Постанова Харківський апеляційний суд № 610/2636/25

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ Єдиний унікальний номер 610/2636/25 Номер провадження 22-ц/818/972/26 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 12 березня 2026 року м. Харків Харківський апеляційний суд у складі: головуючого судді Мальованого Ю.М., суддів: Маміної О.В., Пилипчук Н.П., за участю: секретаря судового засідання Шевченко В.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Балаклійського районного суду Харківської області від 01 жовтня 2025 року в складі судді Тімонової В.М. по справі № 610/2636/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним та визнання права спільної сумісної власності,- В С Т А Н О В И В: У липні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним та визнання права спільної сумісної власності, в якому просив визнати недійсним договір дарування нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 (кафе « ІНФОРМАЦІЯ_1 »), укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у 2025 році, визнати за ним та його дружиною ОСОБА_3 право спільної сумісної власності на вказане майно, вирішити питання щодо судових витрат. Позовна заява мотивована тим, що у 2018 році його дружина ОСОБА_3 придбала вказане нежитлове приміщення. У 2025 році ОСОБА_3 уклала з відповідачкою договір дарування зазначеного приміщення, проте по суті фактична домовленість між сторонами передбачала грошову компенсацію за майно, яку так і не отримано. Договір дарування є удаваним правочином, укладений з метою уникнення сплати податків, що приховує фактичну угоду купівлі-продажу, яка так і не відбулась. Правочин порушує його права як співвласника, оскільки майно було набуто ОСОБА_3 під час перебування у шлюбі з ним. Його письмова згода на відчуження майна не може вважатися дійсною. 30 вересня 2025 року ОСОБА_1 подав до суду заяву про забезпечення позову. Заява мотивована тим, що 16 вересня 2025 року право власності на спірне майно зареєстровано за ОСОБА_4 , тобто вже після подання ним позову відбулось відчуження майна, що свідчить про реальні ризики подальших розпорядчих дій, повторного продажу майна, передачі його у користування чи іпотеку, що унеможливить виконання рішення суду. Використання приміщення для ведення господарської діяльності створює ризик одержання доходів, які буде складно відшкодувати у разі задоволення позову. Просив накласти арешт на нерухоме майно нежитлове приміщення (кафе « ІНФОРМАЦІЯ_1 ») за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстроване за ОСОБА_4 ; заборонити ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та будь-яким іншим особам здійснювати будь-які реєстраційні чи розпорядчі дії щодо спірного майна (відчуження, передача в іпотеку, оренду, зміна цільового призначення); заборонити ведення господарської діяльності у спірному приміщенні (розміщення кафе/магазину/надання послуг, одержання доходів) до набрання законної сили рішенням суду; заборонити державним реєстраторам і нотаріусам вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо зазначеного об`єкта нерухомості (внесення записів, відкриття/закриття розділу, зміна прав чи обтяжень). Ухвалою Балаклійського районного суду Харківської області від 01 жовтня 2025 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні заяви про забезпечення позову. Ухвала мотивована тим, що зі змісту заяви ОСОБА_1 не вбачається наявності підстав для вжиття судом заходів забезпечення позову. ОСОБА_1 просить накласти арешт на об`єкт нерухомого майна, що належить на праві власності ОСОБА_4 , яка не є стороною по справі. Крім того, заявник скористався своїм правом на оскарження ухвали Балаклійського районного суду Харківської області від 07 серпня 2025 року щодо відмови у задоволенні заяви про забезпечення позову, яка перебуває на розгляді у Харківському апеляційному суді. На вказане судове рішення 01 жовтня 2025 року через систему «Електронний суд» ОСОБА_1 до суду апеляційної інстанції подав апеляційну скаргу, в якій просив ухвалу суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його заяву про забезпечення позову та накласти арешт на спірне нерухоме майно, заборонивши його відчуження чи передачу третім особам. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не врахував наявність реальних ризиків унеможливлення виконання рішення суду. Спірне майно вже було відчужене відповідачкою після відкриття провадження, та ризик повторного відчуження або обтяження спірного майна є очевидним та підтвердженим документально. Відмова у застосуванні арешту фактично позбавила його належного судового захисту. Суд не врахував, що об`єкт спору використовується для господарської діяльності (кафе, оренда, послуги), що створює додаткові ризики отримання доходу третіми особами й ускладнює можливість відновлення прав позивача. У разі втрати предмета спору судовий розгляд цієї справи буде фактично позбавлений сенсу. 11 листопада 2025 року через систему «Електронний суд» ОСОБА_1 до суду апеляційної інстанції подав додаткові пояснення. Вказав, що він подав до суду першої інстанції клопотання про залучення ОСОБА_4 співвідповідачем, проте 27 жовтня 2025 року суд відмовив у його задоволенні без постановлення письмової ухвали, а 11 листопада 2025 року повторно відмовив у забезпеченні позову через неприпустимість обмеження прав нового власника ( ОСОБА_4 ). Просив витребувати від суду першої інстанції належно оформлену ухвалу за результатом клопотання про залучення ОСОБА_4 (27 жовтня 2025 року) або зобов`язати суд першої інстанції таку ухвалу виготовити та надіслати учасникам справи для забезпечення права на оскарження; надати обов`язкові вказівки суду першої інстанції щодо залучення ОСОБА_4 як співвідповідача/третьої особи з самостійними вимогами (залежно від процесуальної оцінки суду) для забезпечення повного та неупередженого розгляду; скасувати ухвалу суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову і постановити нову ухвалу про забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірне майно до набрання законної сили рішенням суду. Також у поясненнях № 2 просив надати правову оцінку відсутності у тексті ухвали від 27 жовтня 2025 року рішення про розгляд поданого клопотання про залучення співвідповідача ОСОБА_4 та врахувати зазначене при апеляційному розгляді як істотне процесуальне порушення, що вплинуло на визначення складу учасників справи та законність подальших судових рішень. Клопотання ОСОБА_1 щодо витребування ухвали і надання вказівок суду колегія суддів відхиляє, оскільки вирішення питання про залучення співвідповідача не є предметом розгляду суду апеляційної інстанції у межах апеляційної скарги на ухвалу про відмову у забезпеченні позову, та апеляційний суд не має повноважень надавати суду першої інстанції вказівки щодо залучення співвідповідача і зобов`язувати його ухвалювати процесуальні рішення. Відзивів на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходило. Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. В судове засідання апеляційного суду сторони-учасники судового розгляду не з`явилися. Судові повістки-повідомлення про розгляд справи 12 березня 2026 року надіслані апеляційним судом на адреси сторін-учасників: ОСОБА_1 отримав в електронному кабінеті 20 листопада 2025 року (а.с. 119). ОСОБА_2 отримала поштою 26 листопада 2025 року (а.с. 125). 11 березня 2026 року до апеляційного суду надійшло клопотання представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Хайнацької Г.М. про відкладення слухання справи, мотивоване зайнятістю представника відповідача 12 березня 2026 року о 14.00 у Балаклійському районному суді Харківської області у справі № 610/4776/25. Відповідно до ч. 3 ст. 2 ЦПК України основними засадами (принципів) цивільного судочинства, окрім іншого, є верховенство права, розумність строків розгляду справи судом та неприпустимість зловживання процесуальними правами. Згідно з частиною 1 статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається. На осіб, які беруть участь у справі, покладається обов`язок добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. Під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків у межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами. Із матеріалів справи вбачається, що відповідач ОСОБА_2 була завчасно (26 листопада 2025 року) обізнана про дату, час і місце розгляду цієї справи (а.с. 125). Зокрема представником відповідача адвокатом Хайнацькою Г.М. 09 грудня 2025 року подано заяву про ознайомлення з матеріалами справи, призначеної до розгляду на 12 березня 2026 року ( а.с. 121-124), з огляду на що представник мав достатньо часу для організації своєї діяльності по виконанню представництва по даній справі. Оскільки клопотання про відкладення судового розгляду, призначеного на 12 березня 2026 року з належним обґрунтуванням поважних причин неявки в судове засідання представником відповідача адвокатом Хайнацькою Г.М. не надано, колегія суддів ухвалила відмовити у його задоволенні. Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу у відсутність учасників справи, явка яких у судове засідання обов`язковою не визнавалась, оскільки відповідно до частини 2 статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, виходячи з наступного. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Одним з механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту є передбачений національним законодавством України інститут вжиття заходів забезпечення позову. Відповідно до частини 1 статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Згідно з частиною 2 статті 149 ЦПК України забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. По суті забезпечення позову є встановленням судом обмежень суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених претензій позивача (заявника). Вжиття заходів забезпечення позову є правом суду, а не його обов`язком. Тому при вирішенні питання щодо заяви про забезпечення позову суд враховує не лише доводи, викладені у відповідній заяві, а й інші наявні матеріали цивільної справи. Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення. При цьому, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу. Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист якого просить заявник, та інтересів сторін та інших учасників судового процесу. Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову. Звертаючись до суду із заявою про забезпечення позову, позивач повинен обґрунтувати причини звернення з такою заявою та надати суду докази наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) вказано, що: «співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. […] Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. […] Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову». Умовою застосування заходів забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред`явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення. Способи забезпечення позову, які передбачені частиною першою статті 150 ЦПК України, залежать від характеру спірних правовідносин, позовних вимог та інших обставин конкретного спору, що зумовлюють необхідність забезпечення виконання судового рішення. Перелік таких способів не є вичерпним. Як вбачається з матеріалів оскарження ухвали та даних ЄДРСР, у липні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив визнати недійсним договір дарування нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 (кафе « ІНФОРМАЦІЯ_1 »), укладений між його дружиною ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а також визнати за ним та ОСОБА_3 право спільної сумісної власності на це майно як набуте у шлюбі. Ухвалою Балаклійського районного суду Харківської області від 16 липня 2025 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні заяви про забезпечення позову. Ухвалою Балаклійського районного суду Харківської області від 04 серпня 2025 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження. ОСОБА_1 повторно звернувся до суду із заявою про забезпечення позову, у задоволенні якої ухвалою Балаклійського районного суду Харківської області від 07 серпня 2025 року відмовлено. На вказану ухвалу суду ОСОБА_1 було подано апеляційну скаргу, яку ухвалою Харківського апеляційного суду від 21 жовтня 2025 року повернуто. Втретє ОСОБА_1 звернувся із заявою про забезпечення позову 30 вересня 2025 року, в обґрунтування якої посилався на те, що вже після звернення його до суду з цим позовом, а саме 16 вересня 2025 року, спірне майно було відчужено ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу ОСОБА_4 і зареєстроване за останньою, у зв`язку з чим існує обґрунтований ризик подальшого відчуження предмета спору, що унеможливить виконання рішення суду і ефективний захист його прав. Того ж дня ОСОБА_1 подав заяви про залучення до участі у справі ОСОБА_3 як третьої особи та ОСОБА_4 як співвідповідача, які на час вирішення питання про забезпечення позову ще не були розглянуті судом. Тобто на час постановлення оскаржуваної ухвали ОСОБА_4 не була залучена до участі у справі. До видів забезпечення позову законом віднесено, зокрема, накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб (пункт 1 частини першої статті 150 ЦПК України), а також заборону вчиняти певні дії (пункти 2, 4 частини першої статті 150 ЦПК України). За змістом наведених норм це стосується майна, що належить відповідачу. Під арештом майна слід розуміти заборону розпоряджатися майном, що належить відповідачу, а в певних випадках - і користуватися ним. Заборона вчиняти певні дії, поряд з іншим, може бути пов`язана з необхідністю збереження об`єкта спору в існуючому стані та збереження його статусу, що має сприяти вирішенню спору та можливості виконання судового рішення. У постанові Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 759/13257/19 (провадження № 61-18169св19) зазначено, що «вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має враховувати співмірність вимог клопотання про забезпечення позову заявленим позовним вимогам та обставинам справи. З наявної в матеріалах справи заяви про вжиття заходів забезпечення позову вбачається, що вжиті судом заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру стосуються прав третьої особи, яка не є відповідачем у справі. При цьому забезпеченням позову захищаються законні права (інтереси) позивача у разі, коли відповідач діє недобросовісно. Відтак, суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми ЦПК України, оскільки арешт може бути накладено на майно відповідача, а не третьої особи, і суд повинен виходити із наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову та предметом позовної вимоги. Таким чином, у справі, що переглядається, суд першої інстанції, правильно встановивши обставини справи й правильно застосувавши норму процесуального права, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову». До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 09 травня 2024 року у справі № 824/2/24 (провадження № 61-1444ав24). У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 755/5333/20 (провадження № 61-17180св20) вказано, що «при задоволенні заяви позивача про накладення арешту на нерухоме майно та заборони його відчуження, суди не звернули уваги, що позов забезпечується накладенням арешту на майно, що не належить відповідачу. Тому є помилковим накладення арешту на майно особи, яка не є відповідачем у справі». Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 21 квітня 2021 року у справі № 372/333/20 (провадження № 61-19492св20) та від 21 квітня 2022 року у справі № 755/5300/21 (провадження № 61-18391св21), від 18 січня 2023 року у справі № 755/9322/20 (провадження № 61-14783св20), від 25 вересня 2024 року у справі № 756/19178/21 (провадження № 61-13112св23), від 30 липня 2025 року у справі № 752/22157/20 (провадження № 61-4734св25). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Отже, забезпечення позову не повинно порушувати принципи змагальності і рівності усіх учасників судового процесу перед законом та судом. Мета забезпечення позову - це хоча і негайні, проте тимчасові заходи, направлені на недопущення утруднення чи неможливості виконання судового акта, а також перешкоджання спричиненню значної шкоди позивачу. Враховуючи, що на час розгляду заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову від 30 вересня 2025 року власником спірного майна була ОСОБА_4 , яку не було залучено до участі у справі як відповідача, підстав для вжиття заходів забезпечення позову щодо належного їй майна, тобто вирішення питання про її права та охоронювані законом інтереси, у суду першої інстанції не було. З матеріалів оскарження ухвали та даних ЄДРСР вбачається, що у подальшому ухвалами суду від 27 жовтня 2025 року та 03 лютого 2026 року до участі у справі як співвідповідачі були залучені ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Однак, процесуальні дії суду, що вчинені вже після постановлення оскаржуваної ухвали про відмову у забезпечені позову, а саме залучення до участі у справі власниці спірного майна, не свідчать про те, що вжиття заходів забезпечення позову щодо належного їй майна до моменту залучення її до участі у справі було б законним. Посилання ОСОБА_1 на те, що у разі незабезпечення позову майно знову може бути відчужено, що матиме негативні наслідки для нього, не є тими доводами, які дають можливість не враховувати наведені норми процесуального права та сталу судову практику Верховного Суду. До того ж, колегія суддів враховує, що на час розгляду апеляційної скарги питання про забезпечення позову судом першої інстанції вже вирішено, а саме ухвалою Балаклійського районного суду Харківської області від 06 лютого 2026 року частково задоволено заяву ОСОБА_1 та заборонено вчиняти дії щодо відчуження нежитлового приміщення кафе « ІНФОРМАЦІЯ_1 », літ. «А-1», загальною площею 115,1 кв м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 434001063202, яке на підставі договору купівлі-продажу № 848 від 16 вересня 2025 року належить ОСОБА_4 , до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 610/2636/25, в частині задоволення заяви про забезпечення позову шляхом накладення арешту відмовлено. Виходячи з наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, питання щодо перерозподілу судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України та Закону України «Про судовий збір» не вирішувалося. Керуючись ст.ст. 367, 368, 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Балаклійського районного суду Харківської області від 01 жовтня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст постанови складено 16 березня 2026 року. Головуючий Ю.М. Мальований Судді О.В. Маміна Н.П. Пилипчук