Постанова Одеський апеляційний суд № 522/5203/23

Номер провадження: 22-ц/813/3912/26 Справа № 522/5203/23 Головуючий у першій інстанції Абухін Р. Д. Доповідач Кострицький В. В. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24.03.2026 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Кострицького В.В., суддів: Лозко Ю.П., Коновалової В.А. за участю секретаря Булацевської Я.В., учасники справи: позивач ОСОБА_1 представник позивача ОСОБА_2 відповідач - ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_4 , яка діє в інтересах ОСОБА_3 на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 10 червня 2025 року, ухвалене у складі судді Абухіна Р.Д., у приміщенні того ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом вселення та виселення,- установив: Короткий зміст позовної заяви. 20.03.2023 року ОСОБА_1 звернувся до Приморського районного суду м. Одеси з позовною заявою до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом вселення та виселення. В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що на підставі договору купівлі - продажу, укладеного 19 жовтня 2021 року між ним та ОСОБА_5 , посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кобзар Т. С. за реєстровим № 1689, він є власником квартири АДРЕСА_1 . 24 січня 2023 року представник позивача Ал Хамаві Мохаммад Алі, який діяв на підставі довіреності, дізнався, що в спірній квартирі проживає ОСОБА_3 без будь-яких на те правових підстав. З цього приводу представник позивача звернувся до правоохоронних органів з заявою про вчинення злочину. Під час досудового слідства ОСОБА_3 надав правоохоронним органам договір оренди квартири № 365 від 18 жовтня 2021 р., нібито укладений ним з позивачем, згідно з яким спірна квартира передана відповідачу у користування строком на три роки. Проте, як зазначено в позові, ОСОБА_1 такий договір з відповідачем не укладав і не підписував. Короткий зміст рішення суду першої інстанції. Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 10 червня 2025 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом вселення та виселення - задоволено. Суд першої інстанції в обґрунтування свого рішення зазначає, щоподаний позивачем висновок почеркознавчої експертизи, проведеної у межах кримінального провадження по факту підробки договору оренди квартири, є належним та допустимим доказом у цивільній справі, виходячи з цього суд дійшов висновку про неукладеність Договору оренди квартири № 365 від 18 жовтня 2021 року. Доводи апеляційної скарги. Не погоджуючись з рішенням суду, представник відповідача подав апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10.06.2025, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції безпідставно визнав доведеним факт непідписання позивачем договору оренди квартири №365 від 18.10.2021. При цьому призначена судом почеркознавча експертиза не була проведена через несплату її вартості позивачем, натомість позивач подав копію висновку експерта №24-4238 від 16.10.2024, виконаного у межах кримінального провадження, який, на думку скаржника, досліджує інший примірник договору та не може підтверджувати обставини у цій справі, також суд відмовив у задоволенні клопотання відповідача про призначення нової почеркознавчої експертизи, незважаючи на наявність суперечностей між доказами та необхідність спеціальних знань для встановлення справжності підпису. На думку скаржника, висновок експерта №24-4238 є недопустимим доказом, оскільки об`єкт дослідження не є тотожним договору, поданому позивачем разом із позовом. Представник відповідача вважає, що суд безпідставно відмовив у призначенні почеркознавчої експертизи, хоча для встановлення факту підписання договору необхідні спеціальні знання відповідно до ст. 103 ЦПК України. Також зазначається, що неподання відповідного клопотання раніше було зумовлено тим, що експертиза вже призначалася за ініціативою позивача, а додатковий висновок експерта був поданий позивачем лише на пізнішій стадії розгляду справи. Скаржник наголошує, що у матеріалах справи фактично існують різні примірники договору оренди від 18.10.2021 з різними підписами, однак суд не з`ясував походження таких документів і не перевірив їх достовірність шляхом проведення експертизи. Відповідач вважає, що суд безпідставно не застосував положення ч.1 ст.764 ЦК України, відповідно до яких у разі продовження користування майном після закінчення строку договору та за відсутності заперечень наймодавця договір вважається поновленим на той самий строк. На думку відповідача, за відсутності належних доказів непідписання договору оренди слід вважати, що договір був чинним та поновленим. Позиція учасників справи. Не погоджуючись з доводами апеляційної скарги, представник відповідача подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив суд апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 адвоката Шидерової Н.С. залишити без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10.06.2025 залишити без змін. Вказує, що з доводами апеляційної скарги не згодні та вважає її такою, що не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення законним та обґрунтованим. Щодо явки сторін. Сторони належним чином повідомлені про місце, дату та час судового засідання, однак до суду не з`явились. Відповідач 23.03.2026 направив на електронну адресу суду та кур`єрською службою заяву про відкладення розгляду справи, оскільки він знаходить на лікарняному, що робить неможливим забезпечення особистої участі в рамках судового процесу. Також зазначає, що не має представника, отже не може забезпечити на теперішній час свої представництво без особистої участі по даній судовій справі. Окрім того, вказує, що проживає у м. Запоріжжя, де офіційно працевлаштований. Розглянувши вказану заяву про відкладення розгляду справи, апеляційний суд дійшов висновку про відмову у її задоволенні з огляду на таке. Згідно із ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки. В рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» Європейський суд з прав людини вказав, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. На осіб, які беруть участь у справі, також покладається обов`язок не допускати свідомих маніпуляцій та ухилень від отримання інформації про рух справи. Матеріалами справи встановлено, що позов було подано 20 березня 2023 року, у суді апеляційної інстанції справа перебуває з 17 липня 2025 року. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 15.08.2025 відкрито апеляційне провадження та в подальшому призначено до розгляду на 23.12.2025. 19 грудня 2025 року адвокатом Шидеровою Н.С. подано заяву, що між нею та відповідачем було розірвано договір про надання правничої допомоги. 22 грудня 2025 року відповідачем подано заяву про відкладення розгляду справи у зв`язку із хворобою, та ним надано докази перебування на лікуванні, тому судове засідання було відкладено на 24.03.2026. Однак, перед призначеним судовим засіданням, а саме 23 березня 2026 року відповідачем другий раз подано заяву про відкладення розгляду справи, оскільки він знаходить на лікарняному, що робить неможливим забезпечення особистої участі в рамках судового процесу. Також зазначає, що не має представника, отже не може забезпечити на теперішній час свої представництво без особистої участі по даній судовій справі. Окрім того, вказує, що проживає у м. Запоріжжя, де офіційно працевлаштований. На підтвердження вказаних обставин надає копію первинної медичної картки без номеру, дві сторінки трудової книжки. Однак колегія суддів не бере до уваги вказані докази неможливості прибуття до судового засідання оскільки надана копія первинної медичної картки не містить жодних реквізитів закладу охорони здоров`я, який її видав, не містить відомостей щодо лікаря, який здійснював огляд чи лікування відповідача, не скріплена печаткою відповідної медичної установи або лікаря, а також не містить номеру медичного документа, що унеможливлює ідентифікацію джерела його походження та перевірку достовірності наведених у ньому відомостей, у зв`язку з чим такий документ не може вважатися належним та допустимим доказом поважності причин неявки у судове засідання. Крім того, сам по собі факт проживання відповідача у м. Запоріжжя та його офіційне працевлаштування не свідчить про об`єктивну неможливість участі у судовому засіданні, оскільки положення цивільного процесуального законодавства передбачають можливість участі особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, у тому числі поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів, чим відповідач не був позбавлений можливості скористатися, однак відповідного клопотання до суду не подавав. Посилання відповідача на відсутність представника також не може бути підставою для відкладення розгляду справи, оскільки припинення договору про надання правничої допомоги відбулося 19.12.2025, тобто більш ніж за три місяці до призначеної дати судового засідання 24.03.2026, що свідчить про наявність достатнього часу для укладення нового договору з іншим представником або самостійного здійснення своїх процесуальних прав та обов`язків. При цьому відповідач не надав суду жодних доказів вжиття заходів щодо залучення нового представника або неможливості такого залучення. З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що наведені у заяві обставини не підтверджують наявність поважних причин для повторного відкладення розгляду справи, а подані докази не свідчать про об`єктивну неможливість участі відповідача у судовому засіданні, у тому числі в режимі відеоконференції. Колегія суддів звертає увагу, що необхідними передумовами ефективного судочинства є добросовісне використання учасниками справи процесуальних прав (недопущення зловживання цими правами), добросовісне виконання встановлених законом обов`язків, дотримання всіма суб`єктами судового провадження етичних норм. Здійснюючи свою діяльність на професійній основі судді та адвокати зобов`язані демонструвати і пропагувати високі стандарти процесуальної поведінки. Вказане відповідає Правилам організації ефективного цивільного судочинства, що розроблені на підставі ст. ст. 1, 3, 55, 131-1, 131-2 Конституції України, ст. 6 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 4 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», суддями пілотних судів Одеської області, адвокатами Ради адвокатів Одеської області та прокурорами прокуратури Одеської області в рамках міжнародного проекту «Суд, громадяни, суспільство, держава: співпраця заради змін». Право на доступ до правосуддя не є абсолютним, на цьому наголошує і Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях. Відтак в кожному випадку заявник при зверненні до суду повинен дотримуватися норм процесуального законодавства. Також, прецедентна практика Європейського Суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух. Правосуддя має бути швидким. Тривала невиправдана затримка процесу практично рівнозначна відмові в правосудді (Рішення Суду у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року). Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Крім того, Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. З врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду. Таким чином, враховуючи тривалі строки розгляду справи, а саме позов подано у березні місяці 2023 року, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, повторне клопотання відповідача про відкладення розгляду справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, та те, що сама по собі неможливість брати участь у судовому засіданні не є безумовною перешкодою для відкладення судового засідання, колегія суддів керуючись вимогами ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважає можливим розглянути справу за відсутності сторін, які належним чином повідомлені про дату та час судового засідання. Позиція апеляційного суду. Заслухавши суддю-доповідача, оцінивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія приходить наступного. Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, - суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст. 263 ЦПК України, - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України). Колегією суддів встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач є власником квартири АДРЕСА_2 , що підтверджується договором купівлі - продажу, укладеним 19 жовтня 2021 року між позивачем та ОСОБА_5 , в інтересах якого на підставі довіреності, посвідченої ОСОБА_6 , консулом посольства України в Королівстві Саудівської Аравії 29.06.2021 року за реєстровим номером 573/148-21, діяв громадянин САР ОСОБА_7 . Указаний договір купівлі-продажу посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кобзар Т. С. за реєстровим № 1689, право власності позивача зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. 24 січня 2023 року представник позивача ОСОБА_8 , який діяв на підставі виданої позивачем довіреності, дізнався, що в спірній квартирі проживає ОСОБА_3 без будь-яких на те правових підстав. З цього приводу представник позивача звернувся до правоохоронних органів з заявою про вчинення злочину. Під час досудового слідства ОСОБА_3 надав правоохоронним органам договір оренди квартири АДРЕСА_3 від 18 жовтня 2021 р., нібито підписаний ОСОБА_1 , згідно з яким спірна квартира передана відповідачу у користування строком на три роки. Копія указаного договору була долучена позивачем до позовної заяви. Проте, як зазначив позивач, з ОСОБА_3 він не знайомий, договір оренди з ним не укладав, квартиру та машино-місце в його користування не передавав. Слід зазначити, що наданий представником відповідача оригінал договору оренди №365 від 18.10.2021 року, який був оглянутий в судовому засіданні та долучений до матеріалів справи з метою забезпечення проведення судової почеркознавчої експертизи, відрізняється від копії договору, долученого позивачем до позовної заяви, яку позивач отримав з матеріалів досудового провадження №12023162510000111 за змістом та підписом, який міститься в графі «Орендодавець» Відповідно до ч. 1 ст. 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Будь-яка особа, у якої знаходиться доказ, повинна видати його на вимогу суду. Оригінал спірного договору оренди був наданий до суду 24.10.2023 року власноруч представником відповідача в якості доказу, який знаходиться у нього. Інших оригіналів ані відповідач, ані його представники протягом всього часу розгляду справи до суду не надавали. З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що достовірним джерелом інформації щодо правовідносин сторін є саме наданий представником відповідача оригінал договору оренди №365 від 18.10.2021 року, а не його копія, яка була долучена представником позивача до позовної заяви, та залишає поза увагою доводи представника відповідача про те, що право користування квартирою виникло у ОСОБА_3 на підставі іншого договору оренди, копія якого була долучена до позовної заяви. 25.01.2023 Відділом поліції № 2 Одеського районного управління поліції № 1 ГУНП в Одеській області було зареєстровано кримінальне провадження № 12023162510000111 за ч.4 статті 190, ч.3 статті 358 КК України, у якому ОСОБА_1 визнано потерпілим. В межах вищезазначеного кримінального провадження Одеським науково-дослідним інститутом судових експертиз (ОНДІСЕ) було проведено судову почеркознавчу експертизу, згідно з висновком якої підпис від імені ОСОБА_1 , розміщений на третьому аркуші у розділі «Арендодатель: ОСОБА_9 НОМЕР_1 . Выдан: орган 5105 Код 2512421178 Зарегистрирован по адресу: АДРЕСА_4 » в графі «Подпись______» наданого на експертизу документу «ДОГОВОР АРЕНДЫ КВАРТИРЫ N? 365» (про тимчасове користування (оренда) квартирою площею 200 кв.м., розташованої за адресою: АДРЕСА_4 , а також паркомісцем 173, на другому поверсі за адресою: АДРЕСА_5 ) від 18 жовтня 2021 року, що складений між громадянином ОСОБА_1 (« ОСОБА_10 ») та ОСОБА_11 (« ОСОБА_12 »), виконаний не самим ОСОБА_1 , а іншою особою (висновок експерта судової почеркознавчої експертизи № 24-4238 від 16.10.2024 року). Експертиза проведена головним судовим експертом лабораторії почеркознавчих досліджень та технічної експертизи документів, судовим експертом вищого кваліфікаційного класу, яка має повну вищу педагогічну освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста, кваліфікацію судового експерта за спеціальністю: 1.1 дослідження почерку і підписів зі стажем експертної роботи з 1998 року ОСОБА_13 , яка попереджена слідчим про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок експерта та відмову без поважних причин від виконання покладених на неї обов`язків за ст.ст.384, 385 КК України. Відповідно до ч.3 ст. 12, ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень. Вимогами статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 78 ЦПК України). Можливість використання в якості доказів (одного з доказів) при розгляді іншої справи виконаних у кримінальному провадженні висновків експертиз неодноразово підтверджувалось Верховним Судом (див. постанови ВС від 17.10.2019 року у справі № 678/364/15-ц, від 05.02.2020 року у справі № 461/3675/17, від 10.03.2020 року у справі № 9901/740/18). Сумнівів з приводу достовірності вищезазначеного висновку почеркознавчої експертизи відповідачем та його представником, як то передбачено ч. 11 ст. 83 ЦПК України, суду не заявлялось, а тому у суду відсутні підстави для виключення зазначеного висновку із числа доказів по зазначеній цивільній справі. З урахуванням викладеного суд вважає поданий позивачем висновок почеркознавчої експертизи, проведеної у межах кримінального провадження по факту підробки договору оренди квартири, належним та допустимим доказом у цивільній справі. Такі висновки суду узгоджуються з висновками Верховного Суду викладені в постанові № 752/21411/17 від 25 березня 2021 року. Згідно зі ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частина перша статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Положення цієї статті базуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов`язок держави забезпечувати захист: прав усіх суб`єктів права власності і господарювання (стаття 13), захист прав і свобод людини і громадянина судом (стаття 55). Кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ст. 16 ЦК України). За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти. Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті). Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права. Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини. Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли. За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року у справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) суд дійшов висновку, що підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами». 16.06.2020 Великою Палатою Верховного Суду ухвалено постанову у справі №145/2047/16-ц, в якій суд дійшов висновку, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено (не підписано)), не підлягає визнанню недійсним; в такому випадку ефективним способом захисту права є усунення перешкод у користуванні належним власнику майном, тобто негаторний позов. Варто відзначити, що згідно пункту 81 Постанови Великої Палата Верховного суду від 18.03.2020 року у справі №129/1033/13-ц, принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. постанови Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18(пункт 41)). З урахуванням викладеного суд дійшов висновку про неукладеність Договору оренди квартири № 365 від 18 жовтня 2021 року. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц. Відповідно до ст.319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Згідно з ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно із ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Таким чином, обраний позивачем спосіб захисту є ефективним, оскільки забезпечує реальне відновлення його порушеного права. Судова колегія погоджується з проаналізованими судом першої інстанції в сукупності дослідженими доказами, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд дійшов висновку, що стороною відповідача не доведено тих обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, а тому заявлені вимоги задоволенню не підлягають. Твердження скаржника про недоведеність обставин непідписання позивачем договору оренди є безпідставними. Як встановлено судом, саме відповідач обґрунтовував свої заперечення існуванням договірних відносин, а отже, відповідно до принципу змагальності та положень ст. 12, 81 ЦПК України, саме на нього покладався обов`язок доведення факту укладення договору. Водночас оригінал договору оренди перебував у володінні відповідача та був наданий ним до суду лише у одному примірнику, при тому, що будь-яких інших оригіналів або доказів існування іншого договору протягом усього розгляду справи не надано. Відтак саме відповідач несе ризик настання негативних процесуальних наслідків, пов`язаних із неналежним виконанням свого обов`язку доказування. Посилання представника відповідача на необхідність дослідження іншого примірника договору також є неспроможними. Копія договору, долучена позивачем до позову, була отримана з матеріалів кримінального провадження, причому надана туди самим відповідачем. Водночас саме той оригінал договору, який відповідач вважав належним доказом існування правовідносин, і був предметом оцінки суду. Будь-яких належних доказів існування іншого оригіналу договору чи об`єктивної неможливості його подання відповідач не надав. Доводи апеляційної скарги щодо недопустимості висновку почеркознавчої експертизи № 24-4238 від 16.10.2024 не можуть бути прийняті до уваги. Наявність певних відмінностей між примірниками договору, навпаки, підтверджує сумнівність позиції відповідача та не спростовує встановленого судом факту відсутності волевиявлення позивача на укладення договору. При цьому саме відповідач, який наполягав на дійсності правочину, не забезпечив проведення належної експертизи в межах цієї справи, хоча мав для цього всі процесуальні можливості. Так само безпідставними є доводи щодо неправомірної відмови у призначенні експертизи. Як убачається з матеріалів справи, відповідач не заявляв належним чином клопотання про проведення експертизи у встановлені процесуальні строки, хоча справа розглядалася в загальному позовному провадженні і підготовче засідання було закрите лише 17.12.2024 року. Отже, відсутні підстави вважати, що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи. Клопотання про призначення експертизи в суді апеляційної інстанції також не підлягає задоволенню, оскільки заявник не довів неможливість подання відповідних доказів або заявлення такого клопотання в суді першої інстанції з причин, що об`єктивно від нього не залежали, як того вимагає ч. 3 ст. 367 ЦПК України. Фактично таке клопотання спрямоване на переоцінку доказів та затягування розгляду справи, що свідчить про недобросовісне користування процесуальними правами. Щодо доводів апеляційної скарги про застосування ч. 1 ст. 764 ЦК України, вони також є необґрунтованими. Суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що спірний договір оренди не був укладений, оскільки відсутнє волевиявлення позивача на його підписання. За таких обставин положення про поновлення договору не підлягають застосуванню, оскільки неукладений договір не породжує жодних прав та обов`язків сторін. У сукупності наведене свідчить, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи, належним чином оцінив докази та дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову. Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів, не містять нових істотних обставин та не дають підстав для скасування оскаржуваного рішення. Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права. Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно. Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник. З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог. Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Докази та обставини, на які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права. На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону. З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог. На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається. Загальний висновок суду за результатами розгляду апеляційної скарги. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З урахуванням вищезазначеного колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції. Керуючись ст.ст. 374, 375, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,- у х в а л и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_4 , яка діє в інтересах ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 10 червня 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту може бути оскаржена до Верховного Суду. Головуючий суддя В.В. Кострицький Судді В.А. Коновалова Ю.П. Лозко