Постанова Київський апеляційний суд № 373/1293/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 лютого 2026 року місто Київ єдиний унікальний номер справи: 373/1293/20 номер провадження: 22-ц/824/4146/2026 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач), суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А., за участю секретаря - Габунії М.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Київської обласної прокуратури на рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 30 грудня 2021 рокуу складі судді Опанасюк І.О., у справі за позовом за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна, в особі Державної казначейської служби України, треті особи: Київська обласна прокуратура, Печерський районний суд міста Києва, про відшкодування моральної шкоди, завданої громадянинові незаконними рішеннями, діями та бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури та суду, В С Т А Н О В И В: У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, треті особи: Київська обласна прокуратура, Печерський районний суд міста Києва, про відшкодування моральної шкоди, завданої громадянинові незаконними рішеннями, діями та бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури та суду. Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що 17 лютого 2015 року він був затриманий працівниками прокуратури Київської області, відносно нього розпочалося протиправне кримінальне переслідування шляхом внесення до Єдиного реєстру досудового розслідування (далі - ЄРДР) відомостей про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 189 Кримінального кодексу України (далі - КК України). 27 лютого 2015 року в службовому кабінеті позивача був проведений обшук, після чого йому повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 189 КК України, та його поміщено до ізолятора тимчасового тримання Києво-Святошинського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області. Згідно з ухвалою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 28 лютого 2015 року до позивача застосований запобіжний захід у виді домашнього арешту із забороною залишати житло протягом визначеного часу доби, який продовжено ухвалою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 08 травня 2015 року. 04 червня 2015 року позивачу вручений обвинувальний акт у кримінальному провадженні № 42015110000000074 від 17 лютого 2015 року про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 189 КК України. Обвинувальний акт був направлений для розгляду до Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області. Ухвалою Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 14 липня 2015 року у задоволенні клопотання прокурора про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту відносно ОСОБА_1 відмовлено. 07 серпня 2017 року вироком Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області ОСОБА_1 визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні за ч. 2 ст.189 КК України та виправдано за відсутності в його діях складу кримінального правопорушення. Поновлено його у всіх правах, обмежених під час кримінального провадження. 12 липня 2018 року вирок Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 07 серпня 2017 року набрав законної сили. Позивач вказував, що після неодноразових оскаржень вироку суду у різних інстанціях, остаточно припинилось кримінальне переслідування відносно нього, яке загалом тривало з 27 лютого 2015 року, та становить 51 місяць 16 днів. Позивач вважав, що внаслідок його незаконного затримання та притягнення до кримінальної відповідальності, він був притягнутий до дисциплінарної відповідальності і незаконно звільнений 28 лютого 2015 року з органів внутрішніх справ. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 04 січня 2018 року позивач був поновлений на роботі на посаді начальника СКР Переяслав-Хмельницького МР Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області, але, незважаючи на це, він в подальшому був звільнений з посади у зв`язку зі скороченням штату. Вказував, що він тривалий час не міг знайти роботу за спеціальністю, перебував на обліку у центрі зайнятості, був вимушений працювати на будівництві різноробочим, оскільки за спеціальністю влаштуватися не мав можливості у зв`язку з наявністю факту притягнення його до кримінальної відповідальності. Обшук, затримання, перебування під вартою позивач вважав незаконним, а проведення досудового розслідування - порушенням його прав та одного з основоположних принципів - презумпції невинуватості. З урахуванням уточнення позовних вимог, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача на свою користь 1 170 000 грн 00 коп. у рахунок відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 30 грудня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто із Державної казначейської служби Україниза рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 1 170 000 грн 00 коп. у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої громадянинові незаконними рішеннями, діями та бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури та суду. Стягнуто із Державної казначейської служби Україниза рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 25 076 грн 00 коп. судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач, відносно якого постановлено виправдувальний вирок, має право на відшкодування шкоди відповідно до вимог Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», а також положень ст.ст.23, 1167, 1176 ЦК України. Спростовуючи доводи про заявлення позову до неналежного відповідача, суд першої інстанції вказав, що відповідно до ст. 2 ЦК України учасником спірних правовідносин у справі про відшкодування шкоди за рахунок держави на підставі ст. 1176 ЦК України є держава Україна, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України, при цьому саме Державна казначейська служба України є центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів. Визначаючи розмір моральної шкоди, суд першої інстанції виходив із встановлених підстав для відшкодування моральної шкоди та висновку судової психологічної експертизи від 13 серпня 2021 року № СЕ-19/124-21/7956-ПС (завдану шкоду оцінено у 180 мінімальних заробітних плат). Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у справі, суд першої інстанції виходив із підтвердженого факту понесення позивачем відповідних витрат на правничу допомогу та витрат на проведення експертизи. Постановою Київського апеляційного суду від 26 жовтня 2022 року апеляційну скаргу Київської обласної прокуратури задоволено. Рішення Переяслав - Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 30 грудня 2021 року скасовано. Прийнято нову постанову. У задоволенні позову ОСОБА_1 до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, треті особи: Київська обласна прокуратура, Печерський районний суд міста Києва, про відшкодування моральної шкоди, завданої громадянинові незаконними рішеннями, діями та бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури та суду - відмовлено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції вказав, що суд першої інстанції порушив вимоги ч.5 ст.12, пункт 4 ч.2 ст.197 ЦПК України та не вирішив питання про склад осіб, які братимуть участь у справі. Належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, заподіяної органом державної влади, їх посадовою або службовою особою є держава як учасник цивільних відносин. При цьому держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого заподіяну шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки Державна казначейська служба України чи її територіальний орган не є тим суб`єктом, який порушив права чи інтереси позивача. Сам факт стягнення коштів із Державного бюджету України не може бути підставою для обов`язкового залучення до участі у справі відповідачем Державну казначейську службу України чи її територіального органу. У разі сприйняття подібного підходу до участі у справах про стягнення коштів, відшкодування шкоди завжди необхідно було б щоразу залучати суб`єкта, який здійснює управління рахунком, на якому розміщені грошові кошти відповідача. Таким чином, суд першої інстанції вказаних обставин не врахував, не вирішив питання про залучення до участі у справі в якості відповідачів Київську обласну прокуратуру та Печерський районний суд міста Києва, які, на думку позивача, завдали йому шкоди. Позивач клопотань про заміну первісного відповідача належними відповідачами чи про залучення до участі у справі зазначених вище органів як співвідповідачів, не заявляв. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача, за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті, є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад. Постановою Верховного Суду від 19 липня 2023 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Чичиркіна А. О. задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 26 жовтня 2022 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Верховний Суд вважав помилковим висновок суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову з підстав незалучення Київської обласної прокуратури та Печерського районного суду міста Києва до участі у розгляді справи як співвідповідачів. Постановою Київського апеляційного суду від 19 вересня 2023 року апеляційну скаргу Київської обласної прокуратури задоволено. Скасовано рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 30 грудня 2021 року та ухвалено нове судове рішення. ОСОБА_1 відмовлено в позові до держави Україна, в особі Державної казначейської служби України, треті особи: Київська обласна прокуратура, Печерський районний суд міста Києва, про відшкодування моральної шкоди, завданої громадянинові незаконними рішеннями, діями та бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури та суду. Постановою Верховного Суду від 15 жовтня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Чичиркін А.О., задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 19 вересня 2023 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Верховний Суд, скасовуючи постанову Київського апеляційного суду від 19 вересня 2023 року, зазначив, що суд апеляційної інстанції, ухвалюючи судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, керувався тим, що ОСОБА_1 пред`явив позов до неналежного відповідача. Разом з тим, апеляційний суд не врахував, що у тих відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу (постанова від 20 листопада 2018 року в справі № 5023/10655/11 (пункти 6.21, 6.22). У судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанова від 27 лютого 2019 року в справі № 761/3884/18 (пункт 35). Тобто під час розгляду справи в суді стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (постанова від 26 червня 2019 року в справі № 587/430/16-ц (пункт 27). У спірних правовідносинах органи держави є представниками її інтересів під час вирішення питання про відшкодування завданої нею шкоди, а не суб`єктами владних повноважень, які здійснюють щодо позивача публічно-владні управлінські функції (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 липня 2023 року в справі № 757/31372/18-ц (пункт 39). У справах про відшкодування шкоди державою остання бере участь як відповідач через той орган, діяннями якого заподіяно шкоду. Хоча наявність такого органу для того, щоби заявити відповідний позов до держави Україна, не є обов`язковою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (пункт 30)). Отже, не врахувавши, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, його посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, суд апеляційної інстанцій зробив помилковий висновок про відмову у задоволенні позову у зв`язку з пред`явленням позову до неналежного відповідача. Залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів органу прокуратури чи іншого органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава (постанова Верховного Суду від 20 листопада 2024 року у справі № 333/2766/21). При цьому, розглядаючи спір та переглядаючи постанову Київського апеляційного суду від 26 жовтня 2022 року у цій справі, Верховний Суд у постанові від 19 липня 2023 року вже зазначав про те, що позов у справі заявлено до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, з урахуванням того, що саме до повноважень зазначеного органу входить безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду, та вважав помилковим висновок суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову з підстав незалучення Київської обласної прокуратури та Печерського районного суду міста Києва до участі у розгляді справи як співвідповідачів. Верховний Суд зауважив, що відповідно до ч.5 ст.411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. У ч.1 ст.417 ЦПК України зазначено про обов`язковість вказівок, що містяться в постанові суду касаційної інстанції. Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. Натомість, при новому розгляді суд апеляційної інстанції, ухвалюючи оскаржувану постанову, проігнорував вказівки Верховного Суду, викладені в постанові від 19 липня 2023 року та знову відмовив у задоволені позову ОСОБА_1 з підстав незалучення Київської обласної прокуратури та Печерського районного суду міста Києва до участі у розгляді справи як співвідповідачів. Зробивши помилковий висновок про неналежний склад відповідачів, апеляційний суд не переглянув справу по суті позовних вимог. Тому Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції, обмежившись посиланням на пред`явлення позову до неналежного відповідача, не здійснив перегляд рішення суду першої інстанції по суті та не мотивував відхилення аргументів апеляційної скарги щодо наявності підстав для відшкодування моральної шкоди позивачу. В апеляційній скарзі Київська обласна прокуратура просить скасувати рішення першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 , посилаючись на незаконність, необґрунтованість рішення, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи. Апеляційна скарга мотивована тим, що позивач не довів факту вчинення органами прокуратури Київської області фізичного чи психічного впливу на нього в ході досудового розслідування кримінального провадження №4201511000000074, що вказувало б на завдання моральної шкоди. Вказує, що залучивши до участі у справі лише Державну казначейську службу України і не залучивши співвідповідачами органи, дії яких за твердженням позивача призвели до завдання моральної шкоди, суд був позбавлений можливості встановити всі фактичні обставин справи, необхідні як для встановлення власне факту заподіяння моральної шкоди позивачу, так і для визначення її розміру. Державна казначейська служба України жодних дій відносно позивача не вчиняла, а тому й об`єктивно не могла надати повних й обґрунтованих пояснень і заперечень з приводу усіх обставин, викладених у позові. Вважає, що при визначенні розміру моральної шкоди позивач безпідставно завищив суму стягнення у порівнянні із розміром, визначеним у ст. 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Суд першої інстанції безпідставно взяв до уваги висновок експертного дослідження щодо визначення розміру моральної шкоди, оскільки розмір шкоди визначається виключно судом. Державна казначейська служба України подала відзив на апеляційну скаргу, в якій просить апеляційну скаргу задовольнити, рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі, вважаючи, що казначейство жодних прав та інтересів позивача не порушувало, не вступало у правовідносини з ним і жодної шкоди позивачу не завдало. Також вважає, що розмір моральної шкоди та витрат на правничу допомогу є завищеними. Також представник ОСОБА_1 - адвоката Чичиркін А.О. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити рішення суду без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, посилаючись на те, що апелянт та відповідач не врахували правового висновку Верховного Суду, викладеного в постанові від 22 липня 2020 року у справі № 495/6187/16 (провадження № 61-8385св20), де вказано, що відповідно до ч.1 ст.170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Відповідно до пункту 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215, Державна казначейська служба України є центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів.Згідно з підпунктом 3 пункту 4 постанови здійснює безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду. Таким чином вважає, що відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з державного бюджету України. Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представника Київської обласної прокуратури, який підтримав доводи апеляційної скарги, враховуючи доводи відзиву на апеляційну скаргу та вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, які відповідно до ч.1 ст.417 ЦПК України є обов`язковими для суду апеляційної інстанції під час нового розгляду справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Згідно з вимогами ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає не в повному обсязі. Відповідно до положень ст.ст.12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Статтею 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Згідно з ч.1 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Відповідно до приписів ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 17 лютого 2015 року до ЄРДР заступником начальника другого слідчого відділу слідчого управління прокуратури Київської області радником юстиції Бозовуляком М.І. внесені відповідні відомості на підставі матеріалів правоохоронних та контролюючих державних органів про виявлення фактів вчинення чи підготовки до вчинення кримінальних правопорушень щодо позивача та двох інших осіб. Правова кваліфікація кримінального правопорушення за ч.2 ст.189 КК України, кримінальне провадження № 42015110000000074. 27 лютого 2015 року ОСОБА_1 як начальник карного розшуку Переяслав-Хмельницького міськрайонного відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області був затриманий у порядку ст.208 КПК України, що підтверджується протоколом затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину від 27 лютого 2015 року. 27 лютого 2015 року ОСОБА_1 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого ч.2 ст.189 КК України. 28 лютого 2015 року прокурор відділу нагляду за додержанням законів у сфері протидії корупції та процесуального керівництва у кримінальних провадженнях про корупційні правопорушення прокуратури Київської області звернувся до Печерського районного суду міста Києва з клопотанням про обрання запобіжного заходу - тримання під вартою щодо ОСОБА_1 . Наказом Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області від 28 лютого 2015 року № 116 о/с ОСОБА_1 звільнено з органів внутрішніх справ у запас (з постановкою на військовий облік) за пунктом 64 «є» (за порушення дисципліни). Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 04 січня 2018 року визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області від 28 лютого 2015 року за № 457 у частині притягнення до дисциплінарної відповідальності начальника сектора карного розшуку Переяслав-Хмельницького міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області ОСОБА_1 . Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області від 28 лютого 2015 року № 116 о/с у частині звільнення з органів внутрішніх справ майора міліції ОСОБА_1 з посади начальника сектора карного розшуку Переяслав-Хмельницького міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ в Київській області, поновлено його на посаді, стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу, вирішено питання про судові витрати. Наказом Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області від 13 лютого 2018 року № 3 о/с ОСОБА_1 поновлено на посаді відповідно до судового рішення, але наказом від 03 травня 2018 року № 13 о/с ОСОБА_1 у зв`язку з скороченням штатів звільнено зі служби. На момент звільнення позивач мав 18 років 00 місяців 18 днів вислуги років в органах внутрішніх справ. Також встановлено, що 28 лютого 2015 року слідчий суддя Печерського районного суду міста Києва клопотання прокурора відділу нагляду за додержанням законів у сфері протидії корупції та процесуального керівництва у кримінальних провадженнях про корупційні правопорушення прокуратури Київської області задовольнив частково та застосував відносно позивача (на той час підозрюваного в кримінальному провадженні) запобіжний захід у виді домашнього арешту із забороною залишати житло протягом визначеного часу доби. У подальшому такий запобіжний захід відносно ОСОБА_1 повторно застосований відповідно до ухвали слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 21 квітня 2015 року за клопотанням заступника начальника другого слідчого відділу слідчого управління прокуратури Київської області. 07 травня 2015 року старший слідчий групи у кримінальному провадженні № 42015110000000074 заступник начальника другого слідчого відділу слідчого управління прокуратури Київської області радник юстиції Бозовуляк М.І. звернувся до Печерського районного суду міста Києва з клопотанням про обрання відносно ОСОБА_1 запобіжного заходу у виді домашнього арешту. 08 травня 2015 року слідчий суддя Печерського районного суду міста Києва клопотання заступника начальника другого слідчого відділу слідчого управління прокуратури Київської області Бозовуляка М.І. задовольнив та застосував відносно ОСОБА_1 (на той час підозрюваного в кримінальному провадженні) запобіжний захід у виді домашнього арешту із забороною залишати житло протягом визначеного часу доби. 28 травня 2015 року ОСОБА_1 повідомлено про завершення досудового розслідування, а 04 червня 2015 року процесуальним керівником у кримінальному провадженні було затверджено обвинувальний акт відносно позивача та двох інших осіб. 14 липня 2015 ухвалою Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області відмовлено у задоволенні клопотання прокурора Тельпіса М.В. про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту відносно ОСОБА_1 . Вироком Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 07 серпня 2017 року ОСОБА_1 у пред`явленому обвинуваченні за ч.2 ст.189 КК України визнано невинуватим та виправдано за відсутності в його діях складу кримінального правопорушення (злочину). Цим же вироком ОСОБА_1 поновлено у всіх правах, обмежених під час кримінального провадження. Ухвалою колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Київської області від 28 вересня 2017 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою прокурора на вищевказаний вирок було закрито, а апеляційна скарга була повернута особі, яка її подала. Ухвалою колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Київської області від 25 жовтня 2017 року відмовлено потерпілому ОСОБА_2 у поновленні строку на апеляційне оскарження вироку Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 07 серпня 2017 року, а апеляційна скарга була повернута особі, яка її подала. Ухвалою колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Київської області від 12 липня 2018 року відмовлено потерпілому ОСОБА_2 у поновленні строку на апеляційне оскарження вироку Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 07 серпня 2017 року, апеляційна скарга повернута особі, яка її подала. Постановою Верховного Суду від 11 червня 2019 року ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 липня 2018 року залишено без змін, касаційну скаргу потерпілого ОСОБА_2 - без задоволення. Таким чином, виправдувальний вирок відносно ОСОБА_1 набрав законної сили 12 липня 2018 року. Судове провадження здійснювалося до 11 червня 2019 року. Отже, наявними у матеріалах справи доказами беззаперечно встановлено, що позивач ОСОБА_1 був обмежений у свободі та правах з боку органів досудового розслідування, прокуратори та суду з 27 лютого 2015 року, тобто з дня його затримання в порядку ст. 208 КПК України та повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 189 КК України і до 28 вересня 2017 року, тобто до дня, коли апеляційне провадження за апеляційною скаргою прокурора на виправдувальний вирок було закрито, а апеляційна скарга була повернута особі, яка її подала. Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги в частині стягнення з Державного бюджету України моральної шкоди, ОСОБА_1 стверджував, що знаходячись під слідством та судом, зазнаючи обмеження його прав, він зазнав моральних страждань, розмір якої він оцінив у розмірі 1 170 000 грн 00 коп. У даній справі правовідносини, які виникли між сторонами справи на підставі вищевикладених фактичних обставин, мають таке правове регулювання. Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Відповідно до ч.5 ст.9, ч.6 ст.14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ст.38 Декларації прав і свобод людини та громадянина, ч.5 ст.5 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, кожен, хто став жертвою арешту, затримання, засудження, має право на відшкодування шкоди. Питання про відшкодування (компенсацію) шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю у кримінальному процесі, врегульовано ст.130 КПК України, якою передбачено, що шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом. Частинами 2 та 3 ст.23 ЦК України передбачено, що моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Нормами, які регламентують відшкодування, зокрема, моральної шкоди є положення ст.1167 та ст.1176 ЦК України. Статтею 1167 ЦК України (загальна правова норма, що регламентує відшкодування моральної шкоди) передбачено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт (що також передбачено ч.1 ст.1176 ЦК України); 3) в інших випадках, встановлених законом. Крім того, спеціальною правовою нормою ч.ч. 2, 6, 7 ст.1176 ЦК України передбачено, що право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. В Україні існує спеціальний Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», зі змісту ст.1 якого слідує, що його дія поширюється на осіб, які незаконно зазнали обмеження будь-якого їх права внаслідок застосування щодо них органами досудового розслідування, прокуратури чи суду заходів впливу за положеннями КПК та КК України. Згідно з п.1 ч.1 ст.2 Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадку постановлення виправдувального вироку суду. Відповідно до п.5 ст.3 Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» громадянинові відшкодовується моральна шкода у наведених в статті 1 цього Закону випадках. Частинами 5 та 6 ст.4 Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» передбачено, що відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Згідно з ч.ч.2, 3 ст.13 Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» розмір відшкодування моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. В тож же час за загальний принципом шкода, завдана фізичній або юридичній особі посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, а також завдана органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів чи вини посадової або службової особи (ст.ст. 1173, 1174 ЦК України). Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. При вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, судам слід виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у справі, якщо це передбачено відповідним законом, наприклад, ст.9 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність». Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою (за рахунок держави), то поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державного казначейства України. Внаслідок незаконного засудження, ухвалення судом виправдувального вироку, позивач, як особа, котра перебувала під слідством має право на відшкодування майнової та моральної шкоди, і право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону ст.1176 ЦК України, Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі №686/23731/15-ц. У відповідності до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Установивши, що позивач ОСОБА_1 перебував у статусі обвинуваченого у кримінальному провадженні, за результатами розгляду якого його було виправдано судом, в силу вищенаведених положень п.1 ч.1 ст.2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що він має право на відшкодування моральної шкоди, розмір якої визначається, виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом (ч.ч.2, 3 ст.13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»). З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для відшкодування ОСОБА_1 за рахунок коштів державного бюджету моральної шкоди, завданої неправомірними (незаконними) діями органів досудового розслідування та прокуратури, оскільки він протягом тривалого часу безпідставно притягувався до кримінальної відповідальності. Щодо доводів апеляційної скарги про те, що позивач визначив відповідачем лише Державну казначейську службу України та не залучив як співвідповідачів органи, дії яких, за його твердженням, спричинили моральну шкоду, у зв`язку з чим суд був позбавлений можливості повно і всебічно встановити обставини справи та визначити розмір шкоди, а Державна казначейська служба України не вчиняла жодних дій щодо позивача і не могла надати вичерпних пояснень по суті позову, то колегія суддів їх відхиляє, оскільки вони вже неодноразово були предметом оцінки у цій справі № 373/1293/20, а відповідні правові висновки щодо належного суб`єктного складу та участі держави у таких правовідносинах імперативно викладені у постанові Верховного Суду від 19 липня 2023 року та постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2025 року, і в силу ч.5 ст.411 ЦПК України та ч.1 ст.417 ЦПК України такі висновки і вказівки суду касаційної інстанції є вирішеними та обов`язковими для суду апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. Також колегія критично оцінює доводи апеляційної скарги про те, що позивач не довів факту вчинення органами прокуратури Київської області фізичного чи психічного впливу на нього в ході досудового розслідування кримінального провадження №4201511000000074, що вказувало б на завдання моральної шкоди, виходячи із такого. У кримінальному провадження №4201511000000074 позивачу ОСОБА_1 інкримінувалось вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.189 КК України. Диспозицією ст.189 КК Українипередбачено кримінальну відповідальність за вимогу передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці (вимагання) Санкція ч.2 ст.189 КК Українипередбачає позбавленням волі на строк від трьох до семи років. Вказане кримінальне правопорушення класифікується як тяжкий злочин (ч.4 ст.12 КК України). Таким чином інкримінування позивачу ОСОБА_1 вказаного кримінального правопорушення, у вчиненні якого його визнано невинуватим та виправдано, беззаперечно завдало йому моральних страждань, оскільки кримінальне переслідування супроводжувалося його затриманням у порядку ст. 208 КПК України, поміщенням до ізолятора тимчасового тримання (фактичним перебуванням під вартою), застосуванням та продовженням запобіжного заходу у виді домашнього арешту, незаконним звільненням 28 лютого 2015 року з органів внутрішніх справ, втратою професійного статусу та ділової репутації як працівника правоохоронного органу, що об`єктивно призвело до приниження честі й гідності, порушення нормальних життєвих зв`язків і необхідності докладати додаткових зусиль для організації свого життя, а припинення кримінального провадження з реабілітуючих підстав (виправдувальний вирок) є достатньою підставою для висновку про завдання йому моральної шкоди неправомірними (незаконними) діями органів досудового розслідування та прокуратури. До того ж згідно з практикою Європейського суду з прав людини, порушення прав людини вже саме по собі тягне за собою моральні страждання та виникнення моральної шкоди, а тому факт страждань доказування не потребує, для суду достатньою підставою для присудження компенсації моральної шкоди є сам факт порушення права (справа «Науменко проти України»). Разом з тим, колегія суддів не погоджується із визначеним судом першої інстанції розміром моральної шкоди з таких підстав. У постанові Великої Палати Верховного суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18) зроблено висновок, що моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом, починаючи з часу пред`явлення обвинувачення до набрання виправдувальним вироком законної сили або ухвалою про закриття кримінального провадження. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення (див. правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц, провадження № 14-538цс19, Верховного Суду від 02 квітня 2025 року в справі № 753/4289/23, провадження № 61-7327св24). Як установлено вище, базовою величиною для розрахунку моральної шкоди в такій категорії справ є місячний розмір мінімальної заробітної плати. Відповідно до ст.8 Закону України «Про державний бюджет на 2021 рік» встановлено у 2021 році мінімальну заробітну плату , зокрема, у місячному розмірі: з 1 січня - 6000 гривень, з 1 грудня - 6500 гривень. З матеріалів справи вбачається, що на підставі ухвали Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 04 червня 2021 року Черкаським науково-дослідним експертно-криміналістичним центром проведено психологічну експертизу у справі № 373/1293/20. Згідно висновку експертизи від 13 серпня 2021 року № СЕ-19/124-21/7956-ПС, ОСОБА_1 спричинені страждання (моральна шкода) внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності. Орієнтовна грошова компенсація може становити 180 мінімальних заробітних плат. Саме висновок судової психологічної експертизи від 13 серпня 2021 року № СЕ-19/124-21/7956-ПС, яким визначено орієнтовний розмір компенсації у 180 мінімальних заробітних плат, був покладений судом першої інстанції в основу визначення суми моральної шкоди. У той же час колегія суддів враховує правові висновки Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі № 372/1652/18 (провадження №14-115цс21), згідно яких розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначає суд у рішенні, а не психолог у висновку. Розмір відповідного відшкодування незалежно від наявності висновку психолога суддя повинен встановити, враховуючи вимоги розумності та справедливості. Аналогічні правові висновки викладені також в постановах Верховного Суду, зокрема, від 18 жовтня 2024 року в справі № 676/1773/20 (провадження № 61-13952св23), від 19 лютого 2025 року в справі № 199/3248/23 (провадження № 61-7413св24), від 19 березня 2025 року в справі № 361/5648/21 (провадження № 61-11868св24). У ході досудового розслідування та судового провадження ОСОБА_1 був затриманий з 27 лютого 2015 року в порядку ст. 208 КПК України та поміщений до ізолятора тимчасового тримання. Фактично він перебував під вартою до обрання запобіжного заходу, тобто близько однієї доби. Надалі щодо нього застосовано запобіжний захід у виді домашнього арешту з 28 лютого 2015 року, який у подальшому продовжувався, зокрема ухвалою слідчого судді від 08 травня 2015 року. Кримінальне переслідування загалом тривало з 27 лютого 2015 року до 28 вересня 2017 року, тобто 31 місяць, та завершилось виправданням позивача з реабілітуючих підстав. При цьому його трудові права були поновлені в іншому судовому порядку зі стягненням належних виплат. З огляду на викладене та керуючись принципами розумності, справедливості, співмірності й недопущення безпідставного збагачення, колегія суддів дійшла висновку про визначення розміру належної до стягнення з держави на користь ОСОБА_1 моральної шкоди на рівні гарантованого мінімуму. Такий розмір визначається, виходячи з мінімальної заробітної плати 6 500 грн 00 (станом на 01 грудня 2021 року) за кожен місяць перебування під слідством і судом. Відтак сума моральної шкоди становить 201 500 грн 00 коп. (31 ? 6 500). Крім того, колегія суддів не погоджується із висновком суду першої інстанції про стягнення моральної шкоди шляхом безспірного списання з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України. Відповідно до ст.2 ЦК України учасником спірних правовідносин у справі про відшкодування шкоди за рахунок держави на підставі ст.1174 ЦК України є держава Україна, а тому вона має бути відповідачем. Відповідно до п.4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого указом Президента України від 13 квітня 2011 року №460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яка, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду. Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (ч.2 ст.2 ЦК України). Відповідно до ч.1 ст.170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Таким чином, відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. У таких справах резолютивні частини судових рішень не повинні містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання коштів (див. висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 19 червня 2018 року у справі 910/23967/16). Суд першої інстанції, у порушення вимог ст.ст.263, 264 ЦПК України, на наведене вище належної уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про стягнення моральної шкоди у розмірі 1 170 000 грн 00 коп., керуючись висновком судової психологічної експертизи від 13 серпня 2021 року № СЕ-19/124-21/7956-ПС, та помилково стягнув ці кошти на користь позивача шляхом безспірного списання з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України. З урахуванням наведеного колегія суддів також не погоджується із рішенням суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат на експертизу та витрат на професійну правничу допомогу. Відповідно до ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи. Згідно з ч.2 ст.141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Так, з матеріалів справи вбачається, що за складання висновку судової психологічної експертизи від 13 серпня 2021 року № СЕ-19/124-21/7956-ПС позивач ОСОБА_1 сплатив на рахунок Черкаського науково - дослідного експертно - криміналістичного центру 5 076 грн 00 коп. Відповідно до ч. 13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки у даній справі висновок судової психологічної експертизи від 13 серпня 2021 року № СЕ-19/124-21/7956-ПС не є визначальним для встановлення розміру моральної шкоди, тому витрати на проведення цієї експертизи не можуть вважатися необхідними й обґрунтованими витратами, пов`язаними з розглядом справи у розумінні ст. 133 ЦПК України. За таких обставин колегія суддів вважає, що з урахуванням приписів ст.141 ЦПК України відсутні підстави для їх компенсації за рахунок держави на користь позивача. Стягуючи із держави на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у розмірі 20 000 грн 00 коп., суд першої інстанції виходив із того, що ці витрати документально підтверджені та їх стягнення передбачено ст.141 ЦПК України. Однак колегія суддів не може погодитись з цим висновком суду в повному обсязі з таких підстав. З матеріалів справи вбачається, що правову допомогу ОСОБА_1 у цій справі в суді першої інстанції на умовах платності надавав адвокат Чичиркін А.О. на підставі договору про надання правової допомоги від 28 вересня 2020 року, з додатковою угодою від 28 вересня 2020 року (а.с. 242-245, т.3). 15 грудня 2021 року до суду першої інстанції надійшло клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Чичиркіна А.О. в якому він заявив, що у даній справі ОСОБА_1 понесено судові витрати на правову допомогу в сумі 20 000 грн 00 коп. (а.с. 139-241, т.3). Факт надання таких послуг підтверджується Актом виконаних робіт з описом робіт від 15 грудня 2021 року на суму 20 000 грн 00 коп. та чеком про оплату цих грошових коштів в обумовленій сумі (а.с.246-247, т.3). Пунктом 1 ч.3 ст.133 ЦПК України передбачено, що до витрат пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Відповідно до ч.1 ст.137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Відповідно до п.п.1, 2 ч.3 ст.141 ЦПК України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі, чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес. Частиною 8 ст.141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Відповідно до ч.4 ст.137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Верховний Суд у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 зазначив, що витрати на професійну правничу допомогу в разі підтвердження обсягу наданих послуг, виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено. Також у постанові від 19 листопада 2020 року у справі № 734/2313/17 Верховний Суд наголосив, що «гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта. З огляду на вказані вище норми права та правові висновки Верховного Суду, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав ставити під сумнів розмір понесених ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи у розмірі 20 000 грн 00 коп. Разом з тим, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та від 06 грудня 2019 року у справі № 910/353/19, а також у постановах Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/7586/19, від 12 січня 2022 року у справі № 750/10242/20. З матеріалів справи вбачається, що представник Київської обласної прокуратури заперечував проти заявлених стороною позивача клопотань та вимог в цілому (а.с.165-166, 172-174, т.2). Тому з урахуванням вказаної вище практики Верховного Суду, суд першої інстанції повинен був перевірити заявлений розмір витрат на правову допомогу, критерію їх реальності, необхідності, а також розумності розміру. Проте суд першої інстанції, у порушення вимог ст.263 ЦПК України, наведених вище вимог закону, правових висновків Верховного Суду та обставин справи, належним чином не врахував, що призвело до неправильного визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають стягненню. Враховуючи складність справи та обсяг виконаної адвокатом Чичиркіним А.О. роботи, принципи співмірності й розумності судових витрат, критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, а також беручи до уваги доводи представника Київської обласної прокуратури щодо неспівмірності заявлених витрат обсягу наданих послуг, колегія суддів приходить висновку про необхідність зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу з 20 000 грн 00 коп. до 10 000 грн 00 коп. Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. За таких обставин рішення суду першої інстанції залишається таким, що ухвалено на користь позивача, проте резолютивна частина рішення відповідно до ст.376 ЦПК України підлягає зміні. З огляду на викладене апеляційна скарга Київської обласної прокуратури підлягає задоволенню частково. При цьому апеляційний суд звертає увагу на те, що під час даного апеляційного розгляду встановлено, що 23 червня 2022 року (тобто після ухвалення рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 30 грудня 2021 року) позивач ОСОБА_1 помер, що підтверджується даними актового запису про смерть №06 від 23 травня 2025 року (а.с.120, т.4). З цих підстав у судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник Київської обласної прокуратури заявив клопотання про закриття провадження у справі. Так, предметом позову у цій справі є позовні вимоги ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, завданої громадянинові незаконними рішеннями, діями та бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури та суду. У цивілістичній доктрині під моральною шкодою розуміють фізичні та душевні страждання, завдані фізичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, якими порушуються її особисті немайнові блага або посягають на належне фізичній особі майно, а також приниження честі, гідності та ділової репутації фізичної особи. По своїй суті право на компенсацію моральної шкоди є особистим, оскільки внаслідок заподіяння моральної шкоди відбувається негативний вплив на особисті немайнові блага фізичної особи. Саме тому у ч.3 ст.1230 ЦК України передбачено, що спадкується право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя. У випадку якщо спадкодавець звернувся до суду з вимогою про компенсацію моральної шкоди й помер на стадії розгляду справи, не допускається процесуальне правонаступництво за вимогою про компенсацію моральної шкоди (див. постанову Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 753/15095/17 (провадження № 61-16500св20)). Отже у цій справі правовідносини не допускають процесуальне правонаступництво. Пунктом 7 ч.1 ст.255 ЦПК Українивизначено, що суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва. За змістом ч.1 ст.377 ЦПК Українисудове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Проте, якщо суд першої інстанції ухвалив законне й обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи-сторони у спорі чи припинення юридичної особи-сторони у спорі, що не допускає правонаступництва, після ухвалення такого рішення не може бути підставою для його скасування в апеляційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі (ч.3 ст.377 ЦПК України). Суди мають враховувати, що згідно з п.6 ч.1 ст.3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Оскільки ОСОБА_1 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто після ухвалення рішення суду першої інстанції від 30 грудня 2021 року, і зазначене рішення по суті є законним та обґрунтованим у частині встановлення права позивача на відшкодування моральної шкоди, тоді як за результатами апеляційного перегляду змінено лише розмір присудженої суми та уточнено порядок виконання рішення (списання коштів), без перегляду висновку про наявність підстав для відповідальності держави, то відповідно до ч. 3 ст. 377 ЦПК України така обставина не може бути підставою для скасування рішення і закриття провадження у справі з підстав, передбачених ч. 1 ст. 377 ЦПК України. З урахуванням наведеного клопотання прокурора про закриття провадження у справі не підлягає до задоволення. Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу Київської обласної прокуратури задовольнити частково. Рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 30 грудня 2021 рокузмінити, виклавши її резолютивну частину в такій редакції: «Позов ОСОБА_1 до Держави Україна, в особі Державної казначейської служби України, треті особи: Київська обласна прокуратура, Печерський районний суд міста Києва, про відшкодування моральної шкоди, завданої громадянинові незаконними рішеннями, діями та бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури та суду - задовольнити частково. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 201 500 (двісті одну тисячу п`ятсот) грн 00 коп. в рахунок відшкодування моральної шкоди. У задоволенні решти позовних ОСОБА_1 відмовити. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 (десять тисяч) грн 00 коп.». Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови складено 02 березня 2026 року. Головуючий Судді: