Постанова 4811 № 466/6867/24

Справа № 466/6867/24 Головуючий у 1 інстанції: Невойт П.С. Провадження № 22-ц/811/3697/25 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 лютого 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Ванівського О.М., суддів Цяцяка Р.П., Шеремети Н.О. секретаря: Підлужного В.І., з участю: представника позивачки адвоката Гай О.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м.Львова від 20 травня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про відшкодування збитків , - в с т а н о в и в: В липні 2024 р. ОСОБА_2 звернулася до суду з позовною заявою до ОСОБА_1 про відшкодування збитків В обґрунтування позовних вимог покликалась на те, що позивач впродовж 2020-2021 років придбала у власність автомобіль DaciaSandero, 2008 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , д.н.з. НОМЕР_2 , на підставі договору купівлі-продажу транспортного засобу 4647/2020/2271/1121 від 28.10.2020 року, SkodaFabia, 2009 року випуску, номер кузова НОМЕР_3 , днз НОМЕР_4 , на підставі договору купівлі-продажу транспортного засобу 4647/2021/2428247 від 10.02.2021 року, SkodaFabia, 2008 року випуску, номер кузова НОМЕР_5 , днз НОМЕР_6 , на підставі договору купівлі-продажу транспортного засобу 4642/2020/2335231 від 10.12.2020 року. В лютому 2022 року до неї звернувся її родич - ОСОБА_1 , із пропозицією надати йому у користування вказані транспортні засоби для здійснення пасажирських перевезень, на що вона погодилась, та 07.02.2022р. надала ОСОБА_1 нотаріальні довіреності на право керування, а також розпорядження вищевказаними транспортними засобами, які були посвідчені приватним нотаріусом ЛМНО Яремко Р.Є. З часом відповідач перестав відповідати на телефонні дзвінки, а згодом взагалі дізналась, що транспортні засоби Dacia Sandero, 2008 року випуску, номер НОМЕР_7 ; Skoda Fabia, 2009 TMBFA25J5A3046086; Skoda Fabia, 2008року випуску, номер кузову року випуску, номер НОМЕР_8 були продані відповідачем третім особам, про що свідчить відповідь Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Львівській області від 25.08.2023р. 09.03.2023р. вона звернулась до відповідача із вимогою, у якій вимагала повернути належний їй транспортний засіб Dacia Sandero д.н.з. НОМЕР_9 а також передати грошові кошти за продані транспортні засоби Dacia Sandero, 2008 року випуску, номер кузову НОМЕР_10 ; Skoda Fabia, 2009 року випуску, номер НОМЕР_11 ; Skoda Fabia, 2008 року випуску, номер НОМЕР_8 . Оскаржуваним рішенням Шевченківського районного суду м.Львова від 20 травня 2025 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 на відшкодування матеріальної шкоди середню ринкову вартість автомобілів на загальну суму 387 933, 57 грн., а також 3879,33 грн. сплаченого судового збору, а всього 391812,90 (триста дев`яносто одну тисячу вісімсот дванадцять гривень 90 коп.). В решті у задоволенні позовних вимог відмовлено. Рішення суду оскаржив відповідач ОСОБА_1 , в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи. Зокрема покликається на те, що продаж/переоформлення транспортних засобів позивача відбувалося лише формально, жодних коштів позивач продавцям не передавала. Стверджує, що повністю розрахувався з позивачем за автомобілі, після чого вона надала йому довіреності на відчуження транспортних засобів. Звертає увагу на те, що всі довіреності були складені в 2022 році, однак з позовом ОСОБА_2 звернулась до суду в 2024 році, відтак 2,5 років у неї не було претензій. Просить рішення суду скасувати та постановити нове судове рішення, яким позов задовольнити частково, стягнути з нього в користь ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 15950 грн.. Відзиву на апеляційну скаргу не подано, що відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. В судове засідання, відповідач та його представник не з`явилися, будучи повідомленими належним чином у відповідності до ст. 128 ЦПК України. Від представника відповідача адвоката Кавецького А.Ф., 16.02.2026р. надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з необхідністю ознайомитись з письмовими поясненнями поданими представником позивача 13.02.2026р. З урахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду. Сторони мали реальну можливість реалізувати свої процесуальні права з доведенням своєї позиції по справі, у тому числі через можливість брати участь в судовому засідання в режимі відеоконференції або через представника. Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду. Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі "ЮніонАліментаріаСандерс С.А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи. Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явилися в судове засідання. Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представника позивача адвоката Гай О.О. на заперечення доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що таку слід залишити без задоволення. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд. В силу положень ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Згідно п. п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам. Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що у разі відсутності домовленостей між повіреним та довірителем про встановлення строку передачі одержаного у зв`язку з виконанням доручення, така передача має відбуватись на вимогу. 09.03.2023р. ОСОБА_2 звернулась до ОСОБА_1 з письмовою вимогою про повернення коштів, а 11.08.2023р. повторно, однак відповідач не виконав вимогу, отриманих коштів не повернув. Зважаючи на те, що ОСОБА_2 за період з 01.09.2020р. до 01.01.2024р. отримала від ОСОБА_1 кошти на загальну суму 25950 грн., а середня ринкова вартість автомобілів станом на момент їх продажу становила 413883,57грн., а відтак сума збитків, яка підлягає до стягнення становить 387933,57грн. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду зважаючи на наступне. Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом встановлено, що ОСОБА_2 на праві власності належали автомобілі: -Dacia Sandero, 2008 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , д.н.з. НОМЕР_2 , на підставі договору купівлі-продажу транспортного засобу 4647/2020/2271/1121 від 28.10.2020 року(а.с.6); -Skoda Fabia, 2009 року випуску, номер кузова НОМЕР_3 , д.н.з. НОМЕР_4 , на підставі договору купівлі-продажу транспортного засобу 4647/2021/2428247 від 10.02.2021 року(а.с.7); -Skoda Fabia, 2008 року випуску, номер кузова НОМЕР_5 , д.н.з. НОМЕР_6 , на підставі договору купівлі-продажу транспортного засобу 4642/2020/2335231 від 10.12.2020 року(а.с.8). На підставі довіреностей від 07.02.2022р. зареєстрованих в реєстрі №398,399,400 ОСОБА_2 уповноважила ОСОБА_1 представляти її інтереси при укладенні правочинів щодо користування та розпорядження(продаж,міни, застави, здачі в оренду , позички тощо) належними їй вищевказаними транспортними засобами.(а.с.99-101) Таким чином, судом встановлено і не заперечується сторонами, що вищезгадані транспортні засоби перебували у користуванні ОСОБА_1 . На підставі договору комісії №5959/22/1/011766 від 20.08.2022р. в особі ОСОБА_1 , який діяв від імені ОСОБА_2 , останній надав дозвіл на продаж автомобіля Skoda Fabia, 2008 року випуску, номер кузова НОМЕР_5 , д.н.з. НОМЕР_6 за ціною 11200грн. та відповідно до договору купівлі продажу №5959/22/011766 від 21.08.2022р. автомобіль відчужений ОСОБА_3 (а.с.116-119). Згідно договору комісії №8243/22/1/004661 від 09.05.2022р. в особі ОСОБА_1 , який діяв від імені ОСОБА_2 , останній надав дозвіл на продаж автомобіля Dacia Sandero, 2008 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , д.н.з. НОМЕР_12 за ціною 20000 грн. та відповідно до договору купівлі продажу №8243/22/1/004661 від 10.05.2022р. автомобіль відчужений за цією ж ціною ОСОБА_4 (а.с.120-122). Також, на підставі договору комісії №8243/22/1/004660 від 09.05.2022р. в особі ОСОБА_1 , який діяв від імені ОСОБА_2 , останній надав дозвіл на продаж автомобіля Skoda Fabia, 2009 року випуску, номер кузова номер кузова НОМЕР_3 , д.н.з. НОМЕР_13 за ціною 10000грн. та відповідно до договору купівлі продажу №8243/22/1/004660 від 10.05.2022р. автомобіль відчужений за цією ж ціною ОСОБА_5 (а.с.131-133). Згідно висновку експерта №22431 за результатом проведення експертного авто товарознавчого дослідження від 19.10.2023р. середня ринкова ціна досліджуваного автомобіля Skoda Fabia, 2009 року випуску, номер кузова НОМЕР_3 , д.н.з. НОМЕР_14 ,52 грн.(а.с.27-30) Згідно висновку експерта №22432 за результатом проведення експертного авто товарознавчого дослідження від 19.10.2023р. середня ринкова ціна досліджуваного автомобіля Skoda Fabia, 2008 року випуску, номер кузова НОМЕР_5 , д.н.з. НОМЕР_15 ,85 грн.(а.с.31-34) Згідно висновку експерта №22430 за результатом проведення експертного авто товарознавчого дослідження від 19.10.2023р. середня ринкова ціна досліджуваного автомобіля Dacia Sandero, 2008 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , д.н.з. НОМЕР_2 становить 114679,20 грн.(а.с.35-38). Із врахуванням середньої ринкової вартості вищезгаданих транспортних засобів станом на момент їх продажу, загальна сума складає 413883,57 грн. Як вбачається із матеріалів справи, 09.03.2023р. ОСОБА_2 звернулась до ОСОБА_1 з письмовою вимогою про повернення коштів(а.с.15), а 11.08.2023р. повторно(а.с.16), однак відповідач не виконав вимогу, отриманих коштів не повернув. Також, як вбачається із витребуваної судом першої інстанції інформації від АТ «КБ «Приватбанк» про кількість, суми та призначення грошових переказів, які були здійснені ОСОБА_1 з свого карткового рахунку на рахунок ОСОБА_2 за період з 01.09.2020р. до 01.01.2024р., за даний період ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 грошові кошти на загальну суму 25950 грн.(а.с.150,156-165) Правове регулювання відносин, пов`язаних з купівлею-продажем транспортних засобів, здійснюється ЦК України з урахуванням загальних положень про договір та спеціальних правил, закріплених у Законі України "Про дорожній рух", Порядку здійснення оптової та роздрібної торгівлі транспортними засобами та їх складовими частинами, що мають ідентифікаційні номери, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2009 року № 1200 (далі - Порядок № 1200) та Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 07 вересня 1998 року № 1388, які визначають певні особливості укладення, виконання та правові наслідки невиконання відповідних договорів, аналіз змісту яких свідчить, що продаж транспортного засобу, що має ідентифікаційний номер, передбачає відповідне оформлення договору купівлі-продажу цього транспортного засобу, зняття його з обліку, отримання свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу (технічного паспорта). Сутність та правова природа загально цивільного представництва регулюються положеннями глави 17 ЦК України. Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (частина перша статті 237 ЦК України). Згідно з частиною третьою статті 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Отже, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами. Згідно з ч.1 ст.247 ЦК України, строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення дії. Частиною першою статті 248 ЦК України, зокрема, передбачено, що представництво за довіреністю припиняється у разі закінчення строку довіреності; скасування довіреності особою, яка її видала. Як зазначено в частині першій статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Тлумачення статті 526 ЦК України свідчить, що цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і не договірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання (див. постанову Верховного Суду від 23 травня 2018 року в справі № 537/4905/15-ц (провадження № 61-11408св18)). Згідно з приписами статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту. Кожна із сторін у зобов`язанні має право вимагати доказів того, що обов`язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред`явлення такої вимоги. Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (частини перша статті 598, стаття 599 ЦК України). У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року в справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18) викладено такий висновок про застосування норми права: "…Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (частина перша статті 599 ЦК України). Усталеним як в цивілістичній доктрині, так і судовій практиці під принципами виконання зобов`язань розуміються загальні засади згідно яких здійснюється виконання зобов`язання. Як правило виокремлюється декілька принципів виконання зобов`язань, серед яких: належне виконання зобов`язання; реальне виконання зобов`язання; справедливість добросовісність та розумність (частина третя статті 509 ЦК України). Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмету; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці". Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати (зокрема, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року в справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)). Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)). Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України). Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 334 ЦК України). Положеннями частини першої статті 334 ЦК України щодо переходу права власності на рухоме майно не передбачено в імперативному порядку, що право власності на таке рухоме майно переходить до набувача транспортного засобу з моменту здійснення його державної реєстрації. Право власності на рухоме майно переходить до набувача відповідно до умов укладеного договору, що узгоджується з принципом свободи договору відповідно до статей 6, 627, 628 ЦК України. Якщо договором не передбачено особливостей переходу права власності у конкретному випадку шляхом вчинення певних дій, воно переходить з моменту передання транспортного засобу (див. пункт 7.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 911/1278/20 (провадження № 12-33гс22)). Також Велика Палата Верховного Суду у пункті 7.15 цієї постанови погодилась з подібним висновком, викладеним у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 грудня 2020 року в справі № 278/3640/18 (провадження № 61-11481св20), в якій, аналізуючи положення статті 334 ЦК України та статті 34 Закону України "Про дорожній рух", суд зазначив: "…правовстановлюючим документом, який підтверджує набуття права власності, є саме договір комісії транспортного засобу та договір купівлі-продажу транспортного засобу. Видане за результатами проведення реєстраційних дій свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу лише підтверджує проведення реєстраційної процедури та внесення до Єдиного державного реєстру МВС відомостей про транспортний засіб і його власника, проте як самостійний документ право власності у особи не породжує". Подібні правові висновки щодо застосування положень статті 34 Закону № 3353-XII викладено Верховним Судом також у постановах від 13 грудня 2018 року в справі № 910/11266/17, від 21 травня 2019 року в справі № 912/1426/18 та від 30 липня 2019 року в справі № 905/1053/18. Критерієм віднесення речей до рухомих визначається можливість їх вільного переміщення у просторі. Автомобіль є рухомою річчю. За загальним правилом, право власності на рухому річ виникає з моменту передання майна. Винятком із загального правила про те, що право власності на рухому річ виникає з моменту передання майна є вказівка в нормі закону чи в положеннях договору. За допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір його сторони можуть в договорі самі визначити момент виникнення права власності на рухому річ. Правила частини четвертої статті 334 ЦК України застосовуються до нерухомих речей (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 26 квітня 2023 року в справі 569/20334/21 (провадження № 61-474св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23)). Державна реєстрація транспортного засобу, на відміну від державної реєстрації прав на нерухомість, не має право твірного характеру (див. постанову Верховного Суду від 13 вересня 2023 року в справі № 638/9047/19 (провадження № 61-8399св23)). Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов`язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди. Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові 18 серпня 2023 року в справі № 927/211/22, зробив правовий висновок про те, що системне тлумачення статті 538, части другої статті 625, части першої статті 655, статті 692, частини першої статті 697ЦК України дозволяє дійти висновку про те, що у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати від покупця оплати товару, сплати процентів за користування чужими грошовими коштами та інфляційних втрат, навіть якщо товар ще не був переданий продавцем у власність покупця. Якщо покупець порушив своє зобов`язання з оплати товару, передбачене договором, тоді як продавець виконав своє зобов`язання передати товар покупцю, продавець обґрунтовано скористався таким способом захисту як стягнення суми оплати відповідно до умов договору. Однією з підстав, що породжують відносини представництва є договір доручення, правове регулювання якого визначено Главою 68 ЦК України. Так, відповідно до статті 1000 ЦК України, за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя. Договором доручення може бути визначений строк, протягом якого повірений має право діяти від імені довірителя (ч.1 ст.1001 ЦК України). Статтею 1003 ЦК України передбачено, що у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними. Частиною першою статті 1004 ЦК України передбачено, що повірений зобов`язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення. Повірений може відступити від змісту доручення, якщо цього вимагають інтереси довірителя і повірений не міг попередньо запитати довірителя або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. У цьому разі повірений повинен повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення як тільки це стане можливим. Обов`язки повіреного визначені статтею 1006 ЦК України. Повірений зобов`язаний: 1) повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення; 2) після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення; 3) негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення. Таким чином, законодавством чітко визначено дії повіреного по закінченню виконання договору доручення, зокрема, негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення. Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина перша, друга статті 77 ЦПК України). Відповідно до положень частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України). Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів на підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування-спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішенні справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою (див. постанову Верховного Суду від 22 квітня 2021 року в справі № 904/1017/20). Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її не доведення. У постанові від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог - покладається на відповідача. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, який у рішенні від 23 серпня 2016 року у справі "Дж. К. та інші проти Швеції" зазначив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри". У постанові від 29 січня 2021 року в справі № 922/51/20 Верховний Суд наголосив на необхідності застосування стандартів доказування та зауважив, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню так, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від стандарту "достатність доказів", підкреслює необхідність зіставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Отже, на суд покладено обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були. Отже, суд першої інстанції встановивши, що ОСОБА_1 взятих на себе зобов`язань у зв`язку виконанням доручення щодо повернення коштів отриманих від відчуження автомобілів належним чином не виконав, адже не підтвердив допустимими доказами цієї обставини, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з нього на користь позивачки виниклої заборгованості в розмірі 387933,57грн.(що становить різницю між 413883,57 грн.(позовні вимоги)-25950грн.(фактично сплачені кошти) Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду по суті вирішення даного спору і не вказують на допущення судом порушень норм матеріального та/або процесуального права, які б були підставою для скасування чи зміни рішення, тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»). Суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення спору, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні. Докази та обставини, на які посилається апелянт в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. Згідно статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки оскаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційна скарга не підлягає до задоволення. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційна скарга залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, відсутні. Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, ст. 375, ст. ст. 381, 382 ЦПК України, Львівський апеляційний суд, - УХВАЛИВ: Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м.Львова від 20 травня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 25 лютого 2026 року. Головуючий: Ванівський О.М. Судді: Цяцяк Р.П. Шеремета Н.О.