Постанова 4850 № 200/3875/25

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 березня 2026 року справа №200/3875/25 м. Дніпро Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Сіваченка І.В., суддів: Блохіна А.А., Гаврищук Т.Г., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 29 вересня 2025 року (повне судове рішення складено 29 вересня 2025 року) у справі № 200/3875/25 (суддя в І інстанції Стойка В.В.) за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про зобов`язання вчинити певні дії, УСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в обґрунтування якого зазначила, що є дружиною ОСОБА_2 , - військовослужбовця, який зник безвісти 06.07.2023. У зв`язку із зникненням безвісти ОСОБА_2 , позивачу здійснювалося нарахування та проводилася виплата грошового забезпечення, як дружині зниклого безвісти відповідно до п.п. 4, 7 Постанови Кабінету Міністрів України від 30.11.2016 № 884 «Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення сім`ям військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або безвісно відсутніх» (далі Порядок № 884) та статті 9 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей (далі Закон № 2011-XII). 20.11.2024 офіційним виданням Верховної Ради України Голос України було опубліковано Закон України №3995-ІХ від 08.10.2024 Про внесення змін до пункту 6 статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" щодо грошового забезпечення військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або безвісно відсутніх, який вступив в дію 01.02.2025. Згідно нових положень Закону №3995-ІХ від 08.10.2024, у разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону, грошове забезпечення виплачується дружині (чоловіку), законним представникам малолітніх (неповнолітніх) дітей, дітям з числа осіб з інвалідністю з дитинства (незалежно від віку) або їх законним представникам та батькам військовослужбовців (крім тих із зазначених осіб, які одержують від військовослужбовця аліменти, а також батьків, позбавлених батьківських прав, за умови що ці права не були поновлені). Таким особам рівними частками виплачується частина грошового забезпечення, що в загальній сумі не перевищує 50 відсотків грошового забезпечення, визначеного після здійснення встановлених законом відрахувань. Позивач вважає, що з правового аналізу внесених змін спостерігається суттєве звуження прав, їх змісту та обсягу, що полягає у зміні умов та порядку нарахування та проведення виплат грошового забезпечення, для осіб, які отримували грошове забезпечення на підставі п.п. 4, 7 Порядку № 884 та ст. 9 Закону № 2011-XII, в редакції що була чинна на дату призначення грошового забезпечення. Враховуючи вказане позивач просила суд: визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення зниклого безвісти ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно пункту 6 статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року № 2011-XII в редакції Закону від 01.02.2025; зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 здійснювати нарахування та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 зниклого безвісти ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно пункту 6 статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року № 2011-XII в редакції Закону станом на дату призначення грошового забезпечення; стягнути з Військової частини НОМЕР_1 утриману виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) зниклого безвісти ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 починаючи з липня 2023 року до винесення рішення у справі. Ухвалою суду від 29.09.2025 допущено заміну відповідача у справі Військову частину НОМЕР_3 правонаступником - військовою частиною НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ). Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 29 вересня 2025 року позов задоволено частково. Визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати грошового забезпечення ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) зниклого безвісти ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно пункту 6 статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року № 2011-XII в редакції Закону від 01.02.2025. Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 здійснювати нарахування та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) зниклого безвісти ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно пункту 6 статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року № 2011-XII в редакції Закону станом на дату призначення грошового забезпечення. В іншій частині позовних вимог, - відмовлено. Не погодившись з таким судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення місцевого суду, прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що змінами в законодавстві не звужено права дружини, а навпаки розширено права та забезпечено належний соціальний захист військовослужбовця на випадок повернення, адже тепер на рахунок військовослужбовця депонується 50%, 80%, 100% (в залежності від кола зазначених в законі осіб) його грошового забезпечення. Тому у разі його повернення він отримує усі депоновані кошти. На момент подання даної позовної заяви жодних дій, бездіяльності або рішення Військовою частиною НОМЕР_1 щодо нарахування грошового забезпечення згідно пункту 6 статті 9 Закону № 2011-XII в редакції Закону від 01.02.2025, який визнано неконституційним у встановленому законом порядку чи скасовано, не відбулось, то підстави для задоволення позову відсутні. Представник позивачки надіслала відзив, в якому просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Апеляційний розгляд здійснено в порядку письмового провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне вимоги, викладені в апеляційній скарзі, задовольнити, з таких підстав. У зв`язку із зникненням безвісти чоловіка ОСОБА_2 , Позивачу здійснювалося нарахування та проводилася виплата грошового забезпечення, як дружині зниклого безвісти відповідно до п.4, 7 Постанови Кабінету Міністрів України від 30.11.2016 № 884 Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення сім`ям військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або безвісно відсутніх» та статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-ХП (в редакції Закону чинного на момент виникнення правовідносин між Сторонами). В березні 2025 року на банківський рахунок Позивача було проведено виплату грошового забезпечення за лютий 2025 року, як дружині зниклого безвісти військовослужбовця, в меншій сумі відповідно до попередніх виплат. З метою недопущення порушення прав Позивача на отримання грошового забезпечення в розмірі, встановленому на дату його призначення, на адресу Відповідача 13 травня 2025 року направлялася вимога (адвокатський запит) з проханням залишити розмір та порядок виплати грошового забезпечення, що отримує ОСОБА_1 в порядку п.4, 7 Постанови Кабінету Міністрів України від 30.11.2016 № 884 в редакції, що діяла на момент подання відповідної заяви та виникнення відносин, які стали підставою для здійснення виплат та повідомити, чи було складено особисте розпорядження ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . З отриманої відповіді Військової частини НОМЕР_3 від 22.05.2025 № 2566 стало зрозуміло, що з моменту, коли вступили в дію зміни, передбачені Законом України 3995-ІХ від 08.10.2024 «Про внесення зміни до пункту 6 статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", здійснення нарахування та проведення виплат грошового забезпечення призначено, як дружині зниклого безвісти здійснюватимуть з урахуванням положень Закону №3995-ІХ від 08.10.2024. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з наступних мотивів та керувався такими положеннями законодавства. 20.11.2024 офіційним виданням Верховної Ради України "Голос України" було опубліковано Закон України №3995-ІХ від 08.10.2024 "Про внесення змін до пункту 6 статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" щодо грошового забезпечення військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або безвісно відсутніх», який вступив в дію 01.02.2025. Згідно нових положень Закону №3995-ІХ від 08.10.2024, у разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону грошове забезпечення виплачується дружині (чоловіку), законним представникам малолітніх (неповнолітніх) дітей, дітям з числа осіб з інвалідністю з дитинства (незалежно від віку) або їх законним представникам та батькам військовослужбовців (крім тих із зазначених осіб, які одержують від військовослужбовця аліменти, а також батьків, позбавлених батьківських прав, за умови що ці права не були поновлені). Таким особам рівними частками виплачується частина грошового забезпечення, що в загальній сумі не перевищує 50 відсотків грошового забезпечення, визначеного після здійснення встановлених законом відрахувань. Із правового аналізу внесених змін спостерігається суттєве звуження прав Позивача, їх змісту та обсягу, що полягає у зміні умов та порядку нарахування та проведення виплат грошового забезпечення, для осіб, які отримували грошове забезпечення на підставі п.4, 7 Постанови Кабінету Міністрів України від 30.11.2016 р. № 884 та ст.9 ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», в редакції, що була чинна на дату призначення грошового забезпечення. Згідно з ч. 1 ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, з яким кореспондується обов`язок держави щодо його забезпечення. Реалізація цього обов`язку здійснюється органами державної влади відповідно до їх повноважень. У ч. 2 ст. 19 Конституції України вказано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім`ї, розподіл суспільного багатства згідно з принципом соціальної справедливості та піклування про зміцнення громадянської злагоди у суспільстві. Згідно з положеннями ч. 3 ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Право на соціальний захист громадян включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом та не може бути звужене, в тому числі законодавцем (частина перша статті 46). (абз. 10 п.п. 2.2 п. 2 мотивувальної частини рішення КСУ від 22 травня 2018 року № 5-р/2018; абз. 2 п.п. 2.2 п.2, абз. 3 п.п. 2.8 п.2 мотивувальної частини рішення КСУ від 13 вересня 2023 року № 7-р(І)/2023). Звуження обсягу прав і свобод - це зменшення кола суб`єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики (абз. 5 та 6 п. 4 мотивувальної частини рішення КСУ від 11.10.2005 № 8-рп/2005) Крім того, Конституційний Суд України вказав, що скасування конституційних прав і свобод - це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація; звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням (абз. 4 п.п. 5.2 п. 5 мотивувальної частини рішення КСУ від 22.10.2005 N° 5-рп/2005). В рішенні від 01 червня 2016 року № 2-рп/2016 КСУ також зазначив, що „держава, виконуючи свій головний обов`язок - утвердження і забезпечення прав і свобод людини - повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією. З цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини. Пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень. Тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за статтею 22 Конституції України не допускається. КСУ також вказав, що цю позицію вже висловлював у рішеннях від 6 липня 1999 року N° 8-рп/99, від 20 березня 2002 року N° 5-РП/2002, від 17 березня 2004 року N° 7-рп/2004. від 1 грудня 2004 року N° 20- рп/2004. За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Конституція України закріпила принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів (частина перша статті 58). Це означає, що дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно- правовим актом. Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави. Винятки з цього конституційного принципу, тобто надання закону або іншому нормативно-правовому акту зворотної сили, передбачено частиною першою статті 58 Конституції України, а саме: коли закони або інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи, (абзаци перший-другий пункту 4 мотивувальної частини рішення КСУ від 05.04.2001 N° 3-рп/2001) Суть положення статті 58 Конституції України про незворотність дії законів та інших нормативно-правових актів у часі полягає в тому, що дія законів та інших нормативно-правових актів поширюється на ті відносини, які виникли після набуття ними чинності і не поширюється на правовідносини, які виникли і закінчилися до набуття такої чинності (абзац другий пункту 4 мотивувальної частини рішення КСУ від 2 липня 2002 року N° 13-рп/2002 Відповідно до положень ст. 3 Конституції України держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Стаття 8 Конституції України закріплює визнання та дію принципу верховенства права і роз`яснює його зміст наступним чином: а) як найвищу юридичну силу Конституції України, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй; б) як пряму дію норм Основного Закону країни, що передбачає гарантування звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини, гарантії цих прав і свобод. Але, визначаючи їх. законодавець може лише розширювати, а не звужувати зміст конституційних прав і свобод та встановлювати механізми їх здійснення. Саме тому, взявши на себе зобов`язання щодо соціального захисту громадян та надання конкретно визначених гарантій, держава Україна не може довільно відмовлятися від своїх зобов`язань у сфері соціального захисту і перетворення права членів сімей військовослужбовців зниклих безвісти на декларативне у правовій державі є неприпустимим, оскільки права людини повинні мати ефективний практичний механізм їхньої реалізації та захисту. До аналогічних правових висновків дійшов і Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду Постанова від 02 жовтня 2019 року по справі №620/334/19. Утверджуючи і забезпечуючи права і свободи громадян, держава окремими законами України встановила певні соціальні пільги, компенсації і гарантії, що є складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права, а тому відповідно до частини другої статті 6, частини другої статті 19, частини першої статті 68 Конституції України вони є загальнообов`язковими, однаковою мірою мають додержуватися органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими особами. Невиконання державою своїх соціальних зобов`язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави. Принципи соціальної держави втілено також у ратифікованих Україною міжнародних актах: Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, Європейській соціальній хартії (переглянутій) 1996 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, та рішеннях Європейського суду з прав людини. Зокрема, згідно зі статтею 12 Європейської соціальної хартії (переглянутої) 1996 року держава зобов`язана підтримувати функціонування системи соціального забезпечення. її задовільний рівень, докладати зусиль для її поступового посилення тощо: а в пункті 3 статті 12 ЄСХ прямо зазначається, що з метою забезпечення ефективного здійснення права на соціальне забезпечення Сторони зобов`язуються прагнути до поступового піднесення системи соціального забезпечення на вищий рівень. Відповідно до частини першої статті 129 Конституції України суди зобов`язані вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, серед іншого, означає врахування тлумачення Конвенції з прав людини, яке надається Європейським судом з прав людини як мінімальний стандарт демократичного суспільства. Принцип законності, що є складовою верховенства права у розумінні Європейського суду з прав людини, має бути заснованим на визнанні й прийнятті прав і свобод людини як найвищої цінності, на противагу можливості суб`єктам владних повноважень діяти в якихось ситуаціях на свій розсуд. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. У рішеннях Європейського суду з прав людини "Кечко проти України" (заява № 63134/00, п. 23, 26) та "Ромашов проти України" (заява № 67534/01, п.43) вказано про те, що реалізація особою права, яке пов`язано з отриманням бюджетних коштів, що базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов`язань, є безпідставними. Зокрема, у справі "Кечко проти України" (заява № 63134/00) ЄСПЛ зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплати з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (п. 23). У п. 26 вказаного рішення зазначено, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань. У рішеннях ЄСПЛ у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" (заява № 70297/01) та у справі "Бакалов проти України" (заява № 14201/02) також зазначено, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання. Таким чином, проаналізувавши наведене, суд першої інстанції дійшов висновку про протиправність дій відповідача щодо нарахування та виплати грошового забезпечення ОСОБА_1 , як дружині зниклого безвісти, не в повному розмірі. Щодо вимоги стягнути з Військової частини НОМЕР_1 утриману виплату грошового забезпечення з липня 2023 року до винесення рішення у справі. Враховуючи, що фактичне нарахування та виплата перерахованого грошового забезпечення позивачу ще не здійснена, позовні вимоги в цій частині є передчасними та задоволенню не підлягають. Крім цього суд зауважує, що Закон України №3995-ІХ від 08.10.2024, яким звужено права позивача, вступив в дію 01.02.2025, а тому вимога про стягнення несплачених коштів з липня 2023 року не є обґрунтованою. У тому числі позовні вимоги в формулюванні «виплачувати» скеровані на майбутнє у той час як адміністративний спір підлягає вирішенню за фактом свого існування. Відтак позовні вимоги підлягають задоволенню у визначений судом спосіб. Таким чином позов підлягає задоволенню частково. Проте, з такими висновками місцевого суду не може погодитись судова колегія апеляційного суду. 20.11.2024 офіційним виданням Верховної Ради України "Голос України" було опубліковано Закон України №3995-ІХ від 08.10.2024 "Про внесення змін до пункту 6 статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" щодо грошового забезпечення військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або безвісно відсутніх», який вступив в дію 01.02.2025. Згідно положень Закону №2011-ХІІ в редакції Закону №3995-ІХ від 08.10.2024, у разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону грошове забезпечення виплачується дружині (чоловіку), законним представникам малолітніх (неповнолітніх) дітей, дітям з числа осіб з інвалідністю з дитинства (незалежно від віку) або їх законним представникам та батькам військовослужбовців (крім тих із зазначених осіб, які одержують від військовослужбовця аліменти, а також батьків, позбавлених батьківських прав, за умови що ці права не були поновлені). Таким особам рівними частками виплачується частина грошового забезпечення, що в загальній сумі не перевищує 50 відсотків грошового забезпечення, визначеного після здійснення встановлених законом відрахувань. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Складовою принципу верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, полягає в обов`язковому дотриманні та виконанні правових норм усіма суб`єктами. Суть цього принципу також вимагає, аби держава встановлювала зрозумілі, несуперечливі, чіткі правила та приписи, які мають неухильно виконуватися. Відповідно до статті 152 Конституції України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що до моменту ухвалення Конституційним Судом України рішення про визнання нормативно-правового акта чи його окремих приписів неконституційними такі приписи зберігають чинність і є обов`язковими для всіх суб`єктів правовідносин, зокрема й для органів державної влади та їх посадових осіб. Тож відповідно до такої фундаментальної засади, як правовладдя (верховенство права), складовою якої є принцип правової визначеності, жоден орган державної влади не звільняється від обов`язку дотримуватися закону, який зберігає чинність до його скасування або зміни в установленому конституційним порядком способі. Велика Палата Верховного Суду також наголошувала, що законодавець формує єдину систему законодавства у сфері публічних правовідносин, в якій презюмується конституційність кожного схваленого парламентом закону до моменту спростування цієї презумпції рішенням Конституційного Суду України. Такий висновок Велика Палата Верховного Суду сформулювала в постановах від 11 грудня 2025 року в справі № 990/244/23 та від 19 лютого 2026 року в справі № 240/7215/24. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 зазначала, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що висновки, які містяться в рішеннях судової палати, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати - над висновками палати чи колегії суддів, а висновки Великої Палати - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів (дивись, наприклад, ухвалу від 11 жовтня 2023 року в справі № 607/1662/21). Закон України №3995-ІХ від 08.10.2024 "Про внесення змін до пункту 6 статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" щодо грошового забезпечення військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або безвісно відсутніх», який вступив в дію 01.02.2025, - не визнаний неконституційним. Отже, у відповідача не було підстав не застосовувати приписи пункту статті 9 Закону №2011-ХІІ в редакції Закону №3995-ІХ від 08.10.2024 під час визначення і виплати позивачці розміру грошового забезпечення. Тобто, протягом спірного періоду (з 01.02.2025) приписи наведеної норми права були чинними, неконституційними не визнавалися, у зв`язку із чим підлягали неухильному дотриманню з боку органів державної влади - розпорядників бюджетних коштів. Відтак, підстави для задоволення позовних вимог відсутні. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення допустив порушення норм матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення місцевого суду скасуванню, з ухваленням нової про відмову в позові. Відповідно до положень ч.1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового судового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з відмовою позивачеві в задоволенні позовних вимог, понесені ним судові витрати йому не відшкодовуються. Витрати суб`єкта владних повноважень, пов`язані зі сплатою судового збору, за діючим процесуальним законодавством відшкодуванню не підлягають. Керуючись статтями 250, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 задовольнити. Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 29 вересня 2025 року у справі № 200/3875/25 скасувати. Прийняти нове судове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про зобов`язання вчинити певні дії - відмовити повністю. Повне судове рішення 19 березня 2026 року. Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Колегія суддів І. В. Сіваченко А. А. Блохін Т. Г. Гаврищук