Постанова Вінницький апеляційний суд № 146/1032/24

Справа № 146/1032/24 Провадження № 22-ц/801/33/2026 Категорія: 42 Головуючий у суді 1-ї інстанції Пилипчук О. В. Доповідач:Ковальчук О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 січня 2026 рокуСправа № 146/1032/24м. Вінниця Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Ковальчука О. В., суддів: Шемети Т. М., Панасюка О. С., за участю секретаря судового засідання Кулішко Б.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитсервіс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою його представником адвокатом Акрабовою Ольгою Миколаївною, на заочне рішення Томашпільського районного суду Вінницької області, ухвалене у цій справі 11 вересня 2024 рокуу с-щі Томашпіль суддею цього суду Пилипчуком О.В., дата складання його повного тексту не відома, В С Т А Н О В И В: У серпні 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитсервіс» (далі - ТОВ «Кредитсервіс») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Позовні вимоги мотивовані тим, що 28.12.2021 року між ТОВ «Кредитсервіс» та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір № 211228-005. Відповідно до умов кредитного договору, кредитодавець надав позичальнику кредит у розмірі 40 000 грн на умовах строковості, зворотності, платності, а позичальник зобов`язався повернути кредит та оплатити за користування кредитом на умовах, що передбачені цим договором, відсотки. Згідно із п. 2.4. кредитного договору, датою повернення суми кредиту, так само як і датою сплати заборгованості за договором, вважається дата зарахування грошових коштів на поточний рахунок кредитодавця. Відповідно до п. 3.1. кредитного договору, договір набуває чинності і діє десять років з моменту укладення, але в будь-якому випадку до повного виконання позичальником своїх зобов`язань за договором. Позивач зазначив, що відповідач вчасно не погасив заборгованість за кредитним договором № 211228-005 від 28.12.2021 року. Як вбачається із розрахунку заборгованості за кредитним договором № 211228-005 від 28.12.2021 року станом на 29.03.2024 року заборгованість ОСОБА_1 становить 101 715, 29 грн, яка складається з: простроченої заборгованості за тілом кредиту 39 454, 10 грн, простроченої заборгованості за процентами 62 261, 19 грн. За таких обставин, позивач просив стягнути з відповідача вказану суму заборгованості та судові витрати. 11.09.2024 рокузаочним рішенням Томашпільського районного судуВінницької області позов задоволено. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кредитсервіс» заборгованість за кредитним договором № 211228-005 від 28.12.2021 року в розмірі 101 715, 29 грн. 01.06.2025 року, не погодившись із ухваленим заочним рішенням, ОСОБА_1 подав заяву про його перегляд до суду першої інстанції, в якій просив скасувати таке судове рішення. 15.09.2025 року ухвалою Томашпільського районного судуВінницької області заяву ОСОБА_1 про перегляд вказаного заочного рішення залишено без задоволення. Після чого, ОСОБА_1 , через свого представника адвоката Акрабову О.М.,оскаржив це заочне рішення суду в апеляційному порядку, подавши апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. У скарзі зазначає, що дана справа була розглянута без участі ОСОБА_1 , що, на думку скаржника, порушує його право на справедливий суд, оскільки ні судової повістки, ні ухвали суду про відкриття провадження у справі відповідач не отримував. Починаючи з 18.01.2023 року і по теперішній час ОСОБА_1 перебуває на військовій службі в Збройних Силах України, та не знаходиться за місцем своєї реєстрації та не міг фізично отримати копію позовної заяви, судові повістки, прийняти участь у розгляді справи, отримати копію заочного рішення. Таким чином, скаржник вважає, що суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, що є обов`язковою підставою для скасування заочного рішення суду першої інстанції. Крім того, щодо суті спору вказує, що оскільки ОСОБА_1 є військовослужбовцем, то на нього поширюються гарантії визначені ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а відтак, у позивача не було права нараховувати відсотки за кредитним договором № 211228-005 від 28.12.2021 року з моменту мобілізації ОСОБА_1 , тобто, з 18.01.2023 року. Враховуючи наведене, адвокат Акрабова О.М. вважає, що проценти, нараховані з 24.02.2022 року підлягають списанню. Між тим, апелянт зауважує, що розмір витрат на правову допомогу, які суд стягнув із відповідача на користь позивача, у розмірі 7 000 грн не відповідають критерію розумності їх розміру та складності справи. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Належним чином повідомлені учасники справи у судове засідання суду апеляційної інстанції не з`явились. Разом з тим, 27.01.2026 року до апеляційного суду від представника ТОВ «Кредитсервіс» надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, яке обґрунтоване тим, що представнику позивача необхідний додатковий час для підготовки та подання письмових пояснень. Водночас, звертаючись до суду із клопотанням про відкладення розгляду справи заявником не надано жодних доказів, які б свідчили про наявність поважних причин неможливості з`явитися в судове засідання, а відтак таке клопотання є необґрунтованим та у його задоволенні необхідно відмовити. Таким чином, колегія суддів вважає за можливе розглянути дану справу за відсутності належним чином повідомлених учасників справи, оскільки неявка учасників справи не перешкоджає апеляційному розгляду справи, а відкладення її розгляду призведе до порушення строків розгляду апеляційної скарги. Апеляційний суд, згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, доходить наступних висновків. Статтею 376 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції не у повній мірі відповідає цим вимогам. З матеріалів справи вбачається, що 28.12.2021 року між ТОВ «Кредитсервіс» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 211228-005 від. Відповідно до умов цього кредитного договору ТОВ «Кредитсервіс» надав ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 40 000 грн, на строк 730 днів, окрім того передбачено сплату одноразової комісії в розмірі 5,9%, що становить 2 360 грн, відсоткову ставку 6,9% в місяць, розмір та порядок сплати щомісячних платежів. Кредитний договір підписано електронним підписом позичальника (а.с. 19-21). Відповідно до платіжної інструкції від 28.12.2021 року № 2872 ТОВ «Кредитсервіс» перерахувало ОСОБА_1 грошові кошти з врахуванням узгодженої одноразової комісії (а.с. 37). Із розрахунку заборгованості за кредитним договором № 211228-005 від 28.12.2021 року, здійсненого за період з 28.12.2021 року по 29.03.2024 року,вбачається, що станом на 29.03.2024 року заборгованість ОСОБА_1 становить 101 715, 29 грн, яка складається з: простроченої заборгованості за тілом кредиту 39 454, 10 грн, простроченої заборгованості за процентами 62 261, 19 грн (а.с. 38). Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не надав своєчасно позивачу грошові кошти для погашення заборгованості за кредитним договором, відсотками, а також іншими витратами відповідно до умов договору, тобто відповідач зобов`язання за договором не виконав. А тому, зважаючи на обґрунтованість позовних вимог, суд дійшов висновку, що з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ТОВ «Кредитсервіс» підлягає стягненню заборгованість за кредитним договором № 211228-005 від 28.12.2021 року на загальну суму 101715,29 грн. Переглядаючи оскаржуване судове рішення, колегія суддів виходить із наступного. Особи, які беруть участь у справі, мають право, зокрема брати участь у судових засіданнях, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб (ст. 43 ЦПК України). Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом (ч. 1 ст. 8 ЦПК України). Відповідно до ч. 1, 2 ст. 211 ЦПК України розгляд справи відбувається в судовому засіданні. Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку належним і безстороннім судом, встановленим законом. Складовою частиною визначеного статтею 6 Конвенції права на справедливий суд є принцип рівності сторін, який передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу і докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента. Європейський суд з прав людини вказав, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом (GUREPKA v. UKRAINE (No. 2), №38789/04, § 23, ЄСПЛ, від 08 квітня 2010 року). Наприклад, Європейський суд з прав людини зазначив, що загальна концепція справедливого судового розгляду, яка охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу, вимагає, щоб особу, щодо якої порушено провадження, було поінформовано про цей факт. Принцип рівності сторін вимагає надання кожній стороні розумної можливості представляти свою справу за таких умов, які не ставлять її у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною. Кожній стороні має бути забезпечена можливість ознайомитись із зауваженнями або доказами, наданими іншою стороною, у тому числі із апеляційною скаргою іншої сторони, та надати власні зауваження з цього приводу. Під загрозою стоїть упевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, inter alia, на усвідомленні того, що вони мали змогу висловити свою позицію щодо кожного документа в матеріалах справи. Тому на національні суди може покладатися обов`язок з`ясувати, чи були судові повістки або інші документи завчасно отримані сторонами, та, у разі потреби, зафіксувати таку інформацію у тексті рішення. У разі невручення стороні належним чином судових документів вона може бути позбавлена можливості захищати себе у провадженні (KHARCHENKO v. UKRAINE, №37666/13, § 6, 7, ЄСПЛ, від 03 жовтня 2019 року). Обов`язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання є реалізацією однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов`язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства. У рішеннях ЄСПЛ від 27 червня 2017 року у справі «Лазаренко та інші проти України», від 03 жовтня 2017 року у справі «Віктор Назаренко проти України» зазначено, що національне законодавство містить спеціальні норми щодо забезпечення інформування сторін про ключові процесуальні дії і дотримання, таким чином, принципу рівності сторін, та зберігання відповідної інформації. Відповідні норми вимагають, щоб у випадку надсилання судових документів поштою вони надсилались рекомендованою кореспонденцією. Більше того, особа, яка вручає документ, має повернути до суду розписку про одержання, а національне законодавство чітко вимагає, щоб таку розписку було долучено до матеріалів справи. Відповідно до ч. 6 ст. 272 ЦПК України днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. З матеріалів справи вбачається, що розгляд даної справи був проведений в судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження із викликом сторін. Водночас, як вбачається із відповіді з Єдиного державного демографічного реєстру № 668129 від 28.06.2024 року, місце проживання ОСОБА_1 зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 66). При цьому матеріалами справи підтверджується, що ухвалу про відкриття провадження у справі, судові повістки та заочне рішення суду першої інстанції було направлено відповідачу ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , тобто номер будинку помилково вказано інший. Отже, враховуючи, що місце реєстрації ОСОБА_1 станом на день вирішення питання про відкриття провадження у справі та ухвалення оскаржуваного рішення судом першої інстанції було зареєстроване за адресою АДРЕСА_1 , однак за такою адресою суд першої інстанції судові рішення та повістки про виклик до суду для вручення ОСОБА_1 не направляв, відтак апеляційний суд дійшов висновку, що судом першої інстанції не було дотримано вимог ст. 128-130, 190 та 272 ЦПК України щодо належного вручення відповідачу судових повісток та інших процесуальних документів, а також, що справу розглянуто судом за відсутності відповідача, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду. Згідно з п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. В постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21) зазначено, що тлумачення ч. 1 ст. 8, ч. 2 ст. 211, п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що: обов`язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання є реалізацією однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу; невиконання (неналежне виконання) судом цього обов`язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства; розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов`язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. У ситуації, коли суд першої інстанції розглянув справу за відсутності сторони, яка не була належним чином повідомлена про час та місце її розгляду, а суд апеляційної інстанції, повідомивши відповідну сторону належним чином, залишив таке рішення суду першої інстанції без змін, якщо такий учасник справи обґрунтовував свою апеляційну скаргу такою підставою, суд касаційної інстанції не може застосувати правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» (ч. 2 ст. 410 ЦПК України). Тлумачення ч. 2 ст. 410 ЦПК України свідчить, що: правильним по суті рішення є в тому випадку, коли воно відповідає вимогам законності й обґрунтованості, оскільки порушення останніх має наслідком зміну або скасування оскарженого судового рішення; оскаржене судове рішення належить залишати без змін за наявності незначних порушень закону, які вже були усунені при розгляді справи, або ж таких, які можуть бути виправлені судом апеляційної інстанції; правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства. За вказаних обставин, колегія суддів вважає, що, розглянувши справу за відсутності відомостей про належне повідомлення відповідача про судове провадження, учасником якого він є, за результатами якого ухвалено оскаржуване заочне рішення, суд першої інстанції не забезпечив відповідачу можливості обґрунтувати свої заперечення щодо позову і, таким чином, не взяв до уваги вимоги ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод щодо права особи на справедливий судовий розгляд. На підставі наведеного вище, колегія суддів дійшла висновку про наявність обов`язкових підстав для скасування заочного рішення суду першої інстанції та ухвалення нового. Визначаючись стосовно заявлених позовних вимог, апеляційний суд виходить із такого. Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України). Згідно із ст. 626 ЦК України договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. При цьому, як визначено ст. 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (ч. 1 ст. 205 ЦК України). Відповідно до ч. 1 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. В силу частин 1, 2 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Згідно із ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Частиною 1 ст. 1055 ЦК України передбачено, що кредитний договір укладається у письмовій формі. Водночас, з матеріалів справи вбачається, що кредитний договір № 211228-005 від 28.12.2021 року був вчинений в електронній формі. Відтак, на нього поширюються вимоги Закону України «Про електронну комерцію», який визначає організаційно-правові засади діяльності у сфері електронної комерції в Україні, встановлює порядок вчинення електронних правочинів із застосуванням інформаційно-телекомунікаційних систем та визначає права і обов`язки учасників відносин у сфері електронної комерції. Згідно із п. 5 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі. Частинами 1-12 ст. 11 цього ж Закону передбачено, що електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах. Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею. Електронний договір укладається і виконується в порядку, передбаченому Цивільним та Господарськими кодексами України, а також іншими актами законодавства. У разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору. Покупець (замовник, споживач) повинен отримати підтвердження вчинення електронного правочину у формі електронного документа, квитанції, товарного чи касового чека, квитка, талона або іншого документа у момент вчинення правочину або у момент виконання продавцем обов`язку передати покупцеві товар. Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа. Відповідно до ст. 12 Закону України «Про електронну комерцію, якщо відповідно до акту цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів. Електронний підпис одноразовим ідентифікатором це дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору. Одноразовий ідентифікатор це алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб`єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв`язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти договір (п. 6, 12 ч. 1 статті 3 Закону України «Про електронну комерцію»). Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Згідно із положеннями ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною 6 ст. 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України). Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України). За змістом ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Як встановлено, 28.12.2021 року відповідач звернувся до позивача з метою отримання кредиту, у зв`язку з чим підписав електронним підписом кредитний договір № 211228-005 від 28.12.2021 року шляхом зазначення одноразового ідентифікатора, який був власноручно введений відповідачем, у відповідності до вимог ч. 6 та 8 ст. 11 і ст. 12 Закону України «Про електронну комерцію». До того ж, відповідач у апеляційній скарзі не заперечує, що він 28.12.2021 року підписав та уклав кредитний договір № 211228-005 на відповідних умовах, підписавши такий договір одноразовим ідентифікатором. Отже, наведене безумовно свідчить про те, що відповідач ознайомився і погодився з умовами кредитного договору, тобто сторони досягли згоди щодо усіх істотних умов договору, а подані позивачем паперові копії електронних документів є допустимими письмовими доказами відповідно до ч. 13 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію». Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 року у справі № 2-383/2010 вказано, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору усі права, набуті за ним сторонами правочину, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню. При цьому, вимог про визнання кредитного договору № 211228-005 від 28.12.2021 року недійсним (неукладеним) не заявлено, договору щодо інших правовідносин між сторонами відповідачем не надано, в матеріалах справи наявна лише копія вказаного кредитного договору, наданого позивачем. З врахуванням встановлених судом обставин справи та досліджених доказів, колегія суддів вважає, що позивачем надано належні і допустимі докази, які підтверджують укладеність між відповідачем та ТОВ «Кредитсервіс» кредитного договору № 211228-005 від 28.12.2021 року. В той же час, отримання відповідачем кредитних коштів у визначеному кредитним договором розмірі підтверджується платіжною інструкцією від 28.12.2021 року № 2872. Отже, колегія суддів вважає доведеним, що кредитодавець виконав своє зобов`язання за кредитним договором та надав відповідачу кредитні кошти відповідно до умов кредитного договору. При цьому, за умовами кредитного договору, відповідач зобов`язався повернути отримані ним грошові кошти у визначений договором строк, однак доказів того, що позичальник свої зобов`язання за договором виконав та повернув отримані в борг грошові кошти в матеріалах справи немає. Відтак, колегія суддів доходить висновку, що позовні вимоги в частині стягнення із відповідача на користь позивача заборгованості за тілом кредиту у розмірі 39 454, 10 грн є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Згідно із ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства. Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Як визначено ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику в строк та в порядку, що встановлені договором. За ст. 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Згідно із ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання. Із наданого позивачем розрахунку заборгованості за кредитним договором вбачається, що він відповідає вимогам закону, є чітким, зрозумілим, узгоджується із умовами кредитного договору, з нього встановлено розмір основного боргу, нараховані відсотки відповідно до умов кредитного договору та в період дії такого кредитного договору, сума платежів та залишки непогашеної відповідачем заборгованості. В свою чергу, стороною відповідача не було спростовано наданий позивачем розрахунок заборгованості та не надано власного розрахунку на спростування доводів і розрахунку позивача або об`єктивних доказів про погашення заборгованості та/або її відсутності. Водночас, звертаючись до суду із позовом, ТОВ «Кредитсервіс» просило стягнути із відповідача за кредитним договором, зокрема і прострочену заборгованість за процентами у сумі 62 261, 19 грн Разом з тим, звертаючись до суду із апеляційною скаргою, сторона відповідача фактично не заперечує щодо стягнення з нього заборгованості за тілом кредиту, хоча й просить скасувати рішення і повністю відмовити у позові, однак скаржник не погоджується із нарахованими процентами за вказаним кредитним договором, оскільки відповідно до ч. 15 ст. 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»ОСОБА_1 має право на списання штрафних санкцій, пені, відсотків по кредиту. Відповідно до ч. 15 ст. 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», військовослужбовцям, які були призвані на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період на весь час їх призову, а також їх дружинам (чоловікам), а також іншим військовослужбовцям, під час дії особливого періоду, які брали або беруть участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів, у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації проти України, їх дружинам (чоловікам) - штрафні санкції, пеня за невиконання зобов`язань перед підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності, у тому числі банками, та фізичними особами, а також проценти за користування кредитом не нараховуються, крім кредитних договорів щодо придбання майна, яке віднесено чи буде віднесено до об`єктів житлового фонду (жилого будинку, квартири, майбутнього об`єкта нерухомості, об`єкта незавершеного житлового будівництва, майнових прав на них), та/або автомобіля, а також крім кредитних договорів щодо придбання та встановлення фотоелектричних модулів та/або вітрових електроустановок разом із гібридними інверторами та установками зберігання енергії, проценти за якими можуть бути погашені чи компенсовані за рахунок третіх осіб або держави. У постанові Верховного Суду від 15.07.2020 року у справі № 199/3051/14 викладено правовий висновок про перелік необхідних документів доведеності статусу особи, яка має право на пільги, визначені пунктом 15 частини третьої статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей», який полягає у тому, що для звільнення від нарахування штрафів, пені та відсотків за користування кредитом мобілізовані позичальники повинні надати банку перелік документів, встановлений листом Міністерства оборони України від 21.08.2014 року № 322/2/7142. Такими документами є: військовий квиток, в якому у відповідних розділах здійснюються службові відмітки, або довідка про призов військовозобов`язаного на військову службу, видана військовим комісаріатом або військовою частиною, а для резервістів витяг із наказу або довідка про зарахування до списків військової частини, які видаються військовою частиною. На вказані пільги мають право лише мобілізовані позичальники. Подібні за змістом висновки викладені також у постанові Верховного Суду від 04.09.2024 року у справі № 426/4264/19. Разом з апеляційною скаргою представник відповідача подала до суду апеляційної інстанції, зокрема, довідку командира військової частини НОМЕР_1 від 24.02.2024 року № 1324, виданої солдату ОСОБА_1 про те, що останній з 18.01.2023 року призваний на військову службу за призовом під час мобілізації та проходить військову службу, а також посвідчення учасника бойових дій серії НОМЕР_2 , видане 25.12.2024 року (а.с. 194, 196). За змістом ч. 3 ст. 367 ЦПК України, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Враховуючи, що матеріали справи не містять даних про належне повідомлення відповідача про дату час та місце розгляду даної справи, що свідчить про неможливість подання зазначених доказів до суду першої інстанції у передбачений законом строк, апеляційний суд визнає причини їх неподання до суду першої інстанції поважними та приймає їх до уваги. Таким чином, оскільки відповідач є військовослужбовцем, призваним на військову службу за призовом під час мобілізації, на нього поширюються положення Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», у тому числі, положення п. 15 ст. 14 вказаного Закону. За таких обставин, у ТОВ «Кредитсервіс» були відсутні підстави для нарахування процентів за користування кредитом за період з 18.01.2023 року по 29.03.2024 року відповідно до кредитного договору в сумі 19 361, 81 грн, а тому доводи апеляційної скарги про безпідставність вимог про нарахування та стягнення із відповідача заборгованості по процентам за вищевказаний період є обґрунтованими. При цьому проценти за користування кредитом, нараховані за період з 28.12.2021 року по 17.01.2023 року у розмірі 42 899, 38 грн, підлягають стягненню із відповідача, як такі, що підтверджені належними доказами. Отже, враховуючи усе наведене, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково, а заочне рішення суду першої інстанції - скасувати, як ухвалене з порушенням наведених вище норм процесуального права, на підставі п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України, з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог. Відповідно до ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Частиною 1, 2 ст. 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. За таких обставин, у зв`язку з частковим задоволенням позовних вимог та частковим задоволенням вимог апеляційної скарги, відповідно до положень ст. 141 ЦПК України, апеляційний суд, вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат пропорційно розміру задоволених позовних вимог (80,96%), вважає за необхідне стягнути із відповідача на користь позивача судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 1 961, 17 грн, а з позивача на користь відповідача стягнути судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 691, 83 грн. Крім того, скаржник заперечує щодо розміру витрат на правову допомогу, які суд стягнув із відповідача на користь позивача, у розмірі 7 000 грн, оскільки, на його думку, вони не відповідають критерію розумності та складності справи. Так, право учасників справи користуватися правничою допомогою передбачено ст. 15 ЦПК України. Стаття 137 ЦПК України визначає підстави та порядок вирішення питання розподілу витрат на професійну правничу допомогу. Згідно з ч. 2 ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (ч. 2 ст. 137 ЦПК України). Згідно з ч. 3 ст. 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд має з`ясувати склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27 червня 2018 року в справі № 826/1216/16. Варто також зауважити, що витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено. Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 10 листопада 2022 року у справі № 329/766/18. Як свідчать матеріали справи, відповідно до договору № 25-01/2023 про надання правової допомоги від 25.01.2023 року (а.с. 40-42) професійну правничу допомогу позивачу ТОВ «Кредитсервіс»в суді першої інстанції надавало адвокатське об`єднання «ПРАВОВИЙ ДІАЛОГ» в особі директора Разумного Є.М. На підтвердження понесених ТОВ «Кредитсервіс»витрат на правничу допомогу в суді першої інстанції позивач надав суду акт приймання-передачі наданої правової допомоги № 3 від 01.12.2023 року, відповідно до якого адвокатське об`єднання «ПРАВОВИЙ ДІАЛОГ» надало наступну правову допомогу: підготовка та направлення позовної заяви. Вартість наданих послуг - 7 000 грн. (а.с. 46). Водночас, частиною 5 ст. 137 ЦПК України передбачено, що суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19)). Згідно із ч. 3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Таким чином, у змісті вказаної норми визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. У такому випадку суд повинен конкретно визначити, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести обґрунтування такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну потребу судових витрат для конкретної справи. Близькі за змістом висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22). При вирішенні питання визначення суми відшкодування витрат на правничу допомогу у кожному конкретному випадку суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), критерію розумності їхнього розміру, виходячи з фінансового стану обох сторін, поведінки сторін під час судового процесу тощо. Верховним Судом у постановах від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18, від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19, додатковій постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 755/18750/20 (провадження № 61-19951св21) сформовано висновок про те, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалено рішення, всі її витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. Апеляційний суд, розподіляючи витрати, понесені позивачем на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції, доходить висновку про те, що наявні в матеріалах справи докази не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу у визначеному розмірі з відповідача, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат. При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що предметом позову є стягнення заборгованості за кредитним договором, тобто справа не є складною. За таких обставин, апеляційний суд вважає, що позивачем витрати на професійну правничу допомогу понесені в суді першої інстанції у розмірі 7 000 грн є завищеними, належним чином не обґрунтованими та становлять надмірний тягар для відповідача, що суперечить принципу розподілу судових витрат. Враховуючи складність справи та виконані роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, апеляційний суд вважає за необхідне зменшити їх розмір з 7 000 грн до 3 000 грн. Між тим, з огляду на часткове задоволення вимог позовної заяви, колегія суддів дійшла висновку про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правничу допомогу, понесених останнім у суді першої інстанції, пропорційно до розміру задоволених вимог, що становить 2 428, 80 грн. На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 374, 375, 382 - 384, 389 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником адвокатом Акрабовою Ольгою Миколаївною, задовольнити частково. Заочне рішення Томашпільського районного суду Вінницької областівід 11 вересня 2024 рокускасувати та ухвалити нове, яким позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитсервіс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованостізадовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитсервіс»заборгованість за кредитним договором № 211228-005 від 28.12.2021 року в сумі 82 353, 48 грн, з яких заборгованість по тілу кредиту 39 454, 10 грн, заборгованість по процентам 42 899, 38 грн. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитсервіс»судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 1 961, 17 грн та витрати на правничу допомогу в суді першої інстанції в розмірі 2 428,80 грн. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитсервіс»на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 691, 83 грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, є остаточною, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України. Учасники справи: Позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитсервіс», код ЄДРПОУ 41125531, адреса реєстрації: 02094, м. Київ, пр-т Л.Каденюка, 23, а/с

57. Відповідач: ОСОБА_1 , ідентифікаційний номер: НОМЕР_3 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 . Головуючий О. В. Ковальчук Судді: Т. М. Шемета О. С. Панасюк