Постанова 4824 № 756/7247/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Головуючий у суді першої інстанції: Белоконна І.В. Єдиний унікальний номер справи № 756/7247/23 Апеляційне провадження № 22-ц/824/6484/2024 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 04 липня 2024 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Мережко М.В., суддів - Поліщук Н.В., Соколової В.В., секретар - Олешко Л.Ю., розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою Київської міської ради на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 04 жовтня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Київської міської ради про визнання права власності на майно за набувальною давністю. Заслухав доповідь судді апеляційного суду, дослідив матеріали справи, перевірив доводи апеляційної скарги, В с т а н о в и в : У червні 2023 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зврнувся до суду із позовом до Київської міської ради про визнання права власності на майно за набувальною давністю. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в 1979 році ОСОБА_4 , який є чоловіком ОСОБА_1 , була отримана квартира в будинку АДРЕСА_1 . Проте, в подальшому перша секція вищезазначеного будинку виявилася аварійною, почала руйнуватися, у зв`язку з чим всі мешканці цієї секції були негайно переселені в шосту секцію державного будинку АДРЕСА_2 . Переселення проводилося державними відповідними органами з умовою, що після ремонту аварійної секції будинку АДРЕСА_1 , кожна сім`я матиме право вибору залишитися проживати в будинку АДРЕСА_2 ) або повернутися в попередню квартиру в будинку АДРЕСА_1 . Після ремонту аварійної секції в будинку АДРЕСА_1 державні органи потребували від усіх переселитися туди, але всі жителі, в тому числі й сім`я позивачів відмовилися й забажали проживати в будинку АДРЕСА_2 . Позивач вказував, що 23 квітня 1984 року виконавчим комітетом Київської міської ради народних депутатів на підставі рішення виконкому Київської міської ради народних депутатів від 24.01.1984 було видано Ордер № 043507 серія Ж ОСОБА_4 , позивачу ОСОБА_1 та позивачу ОСОБА_2 , який дає право на заняття вказаної житлової площі. В подальшому, 18 березня 2021 року ОСОБА_1 подала до Відділу приватизації державного житлового фонду та сприяння створення ОСББ Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації заяву та необхідний пакет документів для здійснення приватизації квартири АДРЕСА_3 . Позивачці ОСОБА_1 26 березня 2021 року було відмовлено у здійсненні приватизації на підставі того, що вказана квартира надавалась заявнику на зайняття житлової площі у будинку житлово-будівельного кооперативу. Не погоджуючись з рішенням Відділу приватизації державного житлового фонду та сприяння створення ОСББ Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації, позивачі звернулись до суду позовом про визнання відмови у приватизації протиправною. Однак, рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 24 листопада 2022 року по справі № 756/581/22 позивачам було відмовлено у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Посилаючись на викладене, позивачі просили визнати право власності в порядку набувальної давності на квартиру АДРЕСА_3 в рівних частинах на громадянку України ОСОБА_1 (зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 ), громадянина України ОСОБА_2 (зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_2 ) та громадянина України ОСОБА_3 (зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 ). Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 04 жовтня 2023 року позов задоволено. Визнано право власності в порядку набувальної давності на квартиру АДРЕСА_3 в рівних частинах на громадянку України ОСОБА_1 (зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 ), громадянина України ОСОБА_2 (зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_2 ) та громадянина України ОСОБА_3 (зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 ). Не погоджуючись із таким рішенням суду відповідач Київська міська рада подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить рішення Оболонського районного суду м. Києва від 04 жовтня 2023 року скасувати і ухвалити по справі нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. У скарзі посилається на те, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог не урахував, що за набувальною давністю може бути визнано право власності на майно, яке не має власника, власник якого невідомий чи власник відмовився від свого майна. Зазначає, що спірна квартира належить до комунальної власності, власником є територіальна громада м. Києва, про що достеменно було відомо позивачам. Апелянт стверджує, що вказана обставина унеможливлює визнання за позивачами права власності на спірну квартиру за набувальною давністю. Своїм правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу позивачі не скористались. Відповідно до ст. 44 ЦПК України, особи, які беруть участь у справі зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Відповідно до ст.ст. 128-131 ЦПК України сторони були своєчасно повідомлені про день та час розгляду справи за адресами, які були зазначені в матеріалах справи, заяв щодо зміни місця проживання або місцезнаходження від сторін не надходило. Представник позивачів адвокат Котвицький Є.О. взяв участь у судових засіданнях у апеляційному суді. Апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд мотивував своє рішення тим, що за встанволених обставин єдиним способом повноцінно реалізувати позивачами своє конституційне право на житло шляхом набуття квартири у власність є визнання в судовому порядку права власності за набувальною давністю. Колегія суддів не погоджується з цим висновком суду першої інстанції з таких підстав. Встановлено, що 23 квітня 1984 року виконавчим комітетом Київської міської ради народних депутатів на підставі рішення виконкому Київської міської ради народних депутатів від 24.01.1984 було видано Ордер № 043507 серія Ж ОСОБА_4 , позивачу ОСОБА_1 та позивачу ОСОБА_2 , який дає право на заняття квартири АДРЕСА_3 . Позивачі пояснили, що в 1979 році ОСОБА_4 , який є чоловіком позивача ОСОБА_1 , батьком позивача ОСОБА_2 та дідом позивача ОСОБА_3 , була отримана квартира в будинку АДРЕСА_1 . Проте, в подальшому перша секція вищезазначеного будинку виявилася аварійною, почала руйнуватися, у зв`язку з чим всі мешканці цієї секції були негайно переселені в шосту секцію державного будинку АДРЕСА_2 . Переселення проводилося державними відповідними органами з умовою, що після ремонту аварійної секції будинку АДРЕСА_1 , кожна сім`я матиме право вибору залишитися проживати в будинку АДРЕСА_2 або повернутися в попередню квартиру в будинку АДРЕСА_1 . Після ремонту аварійної секції в будинку АДРЕСА_1 державні органи потребували від усіх переселитися туди, але всі жителі, в тому числі й сім`я позивачів, відмовилися й забажали проживати в будинку АДРЕСА_2 . Допитані у судовому засіданні в суді першої інстанції свідки ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , які є сусідами по секції та квартирі з позивачами і також за вказівкою державних органів переселилися до будинку АДРЕСА_2 , повідомили суду, що у 1984 році були проведені збори по вказаному будинку, проте створити кооператив не вдалося і ніхто ніяким питанням з цього приводу далі не займався, статус їхньої секції далі не визначився. На той час, коли мешканці секції АДРЕСА_5 вважалися членами кооперативу «Кристал-3», то вони всі сплачували внески. Коли було рішення створити «Кристал-15», мешканці секції АДРЕСА_6 » так і не було створено, хоча ордера на квартири були видані і вважаються кооперативними. Для того, щоб був створений не тільки ЖБК «Кристал-15», а і взагалі будь-який ЖБК необхідно виділити для будівництва земельну ділянку, надати грошову позику, але їм ніхто з цього нічого не виділяв. Організація ЖБК «Кристал 15» була лише формальна і він давно припинив своє існування, оскільки його існування не можливо в одній із секцій державного будинку. Також встановлено, що 18 березня 2021 року чоловік позивача ОСОБА_1 , який діяв на підставі довіреності, заповнив на відповідному бланку в приміщенні Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації, до структури якої входить Відділ приватизації державного житлового фонду та сприяння створення ОСББ управління житлового-комунального господарства, та надав весь необхідний пакет документів з метою приватизації квартири АДРЕСА_3 на позивачів. Проте, на дану заяву була надана відмова за № 104-104/п-256-651 від 26.03.2021, згідно якої квартира АДРЕСА_3 надавалась ОСОБА_4 , як житлове приміщення у будинку житлово-будівельного кооперативу. Відповідно до ст. 384 ЦК України, член житлово-будівельного (житлового) кооперативу має право володіння і користування, а за згодою кооперативу - і розпоряджання квартирою, яку він займає в будинку кооперативу, якщо він не викупив її. А у разі викупу квартири член житлово-будівельного (житлового) кооперативу стає її власником. Проте, факт неіснування жодних житлово-будівельних кооперативів за адресою: АДРЕСА_2 (шоста секція) було встановлено рішенням Мінського районного суду міста Києва 19.06.1998, яким було задоволено позов ОСОБА_1 , визнано житлово-будівельний кооператив «Кристал 15» неіснуючим, визнано за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_8 (померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ), ОСОБА_3 право власності в рівних долях на квартиру АДРЕСА_3 . Як видно із матеріалів справи, 14 квітня 2008 року Апеляційний суд міста Києва рішення Мінського районного суду міста Києва від 19 червня 1998 року скасував та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі суду. 30 вересня 2008 року Оболонський районний суд м. Києва зазначений позов залишив без розгляду. Однак, аналогічний правовому висновку про визнання житлово-будівельного кооперативу «Кристал 15» неіснуючим, викладеному у вищевказаному рішенні Мінського районного суду м. Києва від 19.06.1998, також міститься у рішенні Мінського районного суду м. Києва від 05.06.1998 по справі № 2-2132/1998, яке набрало законної сили. Також у відповіді Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації за № 104-104/ОП/П-1281-3488 від 27.08.2019 зазначено, що за інформацією Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва», яке здійснює експлуатаційне обслуговування житлового будинку АДРЕСА_2 , відсутня інформація щодо існування житлово-будівельного кооперативу (ЖБК), або створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (ОСББ) у вище вказаному житловому будинку. Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року № 1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві» житловий будинок АДРЕСА_2 , що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, передано до сфери управління Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації. Згідно з розпорядженням Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації від 31 січня 2015 року № 41 «Про деякі питання комунального майна територіальної громади міста Києва, що віднесене до сфери управління Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації», зазначений вище будинок закріплено на праві господарського відання без права розпорядження за комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва». Суд також установив, що позивачі звернулися до суду з позовними вимогами визнати протиправною бездіяльність Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації та Відділу приватизації державного житлового фонду та сприяння створення ОСББ управління житлово-комунального господарства Оболонської РДА в частині відмови у приватизації квартири та зобов`язати здійснити відповідні дії щодо приватизації. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 24.11.2022 по справі № 756/581/22 та Постановою Київського апеляційного суду від 06.04.2023 у задоволенні позовних вимог позивачам було відмовлено повністю, виходячи з того, що вказана квартира не належить до державного житлового фонду, а була надана позивачам, як житлове приміщення в будинку житлово-будівельного кооперативу. Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За правилом ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. В пункті 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, роз`яснено, що суди повинні враховувати, зокрема, таке: - володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; - володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна; - володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. У разі втрати не із своєї волі майна його давнісним володільцем та повернення цього майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування набувальна давність не переривається (частина 2 статті 344 ЦК). Не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є сингулярним чи універсальним правонаступником, оскільки в цьому разі вона може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина 2 статті 344 ЦК). Згідно з положеннями частин 1 та 4 статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду. Відповідно до частини 2 статті 344 ЦК України особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем ( правонаступником) вона є. Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині 1 статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація). Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію. Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник. У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) не знайшла підстав для відступу від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини 1 статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено. Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником. У межах справи, що переглядається, суд встановив, що за інформацією Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва», яке здійснює експлуатаційне обслуговування житлового будинку АДРЕСА_2 , відсутня інформація щодо існування житлово-будівельного кооперативу (ЖБК), або створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (ОСББ) у вище вказаному житловому будинку. Із наданої позивачами відповіді Оболонської РДА на адвокатський запит №104-4780 від 13.06.2024 також вбачається, що Житловий будинок за адресою АДРЕСА_2 належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва відповідно до розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10.12.2010 р. №1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві» та відповідно до Розпорядження Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації від 31.01.2015 р. №41 «Про деякі питання комунального майна територіальної громади міста Києва, що віднесене до сфери управління Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації» закріплений на праві господарського відання за комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району міста Києва». Вказана обставина не заперечувалась позивачами. У цій справі установлено, що квартира АДРЕСА_3 отримана ОСОБА_4 , позивачкою ОСОБА_1 та позивачем ОСОБА_2 на підставі Ордеру № 043507 серія Ж від 23 квітня 1984 року, виданого виконавчим комітетом Київської міської ради народних депутатів на підставі рішення виконкому Київської міської ради народних депутатів від 24.01.1984. Тобто позивачі на відповідній правовій підставі отримали право на вселення у спірну квартиру. По теперішній час квартира у власність громадянам не передавалась та належить до комунальної власності. Оскільки позивачі в розумінні статті 344 ЦК України не є особами, які можуть уважатися такими, що добросовісно заволоділи чужим майном та відкрито, безперервно володіли цим нерухомим майном, до правовідносин сторін правові норми щодо набуття права власності за набувальною давністю застосуванню не підлягають. Як регламентує стаття 15 ЦК України, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України. У своїх постановах Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (див. висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 року у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 року у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19). Відповідно до частин першої, другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. З наведених норм права вбачається, що держава забезпечує захист порушених або оспорюваних прав, свобод та інтересів фізичних осіб. Такі права захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Отже, розглядаючи справу суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом (аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19). Суд звертає увагу, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (висновки сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18). Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Тобто спосіб захисту має бути дієвим (ефективним), а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів особи. Завданням суду є вирішення спору, який виник між учасниками справи у найбільш ефективний спосіб з метою запобігання ситуаціям, які б спричинили повторне звернення до суду з іншим позовом або захисту порушеного права в інший спосіб. Тобто вирішення справи в суді має на меті, зокрема, вирішення спору між сторонами у такий спосіб, щоб учасники правовідносин не мали необхідності докладати зайвих зусиль для врегулювання спору повторно, або врегулювання спору у іншій спосіб, або врегулювання іншого спору, який виник у зв`язку із судовим рішенням тощо. Отже, перевіривши матеріали справи у межах доводів апеляційної скарги, дослідивши всебічно, повно та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, апеляційний суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 у зв`язку із тим, що позивачі обрали неналежний спосіб захисту своїх порушених прав, заявлені вимоги не ґрунтуються на встановлених нормах цивільного законодавства України. Відповідно до положень ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Враховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Керуючись ст.ст. 365, 367, 369, 374, 375, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд, П о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу Київської міської радизадовольнити. Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 04 жовтня 2023 року скасувати, ухвалити по справі нове судове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Київської міської ради про визнання права власності на майно за набувальною давністю - відмовити. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини судового рішення з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено 11 липня 2024 року. Головуючий: М.В. Мережко Судді: Н.В. Поліщук В.В. Соколова