Постанова Полтавський апеляційний суд № 543/1004/25

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 543/1004/25 Номер провадження 22-ц/814/2003/26Головуючий у 1-й інстанції Смілянський Є. А. Доповідач ап. інст. Дорош А. І. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 квітня 2026 року м. Полтава Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого судді доповідача Дорош А. І. Суддів: Лобова О. А., Триголова В. М. при секретарі: Коротун І. В. учасники справи: представник позивача адвокат Сененко К.В. переглянув у судовому засіданні в м. Полтава в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 адвоката Сененко Катерини Володимирівни на рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 12 січня 2026 року, ухвалене суддею Смілянським Є.А., повний текст рішення складено 13 січня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: служба у справах дітей Чорнобаївської селищної ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 , про встановлення факту, що має юридичне значення, - В С Т А Н О В И В: 10.10.2025 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту, що має юридичне значення, в якому просив суд встановити факт, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 2-8). Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 є військовозобов`язаним і може бути призваним до Збройних сил України. У шлюбі не перебуває. Має малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження від 28.04.2015, серія НОМЕР_1 . Матір`ю дитини є ОСОБА_2 . Дитина проживає з ним за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Оржицького районного суду Полтавської області від 21.03.2023 визначено місце проживання дитини з ним. Він самостійно виховує та утримує дитину. Пунктом 4 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані: коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду. Встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини необхідне для надання відстрочки від призову під час мобілізації. Рішенням Оржицького районного суду Полтавської області від 12 січня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту, що має юридичне значення - відмовлено. Судові витрати віднесено за рахунок позивача. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що жодних доказів того, що будь-яка особа порушує, не визнає чи оспорює права заявника, як і про те, що є обґрунтовані фактами ризики їх порушення, невизнання чи оспорювання, заявником суду першої інстанції не надано, як і не надано доказів відповідної відмови компетентних органів у вирішенні зазначених ним у позові питань за відсутності судового рішення. При цьому суд першої інстанції вважав, що факт самостійного виховання заявником дитини може бути підставою (обставиною), яка підлягає доведенню під час розгляду судової справи про захист конкретних прав чи свобод позивача і не потребує додаткового попереднього його встановлення судом.Крім того, судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 прав позивача не порушувала, тому суд першої інстанції вважав її неналежним відповідачем по справі. За таких обставин позов задоволенню не підлягає. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 адвокат Сененко К.В., посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Апеляційна скарга мотивована тим, щосуд першої інстанції не врахував, що відповідач ОСОБА_2 , коли сину виповнилося 2 роки, покинула останнього та пішла від позивача, припинила піклуватися про фізичний і духовний розвиток сина ОСОБА_4 , не займалася його навчанням, не слідкувала за підготовкою до самостійного життя, зокрема, не забезпечувала необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що могло вплинути негативно на його фізичний розвиток як складову виховання, не спілкувалася з ОСОБА_4 в обсязі, який необхідний для формування в останнього світогляду та самоусвідомлення. Судом першої інстанції не враховано, що ОСОБА_2 не надає дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей, не сприяє засвоєнню сином загальновизнаних норм моралі, не створює умов для отримання сином освіти. Зазначені факти є, нічим іншим, як свідоме нехтування ОСОБА_2 батьківських обов`язків. Щодо визначення належним відповідачем ОСОБА_2 , то із позовної заяви ОСОБА_1 та доданих до неї матеріалів вбачається, що між сторонами наявний спір про право, зокрема, щодо його одноосібної участі у вихованні малолітньої дитини та ухилення відповідача від участі у вихованні, тому такий спір може розглядатися в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні з обов`язковою участю органу опіки та піклування. З врахуванням закріпленого у сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов`язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов`язків виховання дитини, то питання, заявлене позивачем у цій справі, не може з`ясовуватися безвідносно до дій другого з батьків та може вирішуватися у межах спору про право між батьками дитини за загальним правилом у позовному провадженні. Отже, суд першої інстанці помилково відмовив у задоволенні позовних вимог з підстави визначення неналежного відповідача. Мати дитини упродовж останніх чотирьох років мешкає за кордоном (Вірменська Республіка), намірів повертатися до України на постійне місце проживання з метою брати участь у вихованні малолітнього сина не висловлює, можливості постійного утримання малолітнього ОСОБА_4 не має, можливості стежити за моральним, духовним станом сина не має. Наявними у справі доказами також підтверджено, що ОСОБА_1 створив для свого малолітнього сина ОСОБА_4 усі умови для комфортного проживання, здійснює опіку над ним, доглядає сина та піклується про його стан здоров`я, оплачує щоденні витрати та, закінчуючи витратами викликаною необхідністю. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. У судове засідання апеляційного суду 01.04.2026 не з`явилися позивач та відповідач справи, вони належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи шляхом направлення 02.03.2026 судових повісток про виклик до суду у цивільній справі на електронні адреси у порядку ч. 6 ст. 128 ЦПК України та поштою (а.с. 219-223), які були доставлені до електронних кабінетів та засобами поштового зв`язку. При цьому, колегія суддів враховує, що електронний варіант ухвали Полтавського апеляційного суду від 18.02.2026 (про призначення справи до апеляційного розгляду на 01.04.2026 о 10-00 год) розміщено в мережі Інтернет за адресою: https://reyestr.court.gov.ua/ та відповідно оприлюднено.31.03.2026 через систему «Електронний суд» до апеляційного суду надійшло клопотання відповідача ОСОБА_2 , в якому вона просить справу розглянути у її відсутність, апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін, повністю підтримує рішення суду першої інстанції, вважає його законним і обгрунтованим. Згідно ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до ч. 1. ст. 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Згідно встановлених судом першої інстанції обставин вбачається, що ОСОБА_1 є військовозобов`язаним і може бути призваним до Збройних сил України. У шлюбі не перебуває. Має малолітню дитину - сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про його народження від 28.04.2015, серія НОМЕР_1 (а.с. 12). Матір`ю дитини згідно свідоцтва про народження є ОСОБА_2 . Дитина проживає з ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 20). Рішенням Оржицького районного суду Полтавської області від 21.03.2023 визначено місце проживання дитини з ОСОБА_1 (а.с. 13-14). Зазначені обставини визнаються відповідачем та підтверджуються доказами. Судом встановлено, що ОСОБА_2 батьківських прав не позбавлена, отже вона зобов`язана виконувати обов`язки, які покладаються на неї, як на матір, вимогами законодавства України, зокрема статтею 150 СК України, а тому за вказаних обставин не можна вважати, що позивач є особою, яка самостійно виховує сина. Отже, при встановленні факту самостійного виховання дитини батьком фактично встановлюється юридичний факт, у силу якого обсяг прав матері обмежується або припиняється. З доказів по справі вбачається, що позивач обґрунтовує свої позовні вимоги тим, що неповнолітня дитина проживає разом із ним та знаходиться на його утриманні і вихованні. Разом з тим, в силу статті 141 СК України проживання одного з батьків окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини. Заявник не надав суду доказів, що в питанні виховання малолітньої дитини, матір умисно ухиляється від виконання цих обов`язків чи реалізації прав. Надані суду докази лише свідчать про факт проживання малолітньої дитини разом з батьком, що ніким не заперечується, однак жодним чином не підтверджують факту ухилення матері від участі у вихованні та утриманні дитини. Більш того, як свідчать надані відповідачем докази (скріншоти переписки з позивачем, квитанції переказів грошових коштів, фотографії, копія квитка на літак) свідчать про її участь у вихованні та утриманні дитини (а.с. 94-107). Надані відповідачем докази спростовують пояснення позивача та свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 про те, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує дитину. Норми права, які застосував суд першої інстанції при вирішенні спору. Пунктом 4 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані: коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду. Згідно додатку №5 до Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №560 зі змінами та доповненнями, наводиться перелік документів, що подаються військовозобов`язаними, які самостійно виховують дитину віком до 18 років, для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, а саме рішення суду про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини. Згідно з ч. 1 ст.121 СК України права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122,125 цього Кодексу. Відповідно ст. 141 СК України, мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого ч.5 ст. 157 цього Кодексу. Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені ст.ст. 150-151 СК України. За приписами ч. 2 ст. 150 СК України, батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Згідно з частинами 2, 5 ст. 157 СК України той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Відповідно статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Крім того, ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка недосягла десяти років, визначається за згодою батьків; місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини; якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України, мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти. Таким чином, за змістом наведених норм чинного законодавства, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. В пунктах 74,75, 81, 84, 87, 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №201/5972/22 зазначено, що оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини. Апеляційний суд у складі колегії суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного. Предметом даного позову є встановлення факту, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Позивач обґрунтовує свої позовні вимоги тим, що неповнолітня дитина проживає разом із ним та знаходиться на його утриманні і вихованні. Суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне та обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Як правильно встановлено судом першої інстанції та не заперечується сторонами, що ОСОБА_1 є військовозобов`язаним і може бути призваним до Збройних сил України. У шлюбі ОСОБА_1 не перебуває. ОСОБА_1 має малолітню дитину - сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження від 28.04.2015, серія НОМЕР_1 (а.с. 12), в якому значиться батько - ОСОБА_1 , матір - ОСОБА_2 . Рішенням Оржицького районного суду Полтавської області від 21.03.2023 визначено місце проживання дитини з ОСОБА_1 (а.с. 13-14). Дитина проживає з ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 20). Зазначені обставини визнаються відповідачем та підтверджуються зібраними у справі доказами. Крім цього, із пояснення відповідача ОСОБА_2 від 30.10.2025 (а.с. 83-86) слідує, що дитина проживає за місцем помешкання батька з 2-х років з тих обставин, що відповідач та позивач припинили спільне проживання, відповідачу було на той час 17 років і вона не мала стабільного доходу та окремого місця проживання, тому було прийняте рішення про те, що син залишиться проживати з батьком. З 2022 відповідач періодично вимушена проживати у Вірменській Республіці, але син періодично проживає з нею в м. Києві, вони разом іздили на відпочинок до Туречинни та Вірменії, що підтверджується скріншотами переписок та світлинами. У 2023 батько дитини ОСОБА_1 надавав нотаріальний дозвіл, щоб відповідач відвезла сина на оздоровлення до Туречинни. Син разом з матір`ю відвідує та гостює у діда батька відповідача у с. Чайківщина Полтавської області. Відповідач забезпечує сина одягом, здійснює грошові перекази, купляє усе необхідне для шкільних потреб сина, підтримує зв`язок та спілкування з сином, приймає участь у його вихованні та житті, придбала для нього планшет та ноутбук. На даний час вона може забезпечити сина матеріально та, оскільки вони стали дуже близькі, ОСОБА_4 виявив бажання проживати з відповідачем у Вірменії, вона може забезпечити цим безпечне місце проживання та повне матеріальне та моральне забезпечення для дитини. Викладені обставини у позові щодо самосиійного виховання та утримання сина батьком дитини ОСОБА_1 не відповідають дійсним обставинам справи та спростовуються наданими відповідачем доказами, а тому не можна вважати, що позивач є особою, який самостійно виховує сина. Просила у задоволенні позову відмовити. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов дійшов висновку, що ОСОБА_2 батьківських прав не позбавлена, отже вона зобов`язана виконувати обов`язки, які покладаються на неї, як на матір, вимогами законодавства України, зокрема статтею 150 СК України, а тому за вказаних обставин не можна вважати, що позивач є особою, яка самостійно виховує сина. При встановленні факту самостійного виховання дитини батьком фактично встановлюється юридичний факт, у силу якого обсяг прав матері обмежується або припиняється. Крім цього, суд першої інстанції із-за відсутності спору між сторонами визнав відповідача неналежним. Колегія суддів апеляційного суду вважає такі висновки суду першої інстанції правильними, виходячи з наступного. Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 Сімейного кодексу України передбачено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини. Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим врахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу. Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»). За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Зазначена норма свідчить про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один з батьків проживає окремо від дитини, він має здійснювати батьківські права та виконувати обов`язки. Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. Ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України). З настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються відповідними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або у певному обсязі припинятися. Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один з батьків самостійно їх виконує. Вказані правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2024 року у справі №201/5972/22. СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість повної відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Отже, звертаючись до суду з позовом про про встановлення факту, що має юридичне значення, ОСОБА_1 просив суд встановити факт самостійного виховання та утримання малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ,посилаючись на те, що його мати у вихованні та матеріальному забезпеченні сина не приймає участі, не цікавиться його успіхами у навчанні, його духовним та фізичним розвитком. Тобто встановлення такого факту ОСОБА_1 необхідно для доведення існування підстав для визнання (підтвердження) ним певного соціально-правового статусу батька, який самостійно виховує дитину. Проте, встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини та потребує дослідження й врахування інтересів дитини. Крім цього, як вбачається з матеріалів справи, відповідач ОСОБА_2 надала належні та допустимі докази на спростування доводів позивача щодо самостійного виховання та утримання батьком ОСОБА_1 малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з яких дійсно вбачається спільне узгоджене вирішення батьками ОСОБА_1 та ОСОБА_2 питань, які стосуються безпосередньо інтересів сина (проходження лікування сина, підготовка його до школи, до поїздки сина на відпочинок тощо), та дійсно вказують на відсутність на даний час спору між ними. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №201/5972/22, провадження №14-132цс23, вказано, що доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини. Отже, враховуючи вищенаведене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у позові. Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не врахував, що відповідач ОСОБА_2 , коли сину виповнилося 2 роки, покинула останнього та пішла від позивача, припинила піклуватися про фізичний і духовний розвиток сина ОСОБА_4 , не займалася його навчанням, не слідкувала за підготовкою до самостійного життя, зокрема, не забезпечувала необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що могло вплинути негативно на його фізичний розвиток як складову виховання, не спілкувалася з ОСОБА_4 в обсязі, який необхідний для формування в останнього світогляду та самоусвідомлення, то ці доводи не заслуговують на увагу та не є підставою для скасування законного і обгрунтованого рішенння суду першої інстанції. Невиконання матір`ю батьківських обов`язків відносно дитини є підставою для покладення на неї відповідальності, встановленої законом, проте позивач не надав суду доказів на підтвердження позову. Доводи апеляційної скарги щодо визначення судом першої інстанції належним відповідачем ОСОБА_2 , хоча із позовної заяви ОСОБА_1 та доданих до неї матеріалів вбачається, що між сторонами наявний спір про право, зокрема, щодо одноосібної участі позивача у вихованні малолітньої дитини та ухилення відповідача від участі у її вихованні, тому такий спір може розглядатися в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні з обов`язковою участю органу опіки та піклування, то ці доводи також не є підставою для скасування рішення суду, оскільки у мотивувальній частині рішення суд встановив, що відповідач прав позивача не порушувала, тому вважає її неналежним відповідачем, тобто позивачем не доведено порушення його прав з боку відповідача, що вказує на відсутність спору між ними. Доводи апеляційної скарги про те, що з урахуванням закріпленого у сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов`язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов`язків виховання дитини, то питання, заявлене позивачем у цій справі, не може з`ясовуватися безвідносно до дій другого з батьків та може вирішуватися у межах спору про право між батьками дитини за загальним правилом у позовному провадженні, що суд першої інстанці помилково відмовив у задоволенні позовних вимог з підстави визначення неналежного відповідача, то як зазначалося вище, суд першої інстанції встановив відсутність спору між сторонами. Посилання на обставини, що мати дитини упродовж останніх чотирьох років мешкає за кордоном (Вірменська Республіка), намірів повертатися до України на постійне місце проживання з метою брати участь у вихованні малолітнього сина не висловлює, можливості постійного утримання малолітнього ОСОБА_4 не має, можливості стежити за моральним, духовним станом сина не має, що наданими у справі доказами підтверджено створення позивачем для свого малолітнього сина усіх умов для комфортного проживання, здійснення опіки над ним, то ці доводи не заслуговують на увагу, оскільки спростовуються наданими відповідачем доказами. Позивач як батько за законом зобов`язаний піклуватися про сина, а невиконання відповідачем батьківських обов`язків, на чому наполягає сторона позивача, у даному випадку не є підставою для задоволення позову. За вказаних фактичних обставин у даній справі, встановлення цього факту буде суперечити як найкращим інтересам дитини, так і інтересам матері, яка має тісний зв"язок із сином. Інші доводи апеляційної скарги також не заслуговують на увагу та не дають підстав для скасування судового рішення, оскільки наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки усім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства України, з якою погоджується суд апеляційної інстанції. Наведені у апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки усім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства України, з якою погоджується суд апеляційної інстанції. З врахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія не знаходить. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavinandothersv. Ukraine, №4909/04, § 58). Відповідно до ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, так як рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. З підстав вищевказаного, апеляційний суд у складі колегії суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу - без задоволення, а рішення суду - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись ст. ст. 367 ч.1, 2, 368 ч.1, 374 ч.1 п.1, 375 ч.1, 381 384 ЦПК України, Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Сененко Катерини Володимирівни залишити без задоволення. Рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 12 січня 2026 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Касаційна скарга на неї подається протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 01 квітня 2026 року. СУДДІ: А. І. Дорош О. А. Лобов В. М. Триголов