Постанова Полтавський апеляційний суд № 543/366/25

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 543/366/25 Номер провадження 22-ц/814/1248/26Головуючий у 1-й інстанції Попадюк С. С. Доповідач ап. інст. Карпушин Г. Л. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 лютого 2026 року м. Полтава Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Полтавського апеляційного суду в складі: головуючого (судді-доповідача): Карпушина Г.Л., суддів: Бутенко С.Б., Обідіної О.І., при секретарі судового засідання Буйновій О.П., - розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за апеляційною скаргою п редставника ОСОБА_1 - адвоката Борсук Віктора Валерійовича на рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 21 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Київської районної у м. Полтаві раді, про визначення місця проживання дитини та встановлення факту самостійного виховання та перебування на утриманні неповнолітньої дитини,- В С Т А Н О В И В : У квітні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаним позовом, в якому просила визначити місце проживання неповнолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з матір`ю за місцем її реєстрації: АДРЕСА_1 та встановити факт самостійного виховання та повного матеріального утримання ОСОБА_1 , неповнолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також вирішити питання судових витрат. В обгрунтування позову вказувала, що 07 лютого 2009 року між нею, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у відділ РАЦС Оржицького районного управління юстиції Полтавської області укладено шлюб, актовий запис №9.Від шлюбу народився син ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який зареєстрований разом із позивачем. Рішенням Київського районного суду міста Полтави від 26 жовтня 2011 року шлюб між сторонам розірвано. Фактично з липня 2011 року позивач сама проживає з сином в Полтаві та самостійно займається його вихованням та утриманням. Батько дитини самоусунувся від своїх батьківських обов`язків та лише іноді погрожує забрати сина так як він являється військовозобов`язаним і хоче з його слів відсудити у позивача сина. Починаючи з лютого 2019 року позивач з сином стала проживати у цивільному шлюбі з ОСОБА_3 , спочатку на орендованій квартирі ( АДРЕСА_2 ), а з січня 2021 року у власній квартирі яку придбав чоловік ( АДРЕСА_3 ), де проживають і зараз разом з дитиною. 12 березня 2022 року позивач і ОСОБА_3 одружилися, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 . Після розірвання шлюбу з відповідачем і по теперішній час, ОСОБА_2 проживає разом зі матір`ю та її чоловіком. Вказує, що вона самостійно виховує та повністю утримує сина, регулярно цікавиться успішністю сина у школі. Зазначає, що відповідач участі у вихованні дитини не бере не цікавиться життям та здоров`ям сина. Вказує що офіційно працевлаштована в ІНФОРМАЦІЯ_3 на посаді «ОПЕРАТОРА», має стабільний, достатній для належного життя, дохід та забезпечена житлом. Також вказує, що встановлення факту самостійного виховання та повного матеріального утримання сина та визначення місця проживання з нею, необхідно їй для реалізації своїх прав як матері, сприянню реалізації принципу забезпечення найкращих інтересів дитини, так як неодноразово стикалася з повним нерозумінням чоловіка у питаннях оздоровлення дитини за кордоном коли потрібно було оформити дозвіл батька на виїзд дитини за кордон, з питанням отримання та заміни паспорту та ідентифікаційного коду, з питаннями реєстрації та зміни місця проживання, оформлення пільг та додаткових відпусток і так далі. Рішенням Оржицького районного суду Полтавської області від 21 жовтня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 третя особа: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Київської районної у м. Полтаві раді, про визначення місця проживання дитини та встановлення факту самостійного виховання та перебування на утриманні неповнолітньої дитини відмовлено. На вказане рішення ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій прохає рішення районного суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. В обгрунтування апеляційної скарги вказує, що суд дійшов передчасного висновку про відсутність спору між сторонам з приводу визначення місця проживання дитини та не дослідив надані докази. Судом першої інстанції не надано оцінку тому, що відповідач не цікавиться життям та здоров`ям сина, не надає матеріальної допомоги та не спілкується із дитиною у обсязі, необхідному для його нормального розвитку, тобто фактично дитини перебуває на постійному утриманні та вихованні позивача. Вказує, що перебування на утриманні позивача її сина ОСОБА_2 підтверджується наданими доказами. Враховуючи те, що у справі наявні докази, що батько дитини протягом 14 років не утримує сина та не цікавиться його життям, а позивач створила всі належні умови для неповнолітнього сина, а також те, що встановлення факту самостійного утримання дитини їй потрібно для отримання соціальної допомоги, яка особи, яка самостійно виховує дитину до 18 років, права виїзду за кордон з дитиною без згоди батька та звільнення з військової служби. Судове засідання в суді апеляційної інстанції проводилося в порядку спрощеного позовного провадження з викликом учасників справи. На момент розгляду справи сторони та інші особи по справі будучи належним чином та завчасно повідомленими про час та місце слухання справи в судове засідання не з`явилися. Колегія суддів, заслухавши доповідача,, перевіривши справу в межах заявлених вимог і апеляційного оскарження, приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. За змістом ст. 374 ч. 1 п. 1 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Згідно із ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Районним судом встановлено та вбачається із матеріалів справи, що сторони у справі є батьками ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження, серії НОМЕР_2 (а.с.11). Рішення Київського районного суду м. Полтави від 26.10.2011 року у справі № 2-2147/11 шлюб між сторонами розірвано. Згідно Витягу з реєстру територіальної громади від 24.03.2025 року, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 з 12.08.2009 року (а.с.9). 12 березня 2022 року позивач і ОСОБА_3 одружилися, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 . Згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 240567061, ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 є власником квартири, загальною площею 64.9 кв.м., житлова площа 45,8 кв.м. за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.21). Відповідно до Акта про фактичне місце проживання, б/н, ОСОБА_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 , фактично проживає без реєстрації за адресою : АДРЕСА_3 (а.с. 22). Згідно Витягу з реєстру територіальної громади від 28.06.2024 року, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 з 12.08.2009 року (а.с.12). З довідки, б/н, виданої ОСОБА_1 в тому, що її син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , навчався в Полтавській гімназії №25 з вересня 2015 р. по червень 2024 р. вбачається, що батько дитини ОСОБА_3 та мати ОСОБА_1 до проблем дитини за час навчання ставилися уважно, завжди відгукувалися на поради і побажання педагогів, значну увагу приділяли вихованню сина. Регулярно відвідували батьківські збори та заходи закладу. В школу сина приводила та забирала мати ОСОБА_1 , вона систематично цікавилася результатами навчання та успіхами дитини. Батько, ОСОБА_3 , в свою чергу, допомагав з ремонтом навчального класу, відвідував батьківські збори і також цікавився результатами навчання та успіхами ОСОБА_6 в школі. Протягом навчання дитини біологічний батько ОСОБА_2 не дзвонив і до школи не з`являвся (а.с.25). Відповідно до характеристики, наданої директором гімназії №25 Полтавської міської ради на ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , учня 9-А класу гімназії №25, за час навчання в гімназії, а саме 2015 і 2024 рр., біологічний батько дитини ОСОБА_2 не телефонував ні директору, ні класному керівнику і не цікавився навчанням і вихованням дитини, в закладі не з`являвся (а.с.23). Відповідно до Довідки про те, що батько не приймає участі у вихованні учня від 25.03.2025 № 01-40-01/212, виданої КЗ «Полтавська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 5 Полтавської міської ради Полтавської області», за час навчання в Комунальному закладі «Полтавська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 5 Полтавської міської ради Полтавської області» батько, ОСОБА_2 , навчанням і поведінкою сина у класного керівника не цікавився, батьківські збори не відвідував (а.с. 24). Зі змісту Довідки, б/н, виданої ТОВ «Центр медико-санітарної допомоги», м. Полтава, вбачається що ОСОБА_1 і її син ОСОБА_5 обслуговуються у ТОВ «Центр медико-санітарної допомоги» з 18.08.2020 року. За весь час спостереження за дитиною біологічний батько ОСОБА_5 жодного разу до медичного закладу не з`являвся, не телефонував та станом здоров`я не цікавився (а.с. 26). В суді першої інстанції було допитано свідка ОСОБА_3 , який суду пояснив, що перебуває в зареєстрованому шлюбі з позивачем ОСОБА_1 з березня 2022 року, до того проживали в цивільному шлюбі з 2019 року. Відповідач ОСОБА_2 з 2019 року неодноразово телефонував особисто ОСОБА_1 як правило, в стані алкогольного сп`яніння. Під час дзвінків висловлював погрози і ОСОБА_1 , і на його адресу. Своїм сином відповідач не цікавився, бажання побачитися із сином не виявляв. Вказував що останні раз відповідач бачився з сина у 2020 році на хрестинах племінника. З того часу не бачилися, гроші на утримання дитини не виділяє. Вказував, що кілька разів відповідач телефонував сину у стані алкогольного сп`яніння, але мета була з`ясувати місцезнаходження свідка чи позивача. Дружина свідка ОСОБА_1 не перешкоджає спілкуванню ОСОБА_7 з його батьком. ОСОБА_7 має особистий телефон, номер якого відомий відповідачу. За період з 2019 року, ОСОБА_2 дуже рідко телефонував сину, 1-2 рази на рік. Дідусь і бабуся з батькового боку за період з 2019 року по 2025 року також жодного разу не телефонували ОСОБА_7 , не цікавилися його життям. Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_8 надала показання про те, що вона знайома з позивачем ОСОБА_1 з дитинства, фактично з 8 класу, є хрещеною матір`ю ОСОБА_7 , підтримують зв`язок весь цей час. Відповідач є дуже ревнивим і неврівноваженим. Погрожував батькам позивача, не давав коштів під час перебування позивача у декретній відпустці. За весь час не приїжджав до дитини, не виявляв бажання забрати до себе. Перешкоджав виїзду ОСОБА_7 за кордон на відпочинок, шляхом затягування надання відповідного дозволу матері на виїзд за кордон. Після розлучення відповідач дуже нетривалий час проживав у Полтаві, а потім переїхав до своїх батьків в Оржицю. Останній раз бачила ОСОБА_2 близько 13-14 років тому. Про факти спілкування ОСОБА_2 із своїм сином ОСОБА_7 у будь-який спосіб, свідку невідомо. Факти перешкоджання відповідачу бачитися з сином з боку позивача свідку невідомі. Також під час спілкування із свідком ОСОБА_7 не згадував про свого біологічного батька. Відмовляючи в задоволенні позову про визначення місця проживання дитини з батьком районний суд виходив з того, що місце проживання неповнолітньої дитини визначається нею самою, а також позивачем не надано доказів про те, що батько дитини вимагає змінити місця проживання дитини чи порушує питання щодо відібрання дитини, а також не надано доказів про те, що відповідач вживає будь-яких заходів щодо визначення місця проживання з ним, а тому права позивача не порушені. Відмовляючи в задоволенні вимог щодо встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних доказів усунення відповідача від виконання своїх батьківських обов`язків. Окрім того вказав, що факт свідомого ухилення від своїх батьківських обов`язків може бути підтверджений лише рішенням суду щодо позбавлення батьківських прав. Колегія суддів вважає такі висновки районного суду вірними з наступних підстав. Щодо визначення місця проживання дитини з матір`ю слід зазначити наступне. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства. Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»). Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами. Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою. Відповідно до частини другої статі 29 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Із матеріалів справи вбачається, що сину сторін ОСОБА_2 на момент подачі позову виповнилося 16 років, а відтак він має право сам обирати місце свого проживання. В судовому засіданні в суді першої інстанції було допитано неповнолітнього ОСОБА_2 в присутності психолога, який суду пояснив, що проживає з матір`ю. З батьком періодично спілкується по телефону. Також зазначив, що батько не вимагав зміни його місця проживання та пропозицій щодо спільного проживання разом із ним не висловлював. Враховуючи викладене а також те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, що відповідач вимагає змінити проживання свого сина, а також не надано доказів, що батько вживає заходів з приводу відібрання дитини у матері чи визначення місця проживання разом з ним, районний суд дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення вимоги щодо визначення місця проживання дитини, оскільки позивачем не доведено, що її права чи права дитини порушено. Щодо вимог про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини слід зазначити наступне. Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу. Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України). Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини. Із вищенаведеного слідує, що встановлення факту самостійного виховання дитини можливе в ході вирішення питання про позбавлення одного з батьків батьківських прав та встановлення обставин невиконання одним із батьків батьківських обов`язків. Тобто, за змістом наведених норм чинного законодавства з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. Таким чином, при встановленні факту самостійного виховання дитини батьком фактично встановлюється юридичний факт, в силу якого обсяг прав матері обмежується або припиняється, тобто вона може бути позбавлена батьківських прав щодо дитини на підставі пункту 2 частини 1статті 164 СК України. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Оскільки, сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом, як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. Аналогічний правовий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 201/5972/22 від 11 вересня 2024 року. В силу статті 141 СК України, розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дітей не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дітей, а позивач не надав суду доказів, що в питанні виховання чи утримання дитини сторін, мати умисно ухиляється від виконання цих обов`язків чи реалізації своїх батьківських прав. Розірвання шлюбу та проживання неповнолітнього сина разом із позивачем, що включає в себе обов`язок матері щодо утримання та виховання дитини, не доводять факт відсутності участі батька у вихованні дитини. У даній справі позивачем не надано доказів, що в питанні виховання сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідач умисно ухиляється від виконання цих обов`язків чи реалізації прав з даного приводу. озивачем не доведено факту невиконання відповідачем своїх батьківських обов`язків, ухилення батька від участі у вихованні та утриманні сина. Судом не встановлено обставин, які б беззаперечно свідчили, що батько дитини не здатен виконувати свої батьківські обов`язки щодо дитини чи позбавлений у визначений законом спосіб можливості здійснення своїх батьківських прав стосовно дитини. Ті обставини, що батько дитини проживає окремо, не свідчать про те, що позивач самостійно виховує дитину, оскільки вказані обставини не позбавляють батька дитини батьківських прав і не залишають дитину без батьківського виховання. З урахуванням наведеного, правильним є висновок суду першої інстанції, що сам факт проживання дитини з матір`ю не підтверджує факту самостійного виховання нею дитини. Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц). Суд першої інстанції надав належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам участі відповідача у вихованні дитини у їх сукупності ( ОСОБА_2 час від часу спілкується з батьком та він інколи пересилає грошові кошти, спір щодо матеріального забезпечення дитини між сторонами відсутній) тому дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Суд звертає увагу, що свідоме ухилення одного з батьків від участі у вихованні та утриманні дитини може бути підтверджене лише рішенням суду у разі вирішення питання щодо позбавлення відповідача батьківських прав. Тобто, захист порушених прав у зв`язку самоусуненням від виконання батьківських обов`язків має розглядатись в іншому порядку шляхом пред`явлення позову про позбавлення батьківських прав, а не позову про встановлення факту самостійного виховання дитини. Такий підхід до вирішення цієї справи відповідає мотивам, з яких виходила Велика Палата Верховного Суду у справі №201/5972/22 (провадження №14-132цс23). Колегія суду не враховує доводи апеляційної скарги щодо неналежної поведінки батька та його неучасті у вихованні, оскільки навіть за їх наявності вони не є предметом розгляду в цьому провадженні. Питання участі батька у вихованні підлягає розгляду в справі про позбавлення батьківських прав і не може бути предметом вимог у справі про встановлення факту самостійного виховання дитини. Виходячи з наведеного, колегія суддів погоджується з обґрунтованим висновком суду першої інстанції про відсутність необхідних та достатніх умов для встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, у зв`язку з чим позовні вимоги задоволенню не підлягають. Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції та бажання встановити такий факт у судовому порядку, що належним способом захисту вважати не можна, оскільки у разі настання певних юридичних фактів (дій чи події) батьківські права та обов`язки припиняються та додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виховує та утримує дитину не потребується. Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін. Керуючись ст.ст.368, 375, 38-384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Борсук Віктора Валерійовича - залишити без задоволення. Рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 21 жовтня 2025 року- залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня її проголошення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст постанови виготовлено 11 лютого 2026 року. Головуючий суддя : ___________________________ Г.Л. Карпушин Судді: ___________________ С.Б. Бутенко ________________ О.І. Обідіна