Постанова 4824 № 367/8841/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження: Доповідач - Кафідова О.В. 22-ц/824/3616/2026 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И м. Київ Справа № 367/8841/24 30 березня 2026 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Кафідової О.В. суддів - Оніщука М.І. - Шебуєвої В.А розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Махиніч Надії Володимирівни на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 30 вересня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Третяк Я.М., у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за розпискою (договором позики), - в с т а н о в и в: У вересні 2024 року ОСОБА_2 звернулась до Ірпінського міського суду Київської області з позовом до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за розпискою (договором позики). В обґрунтування заявлених вимог зазначала, що між сторонами укладено договір позики, вигляді розписки, відповідно до якого відповідач отримала від позивача в борг грошові кошти в сумі 2 000,00 дол. США та зобов`язувалася повернути борг в строк до 01.06.2021, з продовженням строку до 11.08.2021. Відповідач належним чином не виконала взяті на себе зобов`язання щодо повернення коштів у строк, визначений договором позики, що стало підставою для звернення до суду з даним позовом. З огляду на вище викладене просила суд стягнути з стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за договором позики у розмірі 2 000 ( дві тисячі) доларів США та 3 % річних у розмірі 180 (сто вісімдесят) доларів США та 16 центів. Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 30 вересня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за розпискою (договором позики) задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за борговою розпискою в розмірі 2000 (дві тисячі) доларів США та 3 % річних у розмірі 180 (сто вісімдесят) доларів США 16 центів. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати зі сплати судового збору в розмірі 1 211 (одна тисяча двісті одинадцять) гривень 20 копійок. Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, 14 жовтня 2025 року представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Махиніч Н.В. подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що судом першої інстанції безпідставно не враховано пояснення відповідача, відносно того, що відомості зазначені позивачем є скомпроментовані. Вказує на те, що суд першої інстанції не звернув увагу на письмові пояснення відповідача, в яких вона спростовує обставину взяття коштів у борг та надає відповідне підтвердження цим обставинам. Зазначає, що в наявній в матеріалах справи розписці відсутня інформація про фактичне отримання коштів у борг, немає дати складання цього документу, відсутня дата отримання коштів, а наявні дати щодо начебто наявного обов`язку чи то повернення, чи то строку взяття цих коштів нелогічні та хронологічно непослідовні. Окрім того, на думку апелянта оскільки підстав для стягнення грошових коштів у розмірі 2000 дол. США з відповідача не було, то відповідно підстави для задоволення іншої похідної вимоги позивача про стягнення 3 % річних відсутні. Заслухавши доповідь судді Кафідової О.В., обговоривши доводи апеляційної скарги, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір позики у вигляді розписки про отримання грошових коштів в борг, відповідно до якої ОСОБА_3 , розпискою підтвердила, що отримала в борг 2000 доларів США, та зобов`язується повернути до 11.08.2021 (з 01.08.2021 до 01.06.2021), з проханням продовжити до 11.08.2021. Також встановлено, що 15.11.2021 відповідачем ОСОБА_3 написано розписку, відповідно до якої вона зобов`язувалась повернути борг відповідачу ОСОБА_2 в строк до 01.06.2021. Як видно з копії рішення Ірпінського міського суду Київської області від 19.02.2018 у справі № 367/150/16, позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , про розірвання шлюбу задоволено. Шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 - розірвано. Після розірвання шлюбу відповідачу залишено прізвище « ОСОБА_5 ». 17.10.2024 представником позивача - адвокатом Цибільським В.В. на виконання вимог ухвали суду від 10.09.2024 надано, а судом оглянуто оригінали розписок. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за розпискою (договором позики) суд першої інстанції посилався на те, що позивачем доведено обставини, на які він посилався на підтвердження своїх вимог в частині наявності підстав для стягнення заборгованості і його розміру. При цьому, відповідач не спростувала доводів позивача про суму заборгованості, контррозрахунку не зробила, доказів, які б спростували визначений позивачем розмір заборгованості та/або її повного чи часткового погашення в ході судового розгляду справи не надала. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Згідно зі ст. 1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Відповідно до частини першої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору. У відповідності до частин першої та третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок або реального повернення коштів позикодавцеві. Разом з тим, в постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі №6-79цс14 зазначено, що відповідно до норм статей 1046, 1047 ЦК України договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг певної грошової суми, так і дати її отримання. У Постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі №6-63цс13 зазначено, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить. Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Згідно з частинами першою, п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень. Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19). Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі». У даній справі встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір позики у вигляді розписки про отримання грошових коштів в борг, відповідно до якої ОСОБА_3 , розпискою підтвердила, що отримала в борг 2000 доларів США, та зобов`язується повернути до 11.08.2021 (з 01.08.2021 до 01.06.2021), з проханням продовжити до 11.08.2021. Таким чином, встановивши, що відповідач взяв у борг грошові кошти у позивача, видавши боргову розписку, у строк, визначений розпискою грошові кошти не повернув, а тому зобов`язаний у повному обсязі виконати свої обов`язки за розпискою. Оскільки матеріали справи не містять доказів повернення грошових коштів, тому суд першої інстанції дійшов вірного висновку про необхідність задоволення позовних вимог в частині стягнення основного боргу в сумі 2 000 дол. США. Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована. До спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №2-383/2010 зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню. Матеріали справи не містять та відповідачем не надано доказів щодо спростування презумпції правомірності договору позики, оформленого розпискою. При цьому встановлення обставин, за яких цей правочин може бути визнаний недійсним (оспорюваний) за відсутності оспорення або визнання його недійсним у встановленому законом порядку, не входить у межі дослідження під час розгляду справи про стягнення заборгованості за кредитним договором, а тому відповідні обставини не можуть бути підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки це суперечитиме презумпції правомірності правочину, визначеному статтею 204 ЦК України. Таким чином рішення суду першої інстанції у вказаній частині є законним та обґрунтованим, а тому підлягає залишенню без змін. Щодо стягнення 3% річних. Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Тобто в разі несвоєчасного повернення грошових коштів позичальником позикодавець має право вимагати повернення суми боргу з врахуванням 3% річних від суми боргу за період невиконання зобов`язань та інфляційних збитків. Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду в постановах від 28 березня 2018 року в справі №444/9 519/12, від 19 червня 2019 року в справах №703/2718/16-ц, №646/14523/15-ц нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання. Встановивши, що між сторонами дійсно виникли правовідносини позики, що підтверджується розпискою, за якою відповідач зобов`язався повернути позивачу грошові кошти, як борг, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з нього на користь позивача 3% річних. Розрахунок 3% річних від суми боргу за розпискою зроблений позивачем, ґрунтується на нормах чинного законодавства щодо порядку проведення розрахунку. Доводи апеляційної скарги, що судом першої інстанції безпідставно не враховано пояснення відповідача, відносно того, що відомості зазначені позивачем є скомпроментовані, колегія суддів вважає безпідставними, припущеннями та не підтверджені жодними належними і допустимими доказами. Предметом розгляду у даній справі є факт отримання відповідачем грошових коштів та наявність обов`язку їх повернення, що підтверджується письмовою розпискою. Саме розписка є належним доказом укладення договору позики та підтверджує факт передачі коштів від позивача відповідачу. Наявність чи відсутність між сторонами особистих або романтичних відносин не спростовує факту отримання відповідачем грошових коштів та не припиняє її обов`язку повернути борг. Законодавство не пов`язує дійсність зобов`язання з характером особистих стосунків між сторонами. Більше того, апелянт фактично не заперечує існування розписки та отримання грошових коштів, натомість намагається змінити предмет спору, переводячи його у площину особистих взаємин сторін, що не має правового значення для правильного вирішення справи. Таким чином, зазначені доводи апеляційної скарги є оціночними судженнями та припущеннями, спрямованими на уникнення виконання грошового зобов`язання, і не можуть бути підставою для скасування законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції. До апеляційної скарги представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Махиніч Н.В. долучив клопотання про призначення почеркознавчої експертизи. Вирішуючи заявлене апелянтом клопотання колегія суддів зазначає наступне. З матеріалів справи вбачається, що відповідач був належним чином повідомлений про розгляд справи в суді першої інстанції, подавав письмові пояснення та мав усі процесуальні можливості для заявлення відповідного клопотання, однак таким правом не скористався, поважних причин не заявлення такого клопотання суду не надано. Відповідно до вимог цивільного процесуального законодавства, апеляційний перегляд справи здійснюється в межах наявних у справі доказів, а подання нових доказів чи заявлення нових клопотань допускається лише у виключних випадках за наявності обґрунтованих причин їх неподання до суду першої інстанції. Жодних належних пояснень щодо неможливості заявлення клопотання про призначення експертизи раніше відповідачем не наведено. Фактично заявлення такого клопотання на стадії апеляційного розгляду спрямоване на затягування розгляду справи та зловживання процесуальними правами, що суперечить принципам розумності строків розгляду справи та процесуальної добросовісності сторін. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення клопотання відповідача про призначення почеркознавчої експертизи. Таким чином, доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди з оскаржуваним рішенням та посилання які містяться в ній є власним трактуванням норм законодавства, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується колегія суддів. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду вищевикладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду без змін. Керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 372, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд у х в а л и в: Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Махиніч Надії Володимирівни - залишити без задоволення. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 30 вересня 2025 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та в касаційному порядку оскарженню не підлягає. Головуючий: Судді: