Постанова 4813 № 521/3579/21

Номер провадження: 22-ц/813/197/26 Справа № 521/3579/21 Головуючий у першій інстанції Мирончук Н. В. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16.01.2026 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Громіка Р.Д., Сегеди С.М., переглянувши у порядку спрощеного провадження без виклику учасників цивільну справу за апеляційною скаргою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, в інтересах якого діє адвокат Мізунський Андрій Іванович, на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 30 грудня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, третя особа, Публічне акціонерне товариство «Артем-Банк» про стягнення майнової шкоди, - в с т а н о в и в: 12 березня 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (- далі Фонд), третя особа, Публічне акціонерне товариство «Артем-Банк» (-далі ПАТ «Артем-Банк») про стягнення майнової шкоди. В обґрунтування своїх вимог, позивачка вказала, що 24 жовтня 2016 року між ПАТ «Артем-Банк» та ОСОБА_2 укладено договір №15971 банківського вкладу (депозиту) з правом поповнення та виплатою процентів щомісячно (без строкового розірвання договору, з продовженням строку зберігання вкладу) у доларах США, предметом якого є розміщення вкладу в сумі 6 000,00 доларів США, на строк до 26 січня 2017 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, та позивачка, як єдина спадкоємиця за законом прийняла спадщину у встановленому законодавством порядку. 11 липня 2019 року Фондом на її адресу було надано відповідь, згідно якої, керуючись п. 4 ст. 37, 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» уповноваженою особою Фонду на ліквідацію АТ «Артем-Банк» були надані зміни до переліку рахунків вкладників АТ «Артем-Банк» в частині зменшення залишку на рахунку вкладника ОСОБА_2 на підставі застосування наслідків нікчемності. Не погодившись із вказаним, ОСОБА_1 звернулася до адміністративного суду, та рішенням Одеського окружного адміністративного суду, від 24 вересня 2019 року, по справі №420/4429/19 її позовні вимоги до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Артем-Банк» Шевченка Андрія Миколайовича, третя особа: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити певні дії - задоволено частково: - суд визнав протиправною бездіяльність уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації АТ «Артем-Банк» щодо не включення ОСОБА_2 у перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в АТ «Артем-Банк» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, відповідно до договору банківського вкладу (депозиту) №15971 від 24.10.2016 у розмірі 6 000 дол. США; - зобов`язано Уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Артем-Банк» Шевченка А.М. включити інформацію про ОСОБА_1 як спадкоємця вкладника ОСОБА_2 до переліку рахунків вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в АТ «Артем-Банк» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, за договором банківського вкладу (депозиту) №15971 від 24.10.2016 в сумі 6 000,00 дол. США. та подати до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб додаткову інформацію (зміни та доповнення до Переліку рахунків вкладників) про спадкоємця вкладника ОСОБА_2 ОСОБА_1 , якій необхідно здійснити виплату коштів за договором банківського вкладу (депозиту) №15971 від 24.10.2016 за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. 07 листопада 2019 року рішення суду було надано до АТ «Артем-Банк» для виконання. 23 жовтня 2019 року уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Артем-Банк» було подано документи державному реєстратору юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань для державної реєстрації припинення банку як юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Однак, з 23 жовтня 2019 року ПАТ «Артем-Банк» не здійснює жодних виплат гарантованих сум відшкодування коштів за вкладами, а тому вона не має жодної можливості отримання зазначених коштів. На думку ОСОБА_1 , діями уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Артем-Банк» їй було завдано матеріальну шкоду в розмірі 156 070,20 грн (6 000 тисяч доларів США за курсом НБУ станом на час введення тимчасової адміністрації в ПАТ «Артем-Банк»), яку вона просила суд стягнути на свою користь. 26 травня 2021 року представник відповідача, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, до суду надав відзив на позовну заяву, в якому заперечував проти задоволення позовних вимог, посилаючись на те, що у даній справі відсутнє порушене право позивача, оскільки Фонд гарантування не здійснює самостійно виведення банку з ринку, а делегує частину своїх повноважень Уповноваженій особі на здійснення тимчасової адміністрації/ліквідації банку. У Фонду гарантування відсутні будь-які первинні документи по вкладникам і тому при складанні Загального реєстру використовуються виключно інформація, що наявна в переданому уповноваженою особою Переліку вкладників. Загальний реєстр не складається та не затверджується уповноваженою особою Фонду гарантування, як і Перелік вкладників не складається та не затверджується Фондом гарантування. Повноваження щодо формування переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду гарантування, та визначення сум, що підлягають відшкодуванню покладені на Уповноважену особу Фонду. 23 жовтня 2019 року уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Артем-Банк» було подано документи державному реєстратору юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань для державної реєстрації припинення банку як юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Саме лише посилання позивача на те, що рішення Одеського окружного адміністративного суду, від 24 листопада 2019 року по справі №420/4429/19 не виконано, не є підставою для задоволення позовних вимог про стягнення майнової шкоди. Позивачем не доведено факт саме протиправного та винного заподіяння шкоди Фондом, у зв`язку з чим просив суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. У відкрите судове засідання позивач не з`явилася, до суду її представник надав заяву, в якій просив задовольнити позовні вимоги, справу розглянути за відсутності сторони позивача (а.с. 125). Представник відповідача, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, у відкрите судове засідання не з`явився. Позов ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, третя особа ПАТ «Артем-Банк» про стягнення майнової шкоди, задоволено. Суд стягнув з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (код ЄДРПОУ 21708016, 04053, м. Київ, вул. Січових Стрільців, 17) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ; РНКОПП НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) майнову шкоду в розмірі 156 070,20 грн; стягнув з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (код ЄДРПОУ 21708016, 04053, м. Київ, вул. Січових Стрільців, 17) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ; РНКОПП НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) витрати на правничу допомогу в розмірі 12 000,00 грн; стягнув з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (код ЄДРПОУ 21708016, 04053, м. Київ, вул. Січових Стрільців, 17) на користь держави судовий збір по справі, в розмірі 908,00 грн. В апеляційній скарзі відповідач Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, в інтересах якого діє адвокат Мізунський Андрій Іванович просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. Згідно ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. За ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Позивачці ОСОБА_1 копі. апеляційної скарги та копію ухвали про відкриття апеляційного провадження було направлено на відому суду адресу її проживання, вказану нею в позовній заяві, проте судові повідомлення були повернуті до апеляційного суду. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. Як зазначено у рішенні ЄСПЛ у справі "Пономарьов проти України" від 03.04.2008, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. Заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання (рішення ЄСПЛ у справі "Юніон Аліментарія Сандерс С. А. проти Іспанії" від 07.07.1989). Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною 1 статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, а отже, підставою цивільно-правової відповідальності як обов`язку відшкодувати шкоду, є заподіяння майнової шкоди (частина 2 статті 11 ЦК України). Статтею статті 22 ЦК України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частина 1 та 2 статті 22 ЦК України). Таким чином, під збитками необхідно розуміти фактичні втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, витрати, вже зроблені потерпілим, або які мають бути ним зроблені, та упущену вигоду. При цьому такі витрати мають бути безпосередньо, а не опосередковано пов`язані з відновленням свого порушеного права, тобто з наведеного випливає, що без здійснення таких витрат неможливим було б відновлення свого порушеного права особою. Стягнення збитків є одним із видів цивільно-правової відповідальності, для застосування якої потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв`язку між протиправною поведінкою боржника та збитками і вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає. При цьому такі витрати мають бути необхідними для відновлення порушеного права та перебувати у безпосередньому причинно-наслідковому зв`язку з порушенням. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо), якщо інше не встановлено законом. Статтею 1166 ЦК України передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 2 цього Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (надалі Закону №4452-VI) ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов`язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов`язань перед його кредиторами, норми Закону є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Зокрема, згідно підпунктів 1,2 частини 5 статті 36 Закону №4452-VI під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. Відповідно до частини 2 статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси. Законом №4452-VI встановлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відносини, що виникають у зв`язку зі створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та НБУ (стаття 1 Закону №4452-VI). Відповідно до частини 1 статті 26 Закону №4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день прийняття рішення НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних та початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми, встановленої адміністративною радою Фонду на дату прийняття такого рішення незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 грн. Виконання зобов`язань Фонду перед вкладниками здійснюється Фондом з дотриманням вимог щодо найменших витрат Фонду та збитків для вкладників у спосіб, визначений цим Законом, у тому числі шляхом передачі активів і зобов`язань банку приймаючому банку, продажу банку, створення перехідного банку протягом дії тимчасової адміністрації або виплати відшкодування вкладникам після ухвалення рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку. Згідно із положеннями статті 27 Закону №4452-VI уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Уповноважена особа Фонду зазначає у переліку вкладників суму відшкодування для кожного вкладника, яка розраховується виходячи із сукупного обсягу всіх його вкладів у банку та нарахованих процентів. Нарахування процентів за вкладами припиняється з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію формує перелік вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до частини 4 статті 26 цього Закону. Гарантії Фонду є гарантіями держави, передбаченими Законом №4452-VI, для виконання Фондом відповідних зобов`язань можуть залучатися державні кошти. Тому рішення та дії Фонду чи уповноваженої особи Фонду щодо включення вкладника до переліку осіб, яким необхідно здійснити виплату відшкодувань сум вкладів за рахунок коштів Фонду, є рішеннями та діями суб`єкта владних повноважень, який реалізує делеговані державою повноваження по виведенню з ринку неплатоспроможних банків. Судом першої інстанції встановлено, що 24 жовтня 2016 року між ПАТ «Артем-Банк» та ОСОБА_2 укладено договір №15971 банківського вкладу (депозиту) з правом поповнення та виплатою процентів щомісячно (без строкового розірвання договору, з продовженням строку зберігання вкладу) у доларах США (далі - Договір), предметом якого є розміщення вкладу в сумі 6 000,00 доларів США, на строк до 26 січня 2017 року. Відповідно до п. 1.2 договору вкладник перераховує грошові кошти у безготівковій формі або вносить готівкою на Рахунок, а Банк приймає грошові кошти (а.с. 7-10). Згідно квитанцій №TR.50467.1840.34 та TR/50467.403.34 від 24.10.2016 на депозитний рахунок №НОМЕР_1, який був відкритий відповідно до п. 1.1 Договору, були зараховані кошти в розмірі 6 000,00 дол. США. ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_2 помер. ОСОБА_1 , як єдиний законний спадкоємець, звернулась із відповідною заявою про прийняття спадщини до нотаріуса (а.с. 12). 17 квітня 2019 року позивачем на адресу Фонду гарантування вкладів було направлено запит про надання інформації щодо вкладника ОСОБА_2 , у відповідь на який 08 травня 2019 року Фондом гарантування вкладів фізичних осіб було повідомлено, що на рахунку ОСОБА_2 наявна гарантована сума відшкодування у розмірі 10,92 грн (а.с. 13). 11 червня 2019 року ОСОБА_1 було повторно направлено запит, до якого долучено копію Договору банківського вкладу №15971, у відповідь на який 11 липня 2019 року Фондом гарантування вкладів на адресу позивачки було повідомлено, що керуючись п. 4 ст. 37, 38 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» уповноваженою особою Фонду на ліквідацію АТ «Артем-Банк» були надані зміни до переліку рахунків вкладників АТ «Артем-Банк» в частині зменшення залишку на рахунку вкладника ОСОБА_2 на підставі застосування наслідків нікчемності (а.с. 14). Не погоджуючись із зазначеними діями Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Артем-Банк», ОСОБА_1 звернулася до Одеського окружного адміністративного суду з позовом про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2019 року, по справі №420/4429/19 адміністративний позов ОСОБА_1 до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Артем-Банк» Шевченка Андрія Миколайовича, третя особа: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити певні дії - задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації АТ «Артем-Банк» щодо не включення ОСОБА_2 (номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) у перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в АТ «Артем-Банк» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, відповідно до договору банківського вкладу (депозиту) №15971 від 24.10.2016 у розмірі 6 000 дол. США; зобов`язано Уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Артем-Банк» Шевченка А.М. включити інформацію про те, як спадкоємця вкладника ОСОБА_2 (номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) до переліку рахунків вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в АТ «Артем-Банк» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, за договором банківського вкладу (депозиту) №15971 від 24.10.2016 в сумі 6 000,00 дол. США, та подати до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб додаткову інформацію (зміни та доповнення до Переліку рахунків вкладників) про спадкоємця вкладника ОСОБА_2 (номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) - ОСОБА_1 (номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ), якій необхідно здійснити виплату коштів за договором банківського вкладу (депозиту) №15971 від 24.10.2016 за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено (а.с. 15-31). Зазначене рішення набрало законної сили 25 жовтня 2019 року станом на час розгляду справи відповідачем не оскаржено. 07 листопада 2019 року рішення суду, від 24 вересня 2019 року, було подано до АТ «Артем-Банк» для виконання (а.с. 32). Проте, як вказує позивачка, станом на час звернення ОСОБА_3 до суду рішення Одеського окружного адміністративного суду ПАТ «Артем-Банк» не виконано. Відповідно до ст. 2 Закону України від 07 грудня 2000 року №2121-III «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Преамбула Закону України від 12 липня 2001 року №2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон №2664-III) визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України. Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону №2664-III фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (ч. 1 ст. 1058 ЦК України). Частиною 1 ст. 3 Закону №4452-VI визначено, що Фонд є установою, яка виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону №4452-VI виконавча дирекція Фонду здійснює управління поточною діяльністю Фонду та згідно ч. 3 ст. 12 має повноваження у сфері забезпечення відшкодування коштів за вкладами: 1) визначає порядок ведення реєстру учасників Фонду; 2) визначає порядок відшкодування Фондом коштів за вкладами відповідно до розділу V цього Закону; 3) визначає порядок ведення банками бази даних про вкладників та ведення Фондом відповідної узагальненої бази даних; 4) приймає рішення про відшкодування коштів за вкладами у разі прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; 5) затверджує порядок визначення банків-агентів та визначає на підставі цього порядку банків-агентів; 6) приймає рішення про оплату Фондом витрат, пов`язаних із процедурою виведення неплатоспроможного банку з ринку, у межах кошторису витрат Фонду, затвердженого адміністративною радою Фонду; 7) встановлює вимоги до змісту договорів банківського вкладу, договорів банківського рахунка з питань, що стосуються функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб. Згідно ч. 1 ст. 26 Закону №4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом і кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами. За частиною 2 статті 11 ЦК України однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, а отже, підставою цивільно-правової відповідальності як обов`язку відшкодувати шкоду, є заподіяння майнової шкоди. Зобов`язання із заподіяння шкоди - це правовідношення, у силу якого одна сторона (потерпілий) має право вимагати відшкодування завданої шкоди, а інша сторона (боржник) зобов`язана відшкодувати завдану шкоду в повному розмірі. Загальні положення про відшкодування завданої майнової шкоди закріплені в статті 1166 ЦК України. Відповідно до ч. 1 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. У тих випадках, коли шкоди завдано працівниками під час виконання ними своїх трудових (службових) обов`язків, зобов`язання щодо її відшкодування покладаються на роботодавця (частина 1 статті 1172 ЦК України). Для покладення на юридичну особу відповідальності, передбаченої статтею 1172 ЦК України, необхідна наявність як загальних умов деліктної відповідальності (протиправна поведінка працівника; причинний зв`язок між такою поведінкою і шкодою; вина особи, яка завдала шкоду), так і спеціальних умов (перебування у трудових відносинах з юридичною особою або фізичною особою - роботодавцем незалежно від характеру таких відносин; завдання шкоди під час виконання працівником своїх трудових (службових) обов`язків). Під виконанням працівником своїх трудових (службових) обов`язків слід розуміти виконання роботи згідно з трудовим договором (контрактом), посадовими інструкціями, а також роботи, яка хоч і виходить за межі трудового договору або посадової інструкції, але доручається роботодавцем або викликана невідкладною виробничою необхідністю як на території роботодавця, так і за її межами протягом усього робочого часу. Згідно ч. 2 ст. 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об`єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб`єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду. Відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. Згідно частини 7 статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантування завершує виплату гарантованих сум відшкодування коштів за вкладами у день подання документів для внесення до ЄДР запису про ліквідацію банку як юридичної особи. Згідно відповіді Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 01.09.2020, 23 жовтня 2019 року уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Артем-Банк» було подано документи державному реєстратору юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань для державної реєстрації припинення банку як юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а.с. 33). Тобто, з 23 жовтня 2019 року ПАТ «Артем-Банк» не здійснює жодних виплат гарантованих сум відшкодування коштів за вкладами, а тому ОСОБА_1 не має жодної можливості отримання зазначених коштів. Протиправність дій уповноваженої особи Фонду Шевченка А.М. щодо не включення ОСОБА_2 спадкоємцем якого є ОСОБА_3 у перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в АТ «Артем-Банк» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, відповідно до договору банківського вкладу (депозиту) №15971, від 24.10.2016, у розмірі 6 000 дол. США, призвели до неможливості отримання ОСОБА_1 гарантованої суми відшкодування коштів за вкладом у зв`язку із ліквідацією АТ «Артем-Банк», що, також, встановлено рішенням Одеського окружного адміністративного суду, від 24 вересня 2019 року, яке набрало законної сили. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду, від 24 вересня 2019 року встановлена вина завдавача шкоди, а саме необґрунтоване визнання нікчемним Договору банківського вкладу №15971 від 24.10.2016 на загальну суму 6 000 дол. США. Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, про наявність шкоди, завданої ОСОБА_1 , так як неможливість отримання нею коштів за банківським вкладом в розмірі 6 000 дол. США є прямою майновою шкодою, а також причинного зв`язку між протиправною поведінкою та шкодою: неможливість отримання ОСОБА_1 відшкодування є результатом протиправної поведінки працівника ФГВФО, а саме прийняття рішення про визнання нікчемним Договору банківського вкладу №15971, від 24.10.2016, на загальну суму 6 000 дол. США та відповідно не включення ОСОБА_2 до переліку рахунків вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в АТ «Артем-Банк» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Розмір гарантованого відшкодування встановлюється за офіційним курсом НБУ, встановленим на дату впровадження тимчасової адміністрації в АТ «Артем-Банк», тобто на 16 листопада 2016 року (1 долар США = 26,0118 грн). Розмір майнової шкоди становить 156 070,20 грн (6 000 дол. США х 26,0118 грн), яка підлягає стягненню з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на користь позивачки, як з роботодавця особи, дії якої привели до зазначеної майнової шкоди. Щодо посилань відповідача на пріоритет норм спеціального Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у спірних правовідносинах то суд вважає за необхідне звернути увагу на наступне. 22 червня 2021 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову по справі №334/3161/17, в якій суд дійшов до наступного висновку щодо пріоритетності норм законодавства: «У Рішенні Конституційного Суду України від 13 березня 2012 року у справі №5-рп/2012 вказано: Згідно правової позиції Конституційного Суду України конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному (абзац 5 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 03 жовтня 1997 року №4-зп). Виходячи з наведеного Конституційний Суд України вважає, що невідповідність окремих положень спеціального закону положенням Кодексу не може бути усунена шляхом застосування правила, за яким з прийняттям нового нормативно-правового акту автоматично призупиняє дію акт (його окремі положення), який був чинним у часі раніше. Оскільки Кодекс є основним актом цивільного законодавства, то будь-які зміни у регулюванні однопредметних правовідносин можуть відбуватися лише з одночасним внесенням змін до нього відповідно до порядку, встановленого абзацом третім частини другої статті 4 Кодексу . Відтак, хоча Закон №1952-ІV прийнятий пізніше, проте статтею 4 ЦК України встановлено, що інші закони України приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України, а на суб`єкта законодавчої ініціативи, що подає до Верховної Ради проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, покладено обов`язок одночасно подати до Верховної Ради проект закону про внесення змін до ЦК України, які мають розглядатися одночасно. Оскільки, на момент виникнення спірних правовідносин відповідні зміни до ЦК України подані не були, то з огляду на положення статті 4 ЦК України та позицію Конституційного Суду України застосування колізійного принципу lex posterior derogat priori (лат. пізніший закон скасовує попередній ) у цій ситуації неможливе. Отже, зазначення у ЦК України про необхідність прийняття інших законів відповідно до цього Кодексу є достатньою підставою вважати, що норма ЦК України превалює над однопредметною нормою іншого нормативно-правового акту, який має юридичну силу закону України. Спеціальні норми закону можуть містити уточнюючі положення, проте не можуть прямо суперечити положенням ЦК України.» Тобто, Велика Палата ВС визначила, що при колізії норм Кодексу та Закону застосуванню підлягають норми Кодексу. Зі змісту зазначеного, суд першої інстанції дійшов до висновку, що під час розгляду даної справи, у випадку колізії норм ЦК України та Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», застосуванню підлягають саме норми ЦК України. Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню. Відповідно до ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення, суд вирішує, у тому числі, питання щодо розподілу між сторонами судових витрат. Щодо стягнення з відповідача витрат на правову допомогу, суд зазначає наступне. Згідно вимог ст. 15 ЦПК України, учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Статтею 137 ЦПК України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони. Пунктом 4 частини 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. 17 серпня 2020 року, між ОСОБА_1 та адвокатом Шестопаловим О.О. було укладено Договір про надання правової допомоги (а.с. 127). До матеріалів справи на підставі Договору про надання правової допомоги, долучено ордер адвоката Шестопалова О.О. (а.с. 40). Також, представником позивача надано до суду Акт виконаних робіт, в якому вказано назву послуг та кількість витраченого часу, зокрема: вивчення матеріалів - 4 години; підготовка позовної заяви - 6 годин; підготовка пояснень - 2 години. За все це адвокат просив стягнути з відповідача гонорар, що становить 1/2 суми стягнутої з відповідача, а саме 78 535, 10 грн (а.с. 133). Тобто, належного розрахунку щодо витрат на правничу допомогу, до суду не надано. Крім того, скільки коштів Бочаровою О.Є. за вказану роботу було сплачено адвокату, у цьому Акті виконаних робіт не вказано, як і не долучено доказів сплати ОСОБА_1 адвокату Шестопалову О.О. коштів. У відповідності до п. 48 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах», від 17 жовтня 2014 року, витрати на правову допомогу, граничний розмір якої визначено відповідним законом, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а і у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов`язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі (наприклад складання позовної заяви, надання консультацій, переклад документів, копіювання документів). У своєї ухвалі, від 11.02.2019, по справі №335/9780/15-ц, Касаційний цивільний суд Верховного Суду зазначає, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських послуг (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхньої вартості, виходячи з конкретних обставин справи. Враховуючи наведене та, зважаючи на те, що з позовом до суду позивач звернулась 12 березня 2021 року, розгляд справи неодноразово відкладався за заявами та у зв`язку з неявкою відповідача, враховуючи довготривалий розгляд справи, явку представника позивача у судові засідання, суд приходить до висновку про часткове відшкодування заявлених витрат на правову допомогу та зазначає про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правничу допомогу у сумі 12 000 грн. Згідно ч. 6 ст. 141 ЦПК України, якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Судовий збір по справі становить 908,00 грн, які слід стягнути з відповідача на користь держави. Проте, з такими висновками суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного. Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13.01.2011 (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 2836, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10.02.2010 (остаточне 10 травня 2011 року) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуд щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам. Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів. Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Верховний Суд у постанові від 02.10.2019 у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Колегія суддів вважає, що позивачкою ОСОБА_3 не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, наявність у даному випадку складу цивільного правопорушення: факт спричинення шкоди, її дійсний розмір, протиправність дій заподіюча шкоди відповідача, його вина, причинний зв`язок між протиправною дією відповідача та негативними наслідками. Отже, законних підстав для притягнення відповідача до цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування майнової шкоди немає. Так, Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови ВП Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц). «Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри (пункт 60 постанови Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №291/1352/20 (провадження №61-11047св23). Щодо відшкодування майнової шкоди. У пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року №6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» роз`яснено, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що шкода, завдана фізичній особі, майну фізичної особи чи майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її завдала, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, незалежно від наявності вини. Таким чином, під час вирішення спорів про відшкодування шкоди за статтею 1166 ЦК України доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, причинний зв`язок між протиправною дією та негативним наслідками. Розглядаючи аналогічні справи, Верховний Суд у постанові від 23.10.2019 у справі №463/2473/15 (провадження №61-25053св18), у постанові від 30.10.2019 у справі №522/22726/15 (провадження №61-25847св18), зробив правовий висновок про те, що «відповідальність за завдану шкоду може наставати лише за наявності підстав, до яких законодавець відносить: наявність шкоди, протиправну поведінку заподіювача шкоди, причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача і вину. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Для застосування такого заходу відповідальності, як відшкодування шкоди слід встановити наявність у діях винної особи усіх чотирьох елементів складу цивільного правопорушення (протиправної поведінки), ступінь її вини у розумінні статті 1193 ЦК України. При цьому, встановлення прямого причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала шкоди, та збитками потерпілої сторони є важливим елементом доказування наявності реальних збитків. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність є причиною, а збитки, яких зазнала потерпіла особа, - наслідком такої протиправної поведінки. Питання про наявність або відсутність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи і шкодою має бути вирішено судом шляхом оцінки усіх фактичних обставин справи. Згідно частини 2 статті 1166 ЦК України особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини». Проте, колегія суддів вважає, що у даному випадку не встановлено протиправну поведінку відповідача шкоди, причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою відповідача і його вину. Сама по собі наявність рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2019 року у справі №420/4429/19 не може слугувати підставою для відшкодування Фондом майнової шкоди. Правове обґрунтування позову базується на кормах ЦК України, що регулюють відносини вкладника з Банком, при цьому звертаємо увагу, що відносини вкладника з Фондом регулюються нормами спеціального Закону. З приписів ст. ст. 26, 27 та 48 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та Розділів III і IV Положення про порядок відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами, затвердженим рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 09 серпня 2012 року №14, вбачається, що Фонд гарантування починає виплату коштів в межах гарантованої державою суми відшкодування (200 000,00 грн) вкладникам неплатоспроможного банку, які включені в Загальний реєстр вкладників. Положення частини 4 статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» мають імперативний характер. Оскільки Фонд гарантування є особою публічного права (стаття 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»), і відповідно до приписів статті 19 Конституції України він має діяти виключно в межах повноважень, встановлених діючим законодавством, і за відсутності правових підстав не має права вчиняти будь- які дії, що не передбачені законом, або вчиняти їх передчасно (безпідставно). Отже, Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачений порядок задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку як на стадії процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку, так і на стадії процедури ліквідації. Разом з цим, зобов`язання з відшкодування шкоди є безпосереднім наслідком правопорушення, тобто порушення охоронюваних законом суб`єктивних особистих немайнових та майнових прав та інтересів учасників цивільних відносин. За своїм характером ці зобов`язання належать до роду недоговірних, тобто вони виникають поза межами існуючих між потерпілим і завдавачем шкоди договірних чи інших правомірних зобов`язальних відносин. Відповідно до позиції ВП Верховного Суду від 13.03.2018 у справі №910/23398/16 «...Згідно системного аналізу норм пункту 6 статті 2, пункту 16 статті 2, підпунктів 1, 2 частини 5 статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час дії тимчасової адміністрації та/або запровадження процедури ліквідації, вимоги вкладників та інших кредиторів банку не задовольняються. При цьому кошти за вкладами, строк дії яких закінчився, та за договорами банківського рахунку, виплачуються в межах граничної суми відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб за визначеною Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» процедурою...». Спеціальним Законом встановлено мораторій на стягнення коштів Фонду гарантування, а виплата таких коштів можлива лише відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (ст. 20 Закону). Стягнення коштів з Фонду не можливе та не узгоджується із приписами Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», Положення про порядок відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами, затверджене рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування від 09 серпня 2012 року №14 та Положення про порядок визначення банків-агентів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування від 12 липня 2012 року №6. Кошти Фонду не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню і можуть використовуватися Фондом виключно для цілей в порядку ч. 2 ст. 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». На майно, у тому числі кошти, Фонду не може бути накладений арешт, а також застосовані способи забезпечення позову (ч. 5 ст. 20 Закону). Згідно статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини») Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки ВП Верховного Суду та Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», з урахуванням «балансу вірогідностей», колегія суддів вважає, що позивачкою ОСОБА_1 не доведено належним чином наявність правових підстав для притягнення відповідача до цивільно-правової відповідальності у виді майнової шкоди.Отже, на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень позивачки, її вимоги не заслуговує довіри. За таких обставин, позивачкою в судовому засіданні не доведено належним чином те, що відповідач порушує її право на спадкове майно, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України вказане право позивачки не підлягає захисту судом. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14. Тому, вимоги ОСОБА_1 є незаконними, необґрунтованими та не підлягають задоволенню. Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 12, 81, 89, 263-265 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, статей 1166, 1172 ЦК України, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 4 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384, 389 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, - у х в а л и в: Апеляційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, в інтересах якого діє адвокат Мізунський Андрій Іванович, задовольнити, рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 30 грудня 2022 року скасувати та ухвалити постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, третя особа, Публічне акціонерне товариство «Артем-Банк» про стягнення майнової шкоди, відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький Р.Д. Громік С.М. Сегеда