Постанова Харківський апеляційний суд № 953/5850/24

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 жовтня 2025 року м. Харків справа № 953/5850/24 провадження № 22-ц/818/1919/25 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Пилипчук Н.П., суддів Маміної О.В, Тичкової О.Ю., за участю секретаря Львової С.А., учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідачка ОСОБА_2 , розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в особі представника ОСОБА_3 , на рішення Київського районного суду м. Харкова від 17 грудня 2024 року в складі судді Лисиченко С.М. в с т а н о в и в: У липні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики. Позовна заява мотивована тим, що 13.09.2021 між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_4 передала у власність ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 1 333 500,00 грн, що є еквівалентом 50 000,00 доларів США, які відповідачка зобов`язалася повернути в строк до 27.09.2021. Однак, у встановлені договором строки відповідачка позику не повернула. Зазначив, що 13.11.2023 між ОСОБА_4 , як первісним кредитором, та ним, як новими кредитором, укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до умов якого кредитор передала належне їй право вимоги згідно з договором позики від 13.09.2021, а новий кредитор прийняв право вимоги, що належне первісному кредитору за договором позики від 13.09.2021. На виконання умов договору про відступлення права вимоги від 13.11.2023 він, як новий кредитор сплатив первісному кредитору суму у розмірі 1 333 500,00 грн. Зазначений факт підтверджується умовами договору від 13.11.2023, відповідно до яких підписанням даного договору сторони підтверджують здійснення повного розрахунку між ними. Вказав, що розмір інфляційних втрат за період з 28.09.2021 по 23.02.2022 становить 70 754,59 грн, розмір 3% річних за період з 28.09.2021 по 23.02.2022 становить 16 330,81 грн. Просив стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 13.09.2021 у сумі 1 420 585,40 грн, з яких 1 333 500,00 грн основна сума заборгованості, 70 754,59 грн інфляційні втрати, 16 330,81 грн 3% річних., вирішити питання щодо судових витрат. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 17 грудня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму основного боргу за договором позики б/н від 13.09.2021 у розмірі 1 333 500,00 грн, 3 % річних від простроченої суми боргу у розмірі 16 330,81 грн та індекс інфляції за весь час прострочення у розмірі 70 854,59 грн; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі 14 205,85 грн. Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_2 через свого представника подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Апеляційна скарга мотивована тим, що позивачем у додатках до позовної заяви не долучено жодного доказу, який підтверджує факт оплати за цим договором про відступлення права вимоги та факт передачі усіх необхідних документів, які засвідчують права, що передаються. Також, відсутні будь-які повідомлення від первісного кредитора та/або нового кредитора до божника щодо укладення договору про відступлення права вимоги. Більш того, відсутні будь-які докази передачі коштів за договором позики від 13.09.2021. Вважала, що позивачем не доведено факту переходу права вимоги до нього за вищевказаним договором позики, як наслідок, останній не має права вимагати від відповідача сплати заборгованості за вищевказаним договором позики. Таким чином, якщо позов пред`явила особа, якій не належить право вимоги, суд повинен відкрити провадження, встановити дійсні обставини і, переконавшись у тому, що вимоги пред`явлено неналежним позивачем, відмовити йому у задоволенні позову. Для підтвердження факту відступлення права вимоги, фінансова компанія як заінтересована сторона повинна надати до суду докази переходу права вимоги від первісного до нового кредитора на кожному етапі такої передачі. Належним доказом, який засвідчує факт набуття прав вимоги за кредитним договором, є належно оформлені та підписані договори про відступлення права вимоги, реєстр договорів, права вимоги за якими відступаються за умови, що він містить дані за кредитним договором, а також докази на підтвердження оплати за договором. 11 березня 2025 року за допомогою системи «Електронний суд» ОСОБА_1 через свого представника подав відзив на апеляційну скаргу, в якому вважав рішення суду законним, а апеляційну скаргу необґрунтованою. При цьому посилався на те, що факт укладання та підписання договору позики відповідачем не заперечується. Крім того, підпис свідчить про те, що умови договору позики були відповідачу відомі та зрозумілі. Підписанням договору про відступлення права вимоги сторони підтверджують здійснення повного розрахунку між ними. Відповідач посилається на практику Верховного Суду, проте вона стосується правовідносин, стороною у яких є фінансова установа, або мова йде про укладений договір факторингу, що не має відношення до даної справи. Законодавчо не передбачено обов`язку письмово повідомляти боржника про заміну кредитора у зобов`язанні. Також зазначив, що судові витрати позивача складаються з витрат на професійну правничу допомогу, які орієнтовно становлять 15 000,00 грн. Позивач заявляє про стягнення судових витрат з відповідача та про надання доказів в порядку ч.8 ст.141 ЦПК України. Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_2 необхідно залишити без задоволення, рішення суду залишити без змін. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що станом на момент укладення договору відступлення права вимоги відповідачка зобов`язання за договором позики в повному обсязі не виконала, грошові кошти кредитору не повернула, тому неповернута сума підлягає стягненню з відповідачки на користь позивача, а також нараховані 3% річних та інфляційні втрати. Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 13.09.2021 між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до умов якого позикодавець зобов`язується передати у власність позичальнику грошові кошти в розмірі 1 333 500, 00 грн, що є еквівалентом 50 000,00 доларів США за курсом НБУ 1 USD=26,67 на день укладення договору позики. Відповідно до п. 2,3 договору позики позикодавець зобов`язується передати позичальнику всю суму позики шляхом надання готівкових коштів в момент підписання договору. Підписання цього договору позичальником підтверджує отримання грошових коштів від позикодавця передбачених пунктом 1 цього договору. Згідно з п.4,5,6 договору позики позичальник зобов`язується повернути позику готівкою шляхом вручення коштів позикодавцеві в строк до 27.09.2021. Позичальник має право в будь-який час повністю або частково достроково повернути позику, при цьому позикодавець зобов`язаний прийняти таке дострокове виконання. Повернення готівкових коштів підтверджується розпискою (розписками) про отримання коштів. Сплата коштів на поточний рахунок підтверджується банківськими документами (виписками, платіжними дорученнями, квитанціями, меморіальними ордерами тощо). Відповідно до п.7,8 договору позики наявність розписки (розписок) позикодавця про одержання сум позики підтверджує виконання позичальником свого обов`язку з повернення позики за цим договором. У разі, коли позичальник не поверне позикодавцю суму позики в строк, визначений у цьому договорі, позикодавець вправі буде пред`явити цей договір до стягнення. Сторони домовились, що стягнення за цим договором може бути здійснено за рішенням суду. Згідно з п.10,11 договору позики позика за цим договором є безпроцентною, позикодавець не має права на одержання процентів від позичальника. Договір вважається укладений і набирає чинності з моменту підписання сторонами (а.с.7). 13.11.2023 між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до умов якого сторони домовились, що первісний кредитор передає належне йому право вимоги згідно з договором позики від 13.09.2021, а новий кредитор приймає право вимоги, що належне первісному кредитору за основним договором. Новий кредитор займає місце первісного кредитора в зобов`язаннях, що виникли з основного договору в обсязі та на умовах, що існують на момент укладання цього договору. Згідно з п.3,4 цього договору за передане право вимоги до боржника за основним договором новий кредитор сплатив первісному кредитору суму розмірі 1 333 500,00 грн. Підписанням даного договору сторони підтверджують здійснення повного розрахунку між ними. Договір вважається укладеним та набирає чинності з моменту підписання його сторонами (п.5 договору) (а.с.8). Також ОСОБА_1 нараховано інфляційні втрати за період з 28.09.2021 по 23.02.2022 в розмірі 70 754,59 грн, 3% річних за період з 28.09.2021 по 23.02.2022 в розмірі 16 330,81 грн. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Статтею 203 наведеного Кодексу передбачено, що зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб. Згідно із частинами першою, третьою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору. У відповідності до положень статей 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та постановах Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц (провадження № 61-7418св18), від 06 квітня 2020 року у справі № 464/5314/17 (провадження № 61-10789св18). У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови. Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18), від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010 (провадження № 14-308цс18) зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню. Тобто задоволення заяви про заміну сторони правонаступником суд здійснює відповідно до норм матеріального і процесуального права, які не передбачають права суду надавати на цій стадії оцінку оспорюваним правочинам, що буде порушувати презумпцію їх правомірності. Крім того, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 17 січня 2020 року у справі № 916/2286/16 зазначено, що, вирішуючи питання про наявність підстав для заміни учасника справи (сторони виконавчого провадження) правонаступником за відсутності обставин, що свідчать про нікчемність договору, на підставі якого подано заяву про заміну учасника правовідносин, а також відомостей щодо оспорювання або визнання недійсним цього договору у встановленому порядку, суд має виходити з принципу правомірності цього правочину, дослідивши та надавши оцінку достатності та достовірності наданих в обґрунтування заяви про заміну сторони доказів для здійснення відповідної заміни. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2025 року у справі № 718/6/23 (провадження № 61-15661св23) зазначено, що: «заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, оскільки не впливає на характер, обсяг і порядок виконання ним своїх обов`язків, не погіршує становища боржника та не зачіпає його інтересів. Тому внаслідок відступлення права вимоги, за відсутності в імперативній нормі приватного права заборони на відступлення (купівлю-продаж, міну, дарування майнових прав) права вимоги, не відбувається будь-якого порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу боржника». У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) вказано «у частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. Тлумачення абзацу 1 частини першої статті 1046, абзацу 1 частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті. Більше того, цивільним законодавством покладається обов`язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики. Це підтверджується використанням таких формулювань: «зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості» (абзац 1 частини першої статті 1046 ЦК України); «позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)» (абзац 1 частини першої статті 1049 ЦК України)». Згідно з частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Встановивши, що 13 вересня 2021 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_4 , правонаступником якого є ОСОБА_1 , у позику грошові кошти у розмірі 1 333 500,00 грн, що є еквівалентом 50 000,00 доларів США, які зобов`язалася повернути в строк до 27 вересня 2021 року, на підтвердження чого укладено договір позики в простій письмовій формі від 13 вересня 2021 року, суд першої інстанції, врахувавши наявність у кредитора оригіналу боргової позики, дійшов обґрунтованого висновку про виникнення між сторонами позикових правовідносин та наявності у відповідачки обов`язку з повернення отриманих у позику грошових коштів. У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. В разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц, провадження № 14-203цс19). Отже, між учасниками спору виникли правовідносини, що випливають із договору позики, що підтверджується наданим ОСОБА_1 договору позики від 13 вересня 2021 року та відсутністю відповідних розписок про отримання коштів або відповідних банківських документів про сплату коштів, які надаються у відповідності до вимог п.6 договору позики. Умови договору позики від 13 вересня 2021 року ОСОБА_2 не виконала. Таким чином ОСОБА_2 як позичальник, належним чином взяті на себе зобов`язання за договором позики не виконала, а тому наявні підстави для стягнення з неї на користь позивача заборгованості за договором позики від 13 вересня 2021 року в заявленому позивачем розмірі 1 333 500,00 грн. Доводи ОСОБА_2 про те, що позивач не довів наявність у нього права грошової вимоги до боржника безпідставні, оскільки підписанням договору про відступлення права вимоги сторони підтвердили здійснення повного розрахунку між ними (а.с.8), крім того умови договору про відступлення права вимоги не пов`язують момент набуття права у кредитора з моментом здійснення розрахунку, не містять такої обов`язкової умови і норми ЦК України. Таким чином, матеріали справи містять належні та достатні докази обставин здійснення повної оплати за договором відступлення права вимоги. Щодо стягнення інфляційних втрат та 3% річних, колегія суддів виходить з наступного. Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (стаття 625 ЦК України). У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18)). Відповідно до пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем). Матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_1 просив стягнути з відповідачки інфляційні втрати та 3% річних за період з 28 вересня 2021 року по 23 лютого 2022 року, тобто в період до введення в Україні воєнного стану. ОСОБА_2 взяті на себе зобов`язання належним чином не виконувала, у зв`язку з чим наявні підстави для застосування частини 2 статті 625 ЦК України, а саме стягнення з неї на користь позикодавця інфляційних втрат за період 28 вересня 2021 року по 23 лютого 2022 року в розмірі 16 330,81 грн та трьох процентів річних за період з 28 вересня 2021 року по 23 лютого 2022 року в розмірі 70 754,59 грн. Таким чином доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Оскільки судове рішення перевіряється в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія визнає, що судове рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін. Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат за перегляд справи у апеляційному порядку не вбачається. Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в особі представника ОСОБА_3 , залишити без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 17 грудня 2024 року залишити без змін. Поновити дію рішення Київського районного суду м. Харкова від 17 грудня 2024 року, зупинену ухвалою Харківського апеляційного суду від 04 березня 2025 року. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Головуючий Н.П. Пилипчук Судді О.В. Маміна О.Ю. Тичкова