Постанова 4818 № 641/3437/25

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А Іменем України 20 січня 2026 року м. Харків справа №641/3437/25 провадження №22-ц/818/636/26 Харківський апеляційний суд у складі: Головуючого: Маміної О.В. суддів: Пилипчук Н.П., Тичкової О.Ю. за участю секретаря: Смелянець К.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Харківської обласної прокуратури, Державної казначейської служби України про стягнення інфляційних втрат та річних процентів за прострочення виконання грошового зобов`язання, - за апеляційними скаргами Державної казначейської служби України та Харківської обласної прокуратури на рішення Слобідського районного суду м. Харкова від 08 серпня 2025 року, постановлене суддею Кожиховою Г.В. в с т а н о в и в : У травні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, в якому просив стягнути з Держави України на користь ОСОБА_1 за рахунок коштів Державного бюджету України в якості відповідальності за прострочення виконання грошового зобов`язання 121 695,43 грн інфляційних втрат та 30 835,20 грн трьох процентів річних, судові витрати покласти на відповідача. Рішенням Слобідського районного суду м. Харкова від 08 серпня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок коштів Державного бюджету України в якості відповідальності за прострочення виконання грошового зобов`язання 106 724 (сто шість тисяч сімсот двадцять чотири) грн 38 (тридцять вісім) коп інфляційних втрат та 25286,19 грн трьох процентів річних. У задоволенні решти позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та 3% річних- відмовлено. Стягнуто з Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1320 грн 16 коп. В апеляційній скарзі Державна казначейська служба просить рішення суду першої інстанції скасувати та постановити нове, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм процесуального права; зазначає, що судом першої інстанції не взято до уваги, що перерахування коштів за виконавчим листом на користь позивача здійснено Казначейством в порядку черговості та в межах відкритих асигнувань після виконання виконавчих документів, що надійшли раніше виконавчого листа. Казначейство просить апеляційний суд узяти до уваги те, що частина друга статті 1 ЦК України визначає, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. Тобто відповідні правовідносини НЕ регулюються цивільним законодавством відповідно до частини першої статті 1 ЦК України, отже застосування до них будь-яких положень ЦК України є неможливим. Крім того ані Порядок № 845, ані Бюджетний кодекс України, ані будь-який інший акт законодавства, застосовний до випадків виконання відповідної категорії рішень, НЕ встановлюють для Казначейства строку для здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно із судовими рішеннями про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду. Отже, відсутні підстави вважати, що Казначейство або Держава могли допустили прострочення виконання судового рішення про відшкодування шкоди на користь позивача. Крім того стягнення судового збору є неправомірним, оскільки належним відповідачем є держава. В апеляційній скарзі Харківська обласна прокуратура просить рішення скасувати та постановити нове, яким відмовити у задоволенні позову. Апеляційна скарга вмотивована тим, що рішення є необґрунтованим, прийнятим з неправильним застосуванням норм матеріального права ст. 625 ЦК України, Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та порушенням норм процесуального права ст. ст. 197, 200, 257, 263-264 ЦПК України, а тому підлягає скасуванню. Позивач з заявою про примусове виконання рішення суду по справі № 641/10102/21 до обласної прокуратури не звертався. Вважає, що Харківська обласна прокуратура є неналежним відповідачем у вказаній справі. Крім того стягнення інфляційних втрат і процентів річних, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України, є способом компенсації майнових втрат кредитора, а не способом відшкодування шкоди. Відповідно до правовідносин, що виникають у зв`язку із завданням шкоди та її подальшим відшкодуванням, не підлягає застосуванню ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка передбачає відповідальність за порушення грошового зобов`язання. Перевіряючи законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1ст. 367 ЦПК України- в межах доводів апеляційних скарг і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що 02 січня 2024 року сплив тримісячний строк для виконання рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 08.06.2023 по справі № 641/10102/21, виконавчий лист за яким пред`явленого до виконання до Казначейства 02 жовтня 2023 року. Тому днем початку прострочення держави-боржника виконання рішення та нарахування трьох процентів річних та індексу інфляції за частиною другою статті 625 ЦК України є 03 січня 2024 року, отже періодом прострочення слід вважати період з 03 січня 2024 року по 30 квітня 2025 року (день, що передує дню повного виконання). Зазначені кошти підлягають стягненню за рахунок коштів Державного бюджету України. Судовим розглядом встановлено, що у грудні 2020 року позивач звернувся до Комінтернівського районного суду м. Харкова з позовом та просив стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України 739699,99 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями прокуратури, та 50000 грн. витрат на правничу допомогу. Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 08.06.2023 по справі № 641/10102/21 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства, прокуратури і суду, грошові кошти у сумі 636946,67 грн (а.с. 3-5). Постановою Харківського апеляційного суду від 20.09.2023 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Комінтернівського районного суду від 08.06.2023 по справі № 641/10102/21 залишено без змін (а.с. 6-8). На виконання рішення суду Комінтернівським районним судом м. Харкова 02.10.2023 у справі № 641/10102/21 видано виконавчий лист (а.с. 9). 02.10.2023 на адресу Головного управління Державної казначейської служби України в Харківській області (вх.№ 1-17655) надійшла заява ОСОБА_1 від 02.10.20-23 разом із оригіналом виконавчого листа, виданого Комінтернівським районним судом м. Харкова 02.10.2023 у справі № 641/10102/21, що підтверджується відповіддю на адвокатський запит (а.с 140-141). 01.05.2025 Казначейством було здійснено перерахування коштів за виконавчим лисом, а саме кошти у сумі 636 946,67 грн у справі № 610/10102/21 перераховані позивачеві згідно з платіжною інструкцією № 1453302 (а.с. 11, 76). Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Згідно з частинами першою та другою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що Казначейство не виконало рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 08.06.2023 по справі № 641/10102/21, яке набрало законної сили 20.09.2023, про відшкодування моральної шкоди, завданої йому незаконним діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду, у розмірі 636946,67 грн грн, тому на підставі статті 625 ЦК України просить суд стягнути з держави зща рахунок коштів Державного бюджету України на свою користь інфляційні втрати та три проценти річних у зв`язку з простроченням виконання грошового зобов`язання, починаючи з 20.09.2023 (набрання рішення законної сили) і до 01.05.2025 (моменту виконання судового рішення). Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України). Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (частина друга статті 509 ЦК України). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є не лише договори й інші правочини, але також завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі й інші юридичні факти (частина друга статті 11 ЦК України). Отже, завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов`язання між суб`єктом, який таку шкоду завдав, і потерпілим. Залежно від змісту такого зобов`язання воно може бути грошовим або негрошовим. Грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати (див. постанови Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18)). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18) зробила висновок, за яким положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з деліктного зобов`язання та рішення суду. Судове рішення про стягнення коштів є рішенням про примусове виконання обов`язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов`язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв`язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21). Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (тут і далі, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження» (далі - рішення суду) та особливості їх виконання. Відповідно до частини четвертої статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей. Частиною першою статті 5 указаного Закону встановлено, що у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Стаття 625 ЦК України діє у незміненій редакції з часу набрання чинності цим Кодексом - 01 січня 2004 року. Так само незмінним залишається припис частини першої статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», який не встановлює інший, ніж у частині другій статті 625 ЦК України, розмір процентів. Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Тому приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (зокрема деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір, делікт тощо). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачають договір або спеціальний закон, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (див.: постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18, пункти 17, 18, 26, 28), від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18, пункти 21, 22, 25, 42, 45), від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18)). У постанові від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22) Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання, чи застосовуються положення частини другої статті 625 ЦК України до правовідносин, які виникають внаслідок несвоєчасного виконання підтвердженого рішенням суду грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди, зробила такі висновки: «91. У разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) стаття 625 ЦК України та частина перша статті 5 Закону № 4901-VI встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3 % річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення.

92. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України). Ні Закон № 266/94-ВР, ні Закон № 4901-VI не обмежують дію статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання державою-боржником її грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежують можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовні лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами.

93. У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (частина перша статті 5 Закону № 4901-VI). Отже, цей припис не встановлює інший, ніж у частині другій статті 625 ЦК України, розмір процентів річних за прострочення держави-боржника.

94. Перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей (частина четверта статті 3 Закону № 4901-VI). З огляду на цей припис прострочення держави-боржника настає за сукупності таких юридичних фактів: (1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; (2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України. Тому припис частини другої статті 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення». Інший підхід до визначення моменту початку прострочення держави у спірних правовідносинах (наприклад, ототожнення такого моменту з датою вчинення делікту чи датою набрання законної сили судовим рішенням про стягнення з держави відшкодування) може зумовлювати недобросовісну поведінку стягувача (див.: пункт 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19 (провадження № 11-422апп21)). Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що положення частини другої статті 625 ЦК України застосовуються до спірних правовідносин. Позивач має право на стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних за невиконання державою грошового зобов`язання, визначеного у рішенні суду. Тому доводи апеляційної скарги щодо відсутності правових підстав для застосування до цих правовідносин вищезазначених положень Цивільного законодавства відхиляються. Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду від 16 квітня 2025 року у справі №607/9021/22. При визначенні початку періоду прострочення державою виконання рішення суду про стягнення коштів із Державного бюджету України апеляційний суд керувався правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22), та дійшов висновку, що три проценти річних та інфляційні втрати за прострочення виконання рішення суду слід стягувати не з дати пред`явлення до виконання рішення суду, а з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа (частина четверта статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень») і включно до дня ухвалення апеляційним судом рішення у цій справі. Таким чином, суд правильно встановив, що 02.10.2023 на адресу Головного управління Державної казначейської служби України в Харківській області (вх.№ 1-17655) надійшла заява ОСОБА_1 від 02.10.20-23 разом із оригіналом виконавчого листа, виданого Комінтернівським районним судом м. Харкова 02.10.2023 у справі № 641/10102/21, що підтверджується відповіддю на адвокатський запит (а.с 140-141). Отже, три місяці для виконання рішення суду у справі № 641/10102/21 сплинули 02.01.2024. Тому днем початку прострочення держави-боржника та нарахування 3 % річних й індексу інфляції за частиною другою статті 625 ЦК України є 03.01.2024, а днем завершення 30.04.2025 (переддень повного виконання рішення суду). Навівши відповідні розрахунки, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення на користь ОСОБА_1 інфляційних втрат у сумі 106724,38 грн та 3% річних у розмірі 25286,19 грн, за період з 03.01.2024 по 30.04.2025. Вказані розрахунки відповідачами не спростовано. Такими чином, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, суд дійшов обґрунтованого висновку, що внаслідок неналежного виконання державою рішення суду про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду, позивач має право на стягнення із інфляційних втрат та трьох процентів річних, правильно застосував до спірних правовідносин положення частини другої статті 625 ЦК України. Доводи апеляційної скарги про неможливість нарахування та стягнення індексу інфляції та трьох процентів річних у правовідносинах, урегульованих спеціальним законодавством, є необґрунтованими, з огляду на таке. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18, пункт 31,45) відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15 (про те, що правовідносини стосовно виконання судових рішень урегульовані Законом України «Про виконавче провадження» і до них не можна застосовувати приписи про цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України)), а також від 02 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15 (про те, що стаття 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов`язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п`ята статті 11 цього Кодексу не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України за наявності деліктних, а не зобов`язальних правовідносин), та вказала, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення; приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (пункт 45 постанови). Отже, у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов`язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов`язання слід застосовувати приписи частини другої статті 625 ЦК України. Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» не обмежує поширення дії статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання боржником (зокрема, державою) його грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами (див. постанови Великої Палати Верховного Суду: від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22, пункт 92), від 09 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19 (провадження № 11-422апп21, пункт 86)). Вказане спростовує відповідні доводи апеляційної скарги. Доводи скарги ДКС України про те, що вона не є боржником, який прострочив виконання грошового зобов`язання, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України). З огляду на цей припис шкоду, завдану органом державної влади чи його посадовими і службовими особами, відшкодовує саме держава. За змістом частини другої статті 2 ЦК України одним із учасників цивільних відносин є держава Україна. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України). Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками та набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка самої держави у конкретних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу (див. постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (пункти 6.21, 6.22), від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (пункти 4.19, 4.20), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 26), від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18 (пункт 21), від 18 березня 2020 року у справі № 553/2759/18 (пункт 35),від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (пункт 8.5), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 80), від 15 лютого 2022 року у справі № 910/6175/19 (пункт 7.45), від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19 (пункт 75), від 5 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 (підпункт 8.16) і № 922/1830/19 (підпункт 7.1), від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 (пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 34), від 21 червня 2023 року у справі № 905/1907/21 (пункт 8.5), від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 37)). Відтак, неправильним є розмежовувати відповідальність держави як боржника у деліктних правовідносинах щодо відшкодування завданої нею шкоди у розмірі, підтвердженому в рішенні суду, та відповідальність органу державної влади, який це рішення виконує. Органи державної влади, зокрема органи ДКС України та Харківської обласної прокуратури, є частиною апарату держави, виконують виключно її завдання та функції, представляють державу у правовідносинах, для участі в яких наділені відповідними повноваженнями та належними державі матеріальними засобами, зокрема і коштами. Судова колегія звертає увагу, що застосування у цих правовідносинах положень ст. 625 ЦК України за своєю суттю є відшкодуванням позивачу шкоди спричиненої несвоєчасним виконанням рішення суду. Відповідно до пункту 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яка, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду. Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Таким чином, відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Таким чином саме з Держави Україна підлягає стягненню інфляційні втрати та 3% річних за несвоєчасне виконання рішення суду. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню, а рішення суду зміні, шляхом викладення резолютивної частини в іншій редакції. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 376, 381, 382, 383, 384,389 ЦПК України суд, - в с т а н о в и в: Апеляційні скарги Державної казначейської служби України та Харківської обласної прокуратури задовольнити частково. Рішення Слобідського районного суду м. Харкова від 08 серпня 2025 року змінити, виклавши резолютивну частину в наступній редакції: Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково. Стягнути з Держави Україна на користь ОСОБА_1 в якості відповідальності за прострочення виконання грошового зобов`язання 106 724 (сто шість тисяч сімсот двадцять чотири) грн 38 (тридцять вісім) коп інфляційних втрат та 25286 (двадцять п`ять тисяч двісті вісімдесят шість) грн 19 (дев`ятнадцять) коп трьох процентів річних та 1320,16 грн витрат по сплаті судового збору. В іншій частині в задоволенні позову відмовити. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий: О.В. Маміна Судді: Н.П. Пилипчук О.Ю. Тичкова