Окрема думка КАС ВС № 580/7979/21

ОКРЕМА ДУМКА 12 лютого 2026 року м. Київ справа №580/7979/21 адміністративне провадження №К/990/8208/25 судді Верховного Суду Стеценка С.Г. на постанову Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі №580/7979/21 за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач ОСОБА_1 ) до Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України), Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України про визнання протиправним та скасування висновку, яким МВС України не погоджено призначення та виплата ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги. Суть справи та зміст постанови Верховного Суду. ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ, перебував на посаді водія ПВПЧ-3 УВС Черкаського облвиконкому у званні сержанта внутрішніх справ. 14 лютого 1991 року позивач звільнений з державної пожежної частини з охорони Черкаського виробничого об`єднання «Азот» у званні лейтенант внутрішньої служби. У 2002 році відбувся первинний огляд ОСОБА_1 із установленням йому ІІІ групи інвалідності У 2017 році позивачеві встановлено II групу інвалідності. В обох випадках констатовано, що ці стани пов`язані з виконанням службових обов`язків з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції (далі - ЧАЕС). 02 березня 2018 року ОСОБА_1 вперше звернувся до ліквідаційної комісії УМВС України в Черкаській області із заявою про виплату одноразової грошової допомоги відповідно до Закону України від 20 грудня 1990 року №565-XII «Про міліцію» (далі - Закон №565-XII) та постанови Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 2015 року №850 (далі - Порядок №850), однак у задоволенні такого прохання було відмовлено з посиланням на те, що Порядок №850 на позивача не розповсюджується. Не погодившись із такою відмовою, позивач подав позов до суду. Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 04 березня 2019 року у справі №2340/4545/18, залишеним без змін постановами Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2019 року та Верховного Суду від 03 червня 2021 року, позов задоволено частково. Суди, зокрема, констатували, що відповідач зобов`язаний був прийняти одне із двох рішень: (1) про призначення грошової допомоги, або (2) про відмову у призначення цієї допомоги. Проте, жодного із цих рішень МВС України прийнято не було. При повторному розгляді МВС України знову відмовив у затвердженні висновку про призначення ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги, вказавши, що положення Порядку №850 не застосовуються до позивача, адже він має право на пільги та компенсації, встановлені Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Вважаючи рішення МВС України щодо повторної відмови у призначенні і виплаті одноразової грошової допомоги протиправним, позивач вдруге звернувся до суду за захистом своїх прав. За результатами ініційованого судового розгляду рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2024 року по справі №580/7979/21 у задоволенні позову відмовлено повністю. Суд першої інстанції, встановивши, що між первинним встановленням позивачу ІІІ групи інвалідності внаслідок травми, пов`язаної з виконанням службових обов`язків, та установленням ІІ групи інвалідності минуло понад два роки, дійшов висновку, що відмова МВС України у призначенні одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 відповідає вимогам законодавства (пункту 4 Порядку №850) та узгоджується із позицією Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав, викладеною у постанові від 22 жовтня 2020 року у справі №711/1837/18. Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 28 січня 2025 року скасував рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2024 року й ухвалив нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнив повністю. За позицією суду апеляційної інстанції, обставина перевищення дворічного строку встановлення чергової групи інвалідності від первинного огляду МСЕК не була підставою для відмови у призначенні і виплаті позивачу одноразової грошової допомоги, тому МВС України зобов`язано прийняти рішення з означеного питання на користь ОСОБА_1 . За результатами розгляду касаційної скарги МВС України Верховний Суд постановою від 11 лютого 2026 року скасував рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 січня 2025 року; ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково; визнав протиправним та скасував рішення МВС України від 18 жовтня 2019 року щодо непогодження призначення й виплати ОСОБА_1 позивачу одноразової грошової допомоги відповідно до Порядку №850 та зобов`язав МВС України повторно розглянути документи про призначення та виплату позивачу одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням ІІ групи інвалідності, що настала внаслідок каліцтва, отриманого під час виконання службових обов`язків у зв`язку із аварією на ЧАЕС, та ухвалити рішення з урахуванням висновків суду; в задоволенні іншої частини позовних вимог відмовив. Мотиви, які лежать в основі непогодження із постановою Верховного Суду. Автор окремої думки усвідомлює, що Чорнобильська катастрофа торкнулася долі мільйонів людей та з великою повагою й розумінням ставиться до осіб, які постраждали внаслідок такої трагедії планетарного масштабу. Це має пряме відношення і до позивача, який отримав ІІІ (2002 рік) та ІІ (2017 рік) групи інвалідності у зв`язку із ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС. Конституційний Суд України, виходячи зі змісту статей 3, 16, 50 Конституції України, в Рішенні від 07 квітня 2021 року №1-р(II)/2021 виснував, що «на державу покладено позитивний обов`язок забезпечити особам з інвалідністю з числа осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, посилений соціальний захист. Позитивний обов`язок держави у цьому разі, по суті, вимагає від неї вжити заходів підтримчої дії (affirmative action) з огляду на те, що йдеться про обов`язок захисту державою однієї з найуразливіших верств населення, яка того потребує», та зазначив, що із цих статей Конституції України «випливають не лише зобов`язання держави перед постраждалими внаслідок Чорнобильської катастрофи громадянами України, а й гарантії щодо цієї категорії громадян». Однак, на переконання автора окремої думки, як мовить народне прислів`я, - «Краще гірка правда, ніж солодка брехня». Ця гірка правда полягає у тому, що позивач, відповідно до вимог чинного законодавства, не має права на отримання одноразової грошової допомоги (частина третя статті 23 Закону №565-XII, пункт 4 Порядку №850). Справедливості заради доцільно вказати, що законодавством про соціальний і правовий захист військовослужбовців також раніше установлювався дворічний строк на реалізацію права військовослужбовців, військовозобов`язаних або резервістів на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі. Відповідні законодавчі положення в подальшому були визнані такими, що не відповідають Конституції України (Рішення Конституційного Суду України від 06 квітня 2022 року №1-р(ІІ)/2022). Згодом, Законом України від 29 липня 2022 року №2489-IX (набрав чинності 25 серпня 2022 року), внесено зміни до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» й нове правове регулювання вказаних правовідносин не передбачає дворічний термін настання інвалідності вищої групи упродовж двох років, як обов`язкову умову до виплати одноразової допомоги військовослужбовцям. Що ж стосується колишніх працівників міліції, які перебували на службі в органах внутрішніх справ та яким установлена інвалідність, отримана в період проходження служби, до яких належить і ОСОБА_1 , то таких відповідних змін до законодавства, на жаль, внесено не було. Чинні його приписи обмежують реалізацію права працівників міліції на отримання одноразової грошової допомоги дворічним строком при зміні групи інвалідності, збільшення відсотка втрати працездатності. Зважаючи на викладене, автор окремої думки вважає, що постанова Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі №580/7979/21, не в повній мірі відповідає вимогам чинного законодавства, викладена в ній позиція є вразливою, що у сукупності призвело до помилкового скасування рішення судів першої та апеляційної інстанцій й ухвалення нового рішення по часткове задоволення позовних вимог. Мотиви непогодження - далі в окремій думці.

1. Підстави відкриття касаційного провадження (пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України; далі - КАС України). Як вбачається із змісту касаційної скарги МВС України, скаржник просив скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 січня 2025 року у справі №580/7979/21, залишивши в силі рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2024 року про відмову у задоволенні позову. При цьому касаційна скарга обґрунтована посиланням на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України й те, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального права (частину третю статті 23 Закону №565-XII, пункт 4 Порядку №850), без урахування висновку щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладеного, зокрема, у постанові Верховного Суду від 22 жовтня 2020 року у справі №711/1837/18, ухваленої у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав. Саме така підстава за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України і була зазначена в ухвалі Верховного Суду від 05 березня 2025 року про відкриття касаційного провадження у справі №580/7979/21. Очевидно, вказане свідчить, що Верховний Суд при розгляді означеної справи в касаційному порядку мав повноваження лише на перевірку правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права (частини третьої статті 23 Закону №565-XII, пункту 4 Порядку №850) та відповідність такого правозастосування правовій позиції, висловленій Верховним Судом у справі №711/1837/18. Проте, на мою думку, враховуючи результат касаційного розгляду, Верховний Суд вийшов за межі своїх повноважень, встановлених процесуальним законодавством, скасувавши не лише постанову суду апеляційної інстанції (про що просив відповідач у касаційній скарзі), але і рішення суду першої інстанції.

2. Межі перегляду судом касаційної інстанції. Акцентую увагу, що межі перегляду судом касаційної інстанції встановлені статтею 341 КАС України, у відповідності до частини першої якої суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України). Отже, законодавець чітко окреслив межі касаційного перегляду, дозволивши перегляд справи лише у межах тих доводів і вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Натомість, жодних зауважень до рішення суду першої інстанції, а також щодо необхідності прийняття Верховним Судом нового рішення, тим більше із виходом за межі позовних вимог та застосуванням частини четвертої статті 245 КАС України, скарга МВС України не містила. Зважаючи на межі касаційного перегляду, визначені статтею 341 КАС України, та відсутність доводів касаційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права, передбачених пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу, автор окремої думки вчергове переконується у тому, що у суду касаційної інстанції не було підстав для виходу за межі вимог касаційної скарги МВС України, скасування рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2024 року та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 січня 2025 року й прийняття нового рішення у справі, у тому числі із застосуванням іншого способу захисту прав позивача, передбаченого частиною четвертою статті 245 КАС України.

3. «Суд знає закони». Велика Палата Верховного Суду висловила та послідовно застосовує правову позицію, за змістом якої повноваження органів влади є законодавчо визначеними, а суд діє згідно з презумпцією «Jura novit curia» («Суд знає закони»). Велика Палата Верховного Суду, зокрема зазначила, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору (пункти 84, 86 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2019 року у справі №917/1739/17), а також, що неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (пункт 144 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц). Також, Велика Палата Верховного Суду неодноразово, зокрема у постановах від 12 червня 2019 року (справа №487/10128/14-ц), від 26 червня 2019 року (справа №587/430/16-ц), від 23 жовтня 2019 року (справа №761/6144/15-ц), від 15 червня 2021 року (справа №904/5726/19) тощо, вказувала на дію принципу «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Обов`язок суду надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia. Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Як видається, суд першої інстанції у цій справі послуговувався принципом «суд знає закони», взяв до уваги, надав правову оцінку, проте не абсолютизував рішення МВС України як суб`єкта владних повноважень і вірно самостійно застосував до спірних правовідносин норми чинного законодавства. У цій справі, як встановлено Черкаським окружним адміністративним судом та не спростовано апеляційний судом, між первинним встановленням позивачу III групи інвалідності внаслідок травми, пов`язаної з виконанням службових обов`язків, та установленням ІІ групи інвалідності, минуло понад два роки. На переконання автора окремої думки, незважаючи на те, що такі мотиви не були підставою та не вказувались у висновку МВС України (там зазначалося про наявність пільг, встановлених Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»), натомість, така відмова відповідача у призначенні ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановлення ІІ групи інвалідності відповідає вимогам законодавства (частині третій статті 23 Закону №565-XII, пункту 4 Порядку №850). Слід констатувати, що відсутність у позивача права на отримання одноразової грошової допомоги за частиною третьою статті 23 Закону №565-XII, пунктом 4 Порядку №850 як такого, власне унеможливлює за будь-яких умов покладення на відповідача за рішенням суду обов`язку призначення та виплати цієї допомоги. Як наслідок, вважаю, що судом першої інстанції правильно надана правова кваліфікація відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначені правові норми (частина третя статті 23 Закону №565-XII, пункт 4 Порядку №850), які підлягають застосуванню для вирішення спору по суті. За таких умов, на моє переконання, не цілком логічною та переконливою видається позиція більшості від складу суду, що розглядала цю справу, про необхідність скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій й ухвалення свого рішення - зобов`язання відповідача - суб`єкта владних повноважень повторно вирішити питання, щодо якого звернувся позивач.

4. Верховний Суд є «судом права», а не «судом факту». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Іншими словами, встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права. В силу вимог статті 341 КАС України Верховний Суд перевіряє правильність застосування судами першої та/чи апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин, тому не може переоцінювати докази та встановлені судами першої та апеляційної інстанції обставини. У даному ж випадку, у касаційній скарзі МВС України не зазначало про докази, зібрані у справі, які не були досліджені судами попередніх інстанцій та могли б вплинути на висновок Черкаського окружного адміністративного суду про те, що відмова МВС України у призначенні одноразової грошової допомоги позивачу у зв`язку із встановлення ІІ групи інвалідності відповідає вимогам законодавства. Обставин порушення судом першої інстанції норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, Верховним Судом встановлено також не було. Вказане свідчить про відсутність у суду касаційної інстанції під час розгляду цієї справи в касаційному порядку підстав вважати, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи та що наявні підстави, передбачені статтею 351 КАС України, для скасування рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2024 року. Ураховуючи наведене, вважаю, що Верховний Суд, здійснюючи розгляд касаційної скарги МВС України, мав зосередитись на перевірці правильності застосування судами норм матеріального права (при цьому виключно в межах вимог і доводів касаційної скарги), а не вдаватися у власну переоцінку встановлених обставин у справі, надання їм іншого значення.

5. Судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав у складі Верховного Суду сформувала правовий висновок, згідно якого працівник міліції не має права на отримання одноразової грошової допомоги, якщо між первинним встановленням такій особі інвалідності внаслідок травми, пов`язаної з виконанням службових обов`язків, та установленням вищої групи інвалідності минуло понад два роки. У постанові від 22 жовтня 2020 року у справі №711/1837/18 Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав сформував такі правові висновки: «(1) із втратою чинності з 07 листопада 2015 року Законом №565-XII право на отримання одноразової грошові допомоги за працівниками міліції збереглось відповідно до пункту 15 розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень Закону №580-VII і здійснюється в порядку та на умовах, визначених Порядком №850; (2) Закон №565-XII, що діяв до набрання чинності Законом №580-VII, так само як і Закон №580-VII не містять положень щодо можливості отримання відповідною категорією осіб одноразової грошової допомоги у більшому розмірі, з урахуванням раніше виплаченої суми; (3) положення щодо отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі у зв`язку із встановленням працівникові міліції під час повторного огляду вищої групи інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності, чи зміни причини інвалідності (виплату різниці у розмірах одноразової грошової допомоги) визначається за законодавством, що діє на день повторного огляду та міститься виключно у пункті 4 Порядку №850; (4) передбачені пунктом 4 Порядку №850 обмеження права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі дворічним строком після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності, чи зміни причини інвалідності застосовуються починаючи з 31 жовтня 2015 року - з дня набрання чинності вказаним Порядком; (5) зазначений дворічний строк обчислюється з дня первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності, чи зміни причини інвалідності незалежно від дати, коли їх встановлено вперше до 31 жовтня 2015 року чи після.». Як вже згадувалося вище та встановлено судом першої інстанції у цій справі, згідно витягу з акту огляду МСЕК серії 2-18 АЕ №111624 в 2002 році відбувся первинний огляд ОСОБА_1 із установлення йому ІІІ групи інвалідності. В подальшому, за наслідками повторного огляду 25 травня 2017 року, позивачу за рішенням МСЕК встановлено ІІ групу інвалідності та 70% втрати працездатності зв`язку з захворюванням, пов`язаним із виконання службових обов`язків по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Тобто, встановлені обставини вказують на те, що між первинним встановленням позивачу інвалідності внаслідок травми, пов`язаної з виконанням службових обов`язків, та установленням ІІ групи інвалідності минуло понад два роки. Зваживши вказане, в контексті змісту встановлених фактичних обставин у цій справі, відсутні підстави вважати помилковим висновок суду першої інстанції про законність відмови МВС України у призначенні ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв`язку із тим, що між первинним встановленням ІІІ групи інвалідності та повторним оглядом, за наслідками якого позивачу було встановлено вищу групу інвалідності, минуло понад два роки. Відтак Суд, приймаючи постанову у цій справі, фактично зобов`язав МВС України втретє розглянути документи про призначення та виплату позивачеві одноразової грошової допомоги та ухвалити рішення з урахуванням висновків суду. Усвідомлюючи, що судова практика у цій категорії справ базується на постанові Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав від 22 жовтня 2020 року у справі №711/1837/18 (про яку сказано вище), можна припустити, яким буде це рішення МВС України. Логічно постає питання: чи такий варіант вирішення публічно-правового спору буде в інтересах позивача? А якщо результат є до певної міри прогнозованим, то чи варто було суду фактично скеровувати «на третє коло» справу, крапку (справедливе рішення) у якій можна було поставити уже зараз. Підсумок. Ще раз констатую: держава має докладати всіх зусиль для того, щоб підтримувати людей, які ціною свого здоров`я сприяли мінімізації негативних наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Це правильно, це справедливо. Своєю чергою суд, здійснюючи вирішення цього публічно-правового спору, своє рішення повинен базувати на нормах чинного законодавства. А ці норми, у поєднанні із судовою практикою, станом на сьогодні чіткі та однозначні: працівник міліції не має права на отримання одноразової грошової допомоги, якщо між первинним встановленням такій особі інвалідності внаслідок травми, пов`язаної з виконанням службових обов`язків, та установленням вищої групи інвалідності минуло понад два роки. Враховуючи наведене вище у сукупності, а також межі перегляду судом касаційної інстанції, на переконання автора окремої думки, за наслідками розгляду касаційної скарги МВС України Верховному Суду слід було скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 січня 2025 року, а рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2024 року залишити в силі як законне та обґрунтоване. ........................... С.Г. Стеценко, Суддя Верховного Суду