Постанова 4851 № 440/1019/25

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 січня 2026 р. Справа № 440/1019/25 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Присяжнюк О.В., Суддів: Любчич Л.В. , Спаскіна О.А. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного Управління Пенсійного фонду України у Волинській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 24.10.2025 року (ухвалене суддею Кукоба О.О.) в справі № 440/1019/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного Управління Пенсійного фонду України у Волинській області третя особа - Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Головного Управління Пенсійного фонду України у Волинській області, в якому просила: визнати протиправним та скасувати рішення ГУПФ України у Волинській області від 23.08.2024 р. №163750025997; зобов`язати ГУПФ України в Полтавській області призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до п. "е" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" з 16.08.2024 р. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 24.10.2025 р. позов частково задоволено, а саме: визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області від 23.08.2024 р. №163750025997; зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 період роботи з 06.05.1992 р. по 24.10.1992 р. на посаді фельдшера з приймання викликів і передачі їх виїзним бригадам Станції швидкої медичної допомоги м. Ворошиловград та до спеціального стажу роботи, який дає право на призначення пенсії за вислугу років, періоди роботи з 06.05.1992 р. по 24.10.1992 р. на посаді фельдшера з приймання викликів і передачі їх виїзним бригадам Станції швидкої медичної допомоги м. Ворошиловград, з 11.10.2017 р. по 31.12.2021 р. на посаді завідувача-фельдшера Степанівським ФАП Комунального закладу "Полтавський районний клінічний центр первинної медичної допомоги" (з 11.02.2021 р. реорганізовано шляхом перетворення на Комунальне підприємство "Полтавський районний клінічний центр первинної медичної допомоги Полтавської районної ради"); з 01.01.2022 р. по 10.01.2022 р. - на посаді завідувача, фельдшера Степанівського ФАП Комунального некомерційного підприємства "Центр первинної медичної допомоги об`єднаних територіальних громад" Мачухівської сільської ради Полтавського району Полтавської області"; з 11.01.2022 р. по 15.08.2024 р. - на посаді сестри медичної Комунального закладу "Коломацька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Коломацької сільської ради Полтавського району Полтавської області", а також призначити ОСОБА_1 з 16.08.2024 р. пенсію за вислугу років відповідно до п. "е" ст. 55 Закону України від 05.11.1991 р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення"; у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 24.10.2025 р. та прийняти постанову, якою відмовити у задоволенні в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", Закону України "Про пенсійне забезпечення", Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи. Відповідач вважає, що у позивача відсутній необхідний спеціальний стаж для виходу на пенсію згідно п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення». До страхового та спеціального стажу за вислугу років, згідно записів трудової книжки НОМЕР_1 , не зараховано період роботи з 06.05.1992 р. по 24.10.1992 р., оскільки на записі про звільнення не чітка печатка підприємства, яким внесено запис. Таким чином, відповідач вважає рішення № 163750025997 від 23.08.2024 р. про відмову позивачці в призначенні пенсії за вислугу років правомірним та таким, що не підлягає скасуванню. Позивачка подала до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами. Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, що підтверджено копією паспорта громадянина України серії НОМЕР_2 . 16.08.2024 р. позивачка звернулась до пенсійного органу за місцем проживання із заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до п. "е" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення". Відповідну заяву за принципом екстериторіальності розглянуло Головним управлінням Пенсійного фонду України у Волинській області та рішенням від 23.08.2024 р. №163750025997 відмовило у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років відповідно до п. "е" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" з огляду на недостатність спеціального стажу роботи. При цьому пенсійний орган визначив, що підтверджений документально страховий стаж роботи ОСОБА_1 загалом становить 33 роки 09 місяців 05 днів, а спеціальний стаж, що дає право на призначення пенсії за вислугу років станом на 10.10.2017 р. становить 22 роки 06 місяців 20 днів. Не погоджуючись із прийнятим рішенням Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області від 23.08.2024 р. №163750025997 про відмову у призначенні пенсії за вислугу років, позивачка звернулась до суду з цим позовом. Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка має право на пенсію за вислугу років відповідно до п. «е» ст. 55 Закону №1788-ХІІ, оскільки відповідачем протиправно не зараховано до спеціального стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років, період її роботи з 06.05.1992 р. по 24.10.1992 р. на посаді фельдшера з приймання викликів і передачі їх виїзним бригадам Станції швидкої медичної допомоги м. Ворошиловград та до спеціального стажу роботи, який дає право на призначення пенсії за вислугу років, періоди роботи з 06.05.1992 р. по 24.10.1992 р. на посаді фельдшера з приймання викликів і передачі їх виїзним бригадам Станції швидкої медичної допомоги м. Ворошиловград, з 11.10.2017 р. по 31.12.2021 р. на посаді завідувача-фельдшера Степанівським ФАП Комунального закладу "Полтавський районний клінічний центр первинної медичної допомоги" (з 11.02.2021 р. реорганізовано шляхом перетворення на Комунальне підприємство "Полтавський районний клінічний центр первинної медичної допомоги Полтавської районної ради"); з 01.01.2022 р. по 10.01.2022 р. - на посаді завідувача, фельдшера Степанівського ФАП Комунального некомерційного підприємства "Центр первинної медичної допомоги об`єднаних територіальних громад" Мачухівської сільської ради Полтавського району Полтавської області"; з 11.01.2022 р. по 15.08.2024 р. - на посаді сестри медичної Комунального закладу "Коломацька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Коломацької сільської ради Полтавського району Полтавської області", тому оскаржуване рішення від 23.08.2024 р. №163750025997 є протиправним та підлягає скасуванню. Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції з наступних підстав. Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст.46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, шо включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Частиною 1 статті 5 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-IV (в подальшому - Закон №1058-IV) визначено, що цей Закон регулює відносини, що виникають між суб`єктами системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Згідно із пунктом 16 розділу XV Прикінцеві положення Закону №1058-IV, до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Положення Закону України «Про пенсійне забезпечення» застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії. Відповідно до пункту 2-1 розділу XV Прикінцеві положення Закону №1058-IV, особам, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України «Про пенсійне забезпечення». Розмір пенсії за вислугу років визначається відповідно до статті 27 та з урахуванням норм статті 28 цього Закону. Пенсії за вислугу років фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України. Статтею 2 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 № 1788-XII (в подальшому - Закон № 1788-XI) визначено, що за цим Законом призначаються: а) трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років; б) соціальні пенсії. Відповідно до ст. 52 Закону № 1788-XI, право на пенсію за вислугу років мають, зокрема, працівники освіти, охорони здоров`я, а також соціального забезпечення, які в будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів і спеціальних службах безпосередньо зайняті обслуговуванням пенсіонерів та інвалідів, відповідно до пункту «е» статті

55. Пунктом «е» статті 55 Закону № 1788-XI (в редакції, чинній до 01.04.2015 р.) передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку. У подальшому, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 р. № 213-VIII (в подальшому - Закон №213), зокрема, підвищено спеціальний стаж, необхідний для виходу на пенсію (абзаци перший - одинадцятий пункту «е» статті 55 Закону № 1788-XI), а Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24.12.2015 № 911-VIII (в подальшому - Закон № 911) встановлено як додаткову умову для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 55 років для осіб, зазначених у п. «е» ст. 55 Закону №1788-XI. Так, відповідно до внесених змін п. «е» ст. 55 Закону № 1788-XII визначено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців; з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років; з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців; з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років; з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців; з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років; з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців; з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років; з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців; з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років. Проте, рішенням Конституційного Суду України від 04.06.2019 р. № 2-р/2019 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 № 1788-XII зі змінами, внесеними законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 №213-VIII, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24.12.2015 № 911-VIII. Конституційний Суд України виходив з того, що встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 50 років для працівників, зазначених у пункті а статті 54 Закону №1788-XII, та 55 років для осіб, зазначених у пунктах «е», «ж» статті 55 Закону №1788-XII, слід визнати такими, що нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статей 1, 3, частини третьої статті 22, статті 46 Основного Закону України. Також Конституційний Суд України зазначив, що внесення змін Законом №213-VIII до оспорюваних положень Закону №1788-XII щодо підвищення на п`ять років пенсійного віку для жінок, збільшення на п`ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років, здійснювалося без урахування юридичної природи призначення пенсії за вислугу років, визначеної статтею 51 Закону №1788-XII, а саме того, що вказана пенсія встановлюється окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Дія статті 51 Закону №1788-XII поширюється на громадян, зайнятих на всіх без винятку роботах, вказаних у статтях 54, 55 Закону №1788-XII. Відтак, Конституційний Суд України визнав зміни, внесені до статті 55 Закону №1788-XII Законом №213-VIII та Законом №911-VIII, - неконституційними. Ці норми втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення №2-р/2019, тобто з 04.06.2019 р. Системний аналіз викладених правових норм дозволяє дійти висновку про те, що пенсія за вислугу років згідно статей 52, 54 та 55 Закону № 1788-XI може бути призначена особам, які мають стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений відповідними статтями Закону № 1788-XI, станом на 11.10.2017 р. Разом з тим, з 04.06.2019 р., тобто з дати прийняття Рішення Конституційним Судом України № 2-р/2019, при призначенні пенсії за вислугою років відповідно до п. «е» ст. 55 Закону № 1788-XII необхідно керуватися вказаною нормою у редакції до внесення змін Законами № 213-VIII та № 911-VIII. Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 27.07.2022 р. у справі № 440/1286/20. Отже, починаючи з 04.06.2019 р. положення п. «е» ст. 55 Закону №1788-ХІІ діють в первісній редакції, чинній до внесення змін Законом №213-VIII та Законом №911-VIII, яка передбачає, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку. Разом з тим Законом України від 03.10.2017 за № 2148-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" (далі за текстом - Закон № 2148-VIII; набрав чинності 11 жовтня 2017 року) розділ ХV Прикінцеві положення Закону "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" № 1058-IV доповнено пунктом 2-1, згідно з яким особам, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України "Про пенсійне забезпечення". Також Законом № 2148-VIII абзац 2 п. 16 розділу ХV Прикінцеві положення Закону "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" № 1058-IV викладено в такій редакції: "Положення Закону України "Про пенсійне забезпечення" застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" щодо підвищення пенсій мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії". Суд зазначає, що вказаною нормою лише збережено гарантії певної категорії осіб, які на день набрання чинності Законом № 2148-VIII мають всі підстави для призначення пенсії за вислугу років відповідно до статті 55 Закону "Про пенсійне забезпечення". Таким чином, особа, яка станом на момент звернення до органів пенсійного фонду здобула від 25 до 30 років спеціального стажу роботи, має право на обчислення її спеціального стажу відповідно до положень статті 55 Закону № 1788-XII в редакції, яка діяла до змін, унесених Законами № 213-VIII, № 911-VIII. Постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 №909 (зі змінами від 26.09.2002 р.) затверджений Перелік закладів і установ освіти, охорони здоров`я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років. До зазначеного переліку, зокрема, належать лікарі та середній медичний персонал (незалежно від найменування посад) у лікарняних закладах, лікувально-профілактичних закладах, лікувально-трудових профілакторіях, амбулаторно-поліклінічних закладах, закладах швидкої та невідкладної медичної допомоги, закладах переливання крові, закладах охорони материнства і дитинства, санаторно-курортних закладах, установах з проведення лабораторних та інструментальних досліджень і випробувань Держсанепідслужби, Держпраці, Держпродспоживслужби та територіальні органи Держсанепідслужби, Держпраці, Держпродспожив служби (щодо працівників, які не є державними службовцями), санітарно-епідеміологічних закладах, діагностичних центрах. Пунктами 1-1, 2, 4 Примітки до постанови Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 №909 передбачено, що лікарі та середній медичний персонал (незалежно від найменування посад), які працюють у навчальних закладах і установах, перелічених у розділі "1. Освіта", відносяться до числа осіб, що мають право на пенсію за вислугу років. Робота за спеціальністю в закладах, установах і на посадах, передбачених цим переліком, дає право на пенсію незалежно від форми власності або відомчої належності закладів і установ. При призначенні пенсії за вислугу років зазначеним у цьому переліку особам допускається підсумовування стажу за періоди їх роботи у закладах і установах освіти, охорони здоров`я та соціального захисту. Відповідно до ст. 62 Закону України Про пенсійне забезпечення передбачено, що основним документом, який підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. У відповідності до п.1 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 №637, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Згідно з пунктом 2.14 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України та Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 № 58, записи про найменування роботи, професії або посади, на яку прийнято працівника, виконуються для робітників та службовців відповідно до найменування професій і посад, зазначених у Класифікаторі професій. Судовим розглядом встановлено, що відповідачем обчислено спеціальний стаж роботи ОСОБА_1 (медичний працівник) та у спірному рішенні від 23.08.2024 р. зазначено, що станом на 10.10.2017 р. спеціальний стаж роботи позивачки становить 22 роки 06 місяців 20 днів. Відмова пенсійного органу у призначенні позивачці пенсії за вислугу років відповідно до п. "е" ст. 55 Закону №1788-XII обґрунтована посиланням на приписи пункту 2-1 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону №1058-IV, а саме - відсутність необхідного станом на 10.10.2017 р. спеціального стажу роботи - 26 років і 6 місяців. При цьому відповідач зазначив, що до страхового стажу та стажу за вислугу років на підставі записів трудової книжки НОМЕР_3 не зараховано період роботи з 06.05.1992 р. по 24.10.1992 р., оскільки на записі про звільнення нечітка печатка підприємства, яке вносило запис. Згідно записів у трудовій книжці позивачки серії НОМЕР_3 від 02.02.1987 р. встановлено, що з 06.05.1992 р. позивачка прийняття на роботу у станцію швидкої медичної допомоги м. Ворошиловград на посаду фельдшера з приймання викликів і передачі їх виїзним бригадам (наказ № 50-к від 06.05.1992 р., запис №6) та з 24.10.1992 р. звільнена з роботи відповідно до статті 38 КЗпП України (зміна місця проживання) (наказ № 140-к від 17.11.1992 р., запис №7). Зазначені записи у трудовій книжці є чіткими, зрозумілими, скріплені печатками. Суд апеляційної інстанції вважає, що посилання пенсійного органу на те, що запис про звільнення не читається печатка, як на підставу для неврахування відповідного періоду роботи для обрахунку стажу при призначенні пенсії, є необґрунтованим та безпідставним. Верховний Суд неодноразово висловлював правову позицію, викладену, зокрема, у постановах від 28.02.2018 р. в справі № 428/7863/17 та від 16.04.2020 р. в справі №159/4315/16-а про те, що певні недоліки в заповненні трудової книжки не можуть бути підставою для неврахування відповідного періоду роботи для обрахунку стажу при призначенні пенсії. Відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи організації, і не може мати негативні наслідки для особи, яка звернулася за пенсією. Однією з підстав для призначення пенсії за вислугу років є відповідний спеціальний стаж роботи, а не дотримання усіх формальних вимог при заповненні трудової книжки. Відповідач не врахував, що не усі недоліки записів у трудовій книжці можуть бути підставою для неврахування відповідного стажу, оскільки визначальним є підтвердження факту зайнятості особи на відповідних роботах, а не правильність записів у трудовій книжці. Верховним Судом в постанові від 24.05.2018 р. в справі №490/12392/16-а викладено правову позицію, відповідно до якої, працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення бухгалтерських документів на підприємстві, та у свою чергу неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини підприємства не може бути підставою для позбавлення особи конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань нарахування/призначення пенсії. Суд апеляційної інстанції зазначає, що до матеріалів справи відповідачем не надано доказів того, що спірні записи в трудовій книжці позивачці є сфальсифікованими або мають підробний характер, а отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відсутні підстави для неврахування вказаних періодів роботи, відображених в трудовій книжці позивачки, тому період роботи позивачки з 06.05.1992 р. по 24.10.1992 р. на посаді фельдшера з приймання викликів і передачі їх виїзним бригадам Станції швидкої медичної допомоги м. Ворошиловград має бути зарахований як до загального, так і до спеціального стажу роботи, який дає право на призначення пенсії за вислугу років, оскільки нечіткий відтиск печатки на записі про звільнення позивачки не є визначеною законом підставою для відмови у врахуванні відповідного стажу. Судовим розглядом встановлено, що позивачка після 10.10.2017 р. продовжувала працювати на посадах медичних працівників, зокрема: з 11.10.2017 р. по 31.12.2021 р. - на посаді завідувача-фельдшера Степанівським ФАП Комунального закладу "Полтавський районний клінічний центр первинної медичної допомоги" (з 11.02.2021 р. реорганізовано шляхом перетворення на Комунальне підприємство "Полтавський районний клінічний центр первинної медичної допомоги Полтавської районної ради"; з 01.01.2022 р. по 10.01.2022 р. - на посаді завідувача, фельдшера Степанівського ФАП Комунального некомерційного підприємства "Центр первинної медичної допомоги об`єднаних територіальних громад" Мачухівської сільської ради Полтавського району Полтавської області"; з 11.01.2022 р. по 15.08.2024 р. - на посаді сестри медичної Комунального закладу "Коломацька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Коломацької сільської ради Полтавського району Полтавської області", а отже посадах, які відносяться до переліку, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 р. №909. Верховним Судом у постанові від 06.11.2023 р. у справі №240/24/21 зазначено, що, обмеження врахування спеціального стажу, здобутого після 11.10.2017 р. для набуття права на призначення пенсії за вислугою років, є порушенням принципу юридичної визначеності та верховенства права. Таким чином суд апеляційної інстанції вважає, що позивачка у період з 11.10.2017 р. по 15.08.2024 р. (6 років 10 місяців 5 днів) продовжувала працювати на посадах, що дають право на призначення пенсії за вислугу років. Отже, позивачка станом на день звернення з заявою про призначення пенсії (16.08.2024 р.) досягла віку 55 років має страховий стажу понад 33 роки та спеціальний стаж понад 29 років на посадах, які дають право на пенсію за вислугу років відповідно до переліку, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 р. №

909. Із урахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області від 23.08.2024 р. №163750025997 та зобов`язання Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 період роботи з 06.05.1992 р. по 24.10.1992 р. на посаді фельдшера з приймання викликів і передачі їх виїзним бригадам Станції швидкої медичної допомоги м. Ворошиловград та до спеціального стажу роботи, який дає право на призначення пенсії за вислугу років, періоди роботи з 06.05.1992 р. по 24.10.1992 р. на посаді фельдшера з приймання викликів і передачі їх виїзним бригадам Станції швидкої медичної допомоги м. Ворошиловград, з 11.10.2017 р. по 31.12.2021 р. на посаді завідувача-фельдшера Степанівським ФАП Комунального закладу "Полтавський районний клінічний центр первинної медичної допомоги" (з 11.02.2021 р. реорганізовано шляхом перетворення на Комунальне підприємство "Полтавський районний клінічний центр первинної медичної допомоги Полтавської районної ради"); з 01.01.2022 р. по 10.01.2022 р. - на посаді завідувача, фельдшера Степанівського ФАП Комунального некомерційного підприємства "Центр первинної медичної допомоги об`єднаних територіальних громад" Мачухівської сільської ради Полтавського району Полтавської області"; з 11.01.2022 р. по 15.08.2024 р. - на посаді сестри медичної Комунального закладу "Коломацька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Коломацької сільської ради Полтавського району Полтавської області", а також призначити ОСОБА_1 з 16.08.2024 р. пенсію за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України від 05.11.1991 №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення".. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Відповідно до п.

30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя. При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку. Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають. Таким чином, суд переглянувши, у межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, ретельно дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення із дотриманням вимог матеріального та процесуального права. Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 24.10.2025 р. без змін, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного Управління Пенсійного фонду України у Волинській області залишити без задоволення. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 24.10.2025 в справі № 440/1019/25 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду. Головуючий суддя О.В. Присяжнюк Судді Л.В. Любчич О.А. Спаскін