Постанова КЦС ВС № 215/1351/23

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 січня 2026 року м. Київ справа № 215/1351/23 провадження № 61-11383св24 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В., Ситнік О. М., розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 13 березня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 липня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до російської федерації про визнання дій російської федерації геноцидом проти Українського народу та відшкодування матеріальної та моральної шкоди, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У березні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до російської федерації (далі рф) про визнання дій рф геноцидом проти Українського народу, відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Позовна заява обґрунтована тим, що 20 лютого 2014 року розпочалась військова збройна агресія рф проти України, що призвело до окупації рф частини території України, Автономної Республіки Крим (далі АРК), м. Севастополь та включення цих територій до складу рф, а в подальшому до вторгнення військ рф на територію Донецької та Луганської областей. 24 лютого 2022 року розпочалась та триває до теперішнього часу ще одна фаза збройної агресії проти України. Відбулось повномасштабне вторгнення країни-агресора на суверенну територію України, рф завдала масштабного обстрілу крилатими ракетами великої дальності майже всім містам України, за виключенням тих міст, які знаходились на тимчасово окупованих рф територіях Луганської та Донецької області і Криму. До теперішнього часу Україна залишається об`єктом збройної військової агресії з боку рф. Позивач вказує, що рф своїми протиправними діями заподіяла як матеріальну, так і моральну шкоду, не тільки Україні, як державі, а також її громадянам, порушуючи їхні права, у тому числі право на життя, здоров`я, честь і гідність, право мирно володіти і розпоряджатися своїм майном й майновими правами. Отже, усі громадяни України стали жертвами збройної агресії рф проти України, що встановлює для них право на подання цивільного позову до країни-агресора. Позивач вважає, що незаконною експропріацією рф природних родовищ України під час окупації території АРК, Луганської та Донецької областей, рф порушила низку прав і основоположних свобод Українського народу, визначених у Конституції та Конвенції про захист прав і основоположних свобод і Протоколів до неї. В результаті незаконних дій рф, позивачу завдано матеріальну шкоду в сумі 1 990 149,79 доларів США та моральну шкоду в сумі 5 200 000,00 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду Рішенням Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 13 березня 2023 року, яке залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 02 липня 2024 року, позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з російської федерації на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди 3 000 000,00 грн. Стягнуто з російської федерації судовий збір у розмірі 15 140,00 грн. на користь держави. В решті позовних вимог відмовлено. Суди виходили з того, що внаслідок збройної агресії рф проти України та окупації частини території України, порушено низку прав та свобод громадян України, зокрема, особистих прав позивача, та, відповідно, саме рф є суб`єктом, на якого покладено обов`язок з відшкодування завданих цими діями збитків. Щодо відшкодування моральної шкоди, суд зазначив, що, внаслідок військової агресії рф проти України, позивач зазнав моральних втрат і душевних страждань. Враховуючи множинний та триваючий характер порушень прав та законних інтересів позивача, а також зважаючи на практику Європейського суду з прав людини, суд вважав законним обраний позивачем спосіб стягнення моральної шкоди у виді одноразової суми, яка покриває всі передбачувані порушення, що були допущені рф відносно нього. Вирішуючи питання щодо розміру такої компенсації за спричинену позивачу моральну шкоду, суд виходив із розміру задоволених вимог заявників по аналогічних спорам. З огляду на вищевикладене, врахувавши обставини справи, характер та обсяг страждань, яких зазнав позивач, множинний характер порушень конституційних прав позивача, характер немайнових втрат, зокрема, тяжкість вимушених змін у його житті, час та зусилля, необхідні для можливості відновлення попереднього стану, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що справедливою сумою компенсації моральних страждань є 3 000 000,00 грн. Апеляційний суд зазначив, що позивачем, окрім загальновідомих фактів, не надано інших доказів спричинення моральної шкоди (необхідність покинути місце свого проживання, втрата майна за місцем реєстрації тощо), що впливає на розмір морального відшкодування, який підлягає стягненню. Щодо відшкодування матеріальної шкоди, суди дійшли висновку, що доводи позивача не містять жодного обґрунтування негативного впливу окупації рф природних ресурсів України, саме на його конкретні реальні індивідуально виражені права, свободи чи інтереси. При цьому, посилання позивача на порушення інтересу українського народу, частиною якого він є, і для якого цей інтерес має значення, свідчить про відсутність предмету захисту у суді, адже позивачем не визначено права, свободи чи інтересу, які мають бути захищені (поновлені) у судовому порядку, що фактично вказує на безпредметність заявленого позову. Позовну вимогу про визнання повномасштабної збройної агресії рф проти України, захоплення військовим шляхом значної частини території суверенної держави України та експропріацію рф природних родовищ корисних копалин, які знаходяться на тимчасово окупованих рф територіях Луганської і Донецької областей і АРК, геноцидом Українського народу, суди вважали необґрунтованою, оскільки вказані обставини визнані Верховною Радою України і не підлягають доказуванню. Постановою Верховної Ради України від 14 квітня 2023 року було схвалено заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», згідно якої, від імені Українського народу Верховна Рада України, як єдиний орган законодавчої влади України, керуючись положеннями Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, нормами звичаєвого міжнародного права та беручи до уваги положення Римського статуту Міжнародного кримінального суду, визнала дії, вчинені збройними силами рф та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії рф проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу, тому вимоги позивача в цій частині є безпідставними. Короткий зміст вимог касаційної скарги 01 серпня 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 13 березня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 липня 2024 року. У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове про задоволення позову. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 21 жовтня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. 05 листопада 2024 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 25 грудня 2025 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме суди застосували норми матеріального права без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 18 травня 2020 року у справі № 760/17232/20-ц, від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц від 08 червня 2022 року у справі № 490/9551/19, від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19. Також заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутності ОСОБА_1 , який належним чином не повідомлений про дату, час і місце судового засідання (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України). В обґрунтування касаційної скарги заявник зазначив, що держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземними судами, як гарантію уникнення відповідальності за вчинені злочини проти життя та здоров`я людини, а також нанесення шкоди її майну. Основною позовною вимогою, в даному випадку, є вимога про визнання незаконної збройної агресії рф проти України - геноцидом Українського народу, такі вимоги, як відшкодування рф майнової та немайнової шкоди, є похідними від неї. Позивач посилається на безпосередній причинно - наслідковий зв`язок, який існує між незаконною збройною агресією рф проти є геноцидом та як наслідком підставою для відшкодування як майнової, так і немайнової шкоди громадянам України. Крім того, зазначає, що природні ресурси, які знаходяться на тимчасового окупованих територіях є власністю Українського народу, тому додаткових доказів на підтвердження права власності на них не потребують. Суди безпідставно посилались на відсутність компетенції для розгляду основної вимоги позовної заяви щодо визнання геноцидом Українського народу з боку російської федерації. Позивач вказує, що рф своїми протиправними діями заподіяла, як матеріальну так і нематеріальну шкоду не тільки Україні, як державі, а також її громадянам, порушуючи їхні права, у тому числі право на життя, здоров`я, честь і гідність, право мирно володіти та розпоряджатися своїм майном і майновими правами, як на територіях АРК і м. Севастополь, Донецької та Луганської областях, а також на шельфі Чорного моря в економічній зоні України. Позиція інших учасників справи Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду касаційної інстанції відзиву на касаційну скаргу протягом строку, встановленого в ухвалі про відкриття касаційного провадження. Фактичні обставини, встановлені судами Судами встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином України, зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 . Загальновідомим є той факт, що 20 лютого 2014 року розпочалася військова агресія рф проти України, внаслідок якої була анексована територія АРК, частково окуповані території Донецької та Луганської областей України. Вказані обставини не підлягають доказуванню згідно з приписами частини третьої статті 82 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Відомим також є той факт, що 24 лютого 2022 року рф здійснила повномасштабну військову агресію проти України, що стало підставою для введення з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року воєнного стану на території України відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні». Вказані обставини також не підлягають доказуванню, згідно з приписами частини третьої статті 82 ЦПК України.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційне провадження за касаційною відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Відповідно до частин першої, другої, четвертої, десятої статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини. За вимогами частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року в справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)). У статті 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права. Щодо відшкодування моральної шкоди 02 березня 2022 року збройну агресію рф проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від рф негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей. 15 березня 2022 року Парламентська Асамблея ухвалила Висновок 300 (2022) щодо наслідків російської агресії проти України, в якому зазначила, що, продовжуючи агресивну війну, яку рф веде проти України з 20 лютого 2014 року, станом на 24 лютого 2022 року рф ескалувала свою військову діяльність проти України до безпрецедентного рівня, спричинивши тисячі жертв серед цивільного населення, переміщення мільйонів людей та спустошення країни. 27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії російської федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що російська агресія проти України є безпрецедентним актом як сама собою, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни. 14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами рф та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні», схваленої постановою Верховної Ради України № 2188-IX). Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН. Звернення позивача до українського суду визнано розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало б позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права (подібні правові висновки зроблено у постановах Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 428/11673/19, від 12 жовтня 2022 року у справі № 463/14366/21, від 12 листопада 2025 року в справі № 211/2449/24). Відповідно до частини першої статті 49 Закону України від 23 червня 2005 року № 2709-IV «Про міжнародне приватне право» (далі - Закон № 2709-IV) права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. Згідно зі статтею 48 Закону № 2709-IV до зобов`язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням положень статей 49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія. Відповідно до частини другої статті 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права. Завдання моральної шкоди іншій особі є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України). Відшкодування моральної (немайнової) шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України). Відповідно до частин першої та другої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що ця норма поширюється на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться у залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року в справі № 279/1834/22). Згідно з частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. Під час визначення розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України). Позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок між протиправною поведінкою та її результатом, а відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20, постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20). Взявши до уваги загальновідомі факти, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли вмотивованого висновку, що внаслідок збройної агресії рф проти України, розв`язання і ведення агресивної війни, обстрілів цивільної інфраструктури, нехтування фундаментальними цінностями і людськими правами позивач зазнав моральних переживань, душевних страждань і має право на компенсацію завданої моральної шкоди. Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Засада змагальності сторін у судовому процесі є однією з ключових принципів правосуддя. Вона передбачає, що судовий процес є своєрідним полем змагання між сторонами - позивачем і відповідачем у цивільних справах. Головною метою цього принципу є забезпечення справедливості та об`єктивності судового процесу. Змагальність сторін у судовому процесі дозволяє кожній стороні активно захищати свої права та інтереси. Сторони мають можливість представляти свідчення, докази та аргументи на підтримку своєї позиції перед судом. Суд, зі своєї сторони, має завдання ретельно розглянути всі аргументи та докази від обох сторін та прийняти об`єктивне рішення на підставі закону (постанова Верховного Суду 07 серпня 2024 року в справі № 725/5693/21, від 21 червня 2024 року в справі № 134/743/22 ). Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц). У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних в справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним в справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься в справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України в попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, зробили обґрунтований висновок про те, що враховуючи характер та обсяг завданих позивачу моральних страждань, істотність порушення його конституційних прав, вимушених змін у його житті, спричинених наслідків та їх невідворотність, з відповідача на користь позивача завданої моральної шкоди у розмірі 3 000 000,00 грн, що є достатнім та справедливим розміром компенсації за заподіяну позивачу шкоду. Такі висновки судів узгоджуються з постановою Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року в справі № 216/3521/16-ц, від 15 грудня 2020 року в справі № 752/17832/14-ц, в постановах Верховного Суду від 31 липня 2024 року в справі № 686/14579/23, від 06 березня 2025 року в справі № 216/5160/22, від 29 грудня 2025 року № 947/15829/24 щодо визначення розміру компенсації за спричинену моральну шкоду. Щодо відшкодування майнової шкоди Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (пункт 8 частини другої статті 16 ЦК України). Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 ЦК України). Згідно зі статтею 1192 ЦК України, якщо інше не встановлено законом, з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов`язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі. Зобов`язання про відшкодування шкоди - це правовідношення, на підставі якого одна сторона (потерпілий) має право вимагати відшкодування завданої шкоди, а інша сторона (боржник) зобов`язана відшкодувати завдану шкоду в повному розмірі (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20). Підставою виникнення зобов`язання з відшкодування шкоди є завдання майнової шкоди іншій особі. Майнова шкода, як свідчить зміст статті 1166 ЦК України, завдається порушенням належних саме особі особистих немайнових прав та/або майнових прав. За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди та її розмір (постанова Верховного Суду від 26 січня 2022 року у справі № 953/6561/20). Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження заподіяння безпосередньо йому майнової шкоди внаслідок російської військової агресії та тимчасової окупації суверенної території України, зокрема привласнення природних ресурсів. У статті 13 Конституції України зазначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації, здійснюється у порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 року № 326 «Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії рф». Відсутність порушеного належного саме позивачу майнового права виключає відшкодування майнової шкоди на його користь. Подібні правові висновки висловлені у постановах Верховного Суду від 28 серпня 2024 року у справі № 686/32571/23, від 18 грудня 2024 року у справі № 686/29638/23. У пункті 16.19 рішення «Україна та Нідерланди проти росії» від 09 липня 2025 року Європейський суд з прав людини встановив неодноразові порушення статей 2, 3, 4 § 2, 5, 8, 9, 10, 11 та 14, а також статей 1 та 2 Першого Протоколу. Суд також наголосив на руйнуванні верховенства права на територіях, що знаходяться під фактичним контролем рф, та атмосфері страху та залякування як на територіях, що знаходяться під їхнім контролем, так і на територіях, що постраждали від їхніх військових атак. У пункті 1650 рішення «Україна та Нідерланди проти росії» від 09 липня 2025 року Європейський суд з прав людини, встановивши порушення державою-відповідачем прав людини та основоположних свобод, гарантованих Конвенцією (нехтування фундаментальних цінностей: миру, людського життя, людської гідності та індивідуальних прав, гарантованих Конвенцією (п. 177)), зазначив, що з огляду на безпрецедентний характер цієї справи та враховуючи характер багатьох виявлених порушень, Суд вважає, що питання застосування статті 41 Конвенції ще не готове до вирішення. Більше того, Суд вважає, що будь-яке майбутнє рішення повинно належним чином враховувати створення Реєстру збитків та поточні обговорення щодо майбутнього механізму компенсації. Реєстр збитків, завданих агресією рф проти України, відкрив 02 квітня 2024 року процес подання претензій щодо відшкодування збитків, втрат або шкоди, завданої внаслідок російської агресії проти України. Метою запровадження і функціонування цього Реєстру є забезпечення фіксації у документальній формі доказів та інформації про претензії щодо шкоди, збитків або тілесних ушкоджень, завданих усім зацікавленим фізичним та юридичним особам, а також державі Україна (включаючи її регіональні та місцеві органи влади, державні або контрольовані суб`єкти господарювання), що мали місце 24 лютого 2022 року або пізніше на території України в межах її міжнародно визнаних кордонів, що поширюються на її територіальні води, протиправними діями держави-агресора в Україні або проти України. Виходячи з вищенаведеного, оскаржені судові рішення у частині вирішення позовних вимог про відшкодування майнової шкоди слід визнати законними й обґрунтованими, оскільки позивач не довів під час розгляду справи підстав відшкодування шкоди та її розмір. Щодо визнання збройної агресії російської федерації геноцидом Українського народу Постановою Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року було схвалено Заяву Верховної Ради України щодо вчинення геноциду в Україні, згідно з якою від імені Українського народу Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади України, керуючись положеннями Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, нормами звичаєвого міжнародного права та беручи до уваги положення Римського статуту Міжнародного кримінального суду, визнала дії, вчинені збройними силами рф та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії рф проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу. Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 1946 року геноцид визнаний міжнародним злочином. Україна та рф свого часу ратифікували Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, яка уповноважує Міжнародний суд ООН серед іншого розглядати ці питання. Геноцид, незалежно від того, вчинений він у мирний час чи під час війни, є злочином за міжнародним правом, якому вони зобов`язуються запобігати і за який карати, у разі його вчинення (стаття І Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього). Під геноцидом розуміється будь-яке з наступних діянь, вчинене з наміром знищити, повністю або частково, національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку: - вбивство членів такої групи; - заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або психічного розладу членам такої групи; - умисне створення для такої групи умов життя, розрахованих призвести до її повного або часткового фізичного знищення; - впровадження заходів, спрямованих на запобігання дітонародженню в такій групі; - примусове переміщення дітей такої групи до іншої групи. 30 травня 2022 року Європейський Союз ухвалив Регламент (ЄС) 2022/838, що вносить зміни до Регламенту (ЄС) 2018/1727 щодо збереження, аналізу та зберігання в Агентстві Європейського Союзу з питань співробітництва у сфері кримінального правосуддя (Євроюст) доказів, що стосуються геноциду, злочинів проти людяності, воєнних злочинів та пов`язаних з ними кримінальних правопорушень. У Регламенті зазначалося, що існують «достатні підстави вважати, що в Україні в контексті поточних воєнних дій скоювалися та скоюються злочини проти людяності та воєнні злочини». 28 лютого 2022 року Прокурор Міжнародного кримінального суду розпочав розслідування за звинуваченнями у воєнних злочинах, злочинах проти людяності та геноциді в Україні (B325). 17 березня 2023 року досудова палата Міжнародного кримінального суду видала ордери на арешт високопосадовців держави-агресора. Вона вважала, що є достатні підстави вважати, що кожен з підозрюваних несе відповідальність за воєнний злочин незаконної депортації населення (дітей) та незаконного переміщення населення (дітей) з окупованих територій України на шкоду українським дітям, згідно зі статтями 8(2)(a)(vii) та 8(2)(b)(viii) Римського статуту. 05 березня 2024 року досудова палата Міжнародного кримінального суду видала ордери на арешт ще двох осіб у контексті ситуації в Україні. Палата вважала, що існують достатні підстави вважати, що кожен підозрюваний несе відповідальність за воєнні злочини: спрямування нападів на цивільні об`єкти (стаття 8(2)(b)(ii) Римського статуту), заподіяння надмірної випадкової шкоди цивільному населенню або пошкодження цивільних об`єктів (стаття 8(2)(b)(iv) Римського статуту) та злочин проти людяності - нелюдські дії (стаття 7(1)(k) Римського статуту) - стосовно ракетних ударів, здійснених по українській енергетичній інфраструктурі щонайменше з 10 жовтня 2022 року до щонайменше 09 березня 2023 року. Характер ударів, що включав багаторазове вчинення дій проти цивільного населення, свідчить про обраний курс державної політики державної політики. Міжнародний Суд ООН у межах розгляду справи, ініційованої Україною, вжив 16 березня 2022 року тимчасових заходів, закликавши рф негайно припинити військові дії на території України. Національні парламенти Польщі, Канади, Естонії, Латвії, Литви та Ірландії визнали, що російською агресією вчиняється акт геноциду Українського народу. 27 квітня 2023 року Парламентська асамблея Ради Європи визнала депортацію та насильницьке переміщення українських дітей на територію держави-агресора, як такими, що мають ознаки геноциду. ПАРЄ закликала Міжнародний кримінальний суд розглянути можливість кримінального переслідування за цей злочин. Верховний Суд Великої Британії у рішенні від 29 липня 2025 року у справі «Швідлер та компанія «Далстон» проти державних секретарів» погодився, що російське вторгнення до України є кричущим порушенням міжнародного права та Статуту ООН, що становить одну з найсерйозніших загроз європейській безпеці та міжнародному порядку з часів закінчення Другої світової війни. Воно спричинило величезні втрати життя та людські страждання. Варварські та постійні напади на цивільне населення України та цивільну інфраструктуру призвели до жахливої гуманітарної кризи (п. 167). Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» визначено, що одним із наслідків російської збройної агресії проти України стала тимчасова окупація частини території України, держава-агресор чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань, такі дії грубо порушують принципи та норми міжнародного права. Держава-окупант відповідно несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення. У постановах від 18 травня 2022 року у справі № 428/11673/19, від 18 травня 2022 року у справі № 760/17232/20-ц, від 12 жовтня 2022 року у справі № 463/14365/21, від 12 жовтня 2022 року у справі № 463/14366/21 Верховний Суд підкреслював, що держава-агресор, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій абсолютний судовий імунітет. Отже, міжнародне та внутрішньо-політичне визнання російської агресії геноцидом Українського народу, встановлення у вказаних вище судових рішеннях кричущого порушення державою-агресором міжнародного права, нехтування фундаментальних цінностей: миру, людського життя, людської гідності та індивідуальних прав, не потребують для мети захисту прав ОСОБА_1 визнання окремим судовим рішенням національного суду вчинення повномасштабної збройної агресії рф, окупації територій геноцидом всього Українського народу. Разом з тим, необхідно взяти до уваги компетенцію Міжнародного Суду ООН та Міжнародного кримінального суду, у провадженні яких перебувають відповідні справи, вказані у пунктах 86-89 цієї постанови. Наведене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 14 жовтня 2025 року у справі № 212/5631/23, від 15 жовтня 2025 року у справі № 211/515/24, та не суперечать висновкам Верховного Суду, на які заявник послався в обґрунтування доводів касаційної скарги. Наявність судових рішень Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпровської області у справах № 216/3972/22, № 216/5657/22, № 216/5656/22, № 212/8289/23, № 216/2222/24, № 216/2223/24, на які посилався заявник, висновків судів у розглядуваній справі не спростовують. Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права. Доводи заявника щодо його неповідомлення про розгляд справи в суді апеляційної інстанції є безпідставними та спростовуються матеріалами справи, зокрема рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення ОСОБА_1 , в якому він особисто поставив підпис про отримання судової повістки у судове зсідання, призначене на 02 липня 2024 року (а.с. 115), а також протоколом судового засідання від 02 липня 2024 року (день ухвалення постанови апеляційним судом), зі змісту якого вбачається, що в судовому засіданні брав участь представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Висоцький О. О. (а.с.126-128). Також Верховний Суд вважає безпідставними доводи касаційної скарги про те, що надісланий примірник повного тексту постанови суду апеляційної інстанції не підписаний суддями, які зазначені у судовому рішенні, чим порушено частину другу статті 259 ЦПК України. Відповідно частини другої статті 259 ЦПК України рішення та постанови ухвалюються, складаються і підписуються складом суду, який розглянув справу. Як вбачається із матеріалів справи, паперовий текст постанови Дніпровського апеляційного суду від 02 липня 2024 року містить власноручні підписи всього складу суду (а. с. 130-135). Висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц, від 08 червня 2022 року у справі № 490/9551/19, від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19, на які заявник посилається у касаційній скарзі. Інші наведені в касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Такі доводи касаційної скарги на правильність висновків судів не впливають та їх не спростовують. Суд враховує позицію ЄСПЛ, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновки суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Щодо судових витрат Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки у цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 141, 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 13 березня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 липня 2024 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська Судді В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк О. М. Ситнік