Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 380/8321/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 лютого 2026 рокуЛьвівСправа № 380/8321/24 пров. № А/857/21503/24 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого судді Обрізко І.М., суддів Іщук Л.П., Шинкар Т.І., розглянувши у порядку письмового провадження у місті Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 22 липня 2024 року, прийняте суддею Сподарик Н.І. у м. Львові, у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання дії та бездіяльності протиправними,- встановив: ОСОБА_1 (надалі також позивач) звернулася з позовом до ГУ ПФУ в Одеській області (далі також відповідач) про визнання протиправним та скасування рішення щодо відмови у призначенні пенсії за віком з дати звернення; - зобов`язання поновити пенсійні виплати за віком з моменту їх припинення. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 22 липня 2024 позов задоволено частково: визнано протиправним та скасовано рішення ГУ ПФУ в Одеській області №134650027604 від 24.10.2023 про відмову в призначенні пенсії ОСОБА_1 . Зобов`язано повторно розглянути заяву про призначення пенсії від 18.10.2023 з урахуванням правової оцінки, наданої судом у даному рішенні. У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено. Суд зазначив, що пунктом 9 Порядку №22-1 визначено, що заява в довільній формі про відсутність громадянства держави-окупанта подається лише тими громадянам України, які проживають на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя. Разом з тим, ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою, яка фактично проживає у м. Львові. Щодо вимоги зобов`язати поновити пенсійні виплати за віком з моменту їх припинення, то така вимога є формою втручання в дискреційні повноваження відповідача та виходить за межі завдань адміністративного судочинства, а тому не підлягає задоволенню. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ГУ ПФУ в Одеській області подало апеляційну скаргу. Вважає, що вказане судове рішення прийняте із неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. В апеляційній скарзі зазначає, що зареєстроване місце проживання позивача Автономна Республіка Крим, наявність заяви про відсутність громадянства держави-окупанта є обов`язковою умовою для призначення пенсії. У зв`язку з тим, що таку заяву позивачем не було надано, Головне управління правомірно відмовило у призначенні пенсії. Отже, висновок суду про те, що Головне управління не обґрунтувало відмову позивачу у призначенні пенсії не відповідає обставинам справи Просить скасувати рішення суду та прийняти постанову, якою відмовити в задоволенні позову. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Колегія суддів заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до наступного. Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що місцевий суд у повній мірі дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази. Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 , є внутрішньо переміщеною особою, яка фактично проживає за адресою: АДРЕСА_1 . З 2008 позивач перебувала на обліку в територіальних органах Пенсійного фонду України в АР Крим та отримувала до 30.06.2009 пенсію по інвалідності, що підтверджується копією пенсійного посвідчення НОМЕР_1 . 18 жовтня 2023 ОСОБА_1 звернулася із заявою про поновлення пенсійного забезпечення до органів Пенсійного фонду України. Вказана заява розглядалась за принципом екстериторіальності ГУ ПФУ в Одеській області. Рішенням ГУ ПФУ в Одеській області від 26 жовтня 2023 №134650027604 відмовлено позивачці у призначенні пенсії. Рішення мотивоване тим, що згідно даних пенсійної справи заявнику було призначено пенсію у Автономній республіці Крим з 17.04.2013. Відповідно до п. 2.8 Порядку громадянами України, які проживають на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя і не отримують пенсії від органів пенсійного забезпечення російської федерації, для поновлення виплати пенсії до наявних документів додається заява в довільній формі про відсутність громадянства держави-окупанта. Орган, що призначає пенсію здійснює поновлення виплати пенсії цим особам після надходження на запит пенсійної справи з документами про припинення виплати пенсії органами пенсійного забезпечення російської федерації. Спірні правовідносини врегульовано Законом України «Про пенсійне забезпечення» від 05 листопада 1991 № 1788-ХІІ (далі - Закон № 1788-ХІІ), Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV). Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 1788-ХІІ громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв`язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом. Статтею 5 Закону № 1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням; організація та порядок здійснення управління в системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування. Згідно з частиною 1 статті 8 Закону № 1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж. За визначенням, наведеним у статті 1 Закону № 1058-IV пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім`ї у випадках, визначених цим Законом. Частиною 1 статті 9 Закону № 1058-IV визначено, що відповідно до цього Закону в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності; 3) пенсія у зв`язку з втратою годувальника. Відповідно до статті 10 Закону № 1058-IV особі, яка має одночасно право на різні види пенсії (за віком, по інвалідності, у зв`язку з втратою годувальника), призначається один із цих видів пенсії за її вибором. Особі, яка має право на довічну пенсію, призначається один з видів довічної пенсії за її вибором. Згідно з частиною першої статті 47 Закону № 1058-IV, пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону № 1058-ІV, виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність як такі, що є неконституційними, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 № 25-рп/2009); 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом. Наведений перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, прямо передбачених законом. Так у Рішенні Конституційного Суду від 07 жовтня 2009 № 25-рп/2009 зазначено, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами. Отже, кожен громадянин України, включно пенсіонер, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав. Крім того, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 13 жовтня 2020 у справі № 540/450/19 зазначив, що обмеження права пенсіонера на отримання належної йому пенсії певними строками є неприпустимим. Отже, право особи на отримання пенсійних виплат у належному розмірі не може бути поставлено у залежність від можливості органів Пенсійного фонду України здійснювати повноваження щодо перевірки обґрунтованості їх видачі чи прийнятих рішень окупаційної влади. 22 листопада 2014 набув чинності Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» № 1706-VII від 20.10.2014 (далі - Закон № 1706-VII), яким, відповідно до Конституції та Законів України, міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, встановлені гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб. Згідно з частиною третьою статті 7 Закону України №1706-VII громадянин пенсійного віку, особа з інвалідністю, дитина з інвалідністю та інша особа, яка перебуває у складних життєвих обставинах, яких зареєстровано внутрішньо переміщеними особами, мають право на отримання соціальних послуг відповідно до законодавства України за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи. Апеляційний суд встановив, що матеріали справи не містять доказів того, що позивачка зверталася до Пенсійного фонду України із заявою про продовження виплати пенсії як особа, яка продовжувала проживати на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим та не отримувала пенсійне забезпечення від органів держави-окупанта. Позивачка є внутрішньо переміщеною особою, що підтверджується відповідною довідкою (а.с.12). Крім того, матеріали справи не містять рішення уповноваженого органу Пенсійного фонду України про припинення виплати пенсії позивачці з підстав, передбачених статтею 49 Закону № 1058-VII. Механізм подання та оформлення документів для призначення (поновлення, перерахунку) пенсій визначено Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженим постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1. Згідно з п.1.8 Порядку днем звернення за перерахунком пенсії, поновленням виплати пенсії вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, заяви з усіма необхідними документами. Пунктом 2.1 Порядку № 22-1 передбачений перелік документів, які додаються до заяви про призначення пенсії за віком, в якому такий документ як атестат про припинення пенсії відсутній. Водночас, згідно з п.п. 9 п. 2.1 Порядку № 22-1, до заяви про призначення пенсії за віком додається заява в довільній формі про відсутність громадянства держави-окупанта (для призначення пенсій громадянам України, які проживають на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя і не отримують пенсії від органів пенсійного забезпечення російської федерації). Орган, що призначає пенсію, додає одержаний на запит документ про те, що особа не перебуває на обліку в органах пенсійного забезпечення російської федерації як одержувач пенсії. Також, пунктом 4.12 Порядку № 22-1 передбачено, що при переїзді пенсіонера на постійне або тимчасове проживання до іншої адміністративно-територіальної одиниці орган, що призначає пенсію, не пізніше трьох робочих днів з дня одержання заяви надсилає запит про витребування пенсійної справи до органу, що призначає пенсію, за попереднім місцем проживання (реєстрації) пенсіонера. Пенсійна справа не пізніше п`яти робочих днів з дня одержання запиту пересилається органу, що призначає пенсію, за новим місцем проживання (реєстрації). З урахуванням викладеного слід дійти висновку, що саме на орган, уповноважений на призначення пенсії, покладається обов`язок у разі переїзду пенсіонера на постійне або тимчасове проживання до іншої адміністративно-територіальної одиниці направити запит про витребування пенсійної справи до відповідного органу, який здійснював призначення пенсії за попереднім місцем проживання (реєстрації) пенсіонера. Апеляційний суд встановив, що позивачка є громадянкою України, а пенсія по інвалідності була призначена їй відповідно до законодавства України. Позиція Пенсійного органу суперечить принципу верховенства права, оскільки обов`язок щодо витребування пенсійної справи позивача з органу Пенсійного фонду України за попереднім місцем проживання (реєстрації) покладається саме на орган, що здійснює призначення або поновлення пенсії. Позбавлення відповідного управління можливості направити запит про витребування пенсійної справи не може розглядатися як правомірна підстава для відмови у поновленні пенсійних виплат. Право на поновлення пенсії не залежить від таких обставин, як припинення дипломатичних відносин між державами, а також відсутність або неможливість витребування пенсійної справи чи отримання атестату про припинення виплати пенсії органами Пенсійного фонду російської федерації. З огляду на викладене, апеляційний суд зазначає, що позивачка, як громадянка України, має право на отримання пенсії, призначеної їй відповідно до законодавства України, за місцем своєї фактичної реєстрації або проживання. Така позиція узгоджується із висновками Верховному Суду, викладеними в постанові від 22 вересня 2021 у справі № 308/3864/17, відповідно до яких відсутність паперової пенсійної справи не є підставою для відмови у відновленні виплати пенсії, оскільки позивач не може нести негативних наслідків у зв`язку із відсутністю його пенсійної справи, а протилежне позбавляє його права на її відновлення. Апеляційний суд зазначає, що пенсія є для позивачки основним джерелом існування та надходження коштів, а тому її виплата має здійснюватися безперервно відповідно до вимог чинного законодавства України. Суд враховує позицію відповідача, викладену в листі, щодо необхідності отримання пенсійної справи позивачки та підтвердження факту припинення виплати пенсії органами Пенсійного фонду російської федерації. Водночас, звертає увагу на те, що відсутність зазначених документів обумовлена форс-мажорною обставиною збройною агресією та війною, що унеможливлює їх витребування. У зв`язку з цим позивачка не може бути позбавлена права на отримання пенсії, яка є основним джерелом надходження коштів, до моменту, поки відповідач не надасть належні докази продовження виплати пенсії позивачу саме органами Пенсійного фонду російської федерації. Переглядаючи правомірність рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимоги про зобов`язання відповідача поновити позивачці виплату пенсії та здійснити виплату недоотриманих сум пенсії, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями необхідно розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Доцільно зазначити, що здійснення дискреційних повноважень у певних випадках може передбачати вибір між вчиненням певної дії або утриманням від її вчинення. Водночас акт, прийнятий у межах реалізації дискреційних повноважень, підлягає перевірці на відповідність вимогам законності з боку суду або іншого уповноваженого незалежного органу. Адміністративний суд, здійснюючи перевірку рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень на відповідність критеріям, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, не втручається у дискреційні повноваження (вільний розсуд) такого суб`єкта поза межами перевірки на відповідність зазначеним критеріям. Завдання адміністративного судочинства полягає не в забезпеченні ефективності державного управління, а у гарантуванні дотримання вимог права, що відповідає принципу верховенства права. Інше тлумачення призвело б до порушення конституційного принципу поділу влади. Відповідно до пункту 10 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі задоволення позову суд має право прийняти рішення про застосування іншого способу захисту прав, свобод та інтересів людини і громадянина, а також інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, якщо такий спосіб не суперечить закону та забезпечує ефективний захист зазначених прав, свобод і інтересів. Отже, законодавець передбачив обов`язок суду забезпечити спонукання суб`єкта владних повноважень до правомірної поведінки, а не вирішувати питання, що належать до його функцій та виключної компетенції (дискреційних повноважень). Втручання у таку діяльність є формою перевищення меж судового контролю та виходить за рамки завдань адміністративного судочинства, визначених чинним законодавством. Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що забезпечує досягнення необхідного результату, спричиняє відповідні правові наслідки та має найбільший захисний ефект. Відтак, ефективний спосіб захисту повинен гарантувати поновлення порушеного права та відповідати характеру і змісту наявних обставин справи. Таким чином, враховуючи суть і характер спірних правовідносин, а також необґрунтованість і передчасність відмови у поновленні виплати пенсії позивачці, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано зобов`язав відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 та прийняти рішення по суті заяви, з урахуванням наведених позивачем документів та правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні. Апеляційний суд при прийнятті даного рішення також застосовує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в п. 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п.1ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії», заява №303-A, п. 29). Судові витрати розподілу не підлягають з огляду на результат вирішення апеляційної скарги та виходячи з вимог ст. 139 КАС України. Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,- постановив: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області залишити без задоволення. Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 22 липня 2024 року у справі №380/8321/24 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя І. М. Обрізко судді Л. П. Іщук Т. І. Шинкар