Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 140/14896/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 жовтня 2025 рокуЛьвівСправа № 140/14896/24 пров. № А/857/15117/25 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: судді-доповідача Іщук Л. П., суддів Обрізка І.М., Пліша М.А., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 18 березня 2025 року (головуючий суддя Плахтій Н.Б., м. Луцьк) у справі № 140/14896/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області про визнання протиправними дій, скасування рішення та зобов`язання вчинити дії, в с т а н о в и в : ОСОБА_1 звернулася з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області про визнання протиправним та скасування рішення від 12.12.2024 №032950011164 щодо відмови у призначенні пенсії із зменшенням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи від 28.02.1991 №796-ХІІ; зобов`язання призначити і виплачувати пенсію за віком із зменшенням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону №796-ХІІ з 04.11.2024. Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 18 березня 2025 року в задоволенні позову відмовлено. Не погодившись із рішенням суду, позивач подала апеляційну скаргу, в якій покликається на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи. Позивач в обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що протягом 5 років навчання у м. Луцьку постійно перебувала вдома, оскільки транспортне сполучення було добрим, відстань невеликою, а квитки на автобус дешевими, тому фактично загальний період проживання у с. Люб`язь становить понад 3 роки. Зазначає, що факт її проживання у зоні гарантованого добровільного відселення можуть підтвердити свідки. Крім того, на підтвердження свого перебування у с. Люб`язь надає виписку із медичної карти амбулаторного хворого. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити. Оскільки апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні), апеляційний суд відповідно до вимог пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України розглядає справу в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено доказами, які є в матеріалах справи, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , має статус потерпілої від Чорнобильської катастрофи категорії 3, що підтверджується довідкою Волинської ОДА №2805 від 21.11.2024 (а.с.6). 06.12.2024 позивач у віці 54 роки звернулася до ГУ ПФУ у Волинській області із заявою про призначення пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку (а.с.21). ГУ ПФУ у Волинській області розглянуло заяву ОСОБА_1 та прийняло рішення від 12.12.2024 №032950011164 про відмову у призначенні пенсії. Підставою для прийняття зазначеного рішення слугувало те, що тривалість проживання (роботи) заявниці у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 1 січня 1993 року становить 1 рік 11 місяців 5 днів, що не дає право зниження пенсійного віку для виходу на пенсію на 6 років. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження факту постійного проживання та (або) роботи позивача в зоні гарантованого добровільного відселення з моменту Чорнобильської катастрофи (26.04.1986) до 01.01.1993 не менше 3 років, тому управлінням правомірно відмовлено позивачці в призначенні пенсії за віком відповідно до статті 55 Закону №796-ХІІ Колегія суддів апеляційного суду погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке. Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров`я та створення єдиного порядку визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення, визначає Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 № 796-XII (далі - Закон № 796-XII). Відповідно до ст. 49 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 № 796-XII (далі - Закон № 796-ХІІ) пенсії особам, віднесеним до категорії 1, 2, 3, 4 встановлюються у вигляді а) державні пенсії; б) додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров`ю, яка призначається після виникнення права на державну пенсію. Згідно абз. 1 ч. 1 ст. 55 Закону № 796-ХІІ особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, пенсії надаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», за наявності відповідного страхового стажу, зменшеного на кількість років зменшення пенсійного віку, але не менше 15 років страхового стажу. Абзацом 5 пункту 2 частини 1 статті 55 Закону №796-XII передбачено, що особи, які постійно проживали або постійно проживають чи постійно працювали або постійно працюють у зоні гарантованого добровільного відселення за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали у цій зоні не менше 3 років, мають право на зниження пенсійного віку на 3 роки та додатково на 1 рік за 2 роки проживання або роботи, але не більше 6 років. При цьому, початкова величина зниження пенсійного віку встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначених зонах з моменту аварії по 31 липня 1986 року незалежно від часу проживання або роботи в цей період. Системний аналіз наведених вище правових норм надає підстави для висновку, що право на зменшення пенсійного віку на 3 роки мають особи, які постійно проживали чи працювали у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01 січня 1993 року не менше 3 років, але при цьому така початкова величина зниження пенсійного віку ( 3 роки ) встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначеній зоні з моменту аварії (26 квітня 1986 року) по 31 липня 1986 року незалежно від часу проживання або роботи в цей період. Колегія суддів зазначає, що право на пенсію зі зниженням пенсійного віку згідно норм ст. 55 Закону № 796-ХІІ законодавець пов`язує з дотриманням сукупності трьох умов, а саме, 1) постійного проживання або роботи протягом певного часу у відповідній зоні забруднення, 2) віку та 3) страхового стажу, який зменшується на кількість років зменшення пенсійного віку. Верховний Суд у постанові від 19.09.2024 у справі №460/23707/22 вказав, що право на застосування положень статті 55 Закону №796-XII щодо виходу на пенсію за віком зі зниженням пенсійного віку мають лише ті особи, які постійно проживали чи працювали у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 не менше 3 років, і вказана обставина повинна бути підтверджена належними та допустимими доказами. Таким чином, період проживання та (або) праці потерпілої особи у зоні гарантованого добровільного відселення протягом трьох років станом на 01 січня 1993 року необхідно обраховувати з 26 квітня 1986 року по 01 січня 1993 року. Постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1 затверджено Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Порядок №22-1). Згідно з підпунктом 7 пункту 2.1 розділу ІІ Порядку №22-1, з урахуванням змін, внесених постановою правління Пенсійного фонду України від 19.12.2023 №55-1 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 02 січня 2024 року за №1/41346), які набрали чинності 15 лютого 2024 року, передбачено, що до заяви про призначення пенсії за віком додаються документи, які підтверджують право на призначення пенсії за віком зі зменшенням пенсійного віку потерпілим від Чорнобильської катастрофи: потерпілим від Чорнобильської катастрофи: для осіб, які постійно працювали (працюють) на територіях радіоактивного забруднення, додаються документи, видані підприємствами, установами, організаціями, органами місцевого самоврядування, що підтверджують період(и) постійної роботи в населених пунктах, віднесених до відповідних територій радіоактивного забруднення; для осіб, які постійно проживали (проживають) на територіях радіоактивного забруднення, додаються відомості про місце проживання, зазначені у пункті 2.22 цього розділу, та/або документи про проживання, видані органами місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 9 Закону №796-ХІІ особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, є: 1) учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС - громадяни, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії та її наслідків; 2) потерпілі від Чорнобильської катастрофи-громадяни, включаючи дітей, які зазнали впливу радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи. Як встановлено судом першої інстанції, позивачу видана Волинською обласною державною адміністрацією довідка №2805 від 21.11.2024, відповідно до якої вона має статус потерпілої від Чорнобильської катастрофи. Як вбачається з рішення пенсійного органу, тривалість проживання (роботи) позивача у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 1 січня 1993 року становить 1 рік 11 місяців 5 днів, що не дає право зниження пенсійного віку для виходу на пенсію на 6 років. Колегія суддів зауважує, що виникнення права на зниження пенсійного віку законодавець пов`язує із фактом фізичного перебування особи у зоні радіоактивного забруднення у зв`язку з постійним проживанням або у зв`язку з постійною роботою в такій місцевості. При цьому зниження пенсійного віку залежить від рівня радіологічного забруднення місцевості та тривалості проживання в ній особи. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 11.03.2024 у справі №500/2422/23, від 19.09.2024 у справі №460/23707/22, від 02.10.2024 у справі №500/551/23, від 11.11.2024 у справі №460/19947/23. Таким чином, ключовим питанням у цій справі є підтвердження саме належними та допустимими доказами факту фізичного перебування позивача на території радіоактивного забруднення у зв`язку з постійним проживанням або роботою на цій території станом на 01.01.1993 не менше 3 років. Судом першої інстанції встановлено, що факт проживання позивача на території зони гарантованого добровільного відселення в селі Люб`язь Камінь-Каширського району (бувшого Любешівського району) Волинської області підтверджується довідкою Люб`язівського старостинського округу від 18.10.2024 №563, відповідно до якої позивач дійсно була зареєстрована і проживала у періоди із 01.01.1986 по 30.09.1987, з 01.07.1992 по теперішній час в селі Люб`язь Камінь-Каширського району (бувшого Любешівського району) (а.с.11). З відомостей диплому серії НОМЕР_1 від 29.06.1992 вбачається, що ОСОБА_1 (дівоче прізвище ОСОБА_2 ) у 1987 році вступила на денне навчання до Луцького державного педагогічного інституту ім.Лесі України та в 1992 році закінчила повний курс названого інституту (а.с.7). Також довідкою Волинського національного університету ім.Лесі Українки від 15.07.2024 №03-25/03/2019 підтверджено, що з 29.06.1988 до 12.07.1988 позивач проходила практику в м.Луцьку, з 06.07.1989 до 17.07.1989 в Любешівському районі, з 01.06.1990 до 16.07.1990 в с.Люб`язь Любешівського району, з 01.04.1991 до 05.05.1991 в м.Луцьку, з 11.11.1991 до 21.12.1991 в с.Затурці (а.с.9). Довідкою опорного закладу загальної середньої освіти Люб`язівський ліцей від 17.12.2024 №983 підтверджується, що позивач дійсно проходила практику в Люб`язівській середній школі Любешівського району Волинської області (а.с.10). Отже, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження факту постійного проживання та (або) роботи позивача в зоні гарантованого добровільного відселення з моменту Чорнобильської катастрофи (26.04.1986) до 01.01.1993 не менше 3 років. Щодо доводів апелянта про те, що протягом 5 років навчання у м. Луцьку постійно перебувала вдома, що можуть підтвердити свідки, то колегія суддів враховує позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 11.11.2024 у справі №460/19947/23, де зазначено, що оскільки навчання зазвичай є тривалим періодом, протягом якого особа постійно перебуває (проживає) в певному місці, такі періоди можуть бути прирівняні до постійного проживання або роботи в зоні радіаційного забруднення і враховані під час призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку лише за умови, що останні безпосередньо проходили в забрудненій зоні і зазначене буде підтверджено відповідними документами, які однозначно вказують на місцезнаходження позивача у радіоактивній зоні протягом відповідного періоду (довідка з гуртожитку навчального закладу, в якому проживав позивач під час навчання; військовий квиток, довідка з військової частини про її місце дислокації або інші документи, з яких вбачається інформація про місце розташування військової частини). Законодавець пов`язує виникнення права на зниження пенсійного віку для призначення пенсії за віком із фактом саме фізичного перебування особи у зоні радіоактивного забруднення у зв`язку із постійним (а не з періодичним) проживанням в такій місцевості з огляду на тривалий вплив радіації на організм людини. Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що постійне місце навчання на денній формі нерозривно пов`язане з постійним місцем проживання особи, а відтак період навчання позивача у місті Луцьку Волинської області, яке не віднесено до зони гарантованого добровільного відселення, спростовує факт її постійного проживання у зоні гарантованого добровільного відселення у цей період, що виключає можливість врахування такого періоду до періоду проживання у зоні гарантованого добровільного відселення. Покликання скаржниці на показання свідків як на доказ її постійного проживання колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі докази не є належними відповідно до підпункту 7 пункту 2.1 розділу ІІ Порядку №22-1. Згідно з статтею 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. За таких обставин колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що відповідач довів належними та допустимими доказами правомірність прийнятого рішення. Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди скаржника з оцінкою обставин справи, наданою судом першої інстанції. При обгрунтуванні цієї постанови суд апеляційної інстанції також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Враховуючи вищевикладене, беручи до уваги докази, наявні в матеріалах справи, колегія суддів прийшла до висновку, що доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи нових переконливих доказів, які б були безпідставно залишені без уваги судом першої інстанції. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Щодо розподілу судових витрат, то такий відповідно до ст. 139 КАС України не здійснюється. Керуючись ст. 311, ст. 315, ст. 316, ст. 321, ст. 325, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 18 березня 2025 року у справі № 140/14896/24 - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України. Головуючий суддя Л. П. Іщук судді І. М. Обрізко М.А. Пліш