Постанова Миколаївський апеляційний суд № 485/1971/25

03.02.26 22-ц/812/456/26 Провадження №22-ц/812/456/26 П О С Т А Н О В А Іменем України 03 лютого 2026 року м. Миколаїв Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого: Базовкіної Т.М., суддів: Лівінського І.В. та Яворської Ж.М., розглянувши в порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу №485/1971/25 за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «УКРАЇНСЬКІ ФІНАНСОВІ ОПЕРАЦІЇ» на рішення, яке постановив Снігурівський районний суд Миколаївської області під головуванням судді Соловйова Олексія Валентиновича у приміщенні цього суду 09 грудня 2025 року, повне судове рішення складено того ж дня, за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «УКРАЇНСЬКІ ФІНАНСОВІ ОПЕРАЦІЇ» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, у с т а н о в и в : У жовтні 2025 року` Товариство з обмеженою відповідальністю «Українські фінансові операції» (далі ТОВ «УКРАЇНСЬКІ ФІНАНСОВІ ОПЕРАЦІЇ») звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позов мотивовано тим, що 23 липня 2024 року між ТОВ «ЛІНЕУРА Україна» та ОСОБА_1 було укладено договір №4833271 про надання коштів на умовах споживчого кредиту, у формі електронного документу з використанням електронного підпису, відповідно до якого відповідачці було надано кредит у сумі 13000 грн шляхом перерахування коштів кредиту на платіжну картку із зобов`язанням повернення та сплати процентів за користування кредитом по 18 липня 2025 року. За договором факторингу №27/02/2025 від 27 лютого 2025 року ТОВ «ЛІНЕУРА Україна» відступило право грошової вимоги за вказаним кредитним договором ТОВ «УКРАЇНСЬКІ ФІНАНСОВІ ОПЕРАЦІЇ». Відповідачка умови кредитного договору не виконала, кредитні кошти у встановлені договором строки не повернула, внаслідок чого виникла заборгованість у розмірі 82200 грн, яка складається з суми заборгованості за кредитом - 13000 грн, заборгованості за відсотками, нарахованими ТОВ «ЛІНЕУРА Україна» в сумі 41900 грн, та відсотками, нарахованими ТОВ «УКРАЇНСЬКІ ФІНАНСОВІ ОПЕРАЦІЇ» в сумі 27300 грн. Посилаючись на викладене, позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за вищевказаним кредитним договором у загальному розмірі 82200 грн, судовий збір у розмірі 2422 грн40 коп. та 10000 грн витрат на правову допомогу. Також просив в порядку частин 10-11 статті 265 ЦПК України зазначити в рішенні про нарахування на суму заборгованості органом (собою), який буде здійснювати примусове виконання рішення суду, інфляційних витрат та 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України, починаючи з дати набрання рішенням законної сили до моменту виконання рішення, і стягнути зі ОСОБА_1 нараховану суму заборгованості. Відзив на позовну заяву відповідачка ОСОБА_1 не подала. Від представника відповідачки надійшла заява, в якій він просив позовні вимоги в частині стягнення заборгованості по тілу кредиту задовольнити, у задоволенні позову в частині стягнення відсотків відмовити, оскільки відсоткова ставка за кредитним договором суперечить положенням статті 8 Закону України «Про споживче кредитування». Рішенням Снігурівського районного суду Миколаївської області від 09 грудня 2025 року позовні вимоги задоволені частково. Стягнуто зі ОСОБА_1 на користь ТОВ «УКРАЇНСЬКІ ФІНАНСОВІ ОПЕРАЦІЇ» заборгованість за кредитним договором №4833271 від 23 липня 2024 року в сумі 14809 грн 75 коп., яка складається із заборгованості по тілу кредиту в сумі 13000 грн, заборгованості по відсоткам в сумі 1809 грн 75 коп.; а також судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору у розмірі 436 грн 52 коп., та 3000 грн витрат на правову допомогу. У задоволенні позовних вимог в іншій частині суд відмовив. Суд мотивував рішення тим, що долучені позивачем документи підтверджують укладення відповідачкою кредитного договору № 4833271 23 липня 2024 року та отримання кредитних коштів та перехід всіх прав грошової вимоги, які належали ТОВ «ЛІНЕУРА Україна» за цим ним кредитним договором, до позивача. Згідно розрахунку заборгованості за кредитним договором № 4833271 від 23 липня 2024 року складеним первісним кредитором ТОВ «ЛІНЕУРА Україна», станом на 27 лютого 2025 року заборгованість відповідача складала 61400,00 грн грн, з яких 13000,00 грн - заборгованість по тілу кредиту, 41900,00 грн - заборгованість по відсотках, 6500,00 грн - заборгованість по пені, штрафам (а.с. 81-84). Відповідно до розрахунку заборгованості за кредитним договором № 4833271 від 23 липня 2024 року, складеним позивачем, за період 28 лютого 2025 року по 17 липня 2025 року відповідачці додатково нараховані відсотки в сумі 27300,00 грн (а.с.79-80). Відповідно до умов кредитного договору (п. 1.3.) строк кредитування складав 360 днів, таким чином суд не вбачав нарахування відсотків поза межами строку кредитування. При вирішенні позовних вимог в частині стягнення процентів за користування кредитом суд дійшов висновку, що кредитний договір був укладений 23 липня 2024 року, тобто після внесення змін до Закону України «Про споживче кредитування» (частини 5 статті 8), тому денна процентна ставка за цим договором не може перевищувати 1 %, але в даному випадку її застосувати неможливо, оскільки проценти в кредитному договорі є неузгодженими між сторонами, тому проценти повинні бути нараховані на рівні облікової ставки Національного банку України за відповідний період (частина 1 статті 1048 ЦК України), що за підрахунком суду становить 1809,75 грн. Що стосується позовних вимог в частині зазначення в рішенні суду про нарахування на суму заборгованості органом (собою), який буде здійснювати примусове виконання рішення суду, інфляційних витрат та 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України, починаючи з дати набрання рішенням законної сили до моменту виконання рішення, і стягнення зі ОСОБА_1 нарахованої суми заборгованості, то суд їх відхилив, оскільки таке не відповідає положенням частин 10-11 статті 265 ЦПК України, а також пункту 18 Перехідних положень ЦК України. В апеляційній скарзі ТОВ «УКРАЇНСЬКІ ФІНАНСОВІ ОПЕРАЦІЇ» вказує, що рішення суду в частині стягнення процентів є незаконним, не відповідає положенням матеріального права в частині вирішення позовних вимог про стягнення процентів за користування кредитом та просить його скасувати в цій частині, ухвалити нове рішення, яким стягнути з відповідачки заборгованість зі сплати процентів у розмірі 46800 грн, в іншій частині - рішення суду залишити без змін. Апеляційна скарга мотивована тим, що матеріали цивільної справи не містять судового рішення щодо визнання недійсним окремих умов укладеного відповідачкою кредитного договору. З урахуванням змін до Закону України «Про споживче кредитування», які набрали чинності з 24 грудня 2023 року, відсотки з 25 грудня 2023 року по 22 квітня 2024 року (120 днів перехідного періоду) мають нараховуватися в розмірі денної процентної ставки не більше 2,5%, а з 23 квітня 2024 року по 20 серпня 2024 року (наступні 120 днів перехідного періоду) - в розмірі денної процентної ставки не більше 1,5%, з 21 серпня 2024 року по 18 липня 2025 року - в розмірі денної процентної ставки не більше 1%. Так, відповідно до правових висновків прийнятих у постанові КЦС ВС у справі №156/268/21 зазначено, що при вирішенні спору обов`язок спростувати доводи позову покладається на відповідача, а не на суд, проте це означає, що суд повинен розглянути позов і визначити розмір заборгованості виходячи з умов договору та вимог закону. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 02 жовтня 2020 р. у справі №911/19/19 зазначив, що суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то суд, з урахуванням конкретних обставин справи, самостійно визначає суми нарахувань, які підлягають стягненню, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання та зазначеного позивачем максимального розміру стягуваних сум нарахувань. Виходячи із зазначеного, позивач вважає, що суд першої інстанції безпідставно не застосував розмір денної відсоткової ставки з урахуванням змін до Закону України «Про споживче кредитування», які набрали чинності з 24 грудня 2023 року, а застосував облікову ставку НБУ. Враховуючи законодавчі обмеження щодо денної відсоткової ставки, розмір процентів склав би за період із 23 липня 2024 року по 18 липня 2025 року - 46800 грн(13000 грн*360 днів*1%). У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідачки Дзюбак О.О. зазначає, що рішення суду є законним та просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Щодо меж апеляційного оскарження. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина 1 статті 367 ЦПК України. Відповідач оскаржує рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні усієї заявленої суми процентів за користування кредитом, в іншій частині рішення суду не оскаржується і не переглядається апеляційним судом. Справа з урахуванням ціни позову та положень частини 1 статті 369 ЦПК України розглянута апеляційним судом без повідомлення учасників справи». Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково із таких підстав. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 2 ЦПК України). Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Рішення суду першої інстанції відповідає таким вимогам закону не повною мірою. Як встановив суд першої інстанції і таке вбачається з матеріалі справи, 23 липня 2024 року ТОВ «ЛІНЕУРА Україна» та ОСОБА_1 уклали договір №4833271 про надання коштів на умовах споживчого кредиту, відповідно до якого ОСОБА_1 отримала на умовах кредиту 13000 грн., строк кредитування становив 360 днів. Сторони також домовились, що стандартна процентна ставка за користування кредитом становить 1,50% за кожен день та застосовується в межах строку кредитування, денна процентна ставка при застосуванні стандартної процентної ставки дорівнює 1,5%. Кредит надається у безготівковій формі шляхом перерахування коштів на банківський рахунок за реквізитами електронного платіжного засобу (платіжної картки) № НОМЕР_1 (а.с.88-98). Цей договір позичальник ОСОБА_1 підписала електронним підписом - одноразовим ідентифікатором 87004. Також відповідачка підписала електронним підписом паспорт споживчого кредиту, додатки до договору: таблицю обчислення загальної вартості кредиту та реальної річної процентної ставки та інформаційне повідомлення (а.с. 85-87, 98, 99). ТОВ «ЛІНЕУРА Україна» виконало зобов`язання за кредитним договором, надавши відповідачці грошові кошти, про що свідчить повідомлення Товариства з обмеженою відповідальністю «ПЕЙТЕК» (а.с. 66) про перерахування грошових коштів в сумі 13000 грн. 23 липня 2024 року за дорученням ТОВ «Лінеура Україна» на платіжну картку № НОМЕР_1 (а.с. 66). Звертаючись з позовом, ТОВ «УКРАЇНСЬКІ ФІНАНСОВІ ОПЕРАЦІЇ» як новий кредитор, до якого перейшли права вимоги за укладеним зі ОСОБА_1 кредитним договором від 23 липня 2024 року, просило про стягнення з позичальниці суми неповернутої заборгованості в розмірі 82200 грн., в тому числі заборгованості за кредитом - в розмірі 13000 грн, заборгованості за процентами - в розмірі 69200 грн. (а.с. 79-80, 81-84). Відповідачка в суді першої та апеляційної інстанцій заперечувала проти позову в частині нарахування процентів за користування кредитом через незгоду із розрахунком заборгованості за процентами, натомість факт укладання договору споживчого кредиту 23 липня 2024 року, а також отримання за ним у розпорядження грошових коштів не спростовувала. Суд першої інстанції, вирішуючи спір, не погодився із розрахунком заборгованості за процентами за користування кредитними коштами, наведеним позивачем. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду та відхиляє аргументи апеляційної скарги, виходячи з наступного. Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). Відповідно до статті 626 ЦК України, договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. При цьому згідно статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (частина 1 статті 205 ЦК України). Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони (частина 1 статті 207 ЦК України). В силу частин 1, 2 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Згідно вимог частини 1 статті 1055 ЦК України кредитний договір укладається у письмовій формі. З матеріалів справи вбачається, що договір № 4833271 було укладено 23 липня 2024 року між ТОВ «ЛІНЕРУА Україна» та відповідачкою ОСОБА_1 в електронній формі. Тому на нього поширюються вимоги Закону України «Про електронну комерцію», який визначає організаційно-правові засади діяльності у сфері електронної комерції в Україні, встановлює порядок вчинення електронних правочинів із застосуванням інформаційно-телекомунікаційних систем та визначає права і обов`язки учасників відносин у сфері електронної комерції. Згідно пункту 5 частини 1 статті 3 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі. Статтею 11 цього ж суду передбачено, що електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах. Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею. Електронний договір укладається і виконується в порядку, передбаченому Цивільним та Господарськими кодексами України, а також іншими актами законодавства. У разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору. Покупець (замовник, споживач) повинен отримати підтвердження вчинення електронного правочину у формі електронного документа, квитанції, товарного чи касового чека, квитка, талона або іншого документа у момент вчинення правочину або у момент виконання продавцем обов`язку передати покупцеві товар. Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа. Електронні документи (повідомлення), пов`язані з електронним правочином, можуть бути подані як докази сторонами та іншими особами, які беруть участь у судовому розгляді справи. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів (стаття 12 Закону України «Про електронну комерцію»). Електронний підпис одноразовим ідентифікатором це дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору. Одноразовий ідентифікатор це алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб`єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв`язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти договір (пункти 6, 12 частини 1 статті 3 Закону України «Про електронну комерцію»). Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Відповідно до частини 1 статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Частиною четвертою статті 263 ЦПК України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. З урахуванням наведеного, а саме, що кредитний договір 23липня 2024 року укладено сторонами в електронному вигляді за допомогою одноразового паролю-ідентифікатора, що відповідає вимогам статті 12 Закону України «Про електронну комерцію» і таке не заперечується відповідачкою та за відсутності належних доказів про те, що договір укладено іншою особою, а також наявності достатніх доказів, що грошові кошти перераховані на банківський рахунок (картку), який належить відповідачці, апеляційний суд вважає доведеним факт його укладання. Такого висновку дійшов і суд першої інстанції. Таке ґрунтується на правових висновках, викладених Верховним Судом у постановах: від 14 червня 2022 року у справі № 757/40395/20 (провадження № 61-16059св21), від 20 червня 2022 року у справі № 757/40396/20 (провадження № 61-850св22). Статтею 512 ЦК України визначені підстави заміни кредитора у зобов`язанні. За однією з таких підстав кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передавання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі й на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено Договором або законом. Крім того, статтею 516 ЦК України встановлено, що заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено відповідним Договором або законом. Згідно наявних у справі доказів 27 лютого 2025 року було укладено договір №27/02/2025, відповідно до якого ТОВ «ЛІНЕРУА Україна» відступило за плату на користь ТОВ «УКРАЇНСЬКІ ФІНАНСОВІ ОПЕРАЦІЇ» право вимоги за кредитними договорами до позичальників, в тому числі - до відповідачки за зобов`язаннями, що виникли з договору №4833271 від 23 липня 2024 року. (а.с. 17, 34-42). За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника) (частина 1 статті 1077 ЦК України). Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність», у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов`язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів. Частиною 1 статті 1078 ЦК України встановлено, що предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Враховуючи наведені положення закону та зміст долучених позивачем договорів факторингу, реєстрів боржників, колегія суддів приходить до переконання, що позивач належними та допустимими доказами довів, що набув право вимоги до відповідачки за договором №4833271 від 23 липня 2024 року. За такого позивач як кредитор у зобов`язанні має право на задоволення вимог до боржника ОСОБА_1 . За змістом статей 525, 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Згідно частини 1 статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до підпункту 5.4.1 договору про надання коштів на умовах споживчого кредиту від 23 липня 2024 року позичальник зобов`язаний у встановлений договором строк повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом, штрафні санкції а також інші платежі, передбачені цим договором, у порядку, строки та терміни, передбачені пунктами 1.1-1.6 та пунктом 2.4 цього договору. Позичальниця ОСОБА_1 свої зобов`язання за Договором не виконувала, в зв`язку з чим виникла заборгованість. Згідно долучених позивачем до справи розрахунків заборгованості її загальний розмір складає 82200 грн., в тому числі заборгованість за кредитом у розмірі 13000 грн, заборгованість за процентами в розмірі 69200 грн. (а.с. 79-80, 81-84). ОСОБА_1 в суді першої інстанції не заперечувала проти стягнення з неї суми отриманого кредиту 13000 грн., просила про стягнення цієї суми. Щодо стягнення заборгованості за процентами за користування кредитними коштами. Відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані законодавством. Зокрема, відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів установлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Такі ж правила щодо сплати процентів застосовуються до кредитних відносин у силу частини другої статті 1054 ЦК України та до відносин із комерційного кредиту - в силу частини другої статті 1057 цього Кодексу. Припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України. Вказаних вище висновків Велика Палата Верховного Суду також дійшла у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункти 53, 54) та від 04 Відповідно до підпункту 1.4.1. Договору сторони домовились про сплату позичальницею процентної ставки в розмірі 1,50% за кожен день за користування кредитом. Відповідно до умов Договору отриманий відповідачкою на його підставі кредит є споживчим. Загальні правові та організаційні засади споживчого кредитування в Україні відповідно до міжнародно-правових стандартів у цій сфері визначається Закону України «Про споживче кредитування». Стаття 8 згаданого закону регулює питання реальної річної процентної ставки, денної процентної ставки та загальної вартості кредиту для споживача Вищезазначену статтю було доповнено частиною п`ятою згідно з Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг» № 3498-ІХ від 22 листопада 2023 року, якою передбачено, що максимальний розмір денної процентної ставки, розрахованої відповідно до частини четвертої цієї статті, не може перевищувати 1 %. Цим Законом Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про споживче кредитування» також було доповнено пунктом 17, відповідно до якого тимчасово, протягом 240 днів з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг», установити, що максимальний розмір денної процентної ставки не може перевищувати:-протягом перших 120 днів - 2,5 %;-протягом наступних 120 днів - 1,5 %. З урахуванням змін до Закону України «Про споживче кредитування», які набрали чинності з 24 грудня 2023 року, розмір денної процентної ставки за договорами про споживчий кредит з 25 грудня 2023 року по 22 квітня 2024 року (120 днів перехідного періоду) мають нараховуватися в розмірі денної процентної ставки не більше 2,5 %, з 23 квітня 2024 року по 20 серпня 2024 року (наступні 120 днів перехідного періоду) - не більше 1,5 %, а з 21 серпня 2024 року - не більше 1%. Тому умови договору про надання коштів на умовах споживчого кредиту № 4833271, який укладений 23 липня 2024 року, мають вимогам частини 5 статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» щодо обмеження розміру денної процентної ставки з урахуванням приписів пункту 17 Прикінцевих та перехідних положень цього закону. У договорі про надання коштів на умовах споживчого кредиту № 4833271 від 23 липня 2024 року зазначена денна процентна ставка, що дорівнює 1,5% (підпункт 1.4.1.) без застереження періоду застосування такого розміру денної процентної ставки, тоді як з 21 серпня 2024 року її розмір не може бути більшим за 1%. Тобто умови Договору щодо денної процентної ставки з 21 серпня 2024 року суперечать вимогам Закону України «Про споживче кредитування», тоді як ці умов за період з 23 липня по 20 серпня 2024 року відповідають вимогам цього Закону, а тому суд першої інстанції безпідставно дійшов висновок про невідповідність умов про денну проценту ставку за весь строк кредитування. Апеляційний суд з урахуванням наведених положень Закону України «Про споживче кредитування» звертає увагу на неприпустимість ототожнення терміну «денна процентна ставка» та обраного сторонами у Договорі порядку нарахування процентів за користування кредитом, визначеного як проценти «в день». Згідно із частиною 5 статті 12 Закону України «Про споживче кредитування» умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними. За такого умови Договору про визначення денної процентної ставки на рівні 1,50%, починаючи з 21 серпня 2024 року, обмежують права споживачки ОСОБА_1 порівняно з вимогами закону щодо граничного розміру денної процентної ставки, а тому є нікчемними з дня укладання Договору. Колегія суддів відхиляє довід апеляційної скарги про презумпцію правомірності правочину та відсутність рішення суду щодо недійсності окремих умов Договору. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)). В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов). Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)). Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним» (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18)). Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22)). Оскільки у частині 5 статті 12 Закону України «Про споживче кредитування» наявний прямий припис про нікчемність умов договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, то не потребується визнання в судовому порядку таких умов Договору нікчемними. Натомість відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. Суд першої залишив поза увагою наведені вище положення ЦК України та Закону України «Про споживче кредитування» та не зробив висновок про нікчемність умови Договору щодо денної процентної ставки на рівні 1,50% з 21 серпня 2024 року, яка є недійсною з моменту вчинення Договору, однак зробив правильний висновок про наслідки такої нікчемності - неузгодженість сторонами Договору розміру процентів за користування кредитом, але лише починаючи з 21 серпня 2024 року. Так, згідно із частиною 4 статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» денна процентна ставка розраховується у процентах за формулою: ДПС = (ЗВСК/ЗРК)/t ? 100%, де ДПС - денна процентна ставка; ЗВСК - загальні витрати за споживчим кредитом; ЗРК - загальний розмір кредиту; t - строк кредитування у днях. Частиною 2 статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» передбачено, що для цілей обчислення реальної річної процентної ставки та денної процентної ставки визначаються загальні витрати за споживчим кредитом. До загальних витрат за споживчим кредитом включаються: доходи кредитодавця у вигляді процентів; комісії кредитодавця, пов`язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо; інші витрати споживача на додаткові та/або супутні послуги, які підлягають сплаті на користь кредитного посередника (за наявності) та третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами договору про споживчий кредит (платежі за послуги кредитного посередника, страхові та податкові платежі, збори на обов`язкове державне пенсійне страхування, біржові збори, платежі за послуги державних реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо). За такого проценти за користування кредитом (їх розмір за весь строк кредитування) є невід`ємною складовою розрахунку денної процентної ставки, тому у разі не визначення сторонами Договору значення денної процентної ставки відсутні підстави для визнання погодженими розміру процентів за користування кредитом, починаючи з 21 серпня 2024 року (у цій справі це проценти за кожен день). Щодо визначення судом розміру процентної ставки. Так, виходячи з вище викладеного, у суду були підстави для обрахування процентів за користування кредитом за визначеною у Договорі ставкою -1,50% в день з 23 липня 2024 року по 20 серпня 2024 року за 29 днів, що становить 5655 грн. (13000Х1,50%х29днів). Згідно із частиною 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до частини 3 статті 13 ЦПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Диспозитивність - один з основних принципів судочинства, на підставі якого особа (зокрема, позивач чи відповідач), самостійно вирішує, зокрема, чи оскаржувати судові рішення в касаційному порядку та в яких межах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 листопада 2023 року в справі № 465/6549/16-ц (провадження № 61-11927св23)). Позивач у справі, яка переглядається, не заявляв вимоги про стягнення процентів за користування кредитом виходячи з облікової ставки Національного банку України на підставі частини 1 статті 1048 ЦК України, тому для стягнення судом процентів з розрахунку облікової ставки Національного банку України в сумі 1809 грн. 75 коп. є безпідставним, оскільки не відповідає наведеним нормам щодо диспозитивності цивільного судочинства. В апеляційній скарзі ТОВ «УКРАЇНСЬКІ ФІНАНСОВІ ОПЕРАЦІЇ» просить стягнути з відповідачки 46800 грн. процентів за користування кредитними коштами, які розраховано із застосуванням розміру процентів, що дорівнює 1% в день за весь строк кредитування, проте з таким розрахунком процентів за користування кредитом колегія суддів не може погодитись, оскільки процентна ставка за користування кредитом на рівні 1% в день не була погоджена сторонами Договору, тоді як відповідно до цивільного законодавства (статті 626-628 ЦК України) зміст умов договору визначається саме за домовленістю сторін. За такого за встановлених у справі обставин та враховуючи наведені у цій постанові положення закону, що регулює правовідносини у сфері споживчого кредитування колегія суддів доходить висновку, що вимоги позивача про стягнення процентів за користування кредитом мають бути задоволені частково - в сумі 5655 грн., а тому частково приймає доводи апеляційної скарги. Оскільки рішення суду в частині часткового задоволення позовних вимог (стягнення зменшеної ніж розрахованої позивачем суми заборгованості за процентами) ухвалено внаслідок невірної оцінки наявних у справі доказів та неправильного застосування судом першої інстанції норм права, що регулюють кредитні відносини, є підстави, передбачені пунктами 2, 4 частини 1 статті 376 ЦПК України, для зміни рішення та стягнення з відповідачки на користь позивача 18655 грн. (13000 грн. основного боргу + 5655 грн. процентів за користування кредитом). Тому апеляційну скаргу слід задовольнити частково. В силу частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною 13 статті 141 ЦПК України визначено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки за наслідками апеляційного перегляду рішення суду змінено, відповідно, є підстави для зміни проведеного судом першої інстанції розподілу судового збору та відповідного стягнення судового збору за подання апеляційної скарги. За подання позовної заяви ТОВ «УКРАЇНСЬКІ ФІНАНСОВІ ОПЕРАЦІЇ» сплатило 2422 грн. судового збору (а.с. 106), за подання апеляційної скарги 3633 грн. 60 коп. (а.с. 176). Так, суд апеляційної інстанції збільшив суму задоволених позовних вимог з 14809 грн. 75 коп. (18% від ціни позову) до 18655 грн. (22,7% від ціни позову), тобто на 4,7%. Тому з відповідачки на користь позивача слід стягнути 1374 грн. 62 коп. судового збору ((2422 грн. +3633 грн. 60 коп.)х22,7%. В апеляційній скарзі не викладені доводи щодо неправильності рішення суду щодо часткового стягнення витрат на правничу допомогу (з урахуванням критерію співмірності заявленої до стягнення суми таких витрат з реальним обсягом правничої допомоги, витраченим на надання таких послуг часом та реальності наданих послуг), а тому в цій частині рішення суду апеляційним судом не переглядається. Керуючись статтями 367-369, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «УКРАЇНСЬКІ ФІНАНСОВІ ОПЕРАЦІЇ» задовольнити частково. Рішення Снігурівського районного суду Миколаївської області від 09 грудня 2025 року змінити. Стягнути зі ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 , на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «УКРАЇНСЬКІ ФІНАНСОВІ ОПЕРАЦІЇ» (ЄДРПОУ 40966896, юридична адреса: 03045, м. Київ, вул. Набережно-Корчуватська, буд. 27, приміщення 2) заборгованість за кредитним договором № 4833271 від 23 липня 2024 року в сумі 18655 грн., яка складається з 13000 грн. заборгованості за основним боргом та 5655 грн. заборгованості за процентами за користування кредитом; а також 1374 грн. 62 коп. судового збору. Рішення суду в частині стягнення 3000 грн. витрат на професійну правничу допомогу залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Головуючий Т.М. Базовкіна Судді: І.В. Лівінський Ж.М. Яворська ______________________________________________ Повна постанова складена 03 лютого 2026 року