Постанова Київський апеляційний суд № 755/115/25

справа № 755/115/25 головуючий у суді І інстанції Катющенко В.П. провадження № 22-ц/824/15610/2025 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О. П О С Т А Н О В А Іменем України 10 грудня 2025 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого судді Фінагеєва В.О., суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А., за участю секретаря Надточий К.О., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 02 липня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Катющенко В.П., у м. Києві, повний текст рішення складено 14 липня 2025 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Костенко Тетяна Анатоліївна, про визнання недійсним шлюбного договору та поділ спільного майна подружжя, - В С Т А Н О В И В: У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив суд: 1) визнати шлюбний договір, укладений 02 серпня 2024 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Костенко Т.А., зареєстрований в реєстрі за № 1151, недійсним в частині: - пункту 3, згідно з яким подружжя дійшло згоди про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 Сімейного кодексу і вважають його особистою приватною власністю кожного з них та встановлюють, що при відчуженні (продаж, міна, парування, передача в оренду, найм), купівлі та передачі в заставу (іпотеку) такого майна згода другого з подружжя не потрібна; - підпункту 3.2., згідно з яким все майно, в тому числі рухоме і нерухоме, корпоративні права (частки у Статутному капіталі юридичних осіб, акції у компаніях, активи тощо) належні чоловіку або дружині придбане та/або набуте чоловіком або дружиною після реєстрації шлюбу, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім`я воно було придбане або набуте чи зареєстроване. Таким чином за дружиною залишається право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 , яке зареєстроване з Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 15.07.2021, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 176311980000. - підпункту 3.4., згідно з яким все рухоме майно, що знаходиться в об`єктах нерухомого майна є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я таке нерухоме майно придбане або набуте; - підпункту 3.8., згідно з яким у випадку розірвання шлюбу всі об`єкти рухомого та нерухомого майна, корпоративні права (частки у Статутному капіталі юридичних осіб, акції у компаніях, активи тощо), належні чоловіку або дружині, вважаються особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я таке майно придбане або набуте або зареєстроване; 2) поділити майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 наступним чином: - визнати за ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) право власності на (одну другу) частину квартири АДРЕСА_1 ; - визнати за ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) право власності на (одну другу) частину квартири АДРЕСА_1 . Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 24 листопада 2007 року між позивачем та відповідачем було укладено шлюб. За час перебування у шлюбі сторони придбали квартиру АДРЕСА_1 , про що 15 липня 2021 року було укладено відповідний договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Чижиковим О.О. Як вбачається з даного договору, титульним власником (покупцем) вказаної квартири є відповідач. Проте, згідно до п. 7 зазначеного договору, на його укладання та підписання була надана заява чоловіка покупця, ОСОБА_1 про його згоду на купівлю квартири. З часом стосунки між ними погіршилися. 02 серпня 2024 року між сторонами було укладено шлюбний договір. Однак, не зважаючи на дії позивача, спрямовані на збереження шлюбу, відповідач подала заяву про розірвання шлюбу. 26 листопада 2024 року рішенням Дніпровського районного суду міста Києва шлюб був розірваний. Позивач вважає, що укладений шлюбний договір грубо порушує норми чинного законодавства та ставить його у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Так, пунктом 3 шлюбного договору подружжя дійшло згоди про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 Сімейного кодексу і вважають його особистою приватною власністю кожного з них та встановлюють, що при відчуженні (продаж, міна, дарування, передача в оренду, найм), купівлі та передачі в заставу (іпотеку) такого майна згода другого з подружжя не потрібна. Пунктом 3.2. шлюбного договору встановлено: «Все майно, в тому числі рухоме і нерухоме, корпоративні права (частки у Статутному капіталі юридичних осіб, акції у компаніях, активи тощо) належні чоловіку або дружині придбане та/або набуте чоловіком або дружиною після реєстрації шлюбу, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім`я воно було придбане або набуте чи зареєстроване. Таким чином за дружиною залишається право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 . Враховуючи умови укладеного між сторонами шлюбного договору, до відповідача фактично перейшло право приватної власності на єдине нерухоме майно - квартиру, що перебувала у спільній сумісній власності та було набуте у шлюбі. До того ж, все рухоме майно, що перебувало в квартирі та було придбано у період шлюбу за спільні кошти, також перейшло у приватну власність відповідача. Позивач вказує, що у нього відсутнє будь-яке інше нерухоме майно, де б він мав можливість проживати в м. Києві чи Київській області, що підтверджується відповідними документами. У позивача, враховуючи його щомісячні доходи, фактично відсутня можливість у майбутньому придбати іншу нерухомість, навіть орендувати житло в Києві буде складно, оскільки в цьому випадку майже вся отримана заробітна плата буде спрямовуватися на оплату оренди житла. Тобто, після укладення шлюбного договору позивач був поставлений у надзвичайно невигідне матеріальне становище, оскільки він фактично був змушений передати право власності на єдине своє житло відповідачу, в той же час сам позивач залишився без будь-якого іншого житла та на даний час не має постійного місця проживання. Щодо визнання за ним частини квартири вказує, що спірне майно було придбане у зареєстрованому шлюбі, а оскільки відповідач нібито з метою збереження шлюбу змусила позивача укласти оспорюваний шлюбний договір, чим поставила його у невигідне матеріальне становище, а після укладення шлюбного договору майже одразу подала заяву про розірвання шлюбу, позивач вважає, що були порушені його права. Тому вважає, що слід визнати спірне майно спільною власністю подружжя та поділити його. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 02 липня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення суду першої інстанції через невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. В обґрунтування доводів апеляційної скарги ОСОБА_4 посилається на аналогічні обставини викладені ним у позовній заяві. А також, вказує, що суд першої інстанції при розгляді даної справи не врахував, що свобода договору у регулюванні майнових відносин між подружжям є істотно обмеженою, а саме сторони не вправі у договорах між собою визначати такі умови, реалізація яких призводитиме до істотного дисбалансу між правами та обов`язками кожного із подружжя. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 , вказує, що доводи апеляційної скарги є безпідставними, не мають законодавчого обґрунтування, через що скарга не може бути задоволена, судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та ухвалено рішення з додержанням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права. Суд першої інстанції на підставі досліджених доказів обґрунтовано встановив, що квартира АДРЕСА_1 була придбана 15 липня 2021 року виключно за кошти відповідача ОСОБА_3 , отримані від продажу належних її батькам квартири та гаража. Факт придбання майна виключно за кошти відповідача підтверджується письмовими доказами, які містяться в матеріалах справи, зокрема довідками про продаж майна батьків відповідача. Жодних документальних підтверджень участі ОСОБА_1 у фінансуванні придбання спірного житла суду не надано. Заява про згоду чоловіка на укладення договору купівлі-продажу квартири, посвідчена нотаріально, не свідчить про спільність коштів чи виникнення права спільної сумісної власності, а лише підтверджує, що він не заперечував проти придбання житла дружиною. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 з 24 листопада 2007 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який був розірваний рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 26 листопада 2024 по справі № 755/16131/24 (а.с. 33, 38-40). Під час шлюбу, для регулювання майнових відносин між подружжям 02 серпня 2024 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, Костенко Т.А., та зареєстрований у реєстрі за № 1151 (а.с. 36-37). Згідно п. 3 шлюбного договору, подружжя дійшло згоди про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 Сімейного кодексу України і вважають його особистою приватною власністю кожного з них та встановлюють, що при відчуженні (продаж, міна, дарування, передача в оренду, найм), купівлі та передачі в заставу (іпотеку) такого майна згода другого з подружжя не потрібна. Відповідно до умов п. 3.2 шлюбного договору, все майно, в тому числі рухоме і нерухоме, корпоративні права (частки у Статутному капіталі юридичних осіб, акції у компаніях, активи тощо) належні чоловіку або дружині, придбане та/або набуте чоловіком або дружиною після реєстрації шлюбу, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім`я воно було придбане або набуте чи зареєстроване. Таким чином за дружиною залишається право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 , яке зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 15 липня 2021 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 176311980000. Згідно з п.3.4 шлюбного договору, все рухоме майно, що знаходиться в об`єктах нерухомого майна є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я таке нерухоме майно придбане або набуте. Відповідно до п. 3.8 шлюбного договору, у випадку розірвання шлюбу всі об`єкти рухомого та нерухомого майна, корпоративні права (частки у Статутному капіталі юридичних осіб, акції у компаніях, активи тощо), належні чоловіку або дружині, вважаються особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я таке майно придбане або набуте або зареєстроване. У відповідності до п. 9 шлюбного договору, нотаріусом роз`яснено подружжю положення чинного законодавства щодо порядку укладення шлюбних договорів, підстав та наслідків визнання їх недійсними, зміст ст. 203, 215-236, 355, 368, 369 Цивільного кодексу України, статей 57-74, 92-103 Сімейного кодексу України. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що всупереч вимогам процесуального закону позивачем не надано суду достатніх доказів, які б поза розумним сумнівом свідчили про недійсність шлюбного договору, а також те, що позивач не довів з посиланням на належні, допустимі, достатні та достовірні докази те, що шлюбний договір, укладений між сторонами, поставив позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище, суд доходить висновку про безпідставність, необґрунтованість та недоведеність позовних вимог, оскільки судом встановлено необґрунтованість позовних вимог в частині визнання недійсним окремих пунктів шлюбного договору, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог в частині поділу спільного майна подружжя, оскільки на спірну квартиру не поширюється режим спільного майна подружжя, остання належить на праві особистої приватної власності відповідачу. Апеляційний суд не погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав. Частинами першою, дев`ятою статті 7 СК України встановлено, що сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства. Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у частині другій статті 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками. Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя. Більш детальна регламентація договірного регулювання відносин між подружжям викладена у статті 64 СК України. У частині першій цієї норми передбачено право дружини та чоловіка на укладення договорів між собою. Так, дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Договір, в тому числі шлюбний договір, насамперед, є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання. Частина третя статті 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки. Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом. Таким чином, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає із змісту акту законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами. Про необхідність застосування норм Цивільного кодексу України при визнанні шлюбного договору недійсним міститься вказівка і у статті 103 СК України. Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права. Частинами другою, третьою та п`ятою статті 97 СК України встановлено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства. Частинами четвертою, п`ятою статті 93 СК України передбачено обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації. Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, та ці докази повинні бути оцінені судом у відповідності до норм цивільного процесуального законодавства. Аналогічний правовий висновок сформовано Верховним Судом у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18. У справі, що переглядається, позивачем оскаржується договір в частині: пункту 3, відповідно до якого подружжя дійшло згоди про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 Сімейного кодексу і вважають його особистою приватною власністю кожного з них та встановлюють, що при відчуженні (продаж, міна, парування, передача в оренду, найм), купівлі та передачі в заставу (іпотеку) такого майна згода другого з подружжя не потрібна; - підпункту 3.2., згідно з яким все майно, в тому числі рухоме і нерухоме, корпоративні права (частки у Статутному капіталі юридичних осіб, акції у компаніях, активи тощо) належні чоловіку або дружині придбане та/або набуте чоловіком або дружиною після реєстрації шлюбу, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім`я воно було придбане або набуте чи зареєстроване. - підпункту 3.8., згідно з яким у випадку розірвання шлюбу всі об`єкти рухомого та нерухомого майна, корпоративні права (частки у Статутному капіталі юридичних осіб, акції у компаніях, активи тощо), належні чоловіку або дружині, вважаються особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я таке майно придбане або набуте або зареєстроване. При цьому, шлюбний договір є видом цивільного договору, тому на відносини з приводу його укладення також розповсюджуються положення статті 13 ЦК України щодо добросовісності поведінки учасників відносин, заборони зловживання правом, вимоги дотримання моральних засад суспільства тощо. Повне та беззастережне скасування у певних відносинах презумпції спільності майна, набутого подружжям під час шлюбу, є можливим виключно за умови, якщо це не призводитиме до виникнення ситуації, коли одному із подружжя передбачається передання в особисту власність фактично усього майна, набутого ними спільно за час шлюбу. Апеляційний суд виходить із того, що шлюбний договір може містити особливі умови про розподіл спільного майна певним чином, відмінним від визначеного законодавством, а не запроваджувати дискримінаційну умову про безумовну передачу усього майна одному із подружжя. Як було зазначено вище, за час перебування у шлюбі сторони придбали квартиру АДРЕСА_1 , про що 15 липня 2021 року було укладено відповідний договір купівлі-продажу квартири. Згідно до п. 7 зазначеного договору, на його укладання та підписання була надана заява чоловіка покупця, ОСОБА_1 про його згоду на купівлю квартири. Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя. Вказаний висновок викладено в Постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22. Отже спірна квартира була придбана сторонами у спільну сумісну власність подружжя. Доводи відповідача в частині придбання зазначеної квартири за її особисті кошти, а відтак не віднесення квартири до спільної власності подружжя, апеляційний суд відхиляє, з огляду на наступне. За приписами ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно з частиною третьою статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до вимог ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Отже законом встановлена презумпція спільності майна подружжя, придбаного під час шлюбу. Вказана презумпція може бути спростовано тим з подружжя, хто її заперечує. Зазначена правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі № 359/898/18 провадження № 61-3703св19. Разом з тим, матеріали справи не містять вимог відповідача про визнання спірної квартири її особистим майном чи поділ майна з урахуванням вказаної обставини з посиланням на відповідні докази. З огляду на вимог ст. 13 ЦПК України, щодо меж розгляду справи судом, апеляційний суд приходить до висновку, що зазначена презумпція не може бути спростована в межах розгляду вимог позивача, який таку презумпцію не оспорює. В Постанові від 28 квітня 2021 року у справі № 320/3970/18 Верховний Суд, дійшов висновку, що умова шлюбного договору, згідно з якою у власність одному з подружжя переходить нерухоме майно, автотранспортні засоби, інше майно, право власності на яке підлягає обов`язковій державній реєстрації, що придбане в шлюбі до укладення цього договору, суперечить частині п`ятій статті 93 СК України, оскільки передбачає зміну правового режиму майна, набутого у спільну сумісну власність до укладення оспорюваного договору. Отже, укладений між сторонами шлюбний договір в оспорюваній частині, згідно з якою у власність відповідача переходять всі об`єкти нерухомого майна, право власності на яке підлягає обов`язковій державній реєстрації, що придбане в шлюбі до укладення цього договору, суперечить частині п`ятій статті 93 СК України, оскільки передбачає зміну правового режиму майна, набутого у спільну сумісну власність до укладення оспорюваного договору, а відтак є недійсним з підстав, встановлених частинами першими статей 203, 215 ЦК України. Разом з тим, не підлягають до задоволення вимоги позивача в частині визнання недійсним шлюбного договору, що не стосується нерухомого майна. Так, ст. 4 ЦПК України, визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до вимог ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Матеріали справи не містять будь-яких доказів, наявності на праві власності в позивача чи відповідача іншого рухомого майна, корпоративних прав (часток у Статутному капіталі юридичних осіб, акцій у компаніях, активів тощо, про які йдеться в шлюбному договорі. За відсутності доказів наявності у сторін такого майна, підстав вважати порушеними права позивача укладеним шлюбним договором немає. Відсутність порушеного права є окремою, самостійною і достатньою підставою до відмови в задоволенні позову. Аналогічна позиція викладена в Постанові Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 509/5080/18. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, неповно з`ясував обставини справи, висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи, не ґрунтуються на наявних у справі доказах, що у відповідності до ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового рішення по суті вимог позивача. Згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. При подачі позовної заяви ОСОБА_1 сплатив судовий збір у розмірі 5 884,23 грн. При подачі апеляційної скарги ОСОБА_1 сплатив судовий збір у розмірі 8 826,35 грн., оскільки апеляційний суд приходить до висновку про часткове задоволення вимог апеляційної скарги, сплачений позивачем судовий збір підлягає стягненню на його користь з відповідача у розмірі 14 710,58 грн. На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 376, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 02 липня 2025 рокускасувати та ухвалити нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Костенко Тетяна Анатоліївна, про визнання недійсним шлюбного договору та поділ спільного майна подружжя задовольнити частково. Визнати шлюбний договір, укладений 02 серпня 2024 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Костенко Т.А., зареєстрований в реєстрі за № 1151, недійсним в частині: - пункту 3, згідно з яким подружжя дійшло згоди про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 Сімейного кодексу і вважають його особистою приватною власністю кожного з них та встановлюють, що при відчуженні (продаж, міна, парування, передача в оренду, найм), купівлі та передачі в заставу (іпотеку) такого майна згода другого з подружжя не потрібна; - підпункту 3.2., згідно з яким все нерухоме майно, належні чоловіку або дружині придбане та/або набуте чоловіком або дружиною після реєстрації шлюбу, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім`я воно було придбане або набуте чи зареєстроване. Таким чином за дружиною залишається право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 , яке зареєстроване з Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 15.07.2021, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 176311980000. - підпункту 3.8., згідно з яким у випадку розірвання шлюбу всі об`єкти нерухомого майна, належні чоловіку або дружині, вважаються особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я таке майно придбане або набуте або зареєстроване; 2) поділити майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 наступним чином: - визнати за ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) право власності на (одну другу) частину квартири АДРЕСА_1 ; - визнати за ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) право власності на (одну другу) частину квартири АДРЕСА_1 . Стягнути з ОСОБА_3 , місце проживання: АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 на користь ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_3 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 судовий збір у розмірі 14 710,58 (чотирнадцять тисяч сімсот десять) гривень 58 копійок. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повне судове рішення складено 11 грудня 2025 року. Головуючий Фінагеєв В.О. Судді Кашперська Т.Ц. Яворський М.А.