Постанова 4824 № 758/14487/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 758/14487/19 Головуючий у суді І інстанції Захарчук С.С. Провадження № 22-ц/824/1337/2026 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 21 січня 2026 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Голуб С.А., суддів: Борисової О.В., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду міста Києва від 11 вересня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання інформації недостовірною, зобов`язання вчинити дії, в с т а н о в и в: У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання інформації недостовірною та зобов`язання вчинити дії. Позов обґрунтував тим, що до 2018 року він та ОСОБА_2 були пов`язані спільною діяльністю у товаристві з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Лайт Конверс ЛТД». 11 травня 2010 року Державний департамент інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України (далі - МОН України) видав свідоцтво про реєстрацію авторського права на твір № НОМЕР_1 на комп`ютерну програму «ІНФОРМАЦІЯ_1», співавторами якої є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . ОСОБА_3 є патентним повіреним України та раніше представляв їх спільні інтереси у справах щодо набуття правової охорони об`єктів права інтелектуальної власності. У 2018 році будь-які відносини між позивачем, відповідачем ОСОБА_2 та ТОВ «Лайт Конверс ЛТД» були припинені, ОСОБА_1 став засновником ТОВ «Л8». В 2019 році позивач прийняв рішення про участь його команди ТОВ «Л8» та представлення програмного забезпечення «ІНФОРМАЦІЯ_2» власної розробки у всесвітньо відомій виставці «ІНФОРМАЦІЯ_4» у Німеччині, що проводиться франкфуртським організатором торгових ярмарків і виставок «ІНФОРМАЦІЯ_5» (ІНФОРМАЦІЯ_6). 01 квітня 2019 року, напередодні проведення виставки, до позивача звернувся організатор виставки - юрисконсульт вказаної німецької компанії Наталі Рюттер та повідомила, що організатор виставки отримав лист-вимогу щодо поваги прав інтелектуальної власності від 20 березня 2019 року. Цей лист-вимога мав наступний зміст: ОСОБА_3 представляє інтереси ОСОБА_2 , у зв`язку з чим направляє лист-вимогу, в якому повідомляє, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є співавторами комп`ютерної програми «ІНФОРМАЦІЯ_1» згідно свідоцтва № НОМЕР_1 ; у 2018 році «відбувся конфлікт, що став причиною «неправомірних дій»; «внаслідок незаконного присвоєння продуктів інтелектуальної власності інших осіб та привласнення матеріальних активів інших осіб, у тому числі в Німеччині, вчинених паном ОСОБА_1 ми змушені брати участь у процесі»; він «незаконно використав доступ до Інтернет-сайтів та електронних адрес, що належать юридичній особі, українській компанії Лайтконверс ЛТД»; він «грубо порушив права інтелектуальної власності ОСОБА_2 на патент, авторські права, на програмні продукти та торговельні марки»; його дії мають виключно кримінальний характер. ОСОБА_3 вимагав від організатора: 1) «встановити наявність права власності на комп`ютерну програму ІНФОРМАЦІЯ_3, патенти та торговельні марки, які будуть використовуватися на заході до надання остаточної згоди на розміщення експозиції ТОВ «Л8»; 2) «отримати пояснення щодо можливого використання TOB «Л8» позначень, посилань та будь-яких фрагментів комп`ютерної програми ІНФОРМАЦІЯ_3 та інших об`єктів права інтелектуальної власності»; 3) «в разі виявлення порушень, обмежити участь ТОВ «Л8» у випадку, якщо це стосується дотримання прав інтелектуальної власності та підтримання належної репутації організатора виставки». Позивач вважав, що вказаним листом-вимогою, в якому його безпідставно обвинувачують у порушенні прав інтелектуальної власності інших осіб, вчиненні дій кримінального характеру, відповідачами поширено недостовірну інформацію, що порушує його честь, гідність та ділову репутацію. З урахуванням наведених обставин, ОСОБА_1 просив суд: - визнати недостовірною та такою, що порушує його честь, гідність і ділову репутацію, інформацію, зазначену у листі-вимозі щодо поваги прав інтелектуальної власності від 20 березня 2019 року, зокрема, фактичні твердження щодо вчинення ним: присвоєння продуктів інтелектуальної власності інших осіб та привласнення матеріальних активів інших осіб, у тому числі в Німеччині; використання доступу до Інтернет-сайтів та електронних адрес, що належать юридичній особі, українській компанії ТОВ «Лайтконверс ЛТД»; порушення права інтелектуальної власності ОСОБА_2 на патент, авторські права на комп`ютерну програму та торговельні марки; дій кримінального характеру. - заборонити ОСОБА_2 та ОСОБА_3 поширювати зазначену недостовірну інформацію; - зобов`язати ОСОБА_3 від імені ОСОБА_2 здійснити спростування недостовірної інформації шляхом направлення організатору виставки «ІНФОРМАЦІЯ_4» - компанії «Messe Frankfurt GmbH» (Мессе Франкфурт ГмбХ) на електронну та поштову адреси листа-спростування недостовірної інформації із перекладом резолютивної частини рішення у цій справі на англійську мову. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 11 вересня 2024 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 виник спір щодо використання твору - комп`ютерної програми «ІНФОРМАЦІЯ_1», авторами якого вони є. За змістом листа-вимоги від 20 березня 2019 року, адресованого організатору виставки «ІНФОРМАЦІЯ_4» - компанії Мессе Франкфурт ГмбХ, відповідачі фактично звернулися до організатора виставки з метою недопущення порушення авторських прав ОСОБА_2 . З урахуванням стилістики поширеної відповідачами інформації у листі-вимозі, застосованих мовних зворотів та відсутності посилань на конкретні факти, викладена інформація у цьому листі є суб`єктивною думкою відповідачів, їх критичними висловлюваннями та оціночними судженнями, а тому не є недостовірною інформацією, що підлягає судовому захисту шляхом її спростування згідно з визначеним статтею 277 ЦК України порядком. Ураховуючи усталену практику Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відсутні підстави для задоволення позову. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач в особі представника - адвоката Раєцького А.О. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. В обґрунтування своїх доводів посилається на те, що з урахуванням доводів учасників справи під час розгляду справи, ключовим питанням цього спору було встановлення (не)достовірності та/або (не)правдивості інформації, поширеної відповідачами щодо позивача у листі-вимозі від 20 березня 2019 року. Позивач повністю погоджується і не ставить під сумніви висновки суду першої інстанції в частині факту і способу поширення спірної інформації відповідачами. Водночас позивач вважає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, а саме те, що є судове рішення, яким встановлено відсутність факту порушення авторських прав. Висновки, викладені в рішенні суду, не відповідають обставинам справи, зокрема, суд відніс спірні твердження до оціночних, тоді як відповідач не заперечував зміст спірної інформації і навпаки доводив її дійсність, а не те, що вона є суб`єктивною думкою автора. Аргументи, які позивач наводив щодо необхідності розмежовувати кожне твердження, яке оскаржується, щоб визначити, чи є воно твердженням факту, яке можна перевірити на достовірність, чи оціночним судженням, яке не підлягає доведенню істини, в принципі не були предметом оцінки суду. Також суд першої інстанції у своєму рішенні не навів оцінки оспорюваної інформації на предмет того чи є вона суб`єктивною думкою автора та може ця інформація бути витлумачена як така, що містить фактичні дані (в чому полягає порушення прав інтелектуальної власності, заволодіння матеріальними активами, чим доводяться ці дії тощо), а також не дослідив зміст вказаної інформації та не встановив чи є у ній висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів. Тобто суд порушив імперативну вимогу процесуального закону стосовно викладання у мотивувальній частині рішення оцінки кожного аргументу, наведеного учасниками справи та мотивів відхилення доказів. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 в особі представника - адвоката Коваленка О.Д. просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, посилаючись на те, що доводи позивача є необґрунтованими, оскільки наведені відповідачемобставини спірних правовідносин сторін та надані докази підтверджують факти, викладені у листі-вимозі та які позивач помилково вважає недостовірною інформацією, а також підтверджують факт присвоєння продуктів інтелектуальної власності - комп`ютерної програми «ІНФОРМАЦІЯ_7», що є порушенням права інтелектуальної власності. Відзив на апеляційну скаргу від ОСОБА_3 до суду апеляційної інстанції не надходив. В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача - адвокат Раєцький А.О. підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити. Відповідач ОСОБА_2 та його представник- адвокат Коваленко О.Д. в судовому засіданні заперечували проти аргументів апеляційної скарги, просили залишити її без задоволення. Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні 14 січня 2026 року також заперечував проти доводів апеляційної скарги, проте в засідання апеляційного суду 21 січня 2026 року, про яке був повідомлений під розписку, не з`явився і причини неявки не повідомив, тому колегія суддів дійшла висновку, що його неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав. Судом першої інстанції встановив, що на підставі свідоцтва про реєстрацію авторського права на твір № НОМЕР_1 від 11 травня 2010 року, виданого Державним департаментом інтелектуальної власності МОН України, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є авторами комп`ютерної програми «ІНФОРМАЦІЯ_1» (а.с. 28, т. 1). Відповідно до листа-вимоги від 20 березня 2019 року, адресованого організатору виставки «ІНФОРМАЦІЯ_4» - «Messe Frankfurt GmbH» (Мессе Франкфурт ГмбХ), патентний повірений України ОСОБА_3 , діючи в інтересах співвласника торгівельної марки «ІНФОРМАЦІЯ_3» та співавтора комп`ютерної програми «ІНФОРМАЦІЯ_3», повідомив, що: «у 2017 році два співавтори ОСОБА_2 та ОСОБА_1 отримали документарне оформлення щодо комп`ютерної програми «ІНФОРМАЦІЯ_8», що підтверджується свідоцтвом № НОМЕР_2 загальнодержавного рівня; вони також отримали свідоцтво № НОМЕР_1 на комп`ютерну програму «ІНФОРМАЦІЯ_1». Права між ними були розподілені в окремому договорі. Тривалий час відносини між авторами були врегульовані і вони працювали без конфліктів. Конфлікт, спричинений незаконними діями однієї сторони проти іншої, стався в липні 2018 року. До недавнього часу наша компанія була уповноважена представляти інтереси обох сторін. Однак, внаслідок незаконного присвоєння продуктів інтелектуальної власності інших осіб та привласнення матеріальних активів інших осіб, у тому в Німеччині, вчинених паном ОСОБА_1 , ми змушені брати участь у процесі. Пан ОСОБА_1 незаконно використав доступ до Інтернет-сайтів та електронних адрес, що належать юридичній особі, українській компанії ТОВ «Лайтконверс». Крім того, ОСОБА_1 грубо порушив права інтелектуальної власності ОСОБА_2 на патент, авторські права на програмні продукти та торговельні марки. Ми визначаємо ці дії як такі, що порушують репутацію та імідж як фізичної особи, так і компанії. Враховуючи, що дії однієї особи (ОСОБА_1) мають виключно кримінальний характер, і, згідно з німецьким законом § 263 Шахрайство, особа, яка має намір отримати незаконну матеріальну вигоду для себе або для іншої особи, заподіявши шкоду або збитки третій особі шляхом обману або підтримання такого обману, свідомо надаючи неправдиву інформацію або спотворюючи оригінальні факти, карається до п`яти років позбавлення волі або грошовим штрафом. Такі дії повинні бути різко кваліфіковані відповідними органами згідно чинного законодавства Німеччини. Індивідуальні особи та юридичні особи, які знають про порушення та не здійснюють жодних дій, можуть бути також притягнуті до відповідальності. Про це свідчить §

138. Неповідомлення про заплановані карані злочини Кримінального кодексу Німеччини. У цьому випадку ми представляємо інтереси постраждалої сторони ( ОСОБА_2 ) та повідомляємо про деталі з його листом. На початку березня цього року ми виявили, що правопорушник має намір представити програмне забезпечення «ІНФОРМАЦІЯ_1» від TOB «Л8» на заході, запланованому на 02-06 квітня у Франкфурті, Німеччина. Ми виявили вказаний факт з допису у Facebook, зробленого ОСОБА_5 . У той же час інформація про продукт «ІНФОРМАЦІЯ_1» постійно доступна на веб-сайті TOB «Л8». Будь ласка, майте на увазі, що використання (демонстрація, показ, пропонування для продажу) комп`ютерної програми ІНФОРМАЦІЯ_3 без згоди автора є незаконним. Зважаючи на вищезазначене, спираючись на цивільне, кримінальне та процесуальне законодавство Німеччини та Європейського Союзу, загальні правила вирішення досудових конфліктів, ЦИМ ЛИСТОМ МИ ВИМАГАЄМО:

1. Встановити наявність права власності на комп`ютерну програму «ІНФОРМАЦІЯ_3», патенти та торговельні марки, які будуть використовуватися на заході до надання остаточної згоди на розміщення експозиції ТОВ «Л8»

2. Отримати пояснення щодо можливого використання ТОВ «Л8» позначень, посилань та будь-яких фрагментів комп`ютерної програми ІНФОРМАЦІЯ_3 та інших об`єктів права інтелектуальної власності (будь ласка, див. копії у додатках)

3. В разі виявлення порушень, обмежити участь ТОВ «Л8» у випадку, якщо це стосується дотримання прав інтелектуальної власності та підтримання належної репутації організатора виставки. З повагою, ОСОБА_3 (підпис) Патентний повірений України (печатка Патентного повіреного України № НОМЕР_3 ОСОБА_3 )» (а.с. 79-84, т. 1). У червні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ТОВ «Л8», ОСОБА_1 про визнання авторського права (співавторства) на твір та припинення порушення (цивільна справа № 760/16961/19). Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 20 липня 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 04 липня 2022 року, у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. Крім того, встановлено, що у провадженні СВ Шевченківського УП ГУ НП у м. Києві перебувало кримінальне провадження № 12019100100006856, відомості щодо якого внесено 18 липня 2019 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань, в рамках якого ОСОБА_1 05 червня 2020 року повідомлено про підозру у вчиненні ним кримінальних правопорушень, передбачених ч.ч. 2, 3 ст. 176 КК України, та 31 серпня 2020 року повідомлено про зміну раніше повідомленої підозри у вчиненні цих кримінальних правопорушень. Обвинувальний акт у кримінальному провадженні № 12019100100006856 затверджено 29 жовтня 2020 року та наразі перебуває на розгляді Солом`янського районного суду м. Києва (кримінальна справа № 761/35008/20). За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Статтею 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Разом із тим, відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Таким чином, праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію. Статтею 201 ЦК України передбачено, що честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством. Главою 22 ЦК України визначено перелік особистих немайнових прав фізичної особи, серед яких право на повагу до гідності та честі (стаття 297 ЦК України) та право на недоторканість ділової репутації (стаття 299 ЦК України). Під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. З честю пов`язується позитивна соціальна оцінка особи в очах суспільства, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло. А під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов`язків. Позов про захист гідності, честі чи ділової репутації має право пред`явити, зокрема, фізична особа в разі поширення про неї недостовірної інформації, що порушує її особисті немайнові права. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про інформацію» інформація - це будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. Відповідно до статті 2 Закону України «Про інформацію» основними принципами інформаційних відносин є: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією; достовірність і повнота інформації; свобода вираження поглядів і переконань; правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації; захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя. Статтею 27 Закону України «Про інформацію» передбачено, що порушення законодавства України про інформацію тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законами України. Відповідно до статей 94, 277 ЦК України фізична чи юридична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. При розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, що не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18. Під поширенням інформації необхідно розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, обов`язковому визначенню підлягає характер такої інформації та з`ясовування того, чи є така інформація фактичним твердженням, чи оціночним судженням, чи критикою та чи є вона такою, що виходить за межі допустимої критики за встановлених під час судового розгляду фактичних обставин справи. Конкретно висловлена особою інформація (сказана, написана, надрукована в засобах масової інформації) повинна бути предметом дослідження та правового аналізу у справах про захист честі, гідності і ділової репутації. Саме сказані відповідачем висловлювання, тобто дослівне твердження, досліджуються на предмет оціночності суджень із урахуванням вживаних особою слів та виразів із використанням мовно-стилістичних засобів. Зазначені висновки викладено у постанові Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 203/4088/20. У такій категорії справ повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доведення достовірності оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права. Відповідно до частини другої статті 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та їх правдивість не доводиться. Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду. Суд враховує правову позицію Європейського суду з прав людини щодо різниці між поняттями «оціночне судження» та «факти». Так, у пункті 39 рішення Європейського суду з прав людини від 28 березня 2013 року у справі «Нова Газета і Бородянський проти Росії» вказано, що правдивість оціночних суджень не піддається доведенню і їх потрібно відрізняти від фактів, існування яких може бути доведено. У пункті 75 рішення Європейського суду з прав людини від 12 липня 2001 року у справі «Фельдек проти Словаччини» суд зазначив, що на відміну від оціночних суджень, реальність фактів можна довести. Ураховуючи вимоги статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, а саме, що між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 виник спір щодо використання твору - комп`ютерної програми «ІНФОРМАЦІЯ_1», авторами якого вони є, тоді як за змістом листа-вимоги від 20 березня 2019 року, адресованого організатору виставки «ІНФОРМАЦІЯ_4» - компанії Мессе Франкфурт ГмбХ, відповідачі фактично звернулися до організатора виставки з метою недопущення порушення авторських прав ОСОБА_2 , з урахуванням стилістики поширеної відповідачами інформації у вказаному листі-вимозі, застосованих мовних зворотів та відсутності посилань на конкретні факти, дійшов обґрунтованого висновку про те, що викладена інформація у цьому листі є суб`єктивною думкою відповідачів, їх критичними висловлюваннями та оціночними судженнями, а тому не може вважаться недостовірною, що підлягає судовому захисту шляхом її спростування згідно з вимогами статті 277 ЦК України та статті 10 Конвенції. Колегія суддів погоджується із судом першої інстанції в тому, що оспорювана ОСОБА_1 інформація, зазначена у листі-вимозі щодо поваги прав інтелектуальної власності від 20 березня 2019 року: «присвоєння продуктів інтелектуальної власності інших осіб та привласнення матеріальних активів інших осіб, у тому числі в Німеччині»; «використання доступу до Інтернет-сайтів та електронних адрес, що належать юридичній особі, українській компанії ТОВ «Лайтконверс ЛТД»»; «порушення права інтелектуальної власності ОСОБА_2 на патент, авторські права на комп`ютерну програму та торговельні марки»; «дій кримінального характеру», є оціночними судженнями патентного повіреного України ОСОБА_3, який діяв в інтересах ОСОБА_2 . Судження - це те ж саме, що й думка, висловлення. Воно є розумовим актом, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов`язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження також користуються захистом - це передумова плюралізму поглядів. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. У рішенні від 08 липня 1986 року у справі Lingens v. Austria (заява № 12/1984/84/131) Європейський суд з прав людини розрізнив факти та оціночні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного статтею 10 Конвенції. У цій справі ЄСПЛ зазначив, що: «Суд повинен нагадати, що свобода вираження поглядів гарантована пунктом 1 статті 10 Конвенції, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов самореалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» або тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості і широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе». У постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 757/22307/17-ц зазначено, що: «Свобода дотримуватися своїх поглядів є основною передумовою інших свобод, гарантованих статтею 10 Конвенції, і вона користується майже абсолютним захистом у тому сенсі, що можливі обмеження, закладені в пункті 2 цієї статті. Поряд з інформацією чи даними, що підлягають перевірці, стаття 10 захищає і погляди, критичні зауваження або припущення, правдивість яких не може бути піддана перевірці на правдивість. Оціночні судження також користуються захистом - це передумова плюралізму поглядів». Отже, вільне вираження поглядів є істотним чинником повноцінного розвитку особистості в суспільстві, як і здатність особи сприймати заперечення, спонукання, заохочення через думки, ідеї, висловлені іншими людьми. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення спірних правовідносин у тому самому порядку з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. З урахуванням наведеного, можна дійти висновку, що відповідно до статті 277 ЦК предметом судового захисту не можуть бути оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які як вираження суб`єктивної думки і поглядів відповідача не можна перевірити щодо їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції (зокрема, пункту 46 рішення від 08 липня 1986 року в справі «Лінгенс проти Австрії»). Відповідно до статті 418 ЦК України право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об`єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об`єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом. Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом. Суб`єктами права інтелектуальної власності є творець (творці) об`єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до цього Кодексу, іншого закону чи договору (стаття 421 ЦК України). Майновими правами інтелектуальної власності є: 1) право на використання об`єкта права інтелектуальної власності; 2) виключне право дозволяти використання об`єкта права інтелектуальної власності; 3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об`єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання; 4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом (частина перша статті 424 ЦК України). Відповідно до пункту 2 частини першої статті 433 ЦК України об`єктами авторського права є комп`ютерні програми. Відповідно до статті 18 Закону України «Про авторське право і суміжні права» комп`ютерні програми охороняються як літературні твори. Така охорона поширюється на комп`ютерні програми незалежно від способу чи форми їх вираження. Статтями 435, 437 ЦК України та статтею 11 Закону України «Про авторське право і суміжні права» визначено, що первинним суб`єктом авторського права є автор твору, а авторське право виникає з моменту створення твору. Відповідно до статті 423 ЦК України особистими немайновими правами інтелектуальної власності є: 1) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об`єкта права інтелектуальної власності; 2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об`єкта права інтелектуальної власності; 3) інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом. За змістом статей 440, 441 ЦК України, статті 15 Закону України «Про авторське право і суміжні права» до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать: а) виключне право на використання твору; б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами. Майнові права автора (чи іншої особи, яка має авторське право) можуть бути передані (відчужені) іншій особі згідно з положеннями статті 31 цього Закону, після чого ця особа стає суб`єктом авторського права. Виключне право на використання твору автором (чи іншою особою, яка має авторське право) дозволяє йому використовувати твір у будь-якій формі і будь-яким способом. Виключне право автора (чи іншої особи, яка має авторське право) на дозвіл чи заборону використання твору іншими особами дає йому право дозволяти або забороняти: 1) відтворення творів; 2) публічне виконання і публічне сповіщення творів; 3) публічну демонстрацію і публічний показ; 4) будь-яке повторне оприлюднення творів, якщо воно здійснюється іншою організацією, ніж та, що здійснила перше оприлюднення; 5) переклади творів; 6) переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів; 7) включення творів як складових частин до збірників, антологій, енциклопедій тощо; 8) розповсюдження творів шляхом першого продажу, відчуження іншим способом або шляхом здавання в майновий найм чи у прокат та шляхом іншої передачі до першого продажу примірників твору; 9) подання своїх творів до загального відома публіки так, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором; 10) здавання в майновий найм і (або) комерційний прокат після першого продажу, відчуження іншим способом оригіналу або примірників аудіовізуальних творів, комп`ютерних програм, баз даних, музичних творів у нотній формі, а також творів, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі або у формі, яку зчитує комп`ютер; 11) імпорт примірників творів. Цей перелік не є вичерпним. Згідно з частиною першою статті 32 Закону України «Про авторське право і суміжні права» автору та іншій особі, яка має авторське право, належить виключне право надавати іншим особам дозвіл на використання твору будь-яким одним або всіма відомими способами на підставі авторського договору. Використання твору будь-якою особою допускається виключно на основі авторського договору, за винятком випадків, передбачених статтями 21-25 цього Закону. Відповідно до пункту «а» частини першої статті 50 Закону України «Про авторське право і суміжні права» порушенням авторського права, що дає підстави для судового захисту, є вчинення будь-якою особою дій, які порушують особисті немайнові права суб`єктів авторського права і (або) суміжних прав, визначені статтями 14 і 38 цього Закону, та їхні майнові права, визначені статтями 15, 17, 27, 39-41 цього Закону, з урахуванням умов використання об`єктів авторського права і (або) суміжних прав, передбачених статтями 21-25, 42, 43 цього Закону, а також зловживання посадовими особами організації колективного управління службовим становищем, що призвело до невиплати або неналежних розподілу і виплати винагороди правовласникам. Згідно з абзацом першим частини першої статті 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права» за захистом свого авторського права і (або) суміжних прав суб`єкти авторського права та суміжних прав мають право звертатися в установленому порядку до суду та інших органів відповідно до їх компетенції. При порушеннях будь-якою особою авторського права і (або) суміжних прав, передбачених статтею 50 цього Закону, недотриманні передбачених договором умов використання творів і (або) об`єктів суміжних прав, використанні творів і об`єктів суміжних прав з обходом технічних засобів захисту чи з підробленням інформації і (або) документів про управління правами чи створенні загрози неправомірного використання об`єктів авторського права і (або) суміжних прав та інших порушеннях особистих немайнових прав і майнових прав суб`єктів авторського права і (або) суміжних прав суб`єкти авторського права і (або) суміжних прав мають право: а) вимагати визнання та поновлення своїх прав, у тому числі забороняти дії, що порушують авторське право і (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення; б) звертатися до суду з позовом про поновлення порушених прав та (або) припинення дій, що порушують авторське право та (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення; в) подавати позови до суду про відшкодування моральної (немайнової) шкоди; г) подавати позови до суду про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, або виплату компенсацій. У справі, що переглядається, ОСОБА_2 через свого патентного повіреного ОСОБА_3 , скориставшись правами співавтора комп`ютерної програми «ІНФОРМАЦІЯ_1», надав свою оцінку діям ОСОБА_1 щодо його наміру представити відповідне програмне забезпечення від імені TOB «Л8» на виставці «ІНФОРМАЦІЯ_4» ІНФОРМАЦІЯ_6 у Німеччині та вважав, що твір - комп`ютерна програма, яку позивач бажає продемонструвати, є переробкою комп`ютерної програми «ІНФОРМАЦІЯ_1». Зміст висловлювань патентного повіреного ОСОБА_3 , який діяв в інтересах ОСОБА_2 , про твір позивача свідчить, що таке висловлювання є оціночним судженням, яке стосується власного бачення використання комп`ютерної програми «ІНФОРМАЦІЯ_1» та комп`ютерної програми «ІНФОРМАЦІЯ_2», яку ОСОБА_1 мав намір продемонструвати на міжнародній виставці. Кожна особа має право на висловлення своїх думок щодо твору мистецтва незалежно від того, чи має вона фахову освіту, чи є вона автором, чи споживачем такого твору, оскільки це право ґрунтується на свободі вираження поглядів, яка включає пошук, отримання та поширення будь-якої інформації та ідей. Посилання в апеляційній скарзі на те, що наведені у листі-вимозі щодо поваги прав інтелектуальної власності висловлювання стосовно незаконного присвоєння ОСОБА_1 продуктів інтелектуальної власності інших осіб, використання доступу до Інтернет-сайтів та електронних адрес, що належать ТОВ «Лайтконверс», порушення права інтелектуальної власності ОСОБА_2 на патент, авторські права на програмні продукти, є фактичними твердженнями колегія суддів відхиляє як необґрунтовані, оскільки в цьому контексті відповідач повідомив організатора виставки про наявність між сторонами спору щодо використання спільного програмного забезпечення та застеріг, що використання (демонстрація, показ, пропонування) комп`ютерної програми ІНФОРМАЦІЯ_3 без згоди автора є протиправним. Більш того, у вищевказаному листі патентний повірений України ОСОБА_3 за результатом викладення обставин спірних правовідносин та їх власного бачення, вимагав у компанії Мессе Франкфурт ГмбХ саме установити наявність права власності на комп`ютерну програму «ІНФОРМАЦІЯ_3», патенти та торговельні марки, які будуть використовуватися на заході, до надання остаточної згоди на розміщення експозиції ТОВ «Л8»,отримати пояснення щодо можливого використання ТОВ «Л8» позначень, посилань та будь-яких фрагментів цієї комп`ютерної програми і лише в разі виявлення порушень, обмежити участь ТОВ «Л8» у виставці, якщо це стосується дотримання прав інтелектуальної власності. Зазначене виключає можливість кваліфікації наведеної інформації як фактичного твердження відповідачів, що принижує честь, гідність та ділову репутацію позивача, а отже суд дійшов вірного висновку, що це є оціночними судженнями щодо обставин використання твору (комп`ютерної програми), авторами якого є сторони. Колегія суддів наголошує на тому, що хоча викладена відповідачами у листі-вимозі інформація й містить деякі елементи провокативного характеру, однак її не можна витлумачити як таку, що містить фактичні дані, оскільки вона є оцінкою дій і не містить ствердження про порушення позивачем законодавства України чи моральних принципів, а лише дає можливість проаналізувати та сприйняти зміст інформації згідно з власними суб`єктивними переконаннями. Таким чином, вирішуючи спір між сторонами по суті позовних вимог, суд першої інстанції визначив відмінність між фактичними твердженнями та оціночними судженнями, у зв`язку із чим дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання інформації недостовірною, такою, що порочить честь, гідність і ділову репутацію, заборону поширювати недостовірну інформацію та зобов?язання спростувати її. Судове рішення першої інстанції ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, вірно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, і місцевий суд під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на власному тлумаченні і розумінні стороною позивача спірних правовідносин та обставин справи, вони не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що районним судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду. Суд апеляційної інстанції враховує, що, як неодноразово відзначав Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99). У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції по суті спору визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги позивача. Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, а рішення Подільського районного суду м. Києва від 11 вересня 2024 рокуу даній справі - без змін. У такому разі розподіл судових витрат позивача, понесених в суді апеляційної інстанції, не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України. Натомість в ході розгляду справи представник ОСОБА_2 - адвокат Коваленко О.Д.подав клопотання про стягнення судових витрат, в якому просив стягнути з ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, у розмірі 45 000,00 грн. Відповідно до частини першої, другої статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Відповідно до положень частин першої, другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 137 ЦПК України). Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). У постановах Верховного Суду від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц, від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18, від 03 березня 2021 року у справі № 640/18964/17 звернуто увагу на те, що при обчисленні гонорару слід керуватися, зокрема умовами укладеного між замовником і адвокатом договору про надання правової допомоги (частина друга статті 137 ЦПК України, частина друга статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Тобто, розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом із тим законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу. Згідно із частиною четвертою статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України). У питанні зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу варто враховувати висновки Об`єднаної палати Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у справі № 922/445/19, де серед іншого наголошено, що: зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони щодо неспівмірності заявлених іншою стороною витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт; суд з огляду на принципи диспозитивності та змагальності не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. Згідно із частиною другою статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Ці висновки узгоджуються й з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 9901/350/18 та постанові від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18. Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц). Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (див. висновок, який викладено у постанові Верховного Суду від 22 грудня 2018 року у справі № 826/856/18). Вказана судова практика щодо питання стягнення витрат на професійну правничу допомогу є сталою. Таким чином, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову (правничу) допомогу, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення. На підтвердження фактичного понесення відповідних витрат на правову допомогу під час перегляду справи в суді апеляційної інстанції представник відповідача долучив до поданого клопотання, зокрема: договір про надання правничої допомоги № 084/2025 від 27 серпня 2025 року, згідно пункту 3.1 якого розмір гонорару адвоката за надання правничої допомоги з представництва інтересів клієнта становить фіксовану суму 45 000,00 грн; акт прийому-передачі виконаних робіт від 06 листопада 2025 року на загальну суму 45 000,00 грн; платіжні інструкції АТ КБ «ПриватБанк» від 17 вересня та 03 листопада 2025 року про сплату ОСОБА_2 на рахунок адвоката Коваленка О.Д. за правничу допомогу згідно договору № 084/2025 від 27 серпня 2025 року грошової суми у загальному розмірі 45 000,00 грн. Клопотання про стягнення судових витрат з доданими до нього документами було доставлено до зареєстрованого електронного кабінету користувача ЄСІТС - ОСОБА_1 , однак заперечення щодо заявленої суми витрат на професійну правничу допомогу до суду апеляційної інстанції від сторони позивача не надійшли. Виходячи з обставин справи, які склалися у даному випадку і категорії спору, надавши оцінку доказам щодо фактично понесених ОСОБА_2 витрат на правову допомогу адвоката у фіксованому розмірі, врахувавши співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; складності справи та її значення для сторін, критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також відсутність заперечень ОСОБА_1 щодо заявленого розміру витрат на правничу допомогу та доводів щодо їх неспівмірності, колегія суддів дійшла висновку, що документально підтвердженні судові витрати відповідача у вигляді витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, в сумі 45 000,00 грн слід покласти на позивача, оскільки його апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін. Розмір такого стягнення судових витрат є пропорційним, розумним та справедливим, а також відповідає завданню цивільного судочинства, проголошеному у статті 2 ЦПК України. Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Подільського районного суду міста Києва від 11 вересня 2024 року залишити без змін. Стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 45 000,00 грн (сорок п'ять тисяч гривень) витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 22 січня 2026 року. Головуючий С.А. Голуб Судді: О.В. Борисова Д.О. Таргоній