Постанова 4812 № 490/3644/25

02.03.26 22-ц/812/505/26 Провадження № 22-ц/812/505/26 ПОСТАНОВА Іменем України 02 березня 2026 року м. Миколаїв справа № 490/3644/25 Миколаївський апеляційний суд у складі: головуючого Коломієць В.В. суддів Серебрякової Т.В., Тищук Н.О. із секретарем судового засідання Чистою В.М., переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Виконавчого комітету Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_1 , треті особи: Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "ПГУ 13-Г", Служба у справах дітей адміністрації Центрального району Миколаївської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, за апеляційною скаргою Виконавчого комітету Миколаївської міської ради на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва, ухвалене 04 грудня 2025 року під головуванням судді Саламатіна О.В., повне судове рішення складено цього ж дня, У С Т А Н О В И В: У травні 2025 року Виконавчий комітет Миколаївської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , неповнолітньої ОСОБА_3 , законним представником якої є її мати ОСОБА_1 , про визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 . Позивач вказував, що, квартира АДРЕСА_1 належить до комунальної власності Миколаївської міської територіальної громади, що підтверджується рішенням Миколаївської міської ради від 24 лютого 2000 року № 17/8 «Про прийняття до комунальної власності територіальної громади м. Миколаєва об`єктів права державної» та актом приймання-передачі від 01 січня 2001 року. В даній квартирі є зареєстрованими відповідачі, проте під час обстеження житлового фонду комісією в присутності мешканців будинку було виявлено, що відповідачі там не проживають. Квартира не є приватизованою та не є службовою. За вказаною адресою рахується значна заборгованість по оплаті за комунальними послугами. Посилаючись на те, що реєстрація відповідачів за вказаною адресою позбавляє позивача можливості надати вказану квартиру іншим особам, які потребують забезпечення житлом, позивач на підставі статей 71,72. ЖК України просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 . Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 04 грудня 2025 року позов задоволено частково. Визнано ОСОБА_1 та ОСОБА_2 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 . В іншій частині позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 та з ОСОБА_2 на користь Виконавчого комітету Миколаївської міської ради по 1009 грн 33 коп. судового збору з кожного. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд виходив недоведеності позивачем позовних вимог в частині вимог до відповідачки ОСОБА_3 , яка є малолітньою дитиною та не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її непроживання у спірному житловому приміщенні не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом. В апеляційній скарзі Виконавчий комітет Миколаївської міської ради, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просив рішення скасувати в частині відмовлених позовних вимог та ухвалити нове рішення, про задоволення позову. Апелянт зазначав, що неповнолітня особа не може мати місце проживання окремо від її законних представників (батьків). Позивачем був доведений факт непроживання в квартирі відповідачів, зокрема і малолітньої дитини - ОСОБА_3 - та її законного представника - ОСОБА_1 , а тому ОСОБА_3 втратила право користування спірним житловим приміщенням, оскільки її мати втратила таке право. Крім того, в матеріалах справи відсутня інформація щодо батька дитини, його майнових прав. Окремо апелянт звертав увагу, що наявність у спірному житлі реєстрації неповнолітньої ОСОБА_3 суттєво обмежує правомочності власника житла, оскільки він не може вільно користуватись та розпоряджатись своєю власністю. В свою чергу, тривале непроживання у зазначеному житлі будь-яких осіб сприяє ще більшому занедбанню та занепадку комунального майна, а також накопиченню заборгованості за комунальними платежами (зокрема за опалення). Крім того, апелянт вказував, що відповідно до ст. 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення, однак неповнолітня особа не може самостійно виступати наймачем відповідного приміщення. В судовому засіданні у суді апеляційної інстанції представник позивача - ОСОБА_4 підтримала доводи і вимоги апеляційної скарги. Інші учасники справи не з`явились, про день, час та місце розгляду треті особи були сповіщені належним чином, шляхом надіслання повісток до їх електронних кабінетів. Відповідачам надсилались повістки за місцем їх реєстрації, які повернулись до суду без вручення з відміткою пошти про відсутність адресатів за вказаною адресою. Крім того, оскільки матеріали справи не містять іншої адреси відповідачів їх повідомлення про судове засідання здійснювалось також через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України. Перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню із наступних підстав. Судом встановлено і підтверджується матеріалами справи, що відповідно до рішення Миколаївської міської ради від 24.02.2000 року №17/8 "Про прийняття до комунальної власності територіальної громади м. Миколаєва об`єктів права державної власності", Акту прийому-передачі від 16.05.2001 року, Розпорядження Управління майном комунальної власності Миколаївської міської ради №132-Р від 31.07.2001року, квартира АДРЕСА_1 знаходиться у комунальній власності Миколаївської міської територіальної громади. Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчудження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, номер інформаційної довідки: 420769582 від 02.04.2025 року, відсутні відомості про права власності, інші речові права, іпотеки, обтяження за адресою: АДРЕСА_2 . КП ММБТІ у листі від 03.03.2025 року за №12220/40.01/25-2 повідомило, що відповідно до паперових носіїв інвентаризаційної справи станом на 28.12.2012 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 , не зареєстроване. Відповідно до поквартирної картки та витягу з Реєстру територіальної громади міста Миколаєва про зареєстрованих осіб в житловому приміщенні від 12.05.2025 року №9.19-481435-2025, в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_2 з 12.08.2005 року, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 06.04.2012 року та ОСОБА_1 з 01.06.2001 року. З наданого позивачем рахунку-повідомлення за лютий 2025 року за адресою АДРЕСА_2 існує заборгованість: за постачання теплової енергії - у сумі 30606,15 грн, за абонентське обслуговування з ПТЕ у сумі 1465,52 грн, за житлову послугу - у сумі 10981,60 грн, за водопостачання та водовідведення - у сумі 2593,82 грн. Факт непроживання відповідачів у вказаній квартирі підтверджується Актами про непроживання від 31.03.2025 року та від 13.11.2025 року, за змістом яких в квартирі АДРЕСА_1 відповідачі близько семи -восьми років не проживають. Факт непроживання віповідачів також був підтверджений поясненнями допитаних судом першої інстанції свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які крім того пояснили, що в квартирі АДРЕСА_1 , проживала мати відповідачки ОСОБА_1 - ОСОБА_7 , яка зловживала алкогольними напоями та померла в 2019 році. Відповідачі в цій квартирі не проживають. Також зі змісту вищевказаних актів, пояснень свідків та наданих позивачем фотоматеріалів слідує, що квартирі АДРЕСА_1 є однокімнатною, на теперішній час перебуває в захаращеному стані, електроенергія відсутня, потребує заміни сантехнічної системи, опалення, водопроводу, заміни замків вхідних дверей, вікон, приведення у відповідність до санітарно-технічних норм. Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. У статті 379 ЦК України зазначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Частиною четвертою статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Відповідно до частини першої статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. У частині третій статті 71 ЖК України наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців. Вичерпного переліку поважності причин не проживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи. Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Верховний Суд у своїх постановах неодноразово зазначав, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності. Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та норм ЦПК України щодо оцінки доказів. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення. Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду: від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц, від 21 липня 2021 року у справі 227/1044/20, від 15 березня 2023 року у справі № 522/4382/21, від 09 січня 2024 року у справі № 761/38440/21. У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім`ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України", рішення від 02 грудня 2010 року) поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. Відповідно до частини другої статті 18 Закону України "Про охорону дитинства" діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Суд першої інстанції, врахувавши вищенаведені норми права, надавши належну правову оцінку наявним у справі доказам у їх сукупності, правильно виходив з того, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не може виявити свідому поведінку, будучи неповнолітньою особою, яка б свідчила про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення в розумінні поняття житла. При цьому суд першої інстанції правильно врахував висновок Органу опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 23 вересня 2025 року щодо недоцільності визнання неповнолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила право користування житлом (спірною квартирою), яким, зокрема було встановлено, що за наявною інформацією іншого жила дитина та її мати немає. Позивачем також не надано доказів існування у ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , іншого житла. Врахувавши вказані обставини, суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позовних вимог, заявлених до неповнолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , так як в силу свого віку не може повноцінно реалізувати свої житлові права. Такі висновки суду першої інстанції відповідають висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 17 жовтня 2025 року у справі №206/1119/24, які відповідно до приписів частини четвертої статті 263 ЦПК України суд повинен враховувати при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин. Отже суд першої інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, правильно встановив характер правовідносин сторін у справі і застосував норми матеріального права, які їх регулюють, та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила право користування спірним житловим приміщенням. За такого доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи не заслуговують на увагу, оскільки не спростовують висновків суду, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення. Таким чином, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в оскаржуваній частині, колегія суддів вважає, що відповідно до ст. 375 ЦПК України підстав для його зміни чи скасування немає, а апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. Рішення суду в частині задоволення позовних вимог, заявлених до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , Виконавчий комітет Миколаївської міської ради в апеляційному порядку не оскаржував, а тому з огляду на приписи частини першої статті 367 ЦПК України апеляційним в цій частині не переглядалось. Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд У Х В А Л И В: Апеляційну скаргу Виконавчого комітету Миколаївської міської ради залишити без задоволення. Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 04 грудня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий В.В. Коломієць Судді: Т.В. Серебрякова Н.О. Тищук Повна постанова складена 03 березня 2026 року