Постанова 4822 № 725/2233/21

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 17 березня 2026 року м. Чернівці справа № 725/2233/21 провадження № 22-ц/822/390/26 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Одинака О. О. суддів: Височанської Н. К., Кулянди М. І. за участю секретаря судового засідання Тодоряка Г. Д. учасники справи: позивач ОСОБА_1 відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 11 грудня 2025 року головуюча в суді першої інстанції суддя Федіна А. В. ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Просила суд: 1) визнати недійсним договір позики від 19 січня 2019 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; 2) визнати недійсним договір позики від 01 квітня 2019 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Позов обґрунтований тим, що рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівців від 08 вересня 2020 року, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_1 , ОСОБА_4 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_4 суму боргу за борговою розпискою від 04 лютого 2019 року на загальну суму 202 593 гривні, з яких: 200 000 гривень - основна сума боргу, 2 186 гривень - три проценти річних, 3 210 гривень 97 копійок - інфляційні втрати. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_4 суму боргу за борговою розпискою від 04 лютого 2019 року на загальну суму 45 491 доларів США, з яких: 45 000,00 доларів США - основна сума боргу, 491,00 доларів США - три проценти річних. На виконання вищевказаного судового рішення 12 жовтня 2020 року судом було видано виконавчий лист на підставі якого Першим відділом державної виконавчої служби у місті Чернівці відкрито виконавче провадження. В подальшому, позивачці стало відомо, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які є рідними сестрами, склали дві боргові розписки, одна з яких 19 січня 2019 року про те, що ОСОБА_2 отримала в борг від ОСОБА_3 47000 доларів США, а інша 01 квітня 2019 року про те, що ОСОБА_2 отримала в борг від ОСОБА_3 40000 доларів США. Вважає, що відповідні договори позики, посвідчені вказаними борговими розписками не були укладені у зазначені дати, а боргові розписки були написані значно пізніше та такі дії відповідачів спрямовані на унеможливлення виконання судового рішення про стягнення з ОСОБА_2 на її користь заборгованості, адже ОСОБА_3 було відомо про наявність у її сестри боргового зобов`язання за рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівці від 08 вересня 2020 року. Доказом недійсності вказаних вище договорів позики є також те, що розписки складені після перегляду судового рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 08 вересня 2020 року в апеляційному та касаційному порядку та накладення арешту на майно ОСОБА_2 . Вважає, що така поведінка відповідачів є недобросовісною. На підставі вище викладеного, вважала, що складення ОСОБА_2 розписок про отримання грошових коштів в борг направлені на уникнення звернення стягнення на її майно як боржника у виконавчому провадженні, стягувачем у якому є позивачка, а тому є недійсними. Короткий зміст рішення суду інстанції Рішенням Чернівецького районного суду міста Чернівці від 11 грудня 2025 року у позові ОСОБА_5 до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 відмовлено. Рішення суду мотивоване тим, що звертаючись до суду з даним позовом позивач ставила під сумнів реальність укладення між відповідачами відповідних договорів позики та вважала, що у такий спосіб ОСОБА_2 намагається уникнути виконання судового рішення про стягнення боргу на її користь, тим самим діє очевидно недобросовісно та зловживає правами. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, належать: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника. У разі невідповідності фраудаторного правочину загальним принципам цивільного права та його вчинення з виходом за межі цивільних прав суди можуть визначити юридичну кваліфікацію такого правочину із застосуванням загальних положень ЦК України. Як наслідок, може бути визнаний недійсним договір, спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України). Тобто, правочин вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, набуває ознак фраудаторності лише тоді, якщо внаслідок його вчинення боржник перестає бути платоспроможним. Разом з тим, будь-яких належних та допустимих доказів того, що внаслідок укладення оспорюваних договорів позики ОСОБА_2 стала неплатоспроможною або ж такі договори унеможливлюють виконання її зобов`язань, матеріали справи не містять, що в свою чергу унеможливлює застосування конструкції фраудаторного правочину в цій справі, оскільки відсутні підстави вважати, що внаслідок таких правочинів боржник у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа, виданого Першотравневим районним судом міста Чернівці про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості, стала неплатоспроможною або у неї відсутнє майна на яке можна звернути стягнення, що є підставою для відмови у позові. Короткий зміст вимог апеляційної скарги В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції від 11 грудня 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу ОСОБА_1 посилається на те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що для визнання правочину фраудаторним необхідною умовою є повна неплатоспроможність боржника. Так, у практиці Верховного Суду фраудаторним є будь-який правочин, що вчиняється на шкоду кредитору. Шкода кредитору полягає не лише у повному банкрутстві боржника, а й у створенні перешкод для виконання рішення суду або у штучному зменшенні частки кредитора при розподілі стягнутих коштів. Суд першої інстанції проігнорував сталу практику Верховного Суду щодо доктрини «fraus creditorum», згідно з якою фраудаторні правочини є оспорюваними незалежно від того, чи відбулася реальна передача активів, якщо їхня мета - уникнення виконання зобов`язань. Цивільно-правовий інструментарій (у цьому випадку - боргові розписки) не може використовуватися для штучного створення заборгованості з метою блокування реального виконання судових рішень. Правочин є фраудаторним за наявності таких ознак, що мають місце у даній справі: 1) штучне створення значної заборгованості (87 000 доларів США), що не підтверджена іншими доказами, крім розписок; 2) суб`єктний склад: правочин укладено між близькими родичами (рідними сестрами); 3) наявність реальної шкоди: оскільки майно ОСОБА_2 перебуває в іпотеці, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, поява ще одного кредитора з великою сумою вимог безпосередньо зменшує частку ОСОБА_1 при розподілі коштів; 4) доведена фальсифікація: розписки оформлені «заднім числом», що підтверджено експертизою; 5) часовий фактор: пред`явлення вимог за розписками відбулося одразу після відкриття виконавчого провадження на користь апелянта. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи ОСОБА_3 , в інтересах якої діє ОСОБА_8 у відзиві на апеляційну скаргу просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Акцентувала увагу на тому, що відповідно до висновку експертів за результатами проведеної додаткової комісійної судово-технічної експертизи документів від 29 серпня 2025 року встановити давність написання розписки від 19 січня 2019 року даті, яка в ній вказана, а саме 19 січня 2019 року не вдається можливим через відсутність зразків порівняння, виконаних пастою тієї ж рецептури, що і записи та підпис у досліджуваній розписці від імені ОСОБА_2 , датованій 19 січня 2019 року. Отже, твердження позивачки про недійсність договорів позики, оформлених у вигляді боргових розписок між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , як таких, що направлені на уникнення звернення стягнення на майно боржника є безпідставними.

Мотивувальна частина Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій 19 січня 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 отримала в борг від ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 47 000 доларів США, які зобов`язалася повернути в строк до 30 вересня 2020 року. 01 квітня 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 отримала в борг від ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 40 000 доларів США, які зобов`язалася повернути в строк до 01 квітня 2020 року. Складені на підтвердження укладення договорів позики розписки в оригіналі були долучені до матеріалів справи. Рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівців (після перейменування - Чернівецький районний суд міста Чернівці) від 08 вересня 2020 року у справі № 725/2755/20, залишеним без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 09 лютого 2021 року та постановою Верховного Суду від 20 травня 2021 року: - стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_4 заборгованість за договором позики від 04 лютого 2019 року на загальну суму 202 593 гривні, з яких: 200 000 гривень - основна сума боргу, 2 186 гривень - три проценти річних, 3 210 гривень 97 копійок - інфляційні втрати. - стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_4 заборгованість за договором позики від 04 лютого 2019 року на загальну суму 45 491 доларів США, з яких: 45 000 доларів США - основна сума боргу, 491 долар США - три проценти річних. На виконання вищевказаного судового рішення 12 жовтня 2020 року судом було видано виконавчий лист на підставі якого Першим відділом державної виконавчої служби у місті Чернівці відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1. Згідно з висновком судово-технічної експертизи документів від 23 травня 2023 року № 38768/21-34/16968+16990/23-24, записи і підписи в розписках від імені ОСОБА_2 датованих 19 січня 2019 року та 01 квітня 2019, виконані кульковими ручками, спорядженими пастами синьо-фіолетового кольору. У розписках від імені ОСОБА_2 датованих 19 січня 2019 року та 01 квітня 2019 року відсутні ознаки штучного зістарювання документів. Розписка від імені ОСОБА_2 , датована 01 квітня 2019 року, виконана не в дату, вказану на документі, а пізніше серпня 2019 року. Більш точно встановити період виконання досліджених записів не представляється можливим у межах наданих зразків з урахуванням наявних методик дослідження штрихів рукописних записів та підписів. Встановити час виконання записів і підписів у розписці від імені ОСОБА_2 , датованої 09 січня 2019 року і, як наслідок, самої розписки, не видається можливим через відсутність зразків порівняння, виконаних пастою тієї ж рецептури. Відповісти на питання ухвали «Чи відповідає інтервал написання розписок від 19 січня 2019 року та від 01 квітня 2019 року між собою, та чи могли такі розписки бути написаними в один день?» не видається можливим через неможливість встановити період виконання розписки від імені ОСОБА_2 , датованої 09 січня 2019 року. Відповідно до висновку експертів за результатами проведеної додаткової комісійної судово-технічної експертизи документів від 29 серпня 2025 року, встановити давність написання розписки від 19 січня 2019 року даті, яка в ній вказана, а саме 19 січня 2019 року не вдається можливим через відсутність зразків порівняння, виконаних пастою тієї ж рецептури, що і записи та підпис у досліджуваній розписці від імені ОСОБА_2 , датованій 19 січня 2019 року. Ухвалою Першотравневого районного суду міста Чернівці від 22 грудня 2020 року відкрито провадження у цивільній справі № 725/6072/20 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договорами позик. Ухвалою Першотравневого районного суду міста Чернівці від 13 травня 2021 року зупинено провадження у справі № 725/6072/20 до набрання законної сили судового рішення у справі № 725/2233/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ОСОБА_4 , про визнання договорів позики недійсними. Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції в повній мірі не відповідає зазначеним вище вимогам з огляду на наступне. У частині першій статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але які породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, наприклад, договори та інші правочини, створення речей, творча діяльність, результатом якої є об`єкти права інтелектуальної власності, завдання майнової (матеріальної та моральної) шкоди іншій особі та інші юридичні факти. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених згаданими актами або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події. За змістом частини першої статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. У статті 203 вказаного Кодексу закріплені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину та встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Відповідно до законодавчого визначення правочином є насамперед вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20 вересня 2023 року у справі № 910/23621/17, від 03 серпня 2023 року у справі № 904/7930/21, від 01 червня 2022 року у справі № 912/642/20. Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню. Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див.: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)). У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. Недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав взагалі) (див.: постанову Верховного Суду від 21 грудня 2021 року у справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20)). У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов). Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див.: постанову Верховного Суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)). У цій справі оспорювані договори позики від 19 січня 2019 року на суму 47 000 доларів США та від 01 квітня 2019 року на суму 40 000 доларів США укладені між ОСОБА_2 (позичальницею) та ОСОБА_3 (позикодавицею), які є рідними сестрами. ОСОБА_1 є кредитором ОСОБА_2 за іншим борговим зобов`язанням. Так, рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівців від 08 вересня 2020 року у справі № 725/2755/20, залишеним без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 09 лютого 2021 року та постановою Верховного Суду від 20 травня 2021 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_4 заборгованість за договором позики від 04 лютого 2019 року на загальну суму 202 593 гривні та заборгованість за договором позики від 04 лютого 2019 року на загальну суму 45 491 доларів США. Звертаючись із цим позовом ОСОБА_1 вказувала на те, що оспорювані договори позики є фраудаторними, оскільки укладені між пов`язаними особами (рідними сестрами) та спрямовані на унеможливлення (ускладнення) виконання вищевказаного судового рішення про стягнення з ОСОБА_2 на її користь заборгованості. При цьому фраудаторність цих договорів пов`язувала як і з їх фіктивністю (стаття 234 ЦК України), так і їх вчиненням всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. За обставин цієї справи на підтвердження укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договорів позики від 19 січня 2019 року та від 01 квітня 2019 року першою складено розписку. Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див.: постанову Верховного Суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)). Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див.: постанову Верховного Суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)). Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни). Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20). Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11). Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)). З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)). Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24)). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України). Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р (II)/2021 у справі № 3-95/2020 (193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)». Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)). Колегія суддів зауважує, що учасники цивільного обороту доволі часто намагаються використовувати правомірний цивільно-правовий інструментарій (зокрема, укладення боржником, тобто за наявності невиконаних боргових зобов`язань перед третьою особою, договору позики із пов`язаною особою, доказом чого слугує складена ним боргова розписка, та подальше пред`явлення такою особо позову до цього боржника позову про стягнення боргу) для унеможливлення чи ускладнення виконання судового рішення про стягнення боргу, тобто з неправомірною метою, не для забезпечення визначеності в приватних відносинах, захисту прав та інтересів. Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що: «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України». Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: - фіктивного (стаття 234 ЦК України); - такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); - такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України). Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа). Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року в справі № 644/5819/20 (провадження № 61-1787св23)). Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України). Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року в справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18)). Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)). Верховний Суд вже зауважував, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23)). Велика Палата Верховного Суду зауважила, що приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (див. пункти 108, 115, 116 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року в справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24)). Відмовляючи у позові ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив із того, що будь-яких належних та допустимих доказів того, що внаслідок укладення оспорюваних договорів позики ОСОБА_2 стала неплатоспроможною або ж такі договори унеможливлюють виконання її зобов`язань, матеріали справи не містять, що в свою чергу унеможливлює застосування конструкції фраудаторного правочину в цій справі. Разом з тим ухвалюючи рішення у справі суд не врахував, що згідно з принципом диспозитивності цивільного судочинства, закріпленим у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Як зазначалося вище фраудаторність укладених між відповідачками договорів позики від 19 січня 2019 року та від 01 квітня 2019 року позивачка пов`язувала як і з їх фіктивністю (стаття 234 ЦК України), так і їх вчиненням всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). В порушення норм процесуального права суд першої інстанції не навів мотивів щодо наявності підстав для задоволення чи відмови у позові про визнання відповідних договір недійсними саме з підстав їх фіктивності. Щодо цього в мотивувальній частині цієї постанови апеляційним судом вже наводилася усталена позиція Верховного Суду стосовно того, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається. Також у цій частині апеляційним судом зверталася увагу на те, що кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. За правилом частин першої, п`ятої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Позивачка посилаючись на фіктивність договорів позики, укладених між відповідачками, не надала доказів, що грошові кошти за цими договорами не були передані позичальниці, як і не спростувала ту обставину, що позикодавиця на час укладення відповідних договорів не володіла грошовими коштами у сумі 87 000 доларів США, а відтак не могла їх передати на виконання умов договорів. Згідно з висновком судово-технічної експертизи документів від 23 травня 2023 року № 38768/21-34/16968+16990/23-24 вбачається, що у розписках від імені ОСОБА_2 , датованих 19 січня 2019 року та 01 квітня 2019 року, відсутні ознаки штучного зістарювання документів. За таких обставин в матеріалах справи відсутні докази, які б вказували на те, що кошти за оспорюваними договорами не передавалися та відповідно давали підстави для висновку про їх фіктивність. Протилежний висновок суду ґрунтувався б на припущенні, що є недопустимим. В даному випадку сам лише факт укладення такого договору між близькими родичами не є достатньою підставою для висновку про його фіктивність. З урахуванням вищевикладеного, у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів позики від 19 січня 2019 року та від 01 квітня 2019 року пред`явленому з підстав їх фіктивності (стаття 234 ЦК України) слід було відмовити у зв`язку з недоведеністю. В свою чергу, що стосується вирішення судом першої інстанції позову ОСОБА_1 про визнання оспорюваних договорів позики недійсними з підстав їх вчинення всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом, колегія суддів зазначає наступне. Верховний суд у постанові від 13 лютого 2025 року у справі № 522/5637/16-ц (провадження № 61-7134св24) вказав на те, що в приватному праві існують численні договірні конструкції, які знаходяться поза поділом правочинів на оплатні та безоплатні. Тому вони мають специфіку в кваліфікації їх як фраудаторних правочинів. До таких договорів належать ті конструкції, які мають майновий характер і безумовно впливають на майно боржника (зокрема, непонайменований договір). Тому не виключається визнання непонайменованого договору недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), якщо учасники цивільного обороту використовують такий договір з метою унеможливлення звернення стягнення на майно боржника або для створення переваг одного кредитора перед іншим чи створення «свого кредитора» для боржника. Правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. До обставин, які дозволяють кваліфікувати правочин як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, належать: створення переваг одного кредитора перед іншим чи створення «свого кредитора» для боржника; момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника (зокрема, син, онук, мати, батько), дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа, інший кредитор). Зважаючи на вищевикладене, а також на ту обставину, що один із договорів позики укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 19 січня 2019 року, тобто до укладення договорів позики між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , 04 лютого 2019 року, відсутні підстави для його кваліфікації як фраудаторного, оскільки в цьому випадку не відбулося погіршення майнового стану боржника, як і відсутній вплив на його платоспроможність. На час укладення відповідного договору у ОСОБА_2 були відсутні будь-які фінансові зобов`язання перед позивачкою. Колегія судів вважає безпідставними доводи позивачки про те, що договори позики від 19 січня 2019 року та від 01 квітня 2019 року були укладені пізніше, помилково пов`язуючи факт їх укладення із датою складення розписки. Правило частини другої статті 1047 ЦК України допускає, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору, зміст його умов, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми (див. постанови Верховного Суду від 23 квітня 2020 року у справі № 501/1773/16-ц, від 10 серпня 2022 року у справі № 504/369/18). Тобто, закон не містить імперативної норми про те, що розписка про отримання грошових коштів в борг повинна бути складена в момент їх отримання, а й навпаки допускає таку можливість. Отже, складення розписки іншою датою після отримання коштів не є безумовною підставою для висновку про неукладінсть договору позики, який за свою природою є реальним, або ж неможливості його укладення на ту дату, яка зазначена сторонами. В матеріалах справи відсутні докази того, що договори позики були укладені пізніше. І хоча суд першої інстанції помилково здійснив оцінку факту укладення договору позики від 19 січня 2019 року із неплатоспроможністю ОСОБА_2 , колегія суддів погоджується із висновками суду про відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору позики від 19 січня 2019 року, однак з тих підстав, що такий договір не був укладений на шкоду ОСОБА_1 як кредитору у іншому зобов`язанні, яке виникло після укладення відповідного договору. Натомість в результаті укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору позики від 01 квітня 2019 року, тобто після виникнення зобов`язань перед ОСОБА_1 , на неї покладено додаткові фінансові зобов`язання щодо повернення грошових коштів у сумі 40 000 доларів США. За принципом добросовісності та розумності відповідачка ОСОБА_2 отримавши такі кошти, втім не вжила будь-яких дій хоча б з часткового виконання зобов`язання перед ОСОБА_1 . Тобто укладення такого правочину, яке передбачало отримання ОСОБА_2 40 000 доларів США, не призвело до покращення її майнового стану як боржника у конкретному зобов`язанні та не сприяло її платоспроможності. В даному випадку суд першої інстанції не врахував, що рішення суду, яке набрало законної сили, про стягнення ОСОБА_2 заборгованості в тому числі на користь ОСОБА_1 тривалий час не виконується, а тому виникнення додаткових фінансових зобов`язань безумовно впливає на її майновий стан. Вищевказані обставини, а також укладення договору позики від 01 квітня 2019 року між близькими родичами (рідними сестрами) дають підстави для висновку про його фраудаторність. У своїх висновках апеляційний суд керується також тим, що положення Закону України «Про виконавче провадження» та Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5, не визначають пріоритет задоволення вимог стягувача за датою їх виникнення, а тому у разі задоволення позову у справі № 725/6072/20 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу в тому числі за договором позики від 01 квітня 2019 року та звернення до примусового виконання рішення суду, фактично матиме місце створення так званого «свого кредитора» для боржника. На вищевказане суд першої інстанції уваги не звернув, в зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні цієї позовної вимоги. Доводи апеляційної скарги у цій частині знайшли своє підтвердження. Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції від 11 грудня 2025 року в частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсним договору позики від 19 січня 2019 року частково ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому слід змінити його мотивувальну частину. Рішення суду першої інстанції від 11 грудня 2025 року в частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсним договору позики від 01 квітня 2019 року ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому його слід скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення цієї позовної вимоги. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до частин першої, тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Предметом позову у справі є дві вимоги немайнового характеру: 1) визнання недійсним договору позики від 19 січня 2019 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; 2) визнання недійсним договору позики від 01 квітня 2019 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . За подання позову у цій справі ОСОБА_1 у встановленому законом порядку та розмірі сплачено судовий збір у сумі 1 816 гривень (2 270,00 х 0,4 х 2). За подання апеляційної скарги ОСОБА_1 в електронній формі підлягав сплаті судовий збір у сумі 2 167 гривень 20 копійок, проте позивачкою сплачено лише 1 362 гривні, що підтверджується платіжною інструкцією від 14 січня 2026 року (том 2, а. с. 102). В зв`язку з чим недоплачений ОСОБА_1 судовий збір у сумі 805 гривень 20 копійок підлягає стягненню в дохід держави (2 167,20 - 1 362,00). Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови позов ОСОБА_1 задоволено частково на 50%. З урахуванням вищевикладеного, за наслідками перегляду справи у суді апеляційної інстанції з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 пропорційно до задоволених позовних вимог підлягають стягненню судові витрати у вигляді судового збору у сумі 993 гривні 25 копійок (1 816,00 + 2 167,20) х 50% / 2). В свою чергу з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 пропорційно до задоволених позовних вимог підлягають стягненню судові витрати у вигляді судового збору у сумі 993 гривні 25 копійок (1 816,00 + 2 167,20) х 50% / 2). Також за правилом пункту 3 частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі часткового задоволення позову покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. За проведення у справі судово-технічної експертизи документів від 23 травня 2023 року № 38768/21-34/16968+16990/23-24 ОСОБА_1 сплачено 36 381 гривню 32 копійки (том 2, а. с. 59). Також за проведення додаткової комісійної судово-технічної експертизи документів від 29 серпня 2025 року ОСОБА_1 сплачено 50 663 гривні 76 копійок (том 2, а. с. 58). Велика палата Верховного Суду у постанові від 22 листопада 2023 року у справі № 712/4126/22 (провадження № 14-123цс23) сформулювала висновок про те, що відшкодування витрат за проведення експертизи не обмежується випадком її призначення та проведення після відкриття провадження у справі. Відтак сторона, на користь якої ухвалено рішення, має право на відшкодування витрат за експертизу, проведену до подання позову, якщо такі витрати пов`язані з розглядом справи, зокрема якщо судом враховано відповідний висновок експерта як доказ. Незважаючи на те, що додаткова комісійна судово-технічна експертиза документів від 29 серпня 2025 року проведена на підставі ухвали суду, проте була ініційована саме позивачкою. Однак вказана експертиза не врахована судом як доказ у справі. У цій справі як судом першої, так і апеляційної інстанції, як доказ враховано лише висновок судово-технічної експертизи документів від 23 травня 2023 року № 38768/21-34/16968+16990/23-24, в зв`язку з чим слід відшкодувати ОСОБА_1 пропорційно до задоволених позовних вимог витрати на її проведення, а саме стягнути з кожного з відповідачів по 9 095 гривень 33 копійки (36 381,32 х 50% / 2). Керуючись ст. ст. 362, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд

УХВАЛИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Змінити мотивувальну частину рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 11 грудня 2025 року про відмову у визнанні недійсним договору позики від 19 січня 2019 року, виклавши її в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення про відмову у визнанні недійсним договору позики від 19 січня 2019 року залишити без змін. Рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 11 грудня 2025 року про відмову у визнанні недійсним договору позики від 01 квітня 2019 року скасувати та ухвалити нове рішення. Визнати недійсним договір позики від 01 квітня 2019 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Змінити розподіл судових витрат. Стягнути з ОСОБА_1 в дохід держави недоплачений за подання апеляційної скарги судовий збір у сумі 805 гривень 20 копійок. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування судових витрат зі сплати судового збору у сумі 993 гривні 25 копійок та витрат на проведення почеркознавчої технічної експертизи у сумі 9 095 гривень 33 копійки. Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування судових витрат зі сплати судового збору у сумі 993 гривні 25 копійок та витрат на проведення почеркознавчої технічної експертизи у сумі 9 095 гривень 33 копійки. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повна постанова складена 20 березня 2026 року. Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК Судді: Наталія ВИСОЧАНСЬКА Мирослава КУЛЯНДА