язкового внесення на депозитний рахунок грошової компенсації у справах за спорами, в яких про припинення своєї частки у спільному майні і отримання компенсації на свою користь заявляє позивач. Наведений вище правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 29 квітня 2020 року по справі №210/4854/15-ц, від 03 червня 2020 року по справі №487/6195/16-ц, від 09 червня 2021 року по справі №760/789/19, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2022 року по справі №125/2157/19. При розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя або жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна. Для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідними. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна. Щодо позовних вимог про припинення права спільної сумісної власності подружжя за наслідками його поділу, то задоволення вимоги про поділ об`єкту спільного сумісного майна подружжя шляхом визнання за кожною із сторін права власності на частину такого майна (конкретного об`єкту) саме собою свідчить про припинення правового режиму спільної сумісної власності на такий об`єкт. Тому в суду відсутні підстави зазначати в резолютивній частині рішення про припинення такого режиму щодо спірних майна. Окрема позовна вимога припинити право спільної сумісної власності є неефективним способом захисту. Такий правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року по справі №523/14489/15-ц. Системний аналіз норм цивільного та сімейного законодавства у сукупності зумовлює висновок, що, визначаючи правовий режим майна за договором довічного утримання (догляду), укладеного під час перебування набувача за цим договором у шлюбі, суди мають установити, чи був цей договір укладений саме в інтересах сім`ї; чи інший з подружжя, не визначений у договорі довічного утримання (догляду) як набувач, виконував обов`язки за таким договором солідарно з набувачем. Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин між подружжям підлягають застосуванню передусім норми СК України. За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, майно, одержане одним із подружжя як набувачем за договором довічного утримання, що укладений під час перебування набувача у шлюбі, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують. Зокрема, за частиною третьою статті 61 СК України довести, що хоча майно придбавалося у період шлюбу, в тому числі з використанням коштів сімейного бюджету, проте справжньою метою укладення договору довічного утримання були не інтереси сім`ї, а власні, особисті інтереси одного з подружжя, не пов`язані із сімейними. Наведений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду 01 квітня 2021 року по справі №185/3086/18, а також знайшов своє подальше застосування у постановах Верховного Суду від 15 червня 2021 року по справі №595/970/20, від 01 листопада 2023 року по справі №760/4066/21. Колегія суддів не приймає доводи апеляційної скарги про те, що договір довічного утримання, за яким набуто право власності на спірне домоволодіння, було укладено не в інтересах сім`ї, зважаючи на наступне. За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, майно, одержане одним із подружжя як набувачем за договором довічного утримання, що укладений під час перебування набувача у шлюбі, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують. Зокрема, за частиною третьою статті 61 СК України довести, що хоча майно придбавалося у період шлюбу, в тому числі з використанням коштів сімейного бюджету, проте справжньою метою укладення договору довічного утримання були не інтереси сім`ї, а власні, особисті інтереси одного з подружжя, не пов`язані із сімейними. Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом України в постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та Верховним Судом в постанові від 01 квітня 2021 року у справі № 185/3086/18. Встановивши, що договір довічного утримання укладено відповідачем у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі та в інтересах сім`ї, а також врахувавши відсутність у матеріалах справи належних і допустимих доказів того, що укладення такого договору було зумовлене виключно особистими інтересами відповідача або що саме він одноосібно ніс витрати, пов`язані з виконанням зобов`язань за цим договором, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про застосування презумпції спільності майна подружжя. Відповідно до ч. 1, ч. 5, ч. 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно зі ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Статтею 77 ЦПК України установлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Згідно зі ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Відповідно до ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово згадував про категорію стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19). Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 серпня 2022 року у справі № 910/11027/18. Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з таким висновком, оскільки відповідно до вимог сімейного законодавства майно, набуте подружжям під час шлюбу, вважається об`єктом їхньої спільної сумісної власності незалежно від того, на ім`я кого з подружжя воно набуте, якщо інше не доведено належними доказами. Сам по собі факт укладення договору довічного утримання на ім`я відповідача не спростовує правового режиму спільності такого майна. При цьому апеляційний суд враховує, що виконання договору довічного утримання, як правило, пов`язане з несенням тривалих матеріальних витрат та здійсненням догляду, що за відсутності доказів протилежного презюмується таким, що здійснюється в інтересах сім`ї та за рахунок спільних ресурсів подружжя. Проте, відповідачем у ході розгляду справи не надано доказів того, що виконання зазначеного договору здійснювалося виключно за рахунок його особистих коштів або поза межами сімейних відносин. За таких обставин, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що майно, набуте відповідачем на підставі договору довічного утримання, є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу між сторонами у рівних частках, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильності такого висновку і зводяться до переоцінки доказів, яким судом уже надано належну правову оцінку. Також, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що, незважаючи на набуття відповідачем права власності на спірну земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:01:713:0072 у порядку приватизації, вирішальним є факт розташування на цій ділянці спірного домоволодіння, яке належить сторонам на праві спільної сумісної власності. З огляду на те, що позовні вимоги про поділ зазначеного домоволодіння підлягають задоволенню, суд першої інстанції обґрунтовано застосував правові позиції Верховного Суду, принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна, а також положення статті 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України. У зв`язку з цим колегія суддів вважає правильним висновок про наявність підстав для задоволення позовних вимог щодо поділу спірної земельної ділянки шляхом визначення ідеальних часток сторін у праві спільної часткової власності на неї у рівних частинах, а саме: по за кожною зі сторін. Доводи апелянта щодо незгоди з поділом автомобіля, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки вони не спростовують встановлених судом першої інстанції обставин та не містять належних і допустимих доказів на їх підтвердження. Як вірно встановлено судом першої інстанції, позовні вимоги про визнання за відповідачем права власності на автомобіль «ВАЗ-21112» д.н.з. НОМЕР_1 з одночасним стягненням на користь позивача половини його ринкової вартості є правомірними, обґрунтованими та доведеними, оскільки автомобіль було придбано у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі та зареєстровано за позивачем, однак фактично використовувався виключно відповідачем, автомобіль є неподільним майном, а його спільне використання сторонами є неможливим. За таких обставин спірний транспортний засіб є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, частки сторін у праві власності на нього є рівними, а тому обґрунтованим є висновок про передачу автомобіля у власність відповідача як фактичного користувача із стягненням на користь позивача компенсації у розмірі половини його ринкової вартості. При цьому доводи апелянта не містять посилань на докази помилковості визначеної позивачем вартості автомобіля або наявності іншої вартості спірного майна, у зв`язку з чим підстав для іншого вирішення спору колегія суддів не вбачає. Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК Украйни). Результат тлумачення приватно-правових норм, тобто діяльності зі з`ясування їхнього змісту (сенсу), має бути розумним. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вже звертав увагу на те, що загальні засади (принципи) цивільного права є фундаментальними, й інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту цих засад (принципів). Останні мають пряму дію, а тому їх слід ураховувати, здійснюючи, зокрема, тлумачення приписів актів цивільного законодавства (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц). Позивачка не претендує на те, щоб спірний автомобіль залишити собі, припинивши право відповідача на частку у праві спільної сумісної власності з компенсацією йому за цю частку. Вона навпаки дала згоду на те, щоб отримати грошову компенсацію за її частку у праві спільної сумісної власності на автомобіль від відповідача. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що приписи частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України і статті 365 ЦК України з урахуванням принципу розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК Украйни) треба розуміти так: (а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) згідно зі статтею 365 ЦК України заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації); (б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні. Інакше кажучи, вимога позивача про стягнення з відповідача грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на майно подружжя не породжує обов`язку відповідача попередньо внести відповідну суму на депозитний рахунок суду (див. висновок, сформульований у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року у справі № 299/2587/15-ц). Підтвердження платоспроможності такого відповідача законодавство України не вимагає. Великою Палатою Верховного Суду було зроблено висновок, що платоспроможність відповідача не має значення для вирішення спору, у якому про припинення своєї частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ та отримання відповідної компенсації на свою користь просить позивач. У разі задоволення цього позову відповідач стає одноосібним власником речі. Тому його не можна вважати неплатоспроможним. Більше того, якщо для задоволення позову про стягнення коштів суд мав би враховувати платоспроможність відповідача на час розгляду справи, то стягнення у судовому порядку багатьох боргів було би неможливим саме з цієї причини. Факт відсутності у відповідача коштів для одномоментної виплати компенсації позивачеві сам по собі не може бути ознакою надмірності тягаря з такої виплати. Якщо у цього відповідача будуть відсутні кошти, зокрема регулярні доходи, для реального виконання рішення суду, за яким на користь позивача треба виплатити компенсацію, то під час виконавчого провадження виконавець може звернути стягнення на майно відповідача, у тому числі на присуджену йому річ (стаття 56 Закону України "Про виконавче провадження"). Виручені від реалізації кошти спрямовуються на задоволення вимог стягувача, сплату виконавчого збору, відшкодування витрат виконавчого провадження тощо. Таким чином, згода відповідача на виплату грошової компенсації позивачеві, право власності якого на частку у праві спільної сумісної власності припиняється, не є обов`язковою. За змістом частини четвертої статті 71 СК України згоду на отримання такої компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на майно при його поділі має надати той із подружжя, на чию користь таку компенсацію присуджує суд. Цей припис узгоджується з приписом частини другої статті 364 ЦК України, за змістом якого саме той співвласник, який бажає виділу, має надати згоду на одержання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки у неподільній речі (близькі за змістом висновки висловлені, зокрема, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 квітня 2020 року у справі № 210/4854/15-ц, від 24 березня 2021 року у справі № 501/2211/18, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від3 лютого 2020 року у справі № 235/5146/16-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 3 червня 2020 року у справі № 487/6195/16-ц і від 9 червня 2021 року у справі № 760/789/19). За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку та правомірно задовольнив позовні вимоги в частині відшкодування позивачу половини вартості автомобіля, оскільки, спірний автомобіль є неподільною річчю і присуджується одному з подружжя, а в даному випадку відповідачу, оскільки інше не визначено домовленістю між сторонами та позивачка погодилась на отримання від нього грошової компенсації. З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що з`ясувавши в достатньо повному об`ємі права та обов`язки сторін, обставини справи, перевіривши доводи та давши їм правову оцінку, суд першої інстанції ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами. Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи викладене, колегія суддів проходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає. Керуючись статтями 259, 268, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів, У Х В А Л И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 28 травня 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення. Вступна та резолютивна частини постанови проголошена 01 квітня 2026 року. Повний текст судового рішення складено 06 квітня 2026 року. Головуючий О.В. Свистунова Судді: М.М. Пищида М.О. Макаров