Постанова 4807 № 337/36/25

Дата документу 28.10.2025 Справа № 337/36/25 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний № 337/36/25 Головуючий у І інстанції: Ширіна С.А. Провадження № 22-ц/807/1747/25 Суддя-доповідач: Поляков О.З. Провадження № 22-ц/807/1747/25-2 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 жовтня 2025 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати з цивільних справ Запорізького апеляційного суду у складі: Головуючого: Полякова О.З., суддів: Гончар М.С., Кочеткової І.В., секретар: Волчанова І.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Новікова Ігоря Олександровича на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 10 липня 2025 року та на додаткове рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 17 липня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , про усунення перешкод у користуванні квартирою,- В С Т А Н О В И Л А: У грудні 2024 року ОСОБА_2 в особі представника - адвоката Левицької Ю.В. звернувся до суду з позовом, який у подальшому уточнював, до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , про усунення перешкод у користуванні квартирою. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що йому на праві приватної власності, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 16.06.2023 у спадковій справі 156/2022, виданого приватним нотаріусом Запорізького міськогонотаріального округу Єдемською-Фастовець, зареєстрованого в реєстрі за № 1395 належить 1/4 частка квартири АДРЕСА_1 . Право власності на 1/4 частку квартири зареєстровано в Державному реєстрі речових прав, про що свідчить витяг з Державного реєстру речових прав, індексний номер витягу 335979321. Квартира АДРЕСА_1 загальною площею 51.37 кв.м., житлова площа 28, 6 кв.м., номер об`єкта 18250153, складається з двох окремих кімнат. Спадщину Позивачоформлював після смерті свого батька - ОСОБА_4 , з урахуванням 1/3 частки від якої відмовилася на користь сина, мати позивача. Тобто, позивачу належить частина квартири. Після звернення позивача до Департаменту реєстраційних послуг, йому стало відомо, що за інформацією, що міститься у витязі - довідка з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 23.01.2025, мати позивача - ОСОБА_3 подарувала свою частину своїй донці - ОСОБА_1 . Таким чином, на час звернення до суду з позовом, власниками квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (по частики у кожного). Позивач є військовозобов`язаним і на теперішній час проходить військову службу. Під час відпуски та перебування у м. Запоріжжі, віг не зміг потрапити до своєї квартири, у зв`язку з тим, що не зміг відкрити двері. У приміщенні перебували зовсім невідомі йому особи. Як виявилося згодом, це були квартиранти, тобто ці люди були вселені до квартири на підставі договору оренди, укладеного з боку його сестри ОСОБА_1 . ОСОБА_2 зазначав, що не може потрапити до квартири, яка належить йому на праві власності, оскільки не може відчинити дверей, у зв`язку зі зміною замків. У квартирі зареєстрована та проживає мати позивача - ОСОБА_3 . Сестра ОСОБА_1 у квартирі не живе, але чинить братові перешкоди користуванні його майном. Посилаючись на означені обставини, з урахуванням уточнених позовних вимог від 02 червня 2025 року, ОСОБА_2 в особі представника - адвоката Левицької Ю.В. просив суд усунути йому перешкоди у праві користування квартирою АДРЕСА_1 . Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 10 липня 2025 року позов задоволено. Усунуто ОСОБА_2 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , шляхом вселення. Стягнуто пропорційно з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 на користь ОСОБА_2 судові витрати зі сплати судового збору у сумі 968,96 грн, по 484,48 грн з кожного. Додатковим рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 17 липня 2025 року стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 витрати на правову допомогу в розмірі 10000 грн. Не погоджуючись із вищезазначеними рішеннями суду, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Новікова І.О. подалаапеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність їм висновків суду, просить скасувати рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 10 липня 2025 року та додаткове рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 17 липня 2025 рокута ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Також просить стягнути судові витрати. В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції не звернув належної уваги на те, що позовні вимоги не відповідають дійсності, є безпідставними, адже позивач самостійно, добровільно та за власним бажанням покинув своє житло. Позивач взагалі не проживає у місті Запоріжжі. Суд не встановив факту передання позивачем своїй дружині саме належного комплекту ключів. Суд не взяв до уваги аргументів представника відповідачів про те, що позивач самостійно забрав свої речі та виїхав з квартири. Крім того, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Новікова І.О. зазначила, що «вирішуючи питання про розподіл судових витрат, понесених на правничу допомогу, взявши до уваги часткове задоволення позову, умови договору про надання правової допомоги, акту приймання-передачі послуг, обсяг фактично наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, підтверджених належними та допустимими доказами, а також їх якість, суд з незрозумілих підстав не дійшов висновку, що визначений розмір витрат на правничу допомогу в розмірі 10000, гривень є завищеним, витрати у зазначеній сумі не можна визнати необхідними та неминучими в контексті обставин цієї справи». У своєму відзиві ОСОБА_2 в особі представника - адвоката Левицької Ю.В. заперечує проти доводів апеляційної скарги. Зокрема, зазначає, що твердження відповідача про те, що суд не взяв до уваги аргументів представника відповідачів про те, що позивач самостійно забрав свої речі та виїхав з квартири, є хибним, оскільки доступ до квартири у позивача має бути не залежно від того, чи знаходяться там його речі, чи ні, оскільки він є власником частини цієї квартири, тому має право вимагати усунення перешкод у користуванні нею. Вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно розглянув судову справа та надав належну та правову оцінку всім доказам, що містилися в матеріалах справи. У судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Новіков І.О. наполягав на задоволенні апеляційної скарги, скасуванні рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 10 липня 2025 року та додаткового рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 17 липня 2025 року та відмові в задоволенні позову. Представник ОСОБА_2 - адвокат Левицька Ю.В. заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, оскаржувані рішення просила залишити без змін. Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи представників сторін, перевіривши законність і обґрунтованість рішень суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на таке. За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення суду відповідає. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивач є співвласником спірної квартири, його право власності не оспорювалось в установленому законом порядку, тому відповідно до вимог частини 1 статті 383 ЦК України він має право використовувати помешкання для власного проживання. Таке право позивача в силу частини 4 статті 41 Конституції України та частини 1 статті 321 ЦК України є непорушним, і він не може бути протиправно його позбавлений або обмежений у його здійсненні Колегія суддів погоджується з таким висновком з огляду на таке. Суд першої інстанції встановив та підтверджено матеріалами справи, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстрацію прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 409222607 від 23.01.2025 р., ОСОБА_2 , ОСОБА_1 є співвласниками квартири за адресою: АДРЕСА_2 , що також підтверджується правовстановлюючими документами наявними в матеріалах справи. З Відомостей департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради від 10.01.2025 №06.4-06/02/638 встановлено, що місце проживання ОСОБА_3 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_2 . Позивач є військовозобов`язаним і на теперішній час проходить військову службу, про що свідчить довідка від 24.07.2024 № 304/32. Згідно зі свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 від 09.11.2024, виданим Оріхівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Пологівському районі Запорізької області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса), зареєстровано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 . З відеозапису від 29.04.2025, який міститься в матеріалах справ, встановлено, що дружина позивача намагається відчинити ключем двері спірної квартири, але двері не відчиняються. У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 321 ЦК України). Згідно із статтею 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Аналіз наведених норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених ЦПК України. На думку колегії, за встановлених у цій справі обставин, загалом правильним є висновок суду про задоволення позову. Доводи апеляційної скарги про неможливість чинити позивачу перешкоди у користуванні його частиною квартири у зв`язку з тим, що він не проживає у місті Запоріжжі, колегія суддів не приймає, оскільки у цій справі встановлено, що позивач перебуває на військовій службі, тому його вимушена відсутність у м. Запоріжжі, не може свідчити про втрату інтересу до житла, та жодним чином не впливає на його законне право як власника користуватися та розпоряджатися своїм майном. Доводи апеляційної скарги про те, що суд не встановив, чи дійсно позивач передав ключі від квартири своїй дружині є неспроможними, а твердження про можливу відсутність ключів у позивача є припущенням, і не можуть бути взяті до уваги, оскільки зводяться до викладення суб`єктивної думки відповідача і не підтверджені жодними доказами. Статтею 133 ЦПК України до судових витрат віднесені і витрати на професійну правничу допомогу. Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України). За змістом статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України. За положеннями пункту 4 частини першої статті 1, частин третьої та п`ятої статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики. Пунктом 9 частини першої статті 1 України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Також за статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з`їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту. Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю. Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката. То ж домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, у межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)). За висновком, викладеним у пункті 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19), при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Аналіз зазначеної постанови свідчить про те, що вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має пересвідчитись що заявлені витрати є співмірними зі складністю справи, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правничу допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)). З урахуванням наведеного вище, не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату гонорару адвокату, у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, враховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Аналізуючи вказані норми ЦПК України про відшкодування витрат на професійну правову допомогу, можна дійти висновку, що до понесених стороною витрат на професійну правову допомогу відносяться як витрати, які оплачені стороною/третьою особою до моменту за явлення вимоги про їх відшкодування так і ті, які будуть оплачені нею в майбутньому, якщо це відповідає умовам договору. Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 27 липня 2022 року у справі № 686/28627/18, провадження № 61-3410св20, від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19, провадження № 61-21442св19, від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц, провадження № 61-21197св19, від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18, провадження № 61-44217св18, у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 16 червня 2021 року у справі № 640/4126/19, провадження № 61-14735св20 та ін. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим (рішення від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України", заява №71660/11, пункт 95). У своїй практиці ЄСПЛ керується трьома ключовими принципами під час вирішення питань про відшкодування судових витрат. Звернення про відшкодування таких витрат задовольняються тоді, коли судові витрати, що підтверджено доказами: фактично понесені; необхідні, щоб запобігти порушенню або отримати відшкодування за нього; визначені у розумному розмірі. У Практичних рекомендаціях: вимоги щодо справедливої компенсації (стаття 41 Конвенції), виданих Головою Європейського суду з прав людини відповідно до Правил 32 Регламенту Суду від 28 березня 2007 року, з поправками від 09 червня 2022 року, ЄСПЛ зазначає, що витрати, понесені (як на національному рівні, так і під час розгляду справи в самому Суді) у спробі запобігти порушенню чи з метою отримання компенсації після того, як воно сталося, мають бути фактично понесені. Фактично понесені означає, що «заявник мав сплатити їх або бути зобов`язаним сплатити їх відповідно до юридичного або договірного зобов`язання. Документи, що підтверджують те, що заявник сплатив або зобов`язаний сплатити такі витрати, мають бути надані суду» (пункт 18). Що стосується гонорарів адвокатів, ЄСПЛ вказує, що заявник повинен показати, що гонорари сплачені або тільки будуть сплачені адвокату. Відповідні висновки щодо того, що фактичними витратами на правову допомогу є, в тому числі, витрати, оплата яких буде здійснена в майбутньому ЄСПЛ виклав, зокрема, у справі «Теб`єті Мюхафізе Кемійветі та Ісрафілов проти Азербайджану» (заява № 37083/03, пункт 106). У справі "Бєлоусов проти України" (заява №4494/07, пункти 115-116) Суд зазначив, що хоча заявник ще не сплатив адвокатський гонорар, він має сплатити його згідно із договірними зобов`язаннями. Як видно з матеріалів справи, п. Бущенко представляв заявника протягом провадження у Суді, отже, має право висувати вимоги щодо сплати гонорару згідно з договором. Відповідно Суд вважає витрати за цим гонораром "фактично понесеними" (див. вищезазначене рішення у справі "Савін проти України", заява №34725/08, пункт 97); Суд зазначає, що вже постановляв у деяких справах, що суми відшкодування судових та інших витрат можуть бути сплачені безпосередньо на рахунки представників заявників (див., наприклад, рішення у справах "Тогджу проти Туреччини", заява №27601/95, пункт 158; "Начова та інші проти Болгарії" [ВП], заяви №43577/98 і №43579/98, пункт 175; "Імакаєва проти Росії", заява №7615/02; "Карабуля проти Румунії", заява №45661/99, пункт 180). Пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України). Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у додатковій постанові від 17 січня 2022 року у справі № 756/8241/20 (провадження № 61-9789св21). Склад витрат, пов`язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами. При визначенні суми відшкодування витрат на правову допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін, а також з урахуванням складності справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціну позову та (або) значенням справи для сторони. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25 листопада 2022 року у справі № 706/199/22 (провадження № 61-9325ск22). Суд першої інстанції встанови та підтверджено матеріалами справи, що 23 грудня 2024 року між адвокатом Левицькою Ю.В., та ОСОБА_2 укладено договір про надання правничої допомоги. Обсяг виконаних робіт визначений в акті приймання виконаних робіт від 10.07.2025, згідно з якими, ОСОБА_2 надано правову допомогу на загальну суму 17000 грн. Винагорода в зазначеному розмірі сплачена позивачем, що підтверджується квитанцією від 10.07.2025. Вирішуючи питання про стягнення з відповідачів на користь позивача понесених витрат на правничу допомогу, суд виходив з того, що в межах цієї справи позивач отримував правову допомогу від адвоката Левицької Ю.В., що підтверджується: Договором про надання професійної правничої (правової) допомоги від 23.12.2024, актом наданих послуг від 10.07.2025, акту прийому-передачі виконаних робіт від 10.07.2025, квитанцією № б/н від 10.07.2025, яким визначено розмір, строк та порядок оплати гонорару адвокату, зокрема, фіксований розмір гонорару - 17000 грн, перелік послуг адвоката направлення адвокатських запитів, підготовка позову, участь у судових засіданнях при розгляді справи у суді. Ухвалюючи додаткове рішення у справі, суд першої інстанції, врахувавши складність справи, предмет позову, значення справи для сторін, обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, критеріїв реальності адвокатських послуг та розумності їх розміру, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для відшкодування позивачу витрат, яких він зазнав на правничу допомогу адвоката під час розгляду справи в суді першої інстанції, зменшивши суму такого відшкодування з 17000 грн, як того просив позивача, до 10000 грн. Доводи апеляційної скарги про те, що під час розподілу таких витрат суд мав врахувати часткове задоволення позову, спростовуються матеріалами справи, оскільки позов ОСОБА_2 суд задовольнив у повному обсязі. При цьому суд першої інстанції врахував клопотання відповідача про зменшення таких витрат. Оцінюючи пропорційність та співмірність витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт, а також часом, витраченим на їх виконання, взявши до уваги рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду адвокатом документів, їх значення для спору, та виходячи із засад розумності та справедливості колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність зменшення таких витрат до 10000 грн, оскільки заявлені представником позивача суми не є неминучими і співмірними, отже, відсутні підстави для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачем у суді першої інстанції саме у визначеному позивачем розмірі. При цьому колегія суддів вважає, що стягнення витрат на правову допомогу в розмірі 10000 грн забезпечує баланс рівноваги між інтересами сторін у справі, відповідає принципу розумності та співмірності, визначеного як одним з основних критеріїв стягнення таких витрат. Отже, вказані та інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, вони зводяться до неправильного тлумачення позивачем норм матеріального права, і є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції, висновки суду є достатньо аргументованими, при цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить. Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції. За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим, апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Новікова І.О. слід залишити без задоволення, а рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 10 липня 2025 року та додаткове рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 17 липня 2025 року - без змін. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, - УХВАЛИЛА : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Новікова Ігоря Олександровича - залишити без задоволення. Рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 10 липня 2025 року та додаткове рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 17 липня 2025 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повна постанова складена 07 листопада 2025 року. Головуючий: Судді: