Постанова Волинський апеляційний суд № 159/2044/25

Справа № 159/2044/25 Головуючий у 1 інстанції: Губар В. Є. Провадження № 22-ц/802/325/26 Доповідач: Карпук А. К. ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 19 лютого 2026 року місто Луцьк Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Карпук А.К. суддів Бовчалюк З.А., Федонюк С. Ю., секретар Русинчук М.М., з участю: представника відповідачів ОСОБА_1 розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Ковельського районного нотаріального округу у Волинській області Данилевич О.І., приватний виконавець виконавчого округу Волинської області Клехо А.Є., про визнання недійсним договору дарування будинку та земельної ділянки, застосування наслідків недійсності правочину та поновлення запису про право власності за апеляційними скаргами позивача ОСОБА_2 подану її представником ОСОБА_5 , відповідача ОСОБА_3 подану його представником ОСОБА_1 , відповідача ОСОБА_4 подану її представником ОСОБА_1 на ухвалу Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 08 січня 2026 року в складі судді Губара В. Є., В С Т А Н О В И В : У квітні 2025 року позивач ОСОБА_2 звернулася з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Ковельського районного нотаріального округу у Волинській області Данилевич О.І., приватний виконавець виконавчого округу Волинської області Клехо А.Є., про визнання недійсним договору дарування будинку та земельної ділянки, застосування наслідків недійсності правочину та поновлення запису про право власності. Ухвалою суду від 02.07.2025 позовну заяву ОСОБА_2 залишено без розгляду на підставі п.5 ч.1 ст.257 ЦПК України у зв`язку з тим, що представник позивача до початку розгляду справи по суті подав заяву про залишення позову без розгляду. 07.07.2025 представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Загородній Є.О. подав через систему «Електронний суд» заяву про ухвалення додаткового рішення у даній цивільній справі, в якій просить ухвалити додаткове судове рішення про розподіл судових витрат між сторонами, стягнути з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 20000 грн. та судовий збір (провадження № 2-др/159/16/25). Покликаючись на норми ч.3, 6 ст.142 ЦПК України, обгрунтовує заяву тим, що позивач не підтримала свої позовні вимоги внаслідок їх задоволення відповідачем після пред`явлення позову, тому відмовилася від позову та просила суд залишити позов без розгляду. Наведені обставини, на думку сторони позивача, є підставою для стягнення з відповідачів на користь позивачки судових витрат. 08.07.2025 представник відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 - адвокат Самулевич О.М. через систему «Електронний суд» подала заяву про приєднання доказів на підтвердження понесених судових витрат, вирішення питання розподілу судових витрат у справі, в якій просить здійснити компенсацію витрат на професійну правничу допомогу, понесених кожним із відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в розмірі по 20000 грн . Посилаючись на норми ч.5, 6 ст.142 ЦПК України, представник Самулевич О.М. вказує на те, що дії позивача щодо заявлення позову носили необгрунтований характер, внаслідок чого відповідачі мають право на компенсацію здійснених ними витрат, пов`язаних з розглядом справи. Ухвалою Ковельського міськрайонного суду від 08.12.2026 відмовлено у задоволенні заяви представника позивача ОСОБА_2 - адвоката Загороднього Є.О., а також у задоволенні заяв представника відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу в частині відмови у задоволенні поданої нею заяви та ухвалити в цій частині нове судове рішення , яким стягнути на її користь понесені судові витрати, в решті ухвалу суду залишити без змін. Вважає, що суд не надав належної правової оцінки тому, що саме дії відповідача зумовили подання цього позову, і лише після звернення до суду, виконав рішення суду, яким з ОСОБА_3 стягнуто кошти на її користь. Суд порушив приписи ч.6 ст. 142 ЦПК України, якими передбачено право подати заяву про відшкодування судових витрат упродовж 15 днів з дня залишення позову без розгляду. Вважає, що суд порушив приписи ч. 9 ст. 141 ЦПК України. Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у поданих відзивах на апеляційну скаргу позивача вважають її безпідставною, спростовують доводи позивача, зазначають, що у зв`язку з поданою позивачем заявою про залишення позову без розгляду суд не досліджував обставин, підставності позову. Просять здійснити розподіл судових витрат, у тому числі в зв`язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції. Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 подали апеляційні скарги на ухвалу суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні поданих кожним із відповідачів заяв та ухвалити в цій частині нове судове рішення , яким стягнути на користь кожного із відповідачів - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 по 20000 грн. витрат на професійну правничу допомогу, розподілити судові витрати понесені в суді апеляційної інстанції, в решті ухвалу суду залишити без змін. Вважають, що позивач ініціював безпідставний позов, допустив суперечливу поведінку, на що не звернув уваги суд першої інстанції. Суд не застосував релевантної практики Верховного Суду, належним чином не мотивував ухвали, порушив право відповідачів на компенсацію понесених судових витрат. Відзив на подані відповідачами апеляційні скарги не подано. Вивчивши матеріали цивільної справи, доводи поданих апеляційних скарг, заслухавши пояснення представника відповідачів колегія суддів дійшла висновку, що подані позивачем та відповідачами апеляційні скарги не підлягають до задоволення з таких підстав. Щодо апеляційної скарги позивача ОСОБА_2 . Відмовляючи у задоволенні заяви позивачки про ухвалення додаткового рішення про стягнення з відповідачів витрат на правничу допомогу , які позивачка просила стягнути на підставі приписів частин 3, 6 статті 142 ЦПК України, суд виходив з того, що приписи частин 3, 6 статті 142 ЦПК України передбачають право на відшкодування судових витрат у разі відмови позивача від позову та закриття у зв`язку з цим провадження в справі, у той час як поданий позивачем позов залишено судом без розгляду. Згідно з приписами частини 3 статті 142 ЦПК України у разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача. Однак якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред`явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення понесених ним у справі витрат з відповідача. Якщо сторони під час укладення мирової угоди не передбачили порядку розподілу судових витрат, кожна сторона у справі несе половину судових витрат. (ч. 4 ст. 142 ЦПК України). У разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача. (ч.5 ст. 141 ЦПК України) Частиною 6 ст. 142 ЦПК України передбачено, що у випадках, встановлених частинами 3-5 цієї статті, суд може вирішити питання про розподіл судових витрат протягом п`ятнадцяти днів з дня постановлення ухвали про закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду, рішення про задоволення позову у зв`язку з його визнанням, за умови дотримання відповідною стороною вимог частини дев`ятої статті 141 цього Кодексу. Згідно з ч.9 ст. 141 ЦПК України, у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору. Верховний Суд у постанові від 21 квітня 2021 року у справі № 199/9188/16-ц зазначив, що правовий аналіз частини 3 статті 142 ЦПК України дає підстави для висновку, що у разі відмови позивача від позову, понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача, за виключенням, якщо позивач не підтримує свої вимоги унаслідок задоволення їх відповідачем після пред`явлення позову. З матеріалів справи убачається, що після відкриття провадження у справі, позивачка звернулася до суду із заявою про залишення позову без розгляду. У заяві зазначила, що підставою звернення до суду з позовом про визнання договору дарування недійсним стало те, що відповідач ОСОБА_3 не виконує рішення суду про стягнення на її користь коштів, натомість уклав договір дарування нерухомого майна на користь своєї дружини, тому укладений між відповідачами договір дарування нерухомого майна носить ознаки фраудаторності. Після звернення до суду з позовом про оспорення договору дарування відповідач сплатив їй кошти, тому вважала за необхідне звернутися із заявою про залишення позову без розгляду. У прохальній частині цієї заяви позивач висловила два взаємовиключні прохання: прийняти відмову від позову та залишити позов без розгляду. Ухвалою Ковельського міськрайонного суду від 02 липня 2025 року позов ОСОБА_2 залишено без розгляду на підставі поданої позивачем заяви. Судом не встановлювались причин подання такої заяви, мотивовано ухвалу тим, що відповідно до принципу диспозивності цивільного процесу така дія є правом позивача. В апеляційному порядку позивач не оскаржувала ухвали Ковельського міськрайонного суду від 02 липня 2025 року про залишення позову без розгляду. Одним із основних принципів цивільного судочинства є диспозитивність, зокрема стаття 13 ЦПК України зобов`язує суд розглядати справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених вимог (відповідно суд апеляційної інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги, та перевіряти законність судових рішень лише в межах вимог заявлених у суді першої інстанції), а учаснику справи надає право розпоряджатися своїми правами, у тому числі вчиняти чи не вчиняти ті чи інші процесуальні дії, на власний розсуд. Ураховуючи положення ч.3 ст. 142 ЦПК України та зміст ухвали Ковельського міськрайонного суду від 02 липня 2025 року про залишення позову без розгляду, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу. Також належить відмітити, що у разі залишення позову без розгляду закон надає право на відшкодування судових витрат не позивачу, а відповідачу (частини 5, 6 статті 142 ЦПК України). Посилання в апеляційній скарзі на приписи ч. 9 статті 141 ЦПК України та не врахування цієї норми судом першої інстанції є безпідставним, оскільки ця норма підлягає застосуванню у системному зв`язку із ч.6 статті 142 ЦПК України. У цій справі відсутні правові підстави для застосування ч. 9 статті 141 ЦПК України з огляду на вчинені позивачем дії на реалізацію своїх процесуальних прав. Щодо апеляційних скарг відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . Відмовляючи у задоволенні поданих відповідачами заяв про стягнення понесених судових витрат суд першої інстанції виходив з того, що залишення позову без розгляду є диспозитивним правом позивача, у справі відсутні відомості про зловживання сторонами чи їх представниками процесуальними правами, або щодо виникнення спору внаслідок неправильних дій позивача. Такий висновок суду є правильним. Зокрема, частина 5 статті 142 ЦПК України, на яку посилається відповідачі в апеляційних скаргах, вказує на можливість відшкодування понесених відповідачем витрат внаслідок необґрунтованих дій позивача незалежно від підстав закриття провадження (частина перша статті 255 ЦПК України). З матеріалів справи вбачається, що суд не приймав рішення про закриття провадження в справі, ухвалив про залишення позову без розгляду, мотивуючи таке рішення диспозитивним право позивача, ухвала не містить висновків щодо необгрунтованості дій позивача. Водночас посилання в апеляційній скарзі на те, що позивач свідомо ініціював безпідставний спір та зловживав процесуальними правами, не виконав обов`язку доказування як прояву недобросовісної та суперечливої поведінки, не подав відповіді на поданий відповідачами відзив, подав невмотивовану заяву про залишення позову без розгляду, ініціював апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції від 08.01.2026 року в цій справі, є суб`єктивною правовою оцінкою процесуальних дій позивача, право на вчинення або не вчинення яких передбачено законом, а тому не може розцінюватися як необґрунтовані дії позивача. Верховний Суд у пунктах 63-66 постанови від 24 січня 2022 року у справі № 911/2737/17, про незастосування якої посилаються в апеляційних скаргах відповідачі, надав тлумачення поняттю «зловживанню процесуальним правом». Однак відповідачами не наведено доказів, які вказують на те, що позивач допустила в цій справі зловживання правом. Належить звернути увагу на те, що у цій самій постанові, у пункті 68, Верховний Суд виснував, що « …Відтак доволі важко доволі провести межу між правомірною реалізацією власних прав і зловживанням правами, оскільки зовні вони виглядають однаково». А тому покликання в апеляційних скаргах відповідачів на вказану постанову, без об`єктивного доведення зловживання правом, є безпідставним. Верховний Суд у постанові від 03 квітня 2025 року у справа № 203/4777/20 розглядав касаційну скаргу на ухвалу про залишення позову без розгляду унаслідок повторної неявки позивача в судове засідання, а тому покликання відповідачів на необхідність врахування висновків ВС у цій справі є недоречним. Також відповідачі в апеляційних скаргах посилаються на необхідність врахування висновків Верховного Суду від 14 травня 2024 року у справі № 916/3278/21. Із змісту цієї постанови вбачається, що у п.23-26 цієї постанови зазначено таке: «…Верховний Суд у постанові від 04.05.2023 у справі № 910/5911/22, на яку посилається скаржник, зробив такі висновки: - правовий аналіз статтей 129, 130 ГПК України дає підстави для висновку, що у разі, зокрема залишення позову без розгляду у справі, суд зобов`язаний виходити з положень частини п`ятої статті 130 ГПК України, оскільки вказана норма є спеціальною (пункт 8.11.); - при застосуванні частини п`ятої статті 130 ГПК України судом має бути встановлена наявність/відсутність саме необґрунтованих дій позивача. Такі критерії встановлюються судом у кожній справі відповідно до встановлених обставин (пункт 8.12.).

24. Також Верховний Суд у пункті 6.5. постанови від 06.03.2024 у справі №905/1840/21 сформував висновок, що відповідно до приписів частини п`ятої статті 130 ГПК України для стягнення компенсації здійснених відповідачем витрат, пов`язаних з розглядом справи, необхідно довести, а суду - встановити і зазначити про це в судовому рішенні, які саме необґрунтовані дії позивача були ним здійснені в ході розгляду справи та в чому вони виражені, зокрема: чи діяв позивач недобросовісно, пред`явивши позов; чи систематично протидіяв правильному вирішенню спору; чи недобросовісний позивач мав на меті протиправну мету - ущемлення прав та інтересів відповідача; чи були дії позивача умисні та який ступінь його вини й чим це підтверджується.

25. Суд касаційної інстанції враховує висновок Верховного Суду, викладений у постановах від 16.02.2021 у справі № 905/121/19, від 13.05.2021 у справі №910/16777/20, від 15.09.2021 у справі № 902/136/21, від 18.01.2022 у справі № 922/2017/17, що ГПК України не містить норм, які б встановлювали критерії визначення необґрунтованості дій позивача, однак очевидно, що під такими діями можна розуміти таку реалізацію позивачем своїх процесуальних прав, внаслідок якої виникають підстави для закриття провадження або залишення позову без розгляду. Тобто, частина п`ята статті 130 ГПК України не встановлює конкретні критерії для оцінки дій позивача на предмет обґрунтованості/необґрунтованості, а тому такі встановлюються судом у кожній справі відповідно до встановлених обставин.

26. Поняття «необґрунтованість дій позивача» не є тотожнім таким поняттям як «зловживання правом», «неправомірність дій» або ж "встановлення того, що спір виник внаслідок необґрунтованих дій позивача" (постанова Верховного Суду від 01.12.2022 у справі 922/2017/17).». Із змісту апеляційної скарги вбачається, що заявники ототожнюють поняття «необґрунтованість дій позивача» та «зловживання правом», висловлюючи позицію, яка не узгоджується з постановою Верховного Суду, на яку вони самі ж посилаються. Розглядаючи справу № 903/1079/23, Верховний Суд у постанові від 25 квітня 2024 року зазначив, що сам по собі факт залишення позову без розгляду у справі не підтверджує, що спір виник у зв`язку необґрунтованих дій позивача, ні свідоме порушення позивачем охоронюваних законом прав та інтересів відповідача, не може свідчити про зловживання правом та не свідчить про наявність безумовних підстав для компенсації судових витрат відповідачу. Також Верховний Суд зазначив, що « …Суд звертається до своїх міркувань, щодо того, що поняття «необґрунтованість дій позивача» не є тотожнім таким поняттям як «зловживання правом», «неправомірність дій» або ж «встановлення того, що спір виник внаслідок необґрунтованих дій позивача». Обов`язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень (частина перша статті 74 ГПК України).». Посилаючись на незастосування судом першої інстанції висновків Верховного Суду № 903/1079/23, відповідачі, всупереч вимог статті 81 ЦПК України, не довели належними та допустими доказами тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень,обмежившись суб`єктивними міркуваннями щодо причин звернення позивача до суду та подання заяви про залишення позову без розгляду до початку розгляду справи по суті. Інші доводи апеляційних скарг відповідачів зводяться до тверджень щодо необхідності врахувати практику Верховного Суду, практику Європейського Суду, однак не містять покликань на докази, які слугують підставою для задоволення поданих апеляційних скарг. Щодо вмотивованості ухвали суду першої інстанції, то відсутність в цій ухвалі мотивів відхилення усіх без виключення аргументів відповідачів не слугує підставою для її скасування та задоволення поданих заяв про стягнення судових витрат. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §

41. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні поданих позивачем та відповідачами заяв про стягнення судових витрат ґрунтується на нормах матеріального і процесуального права, тому ухвалу суду першої інстанції необхідно залишити без змін, а подані позивачем ОСОБА_2 та відповідачами ОСОБА_3 , ОСОБА_4 апеляційні скарги без задоволення. Керуючись статтями 268, 367, 368, 375, 382, 384, 389 ЦПК України, апеляційний суд ухвалив: Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_2 подану її представником ОСОБА_5 , апеляційні скарги відповідача ОСОБА_3 та відповідача ОСОБА_4 подані їх представником ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 08 січня 2026 року в цій справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий Судді: