Постанова Запорізький апеляційний суд № 331/3863/25

Дата документу 27.11.2025 Справа № 331/3863/25 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний № 331/3863/25 Головуючий у І інстанції: Яцун О.О. Провадження № 22-ц/807/1914/25 Суддя-доповідач: Поляков О.З. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 листопада 2025 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого: Полякова О.З., суддів: Кухаря С.В., Подліянової Г.С. секретар: Камалова В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Ганчевої Марії Андріївни на ухвалу Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 27 серпня 2025 року у справі за заявою ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Ганчевої Марії Андріївни, заінтересована особа - Орган опіки та піклування в особі районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району, про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком,- В С Т А Н О В И Л А: У листопаді 2025 року ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Ганчевої М.А. звернувся до суду з заявою про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком; заінтересована особа - Орган опіки та піклування в особі районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району. В обґрунтування заяви зазначено, що заявник є батьком неповнолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який як і заявник є внутрішньо переміщеною особою з окупованої частини Запорізької області. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 10.02.2022 у справі № 310/12344/21 розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , яка і була ініціатором розлучення, ще до повномасштабного вторгнення не проживала з заявником і сином та не висловлювала бажання бути з дитиною і після виїзду з Бердянська. ОСОБА_1 зазначав, що самостійно виховує і утримує сина, який живе разом з ним. ОСОБА_3 не бере участі в утриманні дитини, має заборгованість зі сплати аліментів, визначених судовим наказом Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 20.04.2023 у справі № 331/2324/23. Крім того, рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 25.01.2024, що набрало законної сили 04.03.2024 у справі № 331/5445/23 визначено місце проживання сина ОСОБА_4 разом з батьком. Оскільки заявник одноосібно виховує сина, звернувся до суду з цією заявою з метою отримання соціальних пільг, реєстрації місця проживання дитини, вирішення інших питань щодо подальшого проживання та навчання дитини та оформлення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Адже у разі призову заявника на військову службу неповнолітній син залишиться сам, оскільки матір дитини, яка на теперішній час перебуває закордоном і не бажає повертатися до України, категорично не бажає жити з сином. Посилаючись на означені обставини, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Ганчевої М.А. просив суд встановити факт, що має юридичне значення, а саме факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 неповнолітнього сина, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Ухвалою Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 27 серпня 2025 року заяву залишено без розгляду. Не погоджуючись із вищезазначеною ухвалою суду, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Ганчевої М.А. через підсистему «Електронний суд» подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалу Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 27 серпня 2025 року скасувати та ухвалити рішення про задоволення заяви. В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що ухвала про залишення заяви без розгляду постановлена судом після заслуховування думки ОСОБА_1 і його представника щодо заявлених вимог і дослідження доказів, яким суд першої інстанції надав оцінку. Тобто суд вчинив усі дії, необхідні для ухвалення рішення. Як до відкриття провадження у справі, так і після, у розпорядженні суду був один і той самий обсяг доказів. Тобто, суд першої інстанції, ознайомившись із заявою ОСОБА_1 і долученими до неї документами, не вбачав підстави для залишення заяви без розгляду та відкрив провадження, а після відкриття провадження, фактично "передумав" і вирішив залишити заяву без розгляду, на думку скаржника, грубо порушивши його права та загальні засади цивільного судочинства: справедливість, добросовісність та розумність. Скаржник вважає, що під час розгляду справи в суді першої інстанції спір про право не виник і не виявлений, а припущення суду, що цей спір може виникнути у майбутньому, не є підставою залишити заяву без розгляду та не ухвалювати рішення після вчинення всіх необхідних для цього процесуальних дій. Відзиву на апеляційну скаргу не надходило. У судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Ганчева М.А. наполягала на задоволенні апеляційної скарги, скасуванні оскаржуваної ухвали та задоволенні заяви. Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені відповідно до вимог чинного законодавства (а.с. 107), клопотання про відкладення розгляду справи до апеляційного суду не надходили. Згідно з частиною другою статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а тому колегія суддів вирішила розглядати справу за відсутності осіб, які не з`явились. Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи представника заявника, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на таке. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. За змістом статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Залишаючи заяву без розгляду, суд першої інстанції виходив з того, що факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 неповнолітнього сина, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не може бути встановлений у порядку окремого провадження, оскільки в цій конкретній справі існує спір про право, зокрема спір щодо участі одного з батьків у вихованні та матеріальному забезпеченні (утриманні) дитини та/або ухилення від участі у матеріальному забезпеченні/утриманні, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження з обов`язковим залученням органу опіки та піклування. Перевіривши доводи апеляційної скарги та законність оскаржуваної ухвали, колегія суддів виходить з того, що характерною ознакою категорії справ окремого провадження є відсутність спору про право і метою яких є встановлення юридичного факту або стану. При цьому, в порядку окремого провадження може вирішуватися спір про факт, але не спір про право цивільне. Статтею 124 Конституції України визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь- яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Частинами першою, другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню, 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право. Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 викладений правовий висновок, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян, чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення, встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. І тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення; встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів. З таких же критеріїв виходила Велика Палата Верховного Суду в постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18, від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21. Вирішуючи питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, окрім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов`язаний з`ясувати питання про підсудність та юрисдикційність. Оскільки чинним законодавством передбачено позасудове встановлення певних фактів, що мають юридичне значення, то суддя, приймаючи заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу. Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито - закриває провадження у ній Такі ж висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18, від 18 грудня 2019 року у справі № 370/2898/16. З урахуванням наведеного можна констатувати, що існує два порядки (способи) встановлення фактів, що мають юридичне значення, - позасудовий і судовий, які за своїм змістом є взаємовиключними. У справі, яка є предметом перегляду, заявник просить встановити факт самостійного виховання дитини. Заявлені вимоги, пов`язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного соціально-правового статусу - батька, який самостійно виховує дитину. Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (стаття 1 СК України). Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу. Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені статтями 150, 151 СК України. За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Зазначена норма свідчить про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один із батьків проживає окремо від дитини, на підставі цього договору він має здійснювати батьківські права та виконувати обов`язки, що очевидно полягає у вчиненні визначених договором певних дій, необхідних для виховання дитини, а не у повній відмові від них. Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними. При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб`єктів, об`єктів і змісту (прав та обов`язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини). Так, у силу положень ЦК України у момент народження фізичної особи в неї виникає цивільна правоздатність (здатність мати цивільні права та обов`язки), яка припиняється у момент її смерті (стаття 25 ЦК України), а з підстав, установлених цим Кодексом, виникає цивільна дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання), яка може бути обмежена виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 30 ЦК України). Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. Тому смерть, до прикладу, батька дитини є підставою для припинення його обов`язку утримувати дитину. Згідно з частиною другою статті 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов`язок особистого немайнового характеру припиняється у зв`язку з неможливістю його виконання. У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України). Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини. Визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням будь-якого спору про право. У порядку окремого провадження розглядаються, зокрема, справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян, але тільки якщо вони не пов`язані з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право і якщо заявник не має іншої можливості одержати або відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. У цій справі ОСОБА_1 просить суд встановити факт самостійного виховання та утримання сина з огляду на те, що оскільки матір дитини, яка на теперішній час перебуває закордоном, категорично не бажає жити з сином, не має намірів повертатися на територію України та виховувати і утримувати дитину. Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. У справі, яка переглядається, заявник просить установити факт самостійного виховання ним дитини, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини. Так, у статті 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. За частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років З огляду на вищевикладене, що у справі, яка розглядається, наявний спір про право - зокрема, спір щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від участі у вихованні, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження з обов`язковим залученням органу опіки та піклування (частини четверта, п`ята статті 19 СК України). Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини. Факт, про встановлення якого просить ОСОБА_1 , не підлягає з`ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника. Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право. Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22. Звертаючись до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, ОСОБА_1 просив суд встановити факт самостійного виховання та утримання ним неповнолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Метою встановлення факту заявник, зокрема, зазначив надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Проте встановлення такого факту могло б мати негативні наслідки для матері дитини, а також потребує дослідження й врахування інтересів дитини. Перевіряючи доводи заявника, суд першої інстанції встановив, що до заяви надано копію рішення Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 25 січня 2024 року, яким задоволено позов ОСОБА_1 та визначено місце проживання малолітньої дитини - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з його батьком - ОСОБА_1 . При цьому, із змісту цього рішення суду, зокрема, встановлено, що під час розгляду справи в суді, представництво інтересів матері дитини - ОСОБА_3 , яка була відповідачем у справі, здійснювала адвокат Левицька Ю.В., яка в під час розгляду справи № 331/5445/23 надавала суду відзив на позовну заяву, відповідно до якого сторона відповідача не була згодна з позовними вимогами та просила суд відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 щодо визначення місця проживання сина ОСОБА_4 разом з батьком. Отже, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що подана ОСОБА_1 заява про встановлення факту, що має юридичне значення, не підлягає розгляду у порядку окремого провадження. Доводи заявника та долучені ним до заяви докази можуть свідчити про існування спору про право щодо участі одного з батьків у вихованні дитини. Відповідно до частини четвертої статті 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду. За встановлених у цій справі обставин, факт самостійного виховання батьком дитини не може бути встановлений за правилами окремого провадження, у зв`язку з чим суд першої інстанції обґрунтовано залишив заяву без розгляду з підстав, передбачених частиною четвертою статті 315 ЦПК України. Крім того, суд першої інстанції правильно роз`яснив заявнику можливість встановлення відповідного факту у порядку позовного провадження під час розгляду спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від участі у вихованні. Висновки суду першої інстанції, з урахуванням встановлених у справі обставин, не суперечать висновкам Верховного Суду, на які посилається заявник в апеляційній скарзі скарзі. Жодна з постанов, на які посилається заявник, не містить правового висновку про застосування норми права у правовідносинах, які виникають на підставі заяви про встановлення юридичного факту, а саме факту одноособового виховання дитини за обставин наявності безумовного спору про право, який випливає зі змісту норм сімейного законодавства, яким врегульовані сімейні правовідносини між членами колишнього подружжя щодо участі у вихованні та утриманні дитини. Доводи апеляційної скарги не спростовують павивльного висновку суду першої інстанції, зводяться до суб`єктивного тлумачення заявником узагальнених правових висновків Верховного Суду щодо обґрунтованості встановлення юридичного факту та спрямовані на повторний перегляд справи судом апеляційної інстанції з метою отримання необхідного для заявника результату розгляду заяви про встановлення юридичного факту, що не є безумовною підставою для скасування законного та обґрунтованого оскаржуваного судового рішення. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. За змістом статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що оскаржувану ухвалу суду постановлено з додержанням вимог закону і підстави для її скасування відсутні, у зв`язку з чим, апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Ганчевої М.А. слід залишити без задоволення, а ухвалу Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 27 серпня 2025 року - залишити без змін. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, - У Х В А Л И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Ганчевої Марії Андріївни -залишити без задоволення. Ухвалу Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 27 серпня 2025 рокув цій справі - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дняїї прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повна постанова складена 01 грудня 2025 року. Головуючий: Судді: