Постанова 4851 № 440/4262/25

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 жовтня 2025 р. Справа № 440/4262/25 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Перцової Т.С., Суддів: Жигилія С.П. , Макаренко Я.М. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 22.05.2025, головуючий суддя І інстанції: Г.В. Костенко, м. Полтава, повний текст складено 22.05.25 по справі № 440/4262/25 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ ОСОБА_2 (далі по тексту ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі по тексту ВЧ НОМЕР_1 , відповідач), в якому просив суд : - визнати протиправною відмову Військової частини НОМЕР_1 в задоволенні рапорту ОСОБА_1 про звільнення з лав Збройних Сил України в запас відповідно до підпункту «г» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи; - зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 з лав Збройних Сил України в запас відповідно до підпункту «г» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи. В обґрунтування позовних вимог зазначив про протиправність дій відповідача, які полягають у відмові в задоволенні рапорту ОСОБА_2 про звільнення з військової служби відповідно до підпункту «г» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII (далі по тексту Закон № 2232-XII) у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи, оскільки станом на момент звернення позивача до відповідача із відповідним рапортом, редакція підпункту «г» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону № 2232-XII не передбачала такої умови для звільнення, як відсутність інших осіб, які можуть утримувати особу з інвалідністю, а подальше внесення до законодавства змін не може тягнути для позивача будь-яких наслідків, оскільки в силу статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 22.05.2025 по справі №440/4262/25 адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_2 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії - залишено без задоволення. Позивач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 22 травня 2025 року по справі № 440/4262/25 скасувати та ухвалити нове рішення, яким визнати протиправною відмову Військової частини НОМЕР_1 в задоволенні рапорту ОСОБА_1 про звільнення з лав Збройних Сил України в запас відповідно до підпункту «г» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи та зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 з лав Збройних Сил України в запас відповідно до підпункту «г» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи. Апеляційна скарга мотивована твердженнями про залишення судом першої інстанції поза увагою того факту, що нова редакція Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" погіршує правове становище позивача, зокрема, передбачає додаткові умови для звільнення з військової служби - відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, а тому такі положення не підлягають застосуванню у спірних правовідносинах. Також, просив врахувати, що відповідачем під час розгляду рапорту позивача допущено порушення Інструкції з діловодства у Збройних Силах України, затвердженої наказом Генерального штабу Збройних Сил України 07.04.2017 № 124 (далі - Інструкція № 124) та розглянуто рапорт позивача з пропуском 30-денного строку з моменту реєстрації такого. Відповідач у надісланому до суду апеляційної інстанції відзиві на апеляційну скаргу заперечував проти викладених у ній доводів, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, як законне та обґрунтоване. Вказував, що з огляду на те, що редакція Закону України "Про військовий облік і військову службу" була змінена з 18.05.2024, а спірні правовідносини є триваючими та станом на момент запровадження законодавцем іншого (нового) правового регулювання цих відносин не припинились, відповідач при розгляді рапорту про звільнення позивача з військової служби не мав законних можливостей приймати рішення з урахуванням попереднього нормативно-правового регулювання, яке є нечинним. Також, звернув увагу, що предметом спору у даній справі є саме відмова у звільненні позивача зі служби, натомість предметом розгляду у справі № 440/8397/24 - зобов`язання розглянути по суті рапорт про звільнення. Відтак, сам факт визнання судом протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_4 щодо нерозгляду по суті матеріалів рапорту позивача про звільнення жодним чином не впливає на прийняття законного рішення судом першої інстанції у цій справі, оскільки рішення у справі № 440/8397/24 не встановлює жодних преюдиційних фактів, які б могли вплинути на прийняття рішення у даній справі. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Згідно із частиною 4 статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що 25.03.2024 позивачем на ім`я командира Військової частини НОМЕР_5 було подано рапорт про звільнення з лав Збройних Сил України в запас відповідно до підпункту «г» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу». 26.03.2024 позивачем було подано рапорт про направлення його особової справи до вищого кадрового органу для здійснення розрахунку вислуги років у зв`язку зі звільненням з лав Збройних Сил України. У відповіді Військової частини НОМЕР_5 від 26.06.2024 на адвокатський запит зазначається, що після розгляду рапорту та необхідного оформлення особова справа штаб-сержанта ОСОБА_1 була відправлена на підрахунок вислуги років до кадрового органу Військової частини НОМЕР_1 . 04 червня 2024 року на адресу Військової частини НОМЕР_5 документи штаб-сержанта ОСОБА_1 були повернуті на доопрацювання від Військової частини НОМЕР_1 (за №424 від 04.06.2024 року) з супровідним листом № 370/1/2/3683 від 27.05.2024 року. У листі зазначалося, що вислуга років військової служби військовослужбовців розраховується не пізніше ніж за два місяці до дати, на яку планується звільнення. Рішення про задоволення або відмову в задоволенні рапорту позивача від 25.03.2024 по суті Військовою частиною НОМЕР_1 не приймалося. Зазначені дії були оскаржені позивачем до суду. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2024 року по справі № 440/8397/24 задоволено позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій та бездіяльності протиправними та зобов`язання вчинити певні дії. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_4 щодо нерозгляду по суті матеріалів рапорту ОСОБА_1 від 25 березня 2024 року про звільнення у запас відповідно до підпункту г пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України Про військовий обов`язок та військову службу з наданими документами, які направлялися Військовою частиною НОМЕР_5 . Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 розглянути по суті рапорт ОСОБА_1 про звільнення з лав Збройних Сил України в запас відповідно до підпункту "г" пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок та військову службу" з наданими до нього документами та прийняти відповідне рішення. Рішення суду набрало законної сили 21 лютого 2025 року. 18 березня 2025 року позивачу надійшов лист Військової частини НОМЕР_1 про відмову у задоволенні рапорту від 26.03.2024 про звільнення. Відмову обґрунтовано внесенням змін до статті 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу, яке відбулося після направлення рапорту позивачем. Вважаючи протиправним рішення щодо відмови у задоволенні рапорту ОСОБА_1 про звільнення у запас, позивач звернувся з даним позовом до суду. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, враховуючи те, що редакція Закону України "Про військовий облік і військову службу" була змінена з 18.05.2024, а виниклі правовідносини є триваючими станом на момент запровадження законодавцем іншого (нового) правового регулювання цих відносин і вони не припинились, дійшов висновку про те, що відповідач при розгляді рапорту про звільнення ОСОБА_1 з військової служби не мав законних можливостей приймати рішення з урахуванням попереднього нормативно-правового регулювання, яке є нечинним. При цьому, судом зауважено, що позивач не позбавлений права надати інший рапорт про звільнення з військової служби відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» з додаванням повного пакету необхідних документів, враховуючи положення Закону України "Про військовий облік і військову службу" у редакції з 18.05.2024. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Положеннями статті 17 Конституції України встановлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Згідно зі статтею 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. На виконання приписів статті 106 Конституції України Президент України, зокрема, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України. Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022, який неодноразово продовжувався та діє станом на сьогоднішній день. Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначення загальних засад проходження в Україні військової служби здійснює Закон № 2232-ХІІ. Згідно з частиною першою статті 1 Закону № 2232-ХІІ захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Відповідно до частини 1 статті 2 Закону № 2232-ХІІ військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. За нормами частини другої статті 2 Закону № 2232-ХІІ проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України. За визначенням, наведеним у частині шостій статті 2 Закону № 2232-ХІІ, видами військової служби є, зокрема, військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період. Встановлення засад оборони України, а також повноваження органів державної влади, основні функції та завдання органів військового управління, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, обов`язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб, права та обов`язки громадян України у сфері оборони здійснює Закон України «Про оборону України» від 6 грудня 1991 року № 1932-XII (далі по тексту - Закон № 1932-XII). Відповідно до абзацу 12 статті 1 Закону № 1932-XII особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 був призваний на війську службу під час дії особливого періоду на території України та, у подальшому, висловив небажання продовжувати військову службу через необхідність здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи. Відповідно до частини 7 статті 26 Закону № 2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України. Порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України визначений у Положенні про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженому Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 (далі по тексту - Положення № 1153/2008). Згідно з пунктом 260 Положення № 1153/2008, під час дії особливого періоду військовослужбовці звільняються з військової служби з підстав, визначених статтею 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", та з урахуванням особливостей, передбачених статтею 26-2 названого Закону. Нормами підпункту 2 пункту 225 Положення № 1153/2008 передбачено, що звільнення військовослужбовців із військової служби під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) здійснюється на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п`ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу": у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них. Порядок звільнення врегульований пунктами 233-243 Положення № 1153/2008. Пунктом 233 Положення № 1153/2008 закріплено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця. Відповідно до абзацу 2 пункту 14.10 розділу XIV "Особливості проходження військової служби, служби в резерві та виконання військового обов`язку в запасі в особливий період" Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 № 170 (далі по тексту - Інструкція № 170), звільнення з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини здійснюється за наявності оригіналів документів, що підтверджують таку підставу звільнення. Відповідно до абзацу 2 підпункту 1 частини 1 пункту 225 Інструкції № 170 звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється у мирний час та під час дії особливого періоду (крім періодів з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 1 частини четвертої, пунктами 1, 2 частини п`ятої, пунктами 1, 2 частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" у військових званнях до підполковника (капітана 2 рангу) включно за всіма підставами - командирами корпусів та командувачами військ оперативних командувань і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них, а також командувачами видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, начальником Генерального штабу Збройних Сил України, керівником служби персоналу Міністерства оборони України. Підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону № 2232-XII. Так, відповідно до підпункту «г» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону № 2232-XII, контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби на підставах: під час проведення мобілізації та дії воєнного стану: через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу). Згідно із абзацом 7 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону № 2232-XII, в редакції, чинній станом на момент подання позивачем рапорту про звільнення з військової служби, військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах: під час дії воєнного стану : необхідність здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи. Водночас, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» від 11 квітня 2024 року № 3633-IX, який набрав чинності 18.05.2024, внесені зміни у статтю 26 Закону № 2232-XII та викладено положення пункту 3 частини 12 статті 26 Закону № 2232-XII у такій редакції, зокрема: «військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах: під час дії воєнного стану : необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я». Отже, аналіз пункту 3 частини 12 статті 26 Закону № 2232-XII дає підстави для висновку, що з 18.05.2024 військовослужбовцю для звільнення з військової служби з лав Збройних Сил України в запас відповідно до підпункту «г» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону № 2232-XII недостатньо здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю I групи, а потрібно довести: необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи; відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або наявність у інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення потреби постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я. Колегія суддів зауважує, що у спірних правовідносинах розгляд рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби за сімейними обставинами від 25.03.2024 відбувся 13.03.2025 (на виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2024 року по справі № 440/8397/24), тобто, після 18.05.2024, а відтак, з`ясуванню у цій справі підлягає питання, яка саме редакція статті 26 Закону №2232-XII повинна бути застосована Військовою частиною НОМЕР_1 під час розгляду рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби за сімейними обставинами. Статтею 58 Конституції України визначено загальні принципи дії закону у часі. Зокрема, частиною першою названої статті передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Такі принципи в цілому роз`яснено у рішеннях Конституційного Суду України, відповідно до яких: закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом (рішення від 13 травня 1997 року №1-зп, від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, від 05 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року №6-рп/2012). До правовідносин застосовується та норма права, яка була чинною на момент прийняття оскаржуваного рішення, вчинення дії або бездіяльності суб`єктом владних повноважень. Також у рішенні Конституційного Суду України від 02 липня 2002 року №13-рп/2002 зазначено, що суть положення статті 58 Конституції України про незворотність дії законів та інших нормативно-правових актів у часі полягає в тому, що дія законів та інших нормативно-правових актів поширюється на ті відносини, які виникли після набуття ними чинності, і не поширюється на правовідносини, які виникли і закінчилися до набуття такої чинності. Конституційний Суд України зауважив, що за змістом частини першої статті 58 Конституції України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо ж правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (рішення від 12 липня 2019 року №5-р (І)/2019). Таким чином, якщо правовідносини виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується до цих правовідносин з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом. Відтак, якщо публічно-правові відносини тривали станом на момент запровадження законодавцем іншого (нового) правового регулювання цих відносин і вони не припинились, або виникли після змін у законодавстві, то суб`єкт владних повноважень не має законних можливостей діяти або приймати рішення з урахуванням попереднього нормативно-правового регулювання, яке є нечинним, а його рішення та дії в цих випадках не можуть вважатися протиправними за формальними ознаками. Такий підхід у вирішенні питання щодо застосування принципу дії законів у часі продемонстровано Верховним Судом й у постановах від 09.09.2020 у справі № 826/10971/16, від 31.03.2021 у справі № 803/1541/16, від 24.01.2023 у справах № 640/14816/20 та № 600/5806/21-а відповідно. Враховуючи, що спірні правовідносини у цій справі на дату набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» від 11 квітня 2024 року № 3633-IX не були завершені (лише 13.03.2025, після набрання чинності відповідних змін в законодавстві, відповідачем прийнято рішення про відмову у задоволенні рапорту позивача про звільнення з військової служби), слід дійти висновку про триваючий характер публічно-правових відносин між позивачем та ВЧ НОМЕР_1 . З огляду на те, що після 18 травня 2024 року законодавцем встановлено інший перелік умов та підтверджуючих документів, необхідних для звільнення з військової служби за сімейними обставинами, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що у даних спірних правовідносинах підлягають застосуванню положення Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» з урахуванням змін, внесених Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» № 3633-ІХ від 11 квітня 2024 року, які набрали чинності 18 травня 2024 року. Колегія суддів зауважує, що внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» № 3633-ІХ від 11 квітня 2024 року зміни до статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», які набули чинності 18 травня 2024 року, не передбачають ретроактивної дії закону, що давало б можливість командиру Військової частини НОМЕР_1 звільнити позивача зі служби саме з таких підстав, про які йдеться у поданому ним рапорті. Отже, Військова частина НОМЕР_1 , приймаючи рішення про відмову у звільненні позивача з військової служби, не могла керуватись вже не чинними нормами статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». Матеріалами справи підтверджено, що звертаючись до Військової частини НОМЕР_1 зі спірним рапортом позивачем було додано, зокрема копії: свідоцтва про народження ОСОБА_1 , довідки МСЕК ОСОБА_3 (батька позивача), паспорта та РНОКПП ОСОБА_3 (батька позивача), РНОКПП позивача, військового посвідчення, пенсійного посвідчення, відомостей з демографічного реєстру. Відомостей про подання ОСОБА_1 доказів, які б підтверджували відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або наявність у інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення потреби постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я матеріали справи не містять, а сторони на такі обставини не покликаються. З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність у Військової частини НОМЕР_1 правових підстав для звільнення позивача з військової служби та, як наслідок, правомірність прийнятого рішення про відмову у задоволенні рапорту ОСОБА_1 про звільнення з лав Збройних Сил України в запас відповідно до підпункту «г» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу». При цьому, оскільки рішення суду у справі № 440/8397/24, на виконання якого відповідачем здійснено розгляд рапорт позивача набрало законної сили 21.02.2025, колегія суддів вважає, що Військовою частиною НОМЕР_1 при прийнятті 13.03.2025 рішення за результатами розгляду рапорту ОСОБА_1 не пропущено 30-денний строк, а тому доводи апелянта про зворотне підлягають відхиленню. Ухвалюючи судове рішення, колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення Серявін та інші проти України) та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень. Як зазначено в п. 58 рішення Європейського суду з прав людини у справі Серявін та інші проти України суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття судового рішення. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право: залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. За визначенням, наведеним у статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд прийшов до вичерпних юридичних висновків на підставі встановлених фактичних обставин справи та правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. Керуючись ч. 4 ст.229, ч. 4 ст. 241, ст. ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - ПОСТАНОВИВ Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 22.05.2025 по справі № 440/4262/25 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя Т.С. Перцова Судді С.П. Жигилій Я.М. Макаренко