Постанова 4803 № 191/1528/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/8683/25 Справа № 191/1528/24 Суддя у 1-й інстанції - Прижигалінська Т. В. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 грудня 2025 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд у складі: головуючого судді Агєєва О.В., суддів: Космачевської Т.В., Халаджи О.В. за участю секретаря судового засідання Кирилішиної В.Д. розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпро цивільну справу № 191/1528/24 за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Лисенко Віталій Вікторович до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частину домоволодіння за набувальною давністю, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Лисенко Віталія Вікторовича на заочне рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 червня 2025 року, ухвалене у складі судді Прижигалінської Т.В., - ВСТАНОВИВ: Представник позивача ОСОБА_1 адвокат Лисенко В.В. звернувся до Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області з позовом ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частину домоволодіння за набувальною давністю. В обґрунтування позову зазначив, що у квітні 1995 року позивач ОСОБА_1 у зв`язку з працевлаштуванням у м.Синельникове Дніпропетровської області він переїхав до міста і на запрошення своєї знайомої ОСОБА_3 тимчасово оселився у відокремленій з окремим входом 1/2 частині житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . В зазначеному будинку на той час проживала ОСОБА_3 . Згодом здоров`я ОСОБА_3 погіршилося і вона потребувала сторонньої допомоги, яку надавав їй позивач. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, поховання останньої позивач здійснив за власний рахунок і родичів на похоронах не було. Перед смертю ОСОБА_3 повідомила позивачу де знаходяться документи на будинок і попросила їх забрати на зберігання. Право власності за ОСОБА_3 на Ѕ частину вказаного житлового будинку підтверджується копією договору купівлі-продажу від 22 листопада 1977 року, посвідченого державним нотаріусом Синельниківської нотаріальної контори і зареєстрованого в реєстрі №3936, а також Інформаційною довідкою від 20 березня 2024 року, виданої КП «Новомосковське міжрайонне бюро технічної інвентаризації». Право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не зареєстровано. Після смерті ОСОБА_3 позивач залишився проживати у вказаному будинку і проживає у ньому на даний час. За весь цей час родичі померлої ОСОБА_3 не з`являлися, поштові листи на її ім`я не надходили. Позивач одноособово володіє Ѕ частиною житлового будинку, несе витрати на його обслуговування, проводить поточні та капітальні ремонти, сплачує комунальні послуги, обробляє присадибну земельну ділянку, сплачує земельний податок. За час володіння вказаною частиною будинку після смерті ОСОБА_3 позивачем особисто і виключно за його рахунок було проведено капітальний ремонт всіх житлових і нежитлових приміщень, оскільки будинок був побудований у 1927 році з глини і з кожним наступним роком його технічний стан погіршувався і позивач приблизно у 2012 році, а потім у 2017 році вимурував зовнішні стіни Ѕ частини будинку цеглою, а у 2011 році під`єднав будинок до мережі централізованого холодного водопостачання, покрив дах будинку замість зіпсованого корозією металу новим шифером, замінив вікна та міжкімнатні двері. Також позивачем проведено ряд інших поточних ремонтних робіт будинку і господарських споруд. З метою актуалізації всіх технічних відомостей про домоволодіння та відображення всіх поточних технічних змін, що з`явилися після виконання позивачем ремонтних та інших робіт, позивачем було замовлено поточну технічну інвентаризацію, в результаті виконання якої було виготовлено технічний паспорт на вищезазначену Ѕ частину житлового будинку. У зв`язку з тим, що позивач добросовісно заволодів чужим майном і понад 10 років продовжує відкрито, безперервно користуватися вказаною Ѕ частиною житлового будинку, просив суд визнати за позивачем право власності на Ѕ частину вищезазначеного житлового будинку за набувальною давністю. Рішенням Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 червня 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частину домоволодіння за набувальною давністю відмовлено. Не погодившись із зазначеним рішення, представник ОСОБА_1 - адвокат Лисенко В.В. подав апеляційну скаргу, в якій вважає, що судом першої інстанції при вирішенні справи не було повно з`ясовано і встановлено усіх дійсних обставин справи, невірно застосовано вказані у оскаржуваному судовому рішенні висновки Верховного суду та зроблено помилкові висновки щодо обставин даної справи. В результаті судом ухвалено незаконне рішення, яким позбавлено позивача його законного права набути право власності на 1/2 частину житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , за набувальною давністю у порядку ст. 344 ЦК України. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції при ухвалені оскаржуваного рішення не враховано, що на підставі п.11 ч.1 ст. 346 ЦК України право власності ОСОБА_3 на належну їй частину житлового будинку припинилося у зв`язку з її смертю. Що виключає з дати її смерті будь яке титульне володіння позивачем майном померлої ОСОБА_3 та хто є власником цього майна після смерті ОСОБА_3 , на даний час також достовірно не відомо. Зазначає, що судом першої інстанції під час розгляду справи, після надходження витребуваної судом копії спадкової справи № 2-15, яка містить заяву про прийняття спадщини відповідача ОСОБА_2 , яка нібито є онукою померлої ОСОБА_3 було з`ясовано, що ОСОБА_2 подала до Першої синельниківської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області, в строк встановлений ст.549 ЦК Української РСР, (що діяв на час виникнення правовідносин), заяву про прийняття спадщини. Але, вищевказана спадкова справа № 2-15 не містять заповіту ОСОБА_3 , на який посилається у своїй заяві належний відповідач, не містяться документи що підтверджують родинний зв`язок відповідача та померлої, а також відсутнє свідоцтво про право на спадщину, так як воно нотаріусом не видавалося. Тому спадкова справа є незавершеною. Зазначає, що вказані обставини не дозволяють вважати ОСОБА_2 дійсним спадкоємцем померлої ОСОБА_3 , та власником нерухомого майна, що їй належало. Суд першої інстанції невірно застосував висновки ВСУ, а саме обґрунтував своє рішення висновком зробленим у постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2021 року у справі №365/5/20, від 13 квітня 2022 року у справі №740/3305/203305/20, відповідно якого у разі, якщо майно було отримане особою на підставі певного юридичного титулу (договору, рішення та інше), то мова про набувальну давність йти не може. За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено. Зазначає, що суд першої інстанції неправильно витлумачив обставини справи та безпідставно відмовив у задоволенні позову, хибно вважаючи, що позивач володіє майном на підставі певного правового титулу. Крім того, ані при розгляді справи, ані у судовому рішенні, судом першої інстанції не визначено та не встановлено на підставі якого саме правового титулу, на його думку, позивач володів майном померлої. В свою чергу, позивач не отримував нерухоме майно на підставі певного юридичного титулу (договору, рішення та інше) і під час заволодіння цим майном так і на час розгляду справи власник цього майна невідомий. Тому суд першої інстанції повинен був застосувати вищевказаний висновок Верховного Суду на користь позивача та задовольнити його позовні вимоги. Суд першої інстанції дійшов помилкових висновків що нерухоме майно було отримано позивачем на підставі певного юридичного титулу та що факт того, що позивач знав особисто попереднього власника цього майна померлу ОСОБА_3 , є підставою для відмови у задоволення позовних вимог з врахуванням вищевказаних висновків Верховного Суду. У зв`язу з чим просить апеляційну скаргу - задовольнити, а судове рішення скасувати, та ухвалити нове яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Відповідач своїм правом на подачу відзиву не скористалась. Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Представник позивача в судовому засіданні суду апеляційної інстанції підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити. Інші учасники справи в судове засідання апеляційного суду не з`явились про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись у встановленому законом порядку. Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з`явились в судове засідання, оскільки, відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційних скарг і відзиву, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Проте, згідно ч.ч.4, 5 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилася очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, суд апеляційної інстанції переглядає справу в повному обсязі. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону. Судом встановлено факт належності ОСОБА_5 частини житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією договору купівлі-продажу від 22 листопада 1977 року, посвідченого державним нотаріусом Синельниківської нотаріальної контори і зареєстрованого в реєстрі №3936, а також Інформаційною довідкою від 20 березня 2024 року, виданої КП «Новомосковське міжрайонне бюро технічної інвентаризації». Право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не зареєстровано, що вбачається і інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 05 квітня 2024 року. Копією свідоцтва про смерть підтверджується, що ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Факт тривалого проживання позивача у вказаній частині житлового будинку доводиться копіями квитанцій про сплату комунальних послуг, копіями договорів про користування електричною енергією, про надання послуг по вивозу твердих побутових відходів, копією технічного паспорту на частину вказаного житлового будинку. З копії спадкової справи вбачається, що після смерті ОСОБА_5 з заявою про прийняття спадщини за заповітом звернулася її онука ОСОБА_2 . Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що стаття 344 ЦК України розповсюджується на випадки фактичного, безтитульного володіння чужим майном, тобто фактично повинна йти мова про незаконне безпідставне фактичне володіння особою чужим майном, яке не було наслідком недобросовісної поведінки особи, тому за умови володіння особою цим майном відкрито та безперервно протягом певного часу, особа має право набути на нього право власності. Сам по собі факт користування позивачем частиною будинку та проведення ремонтних робіт у ньому не є підставою для виникнення у нього права власності за набувальною давністю. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду з огляду на таке. У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. У відповідності до пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права. Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом. Відповідно до частин першої, четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду. Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, таких як: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, необхідно виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном). Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для правомірного володіння майном. Отже, йдеться про добросовісне, безтитульне заволодіння майном особою, яка у подальшому може претендувати на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) зроблено висновок, що умовами набуття права власності за набувальною давністю на підставі статті 344 ЦК України є: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна (нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери) право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду. Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності. За змістом частини першої статті 344 Цивільного кодексу України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності добросовісність заволодіння майном. Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено. Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником. До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах: від 15 листопада 2022 року у справі № 293/1061/21 (провадження № 61-4347св22) та від 15 червня 2023 року у справі № 359/8844/20 (провадження № 61-5539св23). Згідно із частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що предметом спору є 1/2 частини житлового будинку, яка належала померлій у 1996 році ОСОБА_5 , що підтверджується наданою позивачем копією договору купівлі-продажу від 22 листопада 1977 року, посвідченого державним нотаріусом Синельниківської нотаріальної контори і зареєстрованого в реєстрі №3936, а також Інформаційною довідкою від 20 березня 2024 року, виданої КП «Новомосковське міжрайонне бюро технічної інвентаризації». Право власності на спірне нерухоме майно на даний час за жодною особою, згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, не зареєстровано. Згідно пояснень ОСОБА_1 , за життя ОСОБА_5 виділила йому окрему кімнату у своєму домоволодінні та дозволила тимчасово проживати разом з нею у її частині будинку та дозволила зареєструвати його місце проживання за цією адресою. Як зазначає позивач, перед смертю ОСОБА_5 повідомила йому де знаходяться документи на належну їй 1/2 частину житлового будинку. Встановивши, що позивач був обізнаний хто є власником Ѕ частини будинку, куди він вселився за домовленістю з останнім, тобто на відповідній підставі, а також те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, що померла ОСОБА_5 відмовлялась від належного їй нерухомого майна, суд першої інстанції, з висновком якого погоджується колегія суддів, дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання права власності на спірне нерухоме майно за позивачем на підставі ст.344 ЦК України (за набувальною давністю). Доводи позивача про реєстрацію за адресою спірного домоволодіння, тривале користування спірним нерухомим майном та виконання там ремонтних робіт, у результаті чого він набув право власності на це майно, суперечать положенням ЦК України, оскільки реєстрація, утримання та тривале користування само по собі не породжує право власності позивача на нього за правилами набувальної давності, інші підстави набуття права на спірне майно, на які посилається позивач, також виключають можливість задоволення позову. Отже, доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно встановлених фактичних обставин справи, їх не спростовують і не є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо об­ґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, пи­тання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив су­дове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів, надаючи оцінку рішенню суду на предмет його законності у межах доводів апеляційної скарги, погоджується з висновком суду першої інстанції, оскільки суд правильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшли цілком обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Відповідно до ч.ч.1, 13 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної ін­станції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд від­повідно змінює розподіл судових витрат. З огляду на висновок про залишення апеляційної скарги без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат немає. Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Лисенко Віталія Вікторовича - залишити без задоволення. Заочне рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 червня 2025 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Судді: Повний текст постанови складено 25.12.2025 Головуючий суддя О.В. Агєєв