LLegalAIпошук судової практики
← повернутись до результатів

Постанова Другий апеляційний адміністративний суд440/6085/25

від 17.12.2025НЕ ВЕРХОВНИЙ СУД
Резолютивна:Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Полтавській області залишити без задоволення.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 грудня 2025 р. Справа № 440/6085/25 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Присяжнюк О.В., Суддів: Спаскіна О.А. , Любчич Л.В. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Національної поліції в Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 08.10.2025 року (ухвалене суддею Бойко С.С.) в справі № 440/6085/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Полтавській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Головного управління Національної поліції в Полтавській області, у якому просив: визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Полтавській області щодо не зарахування ОСОБА_1 до стажу служби в поліції наявну на момент переходу на службу у Національну поліцію України вислугу років з 15.08.2002 р. по 13.10.2007 р. у Державній кримінально-виконавчій службі України; зобов`язати Головне управління Національної поліції в Полтавській області зарахувати ОСОБА_1 до стажу служби в поліції наявну на момент переходу на службу у Національну поліцію України вислугу років з 15.08.2002 р. по 13.10.2007 р. у Державній кримінально-виконавчій службі України. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 08.10.2025 р. задоволено адміністративний позов. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 08.10.2025 р. та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, а саме: Закону України "Про Національну поліцію", Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України", Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи. Відповідач вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, щодо наявності підстав для зарахування позивачу до стажу служби у поліції період служби у Державній кримінально-виконавчій службі України з 15.08.2002 р. по 13.10.2007 р., так як служба в Державній кримінально-виконавчій службі України відсутня у переліку ст. 78 Закону України «Про Національну поліцію». Крім того, відповідач зазначає, що Державна кримінально-виконавча служба України ніяким чином не відноситься до служби в органах внутрішніх справ України, а тому відповідач вважає, що ГУНП в Полтавській області діяло виключно у межах повноважень та у спосіб, що визначені чинним законодавством, не допускаючи при цьому жодних порушень прав та законних інтересів позивача. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами. Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судовим розглядом встановлено, що позивач у період з 15.08.2002 р. по 13.10.2007 р. проходив службу в Державній кримінально-виконавчій службі України, а саме в Полтавській виправній колонії УДДУПВП у Полтавській області №64. На момент звільнення з Полтавської виправної колонії УДДУПВП у Полтавській області № 64 позивач мав вислугу років, що в календарному обчисленні складає 6 років 8 місяців 00 днів, в пільговому обчисленні: 7 років 4 місяці 21 день, що підтверджується: копією трудової книжки; копією послужного списку особистий номер М241269. Відповідно до витягу з наказу від 07.11.2015 р. № 7 о/с «По особовому складу» позивача прийнято на службу в поліцію та призначено на посаду старшим інспектором Лубенського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Полтавській області. 03.03.2025 р. позивач направив рапорт до Головного управління Національної поліції в Полтавській області з вимогою щодо зарахування до його стажу служби в поліції, службу у Полтавській виправній колонії УДДУПВП у Полтавській області №64 разом з навчанням у Чернігівському юридичному училищі державного Департаменту України з питань виконання покарань. 26.03.2025 р. у відповідь на вищезазначений рапорт відповідачем надано лист за яким позивачу відмовлено у зарахуванні до вислуги років у поліції стажу у Державній кримінально-виконавчій службі України. Не погодившись з такою бездіяльністю відповідача щодо не зарахування до стажу служби в поліції наявну на момент переходу на службу у Національну поліцію України вислугу років з 15.08.2002 р. по 13.10.2007 р. у Державній кримінально-виконавчій службі України, позивач звернувся до суду з цим позовом. Задовольняючі позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що стаж служби позивача в Державній кримінально-виконавчій службі України має бути зарахований до стажу його служби в поліції, який дає право на встановлення надбавки за вислугу років і надання додаткової оплачуваної відпустки. Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції з наступних підстав. Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України від 02.07.2015 № 580-VIII «Про Національну поліцію» (в подальшому - Закон № 580-VIII). Згідно зі ст.ст. 1, 2 Закону № 580-VIII, Національна поліція України (поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Діяльність поліції спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України згідно із законом. Завданнями поліції є надання поліцейських послуг у сферах: 1) забезпечення публічної безпеки і порядку; 2) охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави; 3) протидії злочинності; 4) надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги. Статтею 3 Закону №580-VIII встановлено, що у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 59 Закону №580-VIII, служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Час проходження служби в поліції зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Згідно з ч. 1 ст. 60 Закону №580-VIII, відносини, що виникають у зв`язку зі вступом, проходженням та припиненням служби в поліції, регулюються цим Законом та іншими нормативно-правовими актами з питань проходження служби в поліції. Частиною 1 статті 78 Закону №580-VIII передбачено, що стаж служби в поліції дає право на встановлення поліцейському надбавки за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки. Відповідно до ч. 2 ст. 78 Закону №580-VIII до стажу служби в поліції зараховуються: 1) служба в поліції на посадах, що заміщуються поліцейськими, з дня призначення на відповідну посаду; 2) військова служба в Збройних Силах України, Державній прикордонній службі України, Національній гвардії України, Управлінні державної охорони, Цивільній обороні України, внутрішніх військах Міністерства внутрішніх справ України та інших військових формуваннях, утворених відповідно до закону, Службі безпеки України, Службі зовнішньої розвідки, Державній спеціальній службі транспорту; 3) служба в органах внутрішніх справ України на посадах начальницького і рядового складу з дня призначення на відповідну посаду; 4) час роботи у Верховній Раді України, місцевих радах, центральних і місцевих органах виконавчої влади із залишенням на військовій службі, на службі в органах внутрішніх справ України або на службі в поліції; 5) час роботи в органах прокуратури і суді осіб, які працювали на посадах суддів, прокурорів, слідчих, а також служба у Службі судової охорони; 6) дійсна військова служба в Радянській Армії та Військово-Морському Флоті, прикордонних, внутрішніх, залізничних військах, в органах державної безпеки та інших військових формуваннях колишнього СРСР, а також служба в органах внутрішніх справ колишнього СРСР. Спірні правовідносини між сторонами склались щодо незарахування стажу роботи позивача в Державній пенітенціарній службі України до стажу служби в поліції, що дає право на встановлення позивачеві надбавки за вислугу років і надання додаткової оплачуваної відпустки. Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 78 Закону №580-VIII, до стажу служби в поліції зараховується служба в органах внутрішніх справ України на посадах начальницького і рядового складу. Відповідно до п. 5 Прикінцевих положень Кримінально-виконавчого кодексу України до законодавчого врегулювання питань проходження служби персоналом органів і установ виконання покарань та його соціального захисту на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої системи поширюються дія статей 22 і 23 Закону України «Про міліцію», а також порядок і умови проходження служби та грошового забезпечення, передбачені для працівників органів внутрішніх справ. Згідно з ч.ч. 1 та 2 ст. 14 Закону України «Про державну кримінально-виконавчу службу України» від 23.06.2005 № 2713-IV (в подальшому - Закон № 2713-IV) до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу (далі - особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби), спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України (далі - працівники кримінально-виконавчої служби). Служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України. Час проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону. Згідно з ч. 5 ст. 23 Закону № 2713-IV, в редакції Закону № 1774-VIII від 06.12.2016 р., на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом № 580-VIII, а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України. У попередніх редакціях вказана частина передбачала, що на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюються дія статей 22 і 23 Закону України «Про міліцію», а також порядок і умови проходження служби та грошового забезпечення, передбачені для працівників органів внутрішніх справ. На працівників кримінально-виконавчої служби поширюються умови оплати праці, передбачені для працівників органів внутрішніх справ, які не мають спеціальних звань. Крім того, Законом України від 23.12.2015 р. № 900-VIII Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їхніх сімей, який набрав чинності 29.12.2015 р., пункт 15 розділу XI Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про Національну поліцію доповнено абзацами другим та третім, згідно з якими за колишніми працівниками міліції, у тому числі пенсіонерами, а також членами їхніх сімей, іншими особами зберігаються пільги, компенсації і гарантії, передбачені цим Законом для колишніх поліцейських, членів їхніх сімей, інших осіб. Право на отримання одноразової грошової допомоги, інших виплат, передбачених Законом України Про міліцію, зберігається і здійснюється в порядку, що діяв до набрання чинності Законом України Про Національну поліцію. Системний аналіз викладених вище норм права дозволяє стверджувати, що служба в органах Державної кримінально-виконавчої служби України здійснювалась в порядку, встановленому законодавством для осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, тобто має такий же правовий статус, як і служба в органах внутрішніх справ України на посадах начальницького і рядового складу, а тому повинна зараховуватись до стажу служби в поліції на підставі п. 3 ч. 2 ст. 78 Закону № 580-VIII. Також, аналізуючи повноваження, завдання та функції відповідних органів, Верховний Суд у постанові від 20.10.2022 р. в справі № 160/11127/20 дійшов висновку, що всі обов`язки, обмеження служби в органах внутрішніх справ та поліції, її специфічні умови, порядок та підстави дисциплінарної відповідальності визнані законодавцем тотожними умовам проходження служби персоналом органів і установ виконання покарань. Верховний Суд зазначив, що служба в органах Державної кримінально-виконавчої служби України (Державної пенітенціарної служби) має такий же правовий статус, як і служба в органах внутрішніх справ України на посадах начальницького і рядового складу. Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права, викладений у постановах Верховного Суду від 01.08.2023 р. в справі № 240/30024/21, від 20.10.2022 р. в справі № 160/11127/20, від 06.02.2025 р. в справі №140/856/24. Відповідно до частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Отже, стаж служби позивача в органах Державної кримінально-виконавчої служби України має бути зарахований до стажу його служби в поліції, який дає право на встановлення надбавки за вислугу років і надання додаткової оплачуваної відпустки. Також, відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 30.01.2019 р. в справі №755/10947/17 суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду. Суд апеляційної інстанції не приймає посилання апелянта на правову позицію Верховного Суду, викладеної в постанові від 31.03.2020 р. в справі № 520/2067/19, оскільки обставини, які склалися у вказаних справах, є відмінними від правовідносин у даній справі, а тому вони не підлягають врахуванню. Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_1 у період з 15.08.2002 р. по 13.10.2007 р. проходив службу в Державній кримінально-виконавчій службі України, а саме в Полтавській виправній колонії УДДУПВП у Полтавській області №64. Враховуючі вищевикладене, суд апеляційної інстанції вважає, що оскільки стаж служби позивача в органах Державної кримінально-виконавчої служби України прирівнюється до стажу проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, проходячи службу в Полтавській виправній колонії УДДУПВП у Полтавській області №64 останній мав законні сподівання на врахування цього стажу при подальшому перебуванні на службі в Головному управлінні Національної поліції в Полтавській області, а тому періоди служби позивача з 15.08.2002 р. по 13.10.2007 р. в органах Державної кримінально-виконавчої служби України мають бути йому зараховані до стажу служби в органах Національної поліції України, який дає право на встановлення надбавки за вислугу років та надання додаткової оплачуваної відпустки. З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо зарахуванню позивачу вказаних періодів служби в органах Державної кримінально-виконавчої служби України до стажу служби в органах Національної поліції України, оскільки це суперечить приписам ст. 78 Закону №580-VIII, є необґрунтованими, суперечать наведеним вище висновкам суду, а також правовим позиціям Верховного Суду в подібних правовідносинах. Із урахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, у зв`язку з чим вимоги апеляційної скарги відповідача не обґрунтовані та задоволенню не підлягають. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Відповідно до п.

30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27.09.2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя. При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 06.09.2005 р.; п. 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18.07.2006 р.; п. 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10.02.2010 р.; п. 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09.12.1994 р., п. 29). Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку. Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають. Таким чином, суд переглянувши, у межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, ретельно дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення із дотриманням вимог матеріального та процесуального права. Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 08.10.2025 р. без змін, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Полтавській області залишити без задоволення. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 08.10.2025 в справі № 440/6085/25 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду. Головуючий суддя О.В. Присяжнюк Судді О.А. Спаскін Л.В. Любчич

релевантний фрагмент
Посилання у тексті:
· понад 3 посилання поспіль згортаються у «+N»