Постанова 4818 № 639/8065/24

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 лютого 2026 року м. Харків справа № 639/0865/24 провадження № 22-ц/818/691/26 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Пилипчук Н.П., суддів Мальованого Ю.М., Яцини В.Б., за участю секретаря Муренченко С.А., учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідачка ОСОБА_2 , розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 04 березня 2025 року в складі судді Борисенка О.О. в с т а н о в и в: У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу та відсотків за користування позикою. Позовна заява мотивована тим, що 20.07.2023 він надав у борг ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 5900,00 доларів США за умови повернення суми боргу до 01.07.2024, на підтвердження чого відповідачка власноруч написала боргову розписку. Також, 01.07.2024 він надав ОСОБА_2 у борг грошові кошти у розмірі 1000,00 доларів США за умови повернення суми боргу до 15.08.2024, про що ОСОБА_2 власноруч написала боргову розписку. Зазначив, що у встановлений у розписках термін та станом на день звернення з позовом до суду позичені грошові кошти відповідачка позивачу не повернула. Вказав, що розмір 3% річних від простроченої суми боргу становить 172,10 доларів США (за борговою розпискою від 20.07.2023 (5900,00 х 347 (кількість днів прострочення) 3% : 365 = 168,30 доларів США); за борговою розпискою від 01.07.2024 (1000,00 х 46 (кількість днів прострочення) х 3% : 365 = 3,80 доларів США). Просив стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму основного боргу у розмірі 6900,00 доларів США, відсотки за користування позикою у розмірі 172,10 доларів США, а також судовий збір у розмірі 2948,87 грн. Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 04 березня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договорами позики у розмірі 6900,00 доларів США; відмовлено у задоволенні позовних вимог в частині стягнення трьох відсотків річних у розмірі 172,10 доларів США; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 2877,21 грн. Ухвалою Жовтневого районного суду м. Харкова від 18 липня 2025 року заяву ОСОБА_2 про скасування заочного рішення залишено без задоволення. Не погоджуючись з заочним рішенням суду ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій просила заочне рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову повністю, вирішити питання щодо судових витрат. Апеляційна скарга мотивована тим, що вона не була проінформована про розгляд справи. Суд першої інстанції не дослідив у повному обсязі подані нею до заяви про перегляд заочного рішення банківські виписки та зведену таблицю переказів за період 26.07.2023 05.07.2024 на загальну суму 549 849,99 грн (еквівалент близько 12 868,50 дол. США за курсом НБУ на відповідні дати), що охоплюють період дії розписок і свідчать про виконання зобов`язання у сумі, яка перевищує заявлений борг (6 900 дол. США). З огляду на валютне вираження позики, гривневі платежі підлягають зарахуванню у виконання USD-зобов`язання за курсом НБУ на дні платежів. Позивач не надав альтернативного пояснення природи отриманих платежів (дарування, повернення третьої особи тощо). За відсутності чіткої вказівки на момент передання коштів або за суперечливості змісту розписка не підтверджує укладення договору позики й не може бути самодостатньою підставою для стягнення. Регулярні (системні) перекази у період існування зобов`язання підлягають урахуванню як виконання навіть за відсутності спеціальної позначки у полі «призначення платежу», коли сукупність обставин свідчить про їх спрямованість на погашення боргу. 01 жовтня 2025 року за допомогою системи «Електронний суд» ОСОБА_1 через свого представника подав відзив на апеляційну скаргу, в якому вважав заочне рішення суду законним, а апеляційну скаргу необґрунтованою. При цьому зазначив, що довідка поштового відправлення з позначкою про неможливість вручення судової повістки у зв`язку з «адресат відсутній за вказаною адресою» вважається належним повідомленням сторони про дату судового розгляду. Факт здійснення боржником грошових переказів на користь стягувача без конкретизації їх призначення, як сплата по борговим розпискам, не може автоматично вважатися сплатою боргових зобов`язань, навіть за відсутності інших боргових зобов`язань між сторонами. У своїх заявах та скаргах ОСОБА_2 жодного разу не спростовує доводи сторони позивача щодо фактичного написання нею вищевказаних боргових розписок. Фактично відповідачка підтверджує обставини, викладені позивачем в позовній заяві щодо написання нею боргових розписок. Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_2 необхідно залишити без задоволення, заочне рішення суду залишити без змін. Заочне рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачка зобов`язання за договором позики не виконала, грошові кошти позивачу у визначений розпискою строк не повернула, тому неповернута сума підлягає стягненню з відповідача на користь позивача в розмірі станом на день ухвалення судового рішення. Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 20 липня 2023 року ОСОБА_2 склала розписку, за якою остання одержала у борг гроші на суму 5900,00 доларів США від ОСОБА_1 , які зобов`язалася повернути віддати: за січень 2024 року 1000,00 доларів США, за лютий 2024 року 1000,00 доларів США, за березень 2024 року 1000,00 доларів США, за квітень 2024 року 1000,00 доларів США, за травень 2024 року 900,00 доларів США, за червень 2024 року 1000,00 доларів США (а.с.90). Також, ОСОБА_2 склала розписку без зазначення дати її складання, за якою остання одержала у борг гроші на суму 1000,00 доларів США від ОСОБА_1 та зобов`язалася віддати 1000,00 доларів США до 15 серпня 2024 року (а.с.91). ОСОБА_2 , як до суду першої інстанції разом із заявою про перегляд заочного рішення, так і до суду апеляційної інстанції разом з апеляційною скаргою, надала виписку по рахунку за період з січня 2023 року по вересень 2024 року, з якого вбачається, що як і ОСОБА_2 здійснювала грошові перекази на рахунок ОСОБА_1 , так і ОСОБА_1 здійснював грошові перекази ОСОБА_2 та ними не були зазначені призначення платежів (а.с.129-133). Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Статтею 203 наведеного Кодексу передбачено, що зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб. Згідно із частинами першою, третьою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору. У відповідності до положень статей 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та постановах Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц (провадження № 61-7418св18), від 06 квітня 2020 року у справі № 464/5314/17 (провадження № 61-10789св18). У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови. Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18), від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) вказано «у частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. Тлумачення абзацу 1 частини першої статті 1046, абзацу 1 частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті. Більше того, цивільним законодавством покладається обов`язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики. Це підтверджується використанням таких формулювань: «зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості» (абзац 1 частини першої статті 1046 ЦК України); «позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)» (абзац 1 частини першої статті 1049 ЦК України)». У постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц та від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц зазначено, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. З огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення суми коштів у строки, у розмірі та у саме тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Згідно з частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Встановивши, що 20 липня 2023 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 у позику грошові кошти у розмірі 5900,00 доларів США, які зобов`язалася повернути до кінця червня 2024 року, на підтвердження чого написала відповідну розписку, та без встановленої дати ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 у позику грошові кошти у розмірі 1000,00 доларів США, які зобов`язалася повернути до 15 серпня 2024 року, на підтвердження чого написала відповідну розписку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про виникнення між сторонами позикових правовідносин та наявності у відповідача обов`язку з повернення отриманих у позику грошових коштів. У статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. Вказаний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 27 березня 2024 року в справі № 596/1123/19 (провадження № 61-7056св22) та від 05 червня 2024 року в справі № 640/15157/16-ц (провадження № 61-4579св24). Отже, між учасниками спору виникли правовідносини, що випливають із договорів позики, що підтверджується наданими ОСОБА_1 оригіналами розписок, умови яких ОСОБА_2 не виконала. З наданої ОСОБА_2 виписки по рахунку за період з січня 2023 року по вересень 2024 року вбачається, що як і ОСОБА_2 здійснювала грошові перекази на рахунок ОСОБА_1 , так і ОСОБА_1 здійснював грошові перекази ОСОБА_2 та ними не були зазначені призначення платежів. Аналізуючи вказану виписку по рахунку колегія суддів дійшла висновку про наявність між сторонами і інших зобов`язальних правовідносин, окрім тих, що випливають зі спірних договорів позик (розписок). Враховуючи відсутність призначення платежів у здійснених ОСОБА_2 грошових переказів на рахунок ОСОБА_1 , колегія суддів вважає недоведеним ОСОБА_2 погашення заборгованості за спірними договорами позик. Таким чином ОСОБА_2 як позичальниця, належним чином взяті на себе зобов`язання за спірними договорами позик в не виконала, а тому наявні підстави для стягнення з неї на користь позивача заборгованості. Твердження ОСОБА_2 про те, що в одній із спірних договорів позики (розписок) не зазначено дату отримання позики, а за відсутності чіткої вказівки на момент передання коштів або за суперечливості змісту розписка не підтверджує укладення договору позики й не може бути самодостатньою підставою для стягнення, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки ці твердження не спростовують сам факт укладення між сторонами договору позики та факт отримання ОСОБА_2 грошових коштів від ОСОБА_1 , та не спростовують обов`язок ОСОБА_2 щодо повернення цих коштів. Верховний Суд неодноразово зазначали, що договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг. Розписка про отримання у борг грошових коштів за своєю суттю є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Отже, позивачем підтверджено факт надання відповідачу в борг грошових коштів. Натомість, будь-які докази про повернення зазначених у розписці коштів у матеріалах справи відсутні, відповідачка таких доказів не надала. Посилання ОСОБА_2 на те, що її не було належним чином повідомлено про розгляд справи колегія суддів не приймає до уваги. Як вбачається із матеріалів справи, 04 березня 2025 року у відкритому судовому засіданні суд першої інстанції ухвалив заочне рішення у даній справі. Судова кореспонденція надсилалася ОСОБА_2 на адресу її реєстрації та до суду першої інстанції повернулися конверти з відмітками «адресат відсутній за вказаною адресою» (а.с.60,72,87). Згідно з пунктом 3 часини восьмої статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду. Зазначене дає підстави для висновку про належне виконання судом першої інстанції вимог статті 128 ЦПК України. Таким чином, ОСОБА_2 була належним чином повідомлена про розгляд справи судом першої інстанції. Отже, суд першої інстанції розглянув справу, належним чином повідомивши ОСОБА_2 , що свідчить про виконання судом обов`язку із належного повідомлення указаного учасника справи про розгляд справи. В апеляційній скарзі ОСОБА_2 погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні вимоги про стягнення 3% річних. Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Докази та обставини, на які посилається ОСОБА_2 апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Оскільки судове рішення перевіряється в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія визнає, що судове рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін. Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат за перегляд справи у апеляційному порядку не вбачається. Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Заочне рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 04 березня 2025 року залишити без змін. Поновити дію заочного рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 04 березня 2025 року, зупинену ухвалою Харківського апеляційного суду від 29 вересня 2025 року. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Головуючий Н.П. Пилипчук Судді Ю.М. Мальований В.Б. Яцина