Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 240/35227/23

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 240/35227/23 Суддя (судді) першої інстанції: Жук Р.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 лютого 2026 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Судді-доповідача: Ключковича В.Ю. Суддів: Беспалова О.О., Бужак Н.П., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, треті особи: Міністерство соціальної політики України, Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини про визнання протиправною та нечинною постанови в частині, В С Т А Н О В И В: У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України, в якому просив: - визнати протиправними та нечинними положення пункту 4.3 постанови Кабінету Міністрів України від 16 липня 2008 року № 654, а саме: слова і цифри « 150 гривень»; - зобов`язати Кабінет Міністрів України у пункті 4.3 постанови Кабінету Міністрів України від 16 липня 2008 року № 654 слова і цифри « 150 гривень» замінити на слова і цифри «прожиткового мінімуму для дітей віком від 6 до 18 років та для дітей віком до 6 років». В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що він на підставі оскаржуваних положень спірної постанови отримує надбавку на утриманця у розмірі 150 грн. Проте, на думку позивача, такі нормативні положення є протиправними оскільки: по-перше, розмір надбавки не відповідає визначеному розміру прожиткового мінімуму для дітей; по-друге, є дискримінаційними, оскільки встановлює набагато менший розмір надбавки для пенсіонерів за Законом України «Про прокуратуру» у порівнянні з пенсіонерами за Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», для яких розмір такої надбавки становить 50 відсотків від прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2025 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю. Відмова суду мотивована тим, що зменшення надбавки позивача сталося не через дискримінацію з боку Уряду, як стверджує позивач, а виключно через те, що при зміні виду пенсії позивач перейшов з дії одного Закону, що передбачав більші гарантії, до дії іншого Закону, який таких гарантій не містив. Ця різниця пояснюється особливостями законодавчого регулювання та не свідчить про протиправність постанови Кабінету Міністрів України №

654. Суд зазначив, що оцінка законів України щодо їхньої конституційності чи дискримінаційності виходить за межі компетенції адміністративного суду, адже така функція належить виключно Конституційному Суду України. Тому суд у межах цієї справи не може надавати оцінку чи ставити під сумнів законодавчі акти, а лише застосовує їх до конкретних обставин справи. Крім того, суд наголосив, що у цій справі не розглядається питання правильності нарахування пенсії, адже це є компетенцією пенсійних органів. Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, 5 травня 2025 року позивачем подано до Шостого апеляційного адміністративного суду апеляційну скаргу, у якій просить рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нову постанову, якою задовольнити позов повністю. Скарга мотивована тим, що суд не дотримався вимог ст.320 КАС України, тобто неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання. Також позивач вказав, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права і порушив норми процесуального. Ухвалами колегії Шостого апеляційного адміністративного суду від 7 травня 2025 року та 6 листопада 2025 року відкрито провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та призначено справу до розгляду у порядку письмового провадження. 27 травня 2025 року від представників Кабінету Міністрів України та Міністерства соціальної політики України подано відзиви на апеляційну скаргу. Також, представник Кабінету Міністрів України заявив клопотання про розгляд справи за участю сторін. Як вбачається з поданого клопотання, в такому не наведено доводів, які б свідчили про те, що характер спірних правовідносин та предмет доказування вимагають проведення судового засідання або посилань на обставини, які можливо встановити лише у такий спосіб. Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до частин 1-3 статті 44 Кодексу адміністративного судочинства України учасники справи мають рівні процесуальні права та обов`язки. Учасники справи зобов`язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов`язки. Учасники справи мають право: ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії, одержувати копії судових рішень; подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам; подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб; ознайомлюватися з протоколом судового засідання, записом фіксування судового засідання технічними засобами, робити з них копії, подавати письмові зауваження з приводу їх неправильності чи неповноти; оскаржувати судові рішення у визначених законом випадках; користуватися іншими визначеними законом процесуальними правами. За приписами частин 5 та 7 статті 44 Кодексу адміністративного судочинства України учасники справи зобов`язані: виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; з`являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов`язковою; подавати наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом. Документи (в тому числі процесуальні документи, письмові та електронні докази тощо) можуть подаватися до суду, а процесуальні дії вчинятися учасниками справи в електронній формі з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, за винятком випадків, визначених цим Кодексом. Стаття 261 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює наступні особливості подання заяв по суті справи у спрощеному позовному провадженні. Відзив подається протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення відповідачу ухвали про відкриття провадження у справі. Позивач має право подати до суду відповідь на відзив, а відповідач - заперечення протягом строків, встановлених судом в ухвалі про відкриття провадження у справі. Треті особи мають право подати пояснення щодо позову у строк, встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження у справі, а щодо відзиву - протягом десяти днів з дня його отримання. Колегія суддів зазначає, що розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін ніяким чином не обмежує процесуальні права учасників справи, а свої пояснення та докази у справі учасники справи мають можливість надати до суду за правилами, встановленими Кодексом адміністративного судочинства України. Дослідивши клопотання відповідача, матеріали справи, предмет та підстави позову, склад учасників справи, колегія суддів дійшла висновку, що характер спірних правовідносин та предмет доказування не вимагають її розгляду в порядку загального позовного провадження, а тому у задоволенні зазначеного клопотання необхідно відмовити. 10 листопада 2025 року позивач подав клопотання про вирішення справи відповідно до Конституції та звернення до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України. Розглянувши наведене клопотання, судова колегія дійшла висновку про відсутність підстав для його задоволення з огляду на таке. За приписами статті 315 КАС України окреслено повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення, відповідно до яких правом подання звернення до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, апеляційний суд не наділений. Крім того суд звертає увагу на неможливість визнання оскаржуваних положень постанови Кабінету Міністрів України неконституційними в порядку адміністративного судочинства, оскільки відповідно до частини другої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи: 1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; 2) що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства; 3) про накладення адміністративних стягнень, крім випадків, визначених цим Кодексом; 4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) громадського об`єднання, саморегулівної організації віднесені до його (її) внутрішньої діяльності або виключної компетенції, крім справ у спорах, визначених пунктами 9, 10 частини першої цієї статті. Пунктом 1 частини першої статті 264 КАС України встановлено, що правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо законності (крім конституційності) постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Відповідно до частин першої, третьої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Як встановлено судом першої інстанції та колегією суддів апеляційного суду, ОСОБА_1 перебуває на обліку у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Житомирській області і отримував пенсію по інвалідності відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Згідно з розрахунком пенсії позивачу виплачувалася надбавка за 1-го утриманця у розмірі 50 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. У подальшому позивача переведено на пенсію за вислугу років відповідно до Закону України «Про прокуратуру». Згідно з розрахунком пенсії позивачу виплачувалася надбавка за 1-го утриманця у розмірі 150 гривень у розмірі 150,00 грн на підставі пункту 4.3 постанови Кабінету Міністрів України № 654 від 16.07.2008 "Про підвищення рівня пенсійного забезпечення громадян". (далі - Постанова № 654). Уважаючи протиправними та дискримінаційними зазначене положення Постанови №654, позивач звернувся з цим позовом до суду. Надаючи оцінку зазначеним обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне. Виникнення спірних правовідносин пов`язане зі зміною виду пенсії ОСОБА_1 за іншим законом, що стало підставою зміни розміру надбавки на утриманця. Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з статтею 95 Конституції України, бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства; виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків; держава прагне до збалансованості бюджету України. Згідно зі статтями 113, 116 Конституції України, статтею 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Повноваження Уряду закріплені статтями 2, 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», відповідно до яких до основних завдань Кабінету Міністрів України, поміж іншого, віднесено забезпечення проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, у тому числі амортизаційної, податкової, структурно-галузевої політики. Кабінет Міністрів України у сфері економіки та фінансів забезпечує здійснення державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності. Згідно з частиною першою статі 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання. За змістом статей 49, 50 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України у формі постанов видає акти нормативного характеру. Розробниками проектів актів Кабінету Міністрів є міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, державні колегіальні органи, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації відповідно до своєї компетенції (пункт 2 розділу 33 Регламенту Кабінету Міністрів України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 р. № 950). 16 липня 2008 року Кабінет Міністрів України ухвалив Постанову № 654 «Про підвищення рівня пенсійного забезпечення громадян» (далі - Постанова №654). Відповідно до пункту 4.3 Постанови №654 зазначено, що з 1 вересня 2008 року непрацюючим пенсіонерам, які мають на своєму утриманні дітей до 18 років, надбавка до пенсії за віком, по інвалідності та за вислугу років, передбачена Законами України «Про пенсійне забезпечення» і «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», виплачується у розмірі 150 гривень на кожну дитину. Згідно з пояснювальною запискою до проекту Постанови № 654, оскаржуваним у даній справі пунктом 4.3 пропонується збільшення розміру підвищень реабілітованим громадянам та членам їх сімей, надбавки непрацюючим пенсіонерам, які мають на своєму утриманні дітей до 18 років та надбавки на догляд, виникла необхідність у визнанні такою, що втратила чинність постанови Кабінету Міністрів України від 03 січня 2002 року № 1 «Про підвищення розмірів пенсій та інших соціальних виплат окремим категоріями пенсіонерів, фінансування яких здійснюється за рахунок коштів державного бюджету», відповідно до якої зазначені виплати обчислюються виходячи із розміру 19,91 грн. Пунктом 4.3 оскаржуваної Постанови № 654 встановлено надбавку до пенсії за віком, по інвалідності та за вислугу років, непрацюючим пенсіонерам, які мають на своєму утриманні дітей до 18 років у розмірі 150 гривень на кожну дитину, в той час як пункт 2 вказаної вище Постанови № 1, що діяла до цього, була передбачена надбавка у розмірі 19,91 грн. Таким чином, з прийняттям пункту 4.3 Постанови № 654 на той час відбулося підвищення доплати до пенсії з 19,91 грн до 150,00 грн. Обґрунтовуючи незаконність пункту 4.3 Постанови Кабінету Міністрів України від 16 липня 2008 року № 654 позивач посилається на те, що отримуючи пенсію за нормами Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» до 17 вересня 2019 року він отримував спірну виплату у розмірі 50% від прожитковому мінімуму для непрацездатних осіб; натомість після 17 вересня 2019 року, внаслідок переходу на пенсію за нормами Закону України «Про прокуратуру», сума такої надбавки становить 150 грн. Позивач вважає такі обмежені, зменшені виплати дискримінаційними; пряме порушення прав і свобод, установлене урядовим нормативним актом, яке через певні упередження спонукає применшити його статус та з надуманих нормативно-правових рішень уряду встановлює на державному рівні відношення, ставлення не таке, аніж до інших осіб із таким же статусом, у подібній ситуації; оскаржувана постанова прийнята з порушенням положень Конституції, адже відповідно до ст. 8 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Відповідно до частини першої статті 9 Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» за рахунок коштів Пенсійного фонду України в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: пенсія за віком; пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов`язаного з роботою, інвалідності з дитинства); пенсія у зв`язку з втратою годувальника. Як встановлено колегією суддів апеляційного суду, Кабінет Міністрів України не запроваджував різні підходи чи різні розміри надбавок для різних категорій пенсіонерів, оскільки пунктом 4.3 Постанови № 654 встановлено єдиний розмір надбавки для всіх непрацюючих пенсіонерів, які мають на утриманні дітей до 18 років, у фіксованому розмірі 150 гривень на кожну дитину, незалежно від виду пенсії. Зокрема, розмір зазначеної надбавки у всіх редакціях, починаючи з 2008 року, становив 150 грн, і Кабінет Міністрів України, впродовж дії спірної Постанови не встановлював різні підходи для визначення надбавки для різної категорії осіб. При цьому, судова колегія враховує, що під час перебування позивача на пенсії по інвалідності відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», на позивача розповсюджувалася дія пункту «а» частини першої статті 24 вказаного Закону, яка передбачає нарахування до пенсії по інвалідності надбавки непрацюючим особам з інвалідністю, які мають на своєму утриманні непрацездатних членів сім`ї (стаття 30), - на кожного непрацездатного члена сім`ї в розмірі 50 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. Наведене свідчить про те, що розмір надбавки, який позивач отримував раніше (50% від прожиткового мінімуму), передбачався не Постановою № 654, а окремим положенням Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Після переходу на пенсію за вислугу років за Законом України «Про прокуратуру», дія частини першої статті 24 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» припинила своє регулювання щодо позивача, тоді як у відповідному Законі України «Про прокуратуру» жодної тотожної норми не передбачено. Отже, пенсійний орган, розраховуючи пенсію ОСОБА_1 за іншим Законом, застосував розмір надбавки, що передбачений Постановою № 654 - 150 грн, оскільки жодним іншим нормативно-правовим актом не передбачено інший розмір такої надбавки. Водночас, частиною третьою статті 45 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» установлено, що переведення з одного виду пенсії на інший здійснюється з дня подання заяви на підставі документів про страховий стаж, заробітну плату (дохід) та інших документів, що знаходяться на час переведення з одного виду пенсії на інший у пенсійній справі, а також додаткових документів, одержаних органами ПФУ. Тобто, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюється виключно за бажанням пенсіонера, що виражається у поданні відповідної заяви до органів пенсійного фонду. При цьому, ризики зменшення розміру пенсійних виплат під час переходу з одного виду пенсії на інший цілком покладаються на самого пенсіонера. Таким чином, зменшення надбавки позивача не свідчить про застосування Кабінетом Міністрів України дискримінаційного підходу, оскільки при зміні виду пенсії позивач перейшов з дії одного Закону, що передбачав більші гарантії, до дії іншого Закону, який таких гарантій не містив. Така різниця пояснюється особливостями законодавчого регулювання та не свідчить про протиправність постанови Кабінету Міністрів України №

654. Встановлення таких особливостей є правом законодавця, який враховує умови служби, роботи та соціальні гарантії для певних категорій громадян, і це не може вважатися дискримінацією, оскільки різні категорії осіб мають різні умови праці, завдання та особливості соціального захисту. Статтею 2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будьякими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що оцінка законів України щодо їхньої конституційності чи дискримінаційності виходить за межі компетенції адміністративного суду, адже така функція належить виключно Конституційному Суду України, тому суд у межах цієї справи не може надавати оцінку чи ставити під сумнів законодавчі акти, а лише застосовує їх до конкретних обставин справи. Велика Палата Верховного Суду у постановах від 05 червня 2024 року у справі №910/14524/22 та від 11 вересня 2024 року у справі №554/154/22 наголошувала на тому, що Суд не може перебирати на себе правотворчі функції законодавчої та виконавчої влади. Порушення такого підходу та, відповідно, ігнорування принципу законності: суперечить, щонайменше, принципам правової визначеності, легітимних очікувань та належного врядування як базовим складовим правовладдя (верховенства права); дискримінує іншу сторону правовідносин; означає, що суд може надати дозвіл будь-кому та будь-коли діяти за межами закону (який містить заборони) або за межами наданих законом прав (повноважень); іде в розріз з принципом поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, а також порушує систему стримувань і противаг (суд втручається в компетенцію суб`єктів нормотворення та може ігнорувати їх волю). Крім того, у цій справі не розглядається питання правильності нарахування пенсії, адже це є компетенцією пенсійних органів. Конституційний Суд України у Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 вказав, що скасування конституційних прав і свобод - це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація; звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. Звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини є їх обмеженням. Верховна Рада України повноважна ухвалювати закони, що встановлюють обмеження, відповідно до таких критеріїв: "обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права" (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016). Разом з тим, Конституційний Суд України у Рішенні від 22 травня 2018 року № 5-р/2018 зробив висновок, що фінансування соціальних та інших зобов`язань держави має бути реальним та здійснюватися відповідно до її фінансово-економічних можливостей; у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Суд апеляційної інстанції зазначає, що у спірному випадку баланс між інтересами особи та суспільства відповідачем дотримано, позаяк пунктом 4.3 Постанови № 654 встановлено єдиний розмір надбавки для всіх непрацюючих пенсіонерів, які мають на утриманні дітей до 18 років, у фіксованому розмірі 150 гривень на кожну дитину, незалежно від виду пенсії. Відповідно до правових висновків Верховного Суду у справі №580/2869/22, держава виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд; у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства; проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов`язана з обов`язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю; одним з основних принципів, який застосовується державою для реалізації конституційного права на соціальний захист є принцип збалансованості та пропорційності між фінансовими можливостями держави, які визначаються, передусім, внутрішнім законодавством держави, що враховує, зокрема, зовнішньо та внутрішньо економічні і політичні чинники. Колегія суддів також зауважує, що оскаржуване рішення відповідача з урахуванням умов та обставин його прийняття є справедливим, пропорційним та мотивованим. Водночас, позивачем не надано жодного допустимого доказу невідповідності оскаржених положень постанови правовим актам вищої юридичної сили, перевищення Кабміном повноважень при її прийнятті, що в сукупності свідчить про необґрунтованість позовних вимог. Суд також взяв до уваги, що підстави позовної заяви, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу, зводяться до аналізу положень оскаржуваної постанови відносно норм Конституції України, що не належить до юрисдикції адміністративного суду. Відповідно до частини першої статті 147 Конституції України Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до цієї Конституції. Статтею 150 Конституції України визначено повноваження Конституційного Суду України, до яких, зокрема, належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) актів Кабінету Міністрів України. Статтею 1 Закону України «Про Конституційний Суд України» встановлено, що Конституційний Суд України є органом конституційної юрисдикції, який забезпечує верховенство Конституції України, вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених Конституцією України випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції України. Відповідно до пункту першого частини першої статті 7 Закону України «Про Конституційний суд» до повноважень Суду належить: вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Аналіз наведених норм свідчить про те, що невідповідність актів Кабінету Міністрів України положенням Конституції України може бути підставою для прийняття виключно Конституційним Судом України рішення щодо їх неконституційності, що свідчить про неможливість розгляду такої категорії справ у порядку адміністративного судочинства. За наведених підстав, підлягають відхиленню доводи апелянта щодо обов`язку суду аналізувати відповідність оскаржуваної постанови Законам України «Про Державний бюджет України» 2019-2025р.р., Закону України «Про прожитковий мінімум», Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії». Крім того, такі доводи у позовній заяві від 21 грудня 2023 року відсутні. Відповідно до частини 5 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги та підстави позову, що не були заявлені в суді першої інстанції. Щодо посилань апелянта на висновки Верховного Суду у справах про розмір щорічної разової грошової виплати до Дня Незалежності України у 2023 році особам з інвалідністю внаслідок війни, колегія суддів не вбачає релевантності спірних правовідносин. У справі № 240/19209/21 спір стосувався відмови у призначенні одноразової грошової допомоги як особі з інвалідністю ІІ групи внаслідок травми, пов`язаної із захистом Батьківщини, що також не свідчить про його релевантність вимогам ОСОБА_1 . У справі №500/429/23 Верховний Суд аналізував положення Закону №2109-III та Порядку №79 в частині встановлення особі щомісячної доплати в сумі, якої не вистачає до розміру прожиткового мінімуму, застосовуються у випадку, якщо сума державної соціальної допомоги як дитині з інвалідністю до 18 років разом із встановленою до неї надбавкою (на догляд за особою) є меншою за розмір прожиткового мінімуму, однак предметом спору у справі №240/35227/23 є протиправність пункту 4.3 Постанови № 654 в частині встановлення розміру надбавки до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які мають на своєму утриманні дітей до 18 років. Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Згідно з частиною другою статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Згідно статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. За таких обставин колегія суддів не вбачає підтверджень наведеним позивачем аргументам в апеляційній скарзі, та вважає, що судом першої інстанції повно та всебічно розглянуто справу, надано оцінку кожному доводу позивача, у зв`язку з чим підстави для скасування рішення суду першої інстанції відсутні. Відповідно до статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи викладене вище, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, правильно застосовано норми матеріального та процесуального права. У зв`язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2025 року - без змін. Підстави для розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтями 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту ухвалення та може бути оскаржена протягом 30 днів, з урахуванням положень ст. 329 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Суддя доповідач: В.Ю. Ключкович Судді: О.О. Беспалов Н.П. Бужак