Постанова Київський апеляційний суд № 754/3561/25

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 19 лютого 2026року м. Київ Унікальний номер справи № 754/3561/25 Апеляційне провадження № 22-ц/824/2351/2026 Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б., суддів - Євграфової Є.П., Саліхова В.В., за участю секретаря судового засідання - Марченка М.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 31 липня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Сенюти В.О., у справі за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради про визнання права власності за набувальною давністю,- в с т а н о в и в : У березні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з вказаним позовом, на обґрунтування позову зазначала, що 05.02.1986 ОСОБА_2 отримала ордер № 13497 серії Б на вселення в квартиру АДРЕСА_1 , де і в подальшому проживала разом із своєю дочкою - ОСОБА_3 . ОСОБА_2 померла, відтак, єдиною власницею спірної квартири залишилась ОСОБА_3 , яка зробила розпорядження на випадок своєї смерті та померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Згідно заповіту ОСОБА_4 , все майно останньої успадковує позивачка ОСОБА_1 , яка з 2003 року проживала у спірній квартирі. Після смерті ОСОБА_3 , позивачка звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини. 01.06.2016 приватний нотаріус видав позивачці свідоцтво про право на спадщину за заповітом на суму недоотриманої пенсії. 20.06.2024 позивачка звернулася до нотаріуса із заявою про отримання свідоцтва про право на спадщину за заповітом на спірну квартиру, проте отримала відмову через відсутність документів, що посвідчують право власності спадкодавця на спадкове майно. Враховуючи, що позивачпроживає в спірній квартирі, сплачує комунальні послуги, право користування позивачем квартирою ніким не оспорювалось та не оскаржувалось, просила визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 , видану на підставі ордеру № 13497 серія Б від 05.02.1986 року за набувальною давністю (а.с. 1-8). 23 квітня 2025 року представник Київської міської ради - Городок Ю.А. подала відзив на позову заяву, в якій просила відмовити у задоволенні позову, оскільки позивачка не має правовстановлюючі документи на спірну квартиру, яка не вибувала з комунальної власності територіальної громади м. Києва, оскільки за життя ОСОБА_3 спірну квартиру не приватизувала. Необхідною умовою визнання права власності за набувальною давністю є добросовісне володіння майном, у процесі якого володілець не знав і не міг знати про те, що він володіє річчю, власником якої є інша особа. Представник відповідача вважала, що позивачка достеменно знала чиїм майном користується з 2003 року, відтак відсутні підстави для визнання права власності за набувальною давністю (а.с. 152-155). 21 квітня 2025 року представник позивача - адвокат Мельниченко С.О. подав відповідь на відзив, згідно якої заперечував щодо доводів, викладених у відзиві, просив позов задовольнити (а.с. 160-161). Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 31 липня 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Київської міської ради про визнання права власності за набувальною давністю - відмовлено (а.с. 178-185). Не погодившись з рішенням районного суду, 29 серпня 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Мельниченко С.О. звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги (а.с. 187-193). На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, щооскаржуване рішення є незаконним та таким, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права. Суд першої інстанції виходив з того, що всупереч ч 1 ст. 81 ЦПК України стороною позивача не доведено ту обставину, що спірна квартира входить до складу спадщини, після смерті ОСОБА_5 . Однак, суть та предмет позову зовсім інший. Відтак, суд першої інстанції неправильно встановив обставини, які мають значення для справи та неправильно дослідив докази в даній справі. Вказував, що правовий інститут набувальної давності опосередковує один із способів виникнення права власності, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у ч. 1 ст. 344 ЦК України. Вважав, що позивача має всі підстави відповідно до закону отримати у власність спірну квартиру за набувальною давністю. Зазначав, що позивачка не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності до момент першого звернення до суду. В свою чергу, відповідачем дана обставина не спростована, будь-яких доказів, які свідчать про зворотнє відповідачем не надано. Факт звернення до суду з позовом до КМР про визнання права власності на спірну квартиру в порядку спадкування за заповітом підтверджує те, що позивачка не знала про відсутність у неї права на набуття права власності на спірну квартиру. Позивачка безперервно володіла спірним майном, починаючи з 2003 року, користувалась квартирою, проживала у спірній квартирі, сплачувала комунальні послуги. Крім того, звертав увагу, що у 2003 році позивачці було 5 років, а тому твердження суду про усні домовленості із померлою ОСОБА_6 і 5-річної дитини, не відповідають дійсності. В свою чергу, щодо договору оренди позивачка чітко зазначила, що жодного договору оренди не було. Суд першої інстанції невірно оцінив та відхилив покази свідків. Також, суд першої інстанції не взяв до уваги та не надав правову оцінку квитанціям про сплату комунальних послуг та інших послуг за спірну квартиру, що на думку позивача, підтверджують відкритість та давніть володіння спірною квартирою(а.с. 187-193). 29 вересня 2025 року до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника Київської міської ради - Городок Ю.В., в якому остання просила залишити апеляційну скаргу без задоволення (а.с. 213-216). У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 її представник - адвокат Мельниченко С.О. підтримали скаргу і просили її задовольнити. Інші особи, які беруть участь у справі, в судове засідання не з`явилися, були сповіщені повідомленнями на зазначені ними адреси. Представник відповідача Київської міської ради - Городок Ю.В. подала письмову заяву з проханням залишити в силі рішення суду першої інстанції, розглянути справу за відсутності представника (а.с. 213-216, 230-234). Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні. Явка до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції з прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні питання щодо прав та обов`язків має право на справедливий і відкритий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, визначеним законом. Поряд з цим, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі "Шульга проти України", № 16652/04). Таким чином, судом апеляційної інстанції забезпечено право осіб, які беруть участь у справі, з`явитись до суду, а явка до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою. Зважаючи на вимоги п. 2 ч. 8 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи. Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 05.02.1986 року ОСОБА_2 отримала ордер № 13497 серії Б на вселення разом із своєю дочкою - ОСОБА_3 до квартири АДРЕСА_1 (а.с. 11). 14.11.2002 розпорядженням № 1238 Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, дозволено ЖЕК змінити договір найму двокімнатної квартири АДРЕСА_1 та укласти його із ОСОБА_3 , одинокою, у зв`язку із смертю матері ОСОБА_2 - власника особового рахунку(а.с. 12). 01.10.2015 року ОСОБА_3 зробила розпорядження на випадок своєї смерті, відповідно до якого все майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що їй буде належати на день смерті і на що за законом матиме право на користь ОСОБА_7 (а.с. 16) 01.10.2015 року ОСОБА_3 заявила про надання згоди на постійну реєстрацію та проживання гр. ОСОБА_7 та гр. ОСОБА_8 , вказана заява посвідчена приватним нотаріусом Київського МНО Погребняк Г.В. (а.с. 23). Згідно копії свідоцтва про смерть, ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 14-15). 01.06.2016 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Погребняк Г.В. видав свідоцтво про право на спадщину за законом на ім`я ОСОБА_9 на спадщину, яка складається з суми недоотриманої пенсії в розмірі 9559,55 грн. (а.с. 19). 20.06.2024 року ОСОБА_9 звернулася до Приватного нотаріуса КМНО Погребняка Г.В. із заявою про прийняття спадщини відповідно до заповіту ОСОБА_3 (а.с. 20). 28.06.2024 року приватний нотаріус КМНО Погребняк Г.В. надав відповідь ОСОБА_9 , якою відмовив у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на квартиру АДРЕСА_1 , через відсутність зареєстрованого права власності та за відсутності документів, що посвідчують право власності спадкодавця на вказане майно (а.с. 21-22). Відповідно до листа віл 07.11.2024 заступника начальника відділу обліку та розподілу житлової площі Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, квартира АДРЕСА_1 є квартирою з фонду поточного звільнення, оскільки через відділ обліку та розподілу житлової площі Деснянської райдержадміністрації не проходила приватизації вказаної квартири, остання не є службовою квартирою та відсутні зареєстровані особи. 01.03.2025 року у зв`язку із реєстрацією шлюбу, ОСОБА_9 змінила прізвище на ОСОБА_10 . За наявними у справі доказами, Витягом з Реєстру територіальної громади м. Києва від 06.11.2024 року у квартирі АДРЕСА_1 після смерті ОСОБА_3 зареєстрованих проживанням осіб не зазначено (а.с. 32-34). Позивачка, звертаючись зі позовом про визнання права власності за набувальною давністю, вказує на те, що вона зареєстрована у АДРЕСА_2 , проте у спірній квартирі АДРЕСА_1 проживає на підставі усних домовленостей із ОСОБА_3 , яка за життя склала заповіт на ім`я позивачки, а до обсяги спадщини якої і входить спірна квартира. Таким чином, позивачка вказує, що квартирою АДРЕСА_1 заволоділа добросовісно і продовжує відкрито, безперервно володіти цим нерухомим майном більше десяти років. Стаття 41 Конституції України визначає, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду. Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація). Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном. Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію. Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник. Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац другий частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі. Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років. Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних вище тобто передбачених чинним законодавством умов у їх сукупності. У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) не знайшла підстав для відступу від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник. За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем, і у витребуванні якого його власнику було відмовлено. Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником. До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 15 листопада 2022 року у справі № 293/1061/21 (провадження № 61-4347св22) та від 15 червня 2023 року у справі № 359/8844/20 (провадження № 61-5539св23). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд першої інстанції, встановивши, що власником квартири є територіальна громада м. Києва, яка безпосередньо або через органи місцевого самоврядування та їх посадових осіб не відмовилась від права власності на спірний об`єкт нерухомого майна, дійшов правильного висновку про необґрунтованість позову з огляду на недоведення умов для набуття права власності за набувальною давністю на спірну квартиру на підставі статті 344 ЦК України, оскільки такий факт виключає можливість набуття ОСОБА_1 права власності на спірне нерухоме майно за набувальною давністю. При цьому, позивачка не заперечувала того факту, що була обізнана про те, що ОСОБА_3 користувалась спірною квартирою на підставі договору найму, відтак, позивач не є добросовісним набувачем спірного житлового будинку, оскільки їй достеменно відомо, хто був власником спірного майна. Сам по собі факт користування позивачем квартирою, утримання її в належному стані, здійснення оплати за житлово-комунальні послуги не є підставою для виникнення у нього права власності за набувальною давністю (постанова Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 337/4725/18). Доводи апеляційної скарги щодо відкритого володіння позивачем спірною квартирою, її утримання, використання для проживання не дають підстав для визнання за нею права власності за набувальною давністю у розумінні статті 344 ЦК України (див. висновки Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2019 року в справі № 683/1795/17). Сплата спожитих комунальних послуг також не підтверджують підстав для застосування правил ст.344 ЦК України, оскільки сам лише факт проживання позивачки у спірному будинку, утримання його в належному стані та здійснення оплати за житлово-комунальні послуги не є підставою для виникнення у неї права власності за набувальною давністю. Такий висновок зроблено у постановах Верховного Суду від 16 квітня 2025 року у справі № 461/5075/23, від 26 травня 2021 року у справі № 214/3083/18, від 13 квітня 2022 року №740/3305/20. За таких обставин, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну, правильно встановив обставини справи, ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»). Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. 367, ст. 374, ст. 375, ст.ст. 381-384 ЦПК України, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 31 липня 2025 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Дата складання повного судового рішення - 20 лютого 2026 року. Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець Є.П. Євграфова В.В. Саліхов