Постанова Івано-Франківський апеляційний суд № 344/15046/25

Справа № 344/15046/25 Провадження № 22-ц/4808/469/26 Головуючий у 1 інстанції Домбровська Г. В. Суддя-доповідач Луганська ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 березня 2026 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Луганської В.М., суддів: Девляшевського В.А., Мальцевої Є.Є. за участю секретаря Гудяк Х.М. учасники справи: позивач - ОСОБА_1 відповідач - російська федерація в особі представницького органу міністерства юстиції російської федерації, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Івано-Франківського апеляційного суду цивільну за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , на заочне рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 14 січня 2026 року, ухвалене судом у складі судді Домбровської Г.В., за позовом ОСОБА_1 до російської федерації в особі представницького органу міністерства юстиції російської федерації про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії росії проти України, в с т а н о в и в: У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до російської федерації про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії росії проти України. Позов обґрунтовано тим, що з 07.06.2013 року ОСОБА_1 почала проживати у належній їй на праві власності трьох кімнатній квартирі в АДРЕСА_1 , загальною площею 50,3 кв.м. Її квартира була обладнана побутовою технікою, оргтехнікою, меблями та значною кількістю особистих речей, однак, після окупації Луганської області позивачка позбавлена можливості володіти, користуватися та розпоряджатися зазначеним майном, внслідок військової агресії російської федерації. Позивачка займала активну проукраїнську позицію, внаслідок чого перебування на непідконтрольній території становило для неї додаткову особисту небезпеку, відтак вона вимушена була перемістилася з місця свого постійного проживання на тимчасово окупованій території Луганської області, де органи державної влади тимчасово не здійснювали свої повноваження, задля уникнення подальшої загрози життю та здоров`ю. З 23.07.2014 року, коли вона покинула свій рідний дім, для неї змінився усталений спосіб життя. Після її переїзду, квартира вибула з її володіння, та зі слів сусідів, у ній проживає сім`я російських військових. На даний час ОСОБА_1 зареєстрована як внутрішньо переміщена особа в м. Івано-Франківську з 22.10.2014 року. Зазначила, що внаслідок військової агресії рф, їй завдана матеріальна шкода, яка полягає у порушенні її права власності та протиправному обмеженні у реалізації її прав власника внаслідок окупації та фактичної експропріації її майна відповідачем. Протоколом допиту потерпілого від 13.03.2017 в рамках кримінального провадження №42014000000000457 підтверджується завдання позивачці шкоди у зв`язку з окупацією. З огляду на те, що російські військові проживають у її квартирі без згоди та правових підстав, має місце фактичне самоуправство, чим штучно створюється перешкода у реалізації її прав власника відповідно до ст. 319 ЦК України. Головною військовою прокуратурою Генеральної прокуратури України розглянуто та задоволено її заяву про визнання потерпілою у кримінальному провадженні № 42014000000000457. Позивачка зазначила, що військова агресія рф, окупація окремих територій України, зокрема м. Луганська, призвело до втручання в її право власності, що перебуває у прямому причинно-наслідковому зв`язку з позбавленням її доступу до належного майна, унеможливленням здійснення контролю за ним, як наслідок, позбавлення можливості здійснювати реалізацію прав володіння, користування та розпорядження майном, чим завдано їй збитків. Ринкова вартість об`єкта оцінки - квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , станом на 27.06.2014 рік становить 35 900 доларів США, що за офіційним курсом НБУ на дату оцінки становить 424 400,00 грн. без ПДВ. Також, позивачка зазначила, що до моменту окупації м. Луганська збройними формуваннями російської федерації вона була повноцінним членом суспільства, мала стабільне житло, налагоджений побут та можливість вести звичне повноцінне життя. У 2013 році позивачка придбала квартиру, яка стала її єдиним житлом, місцем проживання та центром особистих, побутових і соціальних зв`язків. З початком збройної агресії рф проти України та окупацією Луганська, вона була змушена залишити своє місце проживання і стати внутрішньо переміщеною особою. Вже понад 10 років вона позбавлена можливості вільно володіти, користуватися та розпоряджатися своєю приватною власністю - квартирою, у якій залишилося її особисте майно, побутова техніка, меблі, цінні речі та елементи побуту, що формували її життєвий простір. Наслідком вимушеного переселення стало не лише фізичне позбавлення майна, а й психологічні, емоційні та матеріальні втрати, які негативно вплинули на її стан здоров`я, моральний добробут і якість життя, оскільки вона змушена облаштовувати побут заново, у зв`язку із чим витратила частину збережених коштів на купівлю одягу, побутових речей, оренду житла та інтеграцію у нове соціальне середовище. Задля адаптації до нових життєвих умов вона стала співзасновником громадської організації Всеукраїнського об`єднання «Українці Донбасу та Криму», яка була зареєстрована 22.01.2015 з метою сприяння інтеграції ВПО до місцевих громад, захисту їхніх соціальних та конституційних прав, а також проведення заходів щодо адаптації, відновлення духовного і матеріального добробуту, збереження морального і фізичного здоров`я переселенців. Завдана їй відповідачем моральна шкода полягає у погіршенні її емоційного та психологічного стану, пов`язаного з втратою житла та всього нажитого майна; тривалому стресовому навантаженні через втрату звичного способу життя, що призвело до різноманітних захворювань; вимушеній зміні місця проживання та соціального середовища, що стало джерелом тривалих труднощів із адаптацією; обмеженні реалізації конституційного права на житло, безпечне середовище та вільне користування власністю. Наявність довідки ВПО, а також документів, що підтверджують факт набуття права власності на квартиру, її втрату внаслідок окупації та фактичне позбавлення можливості володіння, є беззаперечними доказами існування причинно-наслідкового зв`язку між діями держави-агресора і завданою їй моральною шкодою. Враховуючи масштаб втрат, тривалість впливу негативних чинників та принципи справедливості, розмір компенсації моральної шкоди у сумі 9 000 000 грн, що еквівалентно 217 624,17 доларам США за офіційним курсом Національного банку України станом на 20.08.2025 року, що на думку позивачки є обґрунтованим, не завищеним і відповідає критеріям розумності та справедливості. У зв`язку з викладеним просила суд стягнути з російської федерації на її користь 424 400,00 грн, що еквівалентно 35 900 доларів США за офіційним курсом Національного банку України станом на 26.06.2014 матеріальну шкоду та стягнути 9 000 000,00 грн, що еквівалентно 217 624, 17 доларам США за офіційним курсом Національного банку України станом на 20.08.2025 року моральну шкоду. Заочним рішенням Івано-Франківського міського районного суду Івано-Франківської області від 14 січня 2026 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Суд стягнув з російської федерації в особі представницького органу міністерства юстиції російської федерації на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 2 158 810,00 грн, що еквівалентно 50 000,00 доларам США за офіційним курсом Національного банку України станом на 14.01.2026 року. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Суд стягнув з російської федерації в особі представницького органу міністерства юстиції російської федерації в дохід держави України судовий збір у розмірі 15 140,00 грн. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду ОСОБА_1 звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати заочне рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 14 січня 2025 року, ухвалити у справі нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги повністю. В обґрунтування апеляційної скарги скаржниця посилається на порушення судом першої інстанції положень ст. 229 ЦПК України, а саме суд першої інстанції неналежно оцінив докази у справі та обмежився формальним переліком доказів у справі, не навівши мотиви їх відхилення. Скаржниця зазначила, що є внутрішньо переміщеною особою з м. Луганська, що підтверджується довідкою ВПО від 22.10.2014 року. Відповідно до наказу Міністерства розвитку громад та територій України № 376 від 28.02.2025 «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією» територія м. Луганська визнана тимчасово окупованою з 07.04.2014 року. За заявою позивачки від 03.02.2017 року, поданої у якості додатку №18 до позовної заяви її визнано потерпілою у кримінальному провадженні №2014000000000457 від 31.05.2014 року за фактом розв`язання та ведення представниками влади російської федерації і Збройних сил російської федерації та іншими особами за попередньою змовою групою осіб агресивної війни проти України, що спричинило загибель людей та інші тяжкі наслідки, у якому будуть досліджені викладені ОСОБА_1 факти вчинення кримінального правопорушення. У заяві від 03.02.2017 позивачка вказувала, що приблизна сума додаткових витрат, внаслідок неможливості користуватися своїм майном на окупованій території склала 100 000 грн, завдана моральна шкода внаслідок порушення особистих немайнових та майнових прав позивачка оцінила в розмірі 100 000 Євро у гривневому еквіваленті за курсом НБУ на дату виплати. Протокол допиту потерпілої від 13.03.2017 року прямо підтверджує завдання позивачці шкоди внаслідок збройної агресії та окупації, однак суд першої інстанції не надав йому жодної оцінки. Вважає, що нею до суду першої інстанції було подано достатньо доказів, що підтверджують матеріальну шкоду. Вказує, що суд визнав доведеними її тривалі моральні страждання, їх системний характер, причинно-наслідковий зв`язок між діями держави-агресора та погіршенням її психологічного і фізичного стану, а також істотне порушення її конституційних прав, проте при визначенні розміру компенсації суд фактично звів оцінку моральної шкоди виключно до формального порівняння з окремими рішеннями ЄСПЛ, не врахувавши індивідуальні обставини справи, тривалість та незворотність негативних наслідків для здоров`я позивачки, а також те, що її захворювання виникли та прогресували саме після втрати житла і вимушеного переселення внаслідок збройної агресії російської федерації. Судом першої інстанції не враховано, що практика ЄСПЛ не встановлює фіксованих або «граничних» розмірів моральної компенсації, а навпаки вимагає індивідуалізованого підходу з урахуванням конкретних страждань особи, їх тривалості, інтенсивності та наслідків для її життя і здоров`я. Вважає визначений судом першої інстанції розмір моральної шкоди у сумі 2 158 810,00 грн не відповідає реальному обсягу та характеру завданих їй страждань, не відображає тяжкості порушених прав і не забезпечує ефективного відновлення справедливості. Суд першої інстанції не врахував правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 21.04.2021 у справі № 648/2035/17-ц, згідно з якою у справах про відшкодування шкоди діє презумпція вини заподіювача. Суд першої інстанції застосував надмірно формалізований стандарт доказування, проігнорував принцип вірогідності доказів та не здійснив всебічної оцінки доказів у їх сукупності. Вважає, що суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні частини позовних вимог через те, що нею не доведено належними доказами спричинення їй матеріальної шкоди у розумінні ст. 22 ЦК України, та не врахував, що у позові вона посилалась на ст. 22 ЦК України та на ч. 1,2 ст. 1166 ЦК України. При цьому суд першої інстанції не застосував статтю 321 ЦК України, якою закріплено конституційний принцип непорушності права власності, передбачений ст. 41 Конституції України, відповідно якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Також, судом не було застосовано ст. 317 ЦК України, відповідно до частини першої якої власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Суд першої інстанції не врахував її доводи, що указами президента російської федерації від 29 вересня 2022 року №685, від 29 вересня 2022 року №686 про «приєднання» до рф частково окупованих територій Запорізької, Херсонської, Донецької і Луганської областей та визнання «незалежності» цих регіонів, виходячи з проведених там так званих референдумів. Вказані дії зі сторони рф підтверджують вчинення протиправних дій, спрямованих на завершення формального процесу анексії українських територій, поширення на тимчасово окупованій території публічно-правового порядку рф, що призводить до позбавлення права власності фізичних та юридичних осіб. Окупація створила обставини, які унеможливлюють повне та ефективне здійснення нею права власності. Незважаючи на те, що за законодавством України вона формально є власником нерухомого майна, а також того майна, що залишилось у квартирі, на теперішній час вона не може ним користуватись чи продати таке майно, а отже, відбулась фактична експропріація у розумінні Конвенції. Зазначає, що практика Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення та застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), чітко підтверджує, що неможливість здійснення права на мирне володіння майном, зумовлена діями або бездіяльністю держави-окупанта, є самостійною підставою для компенсації матеріальної шкоди. Скаржниця посилається на те, що вона позбавлена права реалізувати своє право на відшкодування шкоди шляхом подання заяви до міжнародного Реєстру збитків у категорії А3.6, оскільки механізм подання заяв до даного реєстру не охоплює осіб, які зазнали втрати житла та вимушеного переміщення до 24 лютого 2022 року, зокрема внаслідок окупації частини території України у 2014 році. За таких обставин звернення позивачки до суду з позовом про відшкодування майнової та моральної шкоди є єдиним ефективним та законним способом захисту порушених її прав, що повністю відповідає вимогам статей 15, 16 ЦК України та статті 55 Конституції України. Крім того, зазначає, що відмовивши у стягненні матеріальної шкоди, суд першої інстанції не надав жодної оцінки та не вирішив вимогу про відшкодування судових витрат, понесених позивачкою на проведення оцінки майна, а саме вартості звіту ТОВ «ОЦІНКА24» про визначення середньоринкової вартості у сумі 3 000,00 грн. Вважає, що суд першої інстанції неправильно визначив розмір моральної шкоди, що призвело до неповного відновлення порушених її прав. Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд зобов`язаний враховувати конкретні обставини справи, характер та обсяг страждань, яких вона зазнала, характер і тривалість порушень її конституційних прав, глибину немайнових втрат, зокрема тяжкість вимушених змін у житті, а також час і зусилля, необхідні для можливого відновлення попереднього психоемоційного стану. До вимушеного переміщення з тимчасово окупованої території позивачка не мала хронічних захворювань. Натомість після вимушеного переселення, різкої зміни кліматичних умов, способу життя та постійного психоемоційного напруження, спричиненого втратою житла і майна, у неї виникла необхідність у регулярному лікуванні та систематичних витратах на медичну допомогу. Протиправна поведінка відповідача є доведеною та перебуває у прямому причинно-наслідковому зв`язку з істотним погіршенням емоційного стану здоров`я і якості життя позивачки. У судовому засіданні представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 підтримав апеляційну скаргу в межах її доводів. Відповідач дату, час та місце розгляду справи повідомлявся шляхом розміщення інформації про розгляд справи на офіційному веб-сайті судової влади. У постанові Верховного Суду від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 зазначено, що в разі застосування деліктного винятку (наявність факту заподіяння шкоди) будь-який спір, що виник на території України в громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема російською федерацією, може бути розглянутий і вирішений судом України як належним та повноважним судом. Суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено російська федерація, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії росії, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни. Верховний Суд також зазначив, що, починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства російської федерації в Україні запитів щодо її згоди бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв`язку з вчиненням російською федерацією збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з російською федерацією у зв`язку з повномасштабною збройною агресією. З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв`язку з триваючою повномасштабною збройною агресією росії проти України, чим порушено суверенітет України, отримання згоди російської федерації бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним. У зв`язку з викладеним, суд не направляв запиту до відповідача для отримання згоди бути відповідачем у цій справі. Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справу. З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважає можливим провести судовий розгляд справи без учасників справи, які повідомлені належним чином про дату, час та місце розгляду справи. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду приходить до наступного. Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні. Відмовляючи у задоволенні вимоги про стягнення матеріальної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою не доведено належними доказами спричинення їй матеріальної шкоди у розумінні ст.22 ЦК України, оскільки заявлена позивачкою шкода не відноситься до реальних збитків або втрат, у зв`язку зі знищенням або пошкодженням її майна та речей. Задовольняючи частково вимоги позивачки про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції враховуючи характер та обсяг завданих позивачці моральних страждань, істотних порушень її конституційних прав, умисного характеру дій російської федерації, вважав достатнім та справедливим розмір компенсації за заподіяну позивачці моральну шкоду у розмірі 2 158 810,00 грн, що еквівалентно 50 000,00 доларам США за офіційним курсом Національного банку України станом на 14.01.2026 року. Переглядаючи справу, колегія суддів виходить з наступного. Судом встановлено, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 : Місце проживання позивачки зареєстровано за адресою: АДРЕСА_2 . З червня 2017 року позивачка є пенсіонером, що підтверджується копією пенсійного посвідчення. Відповідно до довідки про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території від №2615-115 від 22.10.2014 року позивачку взято на облік внутрішньо переміщеної особи та її фактичне місце проживання/перебування АДРЕСА_3 . Відповідно до довідки про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території від №115 від 07.11.2018 року позивачка змінила місце фактичного проживання/перебування та проживає за адресою: АДРЕСА_4 . Позивачка є власником нерухомого майна - квартири за адресою АДРЕСА_1 ,що підтверджується договором від 07.06.2013 року, та витягом з інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру права власності. Згідно листа Генеральної прокуратури України від 13 лютого 2017 року та протоколу допиту потерпілого від 13 березня 2017 року, ОСОБА_1 є потерпілою у кримінальному провадженні №42014000000000457 від 31.05.2014 року за фактом розв`язання та ведення представниками влади російської федерації і збройних сил російської федерації та іншими особами за попередньою змовою групою осіб агресивної війни проти України, що спричинило загибель людей та інші тяжкі наслідки. Вартість квартири за адресою АДРЕСА_1 , станом на 27.06.2014 року з округленням становить: 35 900 доларів США, що за офіційним курсом НБУ на дату оцінки становить 424 400,00 грн без ПДВ, що підтверджується звітом ТОВ «ОЦІНКА24». Згідно із частиною другою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. У постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 2-о/381/134/16 (провадження № 61-3789св18), Верховний Суд встановив факт, що вимушене переселення ОСОБА_2 у листопаді 2014 року з окупованої частини території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії РФ проти України та окупації РФ частини території Луганської області України. При цьому суд дійшов висновку про те, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частини Луганської області, покладено на РФ як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено у статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», частиною четвертою статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», та підтверджує факт того, що вимушене переселення у листопаді 2014року ОСОБА_2 з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області. Подібні висновки щодо вимушеного переселення осіб з окупованих територій Луганської та Донецької областей внаслідок збройної агресії російської федерації проти України викладені у постановах Верховного Суду: від 21 серпня 2018 року у справі № 752/6366/16-ц (провадження №61-20978св18), від21серпня 2018 року у справі № 428/8076/16-ц (провадження № 61-190св18), від 06 червня 2018 року справа № 428/13977/16-ц (провадження №61-3831св18). За таких обставин, починаючи з 2014 року загальновідомим є той факт, що рф чинить збройну агресію проти України. Загальновідомою обставиною, тобто такою що не потребує доказування (частина третя статті 82 ЦПК України) є те, що російська федерація, яка здійснює збройну агресію проти України, зухвало відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну діяльність в Україні. 02 березня 2022 року збройну агресію російської федерації проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від російської федерації негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі, жінок і дітей. 14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами російської федерації та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні», схваленої постановою Верховної Ради України № 2188-IX). 27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії російської федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія російської федерації проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни. Відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» російська федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення. Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН. Звернення позивачів до українського суду слід вважати єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало б позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права. Подібні правові висновки зроблено у постановах Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 428/11673/19 (провадження № 61-8291св21), від 18 травня 2022 року у справі № 760/17232/20-ц (провадження № 61-15925св21) від 12 жовтня 2022 року справі № 463/14365/21 (провадження № 61-4498св22), від 12 жовтня 2022 року справі № 463/14366/21 (провадження № 61-3713св22). Відповідно до частини першої статті 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. Згідно зі статтею 48 Закону України «Про міжнародне приватне право» до зобов`язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням положень статей 49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія. Звертаючись до суду з вимогами про відшкодування матеріальної шкоди, ОСОБА_1 посилалася на те, що внаслідок військової агресії рф, їй завдана матеріальна шкода, яка полягає у порушенні її права власності та протиправному обмеженні у реалізації її правомочностей власника внаслідок окупації та фактичної експропріації її майна відповідачем. Зазначила, що окупація м. Луганську призвела до втручання в її право власності, що перебуває у прямому причинно-наслідковому зв`язку з позбавленням її доступу до належного майна, унеможливленням здійснення контролю за ним, як наслідок, позбавлення можливості здійснювати реалізацію правомочностей володіння, користування та розпорядження майном, чим завдано їй збитків, які згідно оцінки об`єкта станом на 27.06.2014 рік становить 35 900 доларів США, що за офіційним курсом НБУ на дату оцінки становить 424 400,00 грн. без ПДВ. Завдання майнової (матеріальної) шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України). Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 8 частини другої статті 16 ЦК України). Відповідно до частин першої-третьої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил статті 22 ЦК України, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування. Частинами першою, другою статті 1166 ЦК України встановлено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Згідно зі статтею 1192 ЦК України, якщо інше не встановлено законом, з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов`язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі. Зобов`язання про відшкодування шкоди - це правовідношення, в силу якого одна сторона (потерпілий) має право вимагати відшкодування завданої шкоди, а інша сторона (боржник) зобов`язана відшкодувати завдану шкоду в повному розмірі (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)). Збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ кредитора, яке пов`язане з утиском його інтересів як учасника певних суспільних відносин і що виражається у зроблених ним витратах, у втраті або пошкодженні його майна, у втраті доходів, які він повинен був отримати. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачкою не доведено спричинення їй матеріальної шкоди у розумінні ст.22 ЦК України, оскільки неможливість позивача користуватись власним майном внаслідок неможливості проживання в тимчасово окупованому місті Луганськ не є збитками в розумінні ст. 22 ЦК України. Суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення матеріальної шкоди. Разом з тим, відповідно до частини першої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частини друга статті 23 ЦК України). Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року в справі № 279/1834/22 (провадження № 61-1382сво23)). По своїй суті зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: 1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; 2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18)). Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи. Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)). Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновленого стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)). Верховний Суд в постановах від 20 червня 2024 року у справі № 216/5657/22 (провадження № 61-8556св23), від 14 жовтня 2025 року у справі № 212/5631/23 (провадження № 61-8270св24) зазначав, що при визначенні грошової компенсації моральної шкоди, завданої внаслідок військової агресії російської федерації проти України, слід враховувати те, що: - дійсно внаслідок військової агресії російської федерації проти України особа може зазнавати (зазнала) моральної шкоди; - законодавець в статті 23 ЦК передбачив відкритий перелік обставин, які враховуються судом при визначенні розміру грошової компенсації (характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування; інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості); - розмір грошової компенсації моральної шкоди завданій особі внаслідок військової агресії російської федерації проти України може відрізнятися, залежно від того, на які обставини завдання моральної шкоди посилається позивач та які обставини враховані судом при визначенні розміру грошової компенсації моральної шкоди; - такими обставинами може бути, зокрема: смерть близьких осіб, каліцтво особи чи близьких осіб; місце проживання особи (різняться відчуття осіб, що проживають на території проведення бойових дій чи осіб далеко від цієї території); пошкодження або знищення рухомого майна; права які порушені внаслідок військової агресії російської федерації проти України тощо. У позовній заяві, позивачка зазначила, що внаслідок збройної агресії російської федерації проти України та окупацією міста Луганськ вона була змушена залишити своє постійне місце проживання, у зв`язку з чим вже понад 10 років вона позбавлена можливості вільно володіти, користуватися та розпоряджатися своєю приватною власністю. Наслідком вимушеного переселення стало не лише фізичне позбавлення майна, а й психологічні, емоційні та матеріальні втрати, які негативно вплинули на її стан здоров`я, моральний добробут і якість життя. Завдана відповідачем моральна шкода полягає у погіршенні її емоційного та психологічного стану, пов`язаного з втратою житла та всього нажитого майна; тривалому стресовому навантаженні через втрату звичного способу життя, що призвело до різноманітних захворювань; вимушеній зміні місця проживання та соціального середовища, що стало джерелом тривалих труднощів із адаптацією; обмеженні реалізації конституційного права на житло, безпечне середовище та вільне користування власністю. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що внаслідок військової агресії рф, позивачці спричинено моральну шкоду. Разом з тим, встановивши, що внаслідок військової агресії рф порушено право позивачки на житло, неможливість користування та розпорядження своєю квартирою, свободу пересування, втрату звичного способу життя, враховуючи триваючий характер дій держави-агресора, у зв`язку з чим вже понад 10 років вона позбавлена можливості вільно володіти, користуватися та розпоряджатися своєю приватною власністю, характер вимушених змін у житті позивачки, глибини душевних страждань, впливу збройної агресії російської федерації проти України на нормальні життєві зв`язки позивачки, необхідність застосування додаткових зусиль для організації свого життя, виходячи із засад співмірності, розумності та справедливості, колегія суддів вважає, що визначений судом першої інстанції розмір моральної шкоди є недостатнім для відшкодування завданої моральної шкоди, а тому вважає за необхідне збільшити розмір моральної шкоди стягнутої з російської федерації на користь ОСОБА_1 до 5 000 000 грн, що еквівалентно 115 821,17 доларам США за офіційним курсом Національного банку України станом на 14.01.2026 року, що є необхідною й достатньою сатисфакцією для позивачки завданою агресивними діями російської федерації. Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до ч. 4 статті 376 ЦПК України, зміна судового рішення може полягати у доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин Зважаючи на те, що обставини справи встановлені судом першої інстанції повно, але неправильно застосовано приписи статті 23 ЦК України, з урахуванням обставин цієї справи, судової практики Верховного Суду щодо відшкодування моральної шкоди за рахунок російської федерації, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для зміни заочного рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 14 січня 2026 року в частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, збільшивши розмір моральної шкоди стягнутої з російської федерації на користь ОСОБА_1 з 2 158 810 грн до 5 000 000 грн, що еквівалентно 115 821,17 доларам США за офіційним курсом Національного банку України станом на 14.01.2026 року. За правилами ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює нове судове рішення, він відповідно, змінює розподіл судових витрат. Відповідно до п.3 ч.2ст.141 ЦПК України, у разі часткового задоволення позову, судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Позивачка згідно приписів п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнена від сплати судового збору при зверненні до суду з апеляційною скаргою, тому з відповідача на користь держави пропорційно розміру задоволених вимог необхідно стягнути судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 12 616, 66 грн. Відповідно до ч.1 ст.133ЦПК України судові витрати складаються зсудового збору та витрат,повязанихз розглядом справи. Довитрат, пов`язаних з розглядом справи,належать , зокрема витрати пов`язані з проведенням експертизи (ч.3 ст.133 ЦПК України). Згідноч.2 ст.141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови у позові на позивача. Позивачці відмовлено у стягненні матеріальної шкоди,рішення суду в цій частині залишено без змін, тому витрати по проведені оцінки квартири відносяться на рахунок позивачки і підстави для їх перерозподілу за наслідками розгляду апеляційної скарги відсутні. Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд, п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Заочне рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 14 січня 2026 року змінити в частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, збільшивши розмір моральної шкоди стягнутої з російської федерації на користь ОСОБА_1 з 2 158 810 грн до 5 000 000 грн, що еквівалентно 115 821,17 доларам США за офіційним курсом Національного банку України станом на 14.01.2026 року. Стягнути з російської федерації на користь держави судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 12 616, 66 грн. В іншій частині рішення залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постави складено 20 березня 2026 року. Головуючий В.М. Луганська Судді: В.А. Девляшевський Є.Є. Мальцева