Постанова Дніпровський апеляційний суд № 211/1571/18

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/8993/25 Справа № 211/1571/18 Суддя у 1-й інстанції - Костенко Є.К. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 вересня 2025 року м.Кривий Ріг Справа № 211/1571/18 Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Зубакової В.П. суддів - Бондар Я.М., Остапенко В.О. секретар судового засідання - Матвійчук Ю.К. сторони: заявниця ОСОБА_1 , заінтересовані особи - Петрівський відділ державної виконавчої служби в Олександрійському районі Кіровоградської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу заявниці ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Галенко Олег Євгенович, на ухвалу Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10 липня 2025 року, яка постановлена суддею Костенко Є.К. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 10 липня 2025 року,- ВСТАНОВИВ: У березні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із скаргою на дії та бездіяльність Петрівського відділу державної виконавчої служби в Олександрійському районі Кіровоградської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса). Скарга мотивована тим, що у Петрівському відділі державної виконавчої служби в Олександрійському районі Кіровоградської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) відкрито виконавче провадження на підставі судового наказу Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області у справі №211/1571/18 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів на утримання їх спільної дитини. Заявниця звернулася до Петрівського відділу державної виконавчої служби в Олександрійському районі Кіровоградської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) для здійснення перерахунку заборгованості, але їй було відмовлено, оскільки згідно з наданими державному виконавцю засобами електронного зв`язку заявами стягувача заборгованість зі сплати аліментів відсутня станом по 30.09.2022. Разом із цим, ОСОБА_1 заперечує написання будь-яких розписок, вбачає неправомірним зарахування державним виконавцем у період сплати аліментів з 22.05.2018 по 30.09.2022 без оригіналів заяв та розписок. Вважає, що у боржника ОСОБА_2 існує заборгованість зі сплати аліментів. Державний виконавець не взяв до уваги пояснення ОСОБА_1 в її заяві про перерахунок заборгованості, чим допустив неправомірну бездіяльність, яку просить встановити у судовому рішенні, та зобов`язати начальника Петрівського відділу державної виконавчої служби в Олександрійському районі Кіровоградської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) здійснити перерахунок заборгованості у виконавчому провадженні №56444571, в якому не враховувати період сплати аліментів у період 22.05.2018 по 30.09.2022. Ухвалою Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10 липня 2025 року у задоволенні скарги відмовлено. В апеляційній скарзі заявниця ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Галенко О.Є., просить скасувати ухвалу суду та прийняти нове судове рішення про задоволення скарги, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, а також неповне з?ясування обставин справи. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом не було враховано факт відсутності у матеріалах виконавчого провадження оригіналів розписок ОСОБА_1 про отримання аліментів, а приймати до уваги копії таких розписок державний виконавець не мав правових підстав. При цьому, заявниця ОСОБА_1 категорично заперечує факт складання таких розписок та отримання від боржника грошових коштів, що не було враховано судом. У відзиві на апеляційну скаргу, до якого додано докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, заінтересована особа ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Мартинова Н.Ю., зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, в процесі розгляду справи суд не порушив норм ні матеріального, ні процесуального права, а тому ухвалу суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Також, просить суд стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати за розгляд справи в суді апеляційної інстанції, що складаються з витрат на правничу допомогу в розмірі 6 000,00 грн Заслухавши суддю-доповідача, представника заявниці ОСОБА_1 адвоката Галенка О.Є., який підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, представника заінтересованої особи ОСОБА_2 - адвоката Мартинову Н.Ю., яка заперечувала проти доводів апеляційної скарги та просила залишити її без задоволення,перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду в межах заявлених вимог, доводів апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що 18 квітня 2018 року Довгинцівським районним судом міста Кривого Рогу Дніпропетровської області видано судовий наказ у справі №211/1571/18 за заявою ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 аліментів на утримання неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини усіх видів заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно. На підставі вищевказаного судового наказу від 18 квітня 2018 року, державним виконавцем Петрівського відділу державної виконавчої служби в Олександрійському районі Кіровоградської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) було відкрито виконавче провадження. У матеріалах виконавчого провадження наявні квитанції АТ «ПриватБанк», за період з січня 2020 року по вересень 2022 року, про перерахування ОСОБА_2 грошових коштів ОСОБА_1 . В матеріалах виконавчого провадження наявні розписки, складені від імені ОСОБА_1 про отримання аліментів від ОСОБА_2 від 02.06.2018, 23.10.2018, 04.09.2019, 13.01.2021, 23.03.2021, 17.10.2022. Звернувшись до суду із вказаною скаргою, заявниця ОСОБА_1 зазначила, що з 22.05.2018 по 30.09.2022 боржник ОСОБА_2 не сплачує стягувачу аліменти на утримання їхньої доньки, що призвело до утворення заборгованості. Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив з того, що державний виконавець здійснив розрахунок заборгованості виходячи з наявних у матеріалах виконавчого провадження документів, які передбачені Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом МЮУ від 02.04.2012 №512/5, та у державного виконавця не було підстав вважати недійсними подані йому розписки від імені ОСОБА_1 про отримання аліментів від ОСОБА_2 від 02.06.2018, 23.10.2018, 04.09.2019, 13.01.2021, 23.03.2021, 17.10.2022. Крім того, суд зазначив, що предметом розгляду у даній справі є неправомірні дії державного виконавця, яка полягає у небажанні повторно здійснити розрахунок заборгованості по сплаті аліментів, однак, суд не зобов`язаний встановлювати обставини складання стягувачем спірних розписок, зважаючи на те, що стягувач ОСОБА_1 у судове засідання не з`явилася, а при розгляді клопотання боржника про призначення почеркознавчої експертизи таких розписок, представник стягувача заперечував проти задоволення такого клопотання. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне. Виконання судових рішень у справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду й ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статями 6, 13 Конвенції. Саме такий принцип застосовує ЄСПЛ у своїй сталій практиці, зазначаючи, що виконання судових рішень є невід`ємною частиною судового процесу, оскільки без цієї стадії судового процесу сам факт прийняття будь-якого рішення суду втрачає сенс. Саме на цій стадії судового процесу завершується відновлення порушених прав особи. ЄСПЛ неодноразово наголошував у своїх рішеннях, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції, також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень (рішення у справах «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року, «Ясіун`єне проти Литви» від 06 березня 2003 року, «Руйану проти Румунії» від 17 червня 2003 року, «Півень проти України» від 29 червня 2004 року). Існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов`язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для «законного сподівання» на виплату такої заборгованості і становить «майно» цієї особи у розумінні статті 1 Першого протоколу (рішення ЄСПЛ у справі «Агрокомплекс проти України» від 25 липня 2013 року). Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції. Згідно з частиною п`ятою статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду. Частиною першою статті 18 ЦПК України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і за її межами. Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень. Під час виконання судових рішень сторони виконавчого провадження мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду. Порядок оскарження стороною виконавчого провадження рішення, дій, бездіяльності державного виконавця передбачений розділом VII ЦПК України. Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Відповідно до частини третьої статті 451 ЦПК України, якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги. У постанові Верховного Суду від 24 травня 2021 року у справі № 712/12136/18(провадження № 61-4726сво19) викладено висновок про те, що відповідно до статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Підставою для задоволення скарги на рішення, дії чи бездіяльність виконавця за змістом ст.451 ЦПК України є сукупність таких складових, як встановлена судом неправомірність рішень, дій чи бездіяльності виконавця і порушення права сторони виконавчого провадження цими рішеннями, діями чи бездіяльністю. Розглядаючи скаргу, суд повинен перш за все встановити, чи відповідають вимогам законодавства прийняті виконавцем під час здійснення вказаного провадження рішення та виконавчі дії. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: верховенства права; обов`язковості виконання рішень; законності; диспозитивності; справедливості, неупередженості та об`єктивності; гласності та відкритості виконавчого провадження; розумності строків виконавчого провадження; співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців. У силу статей 1, 5 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, законами та нормативно-правовими актами. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких установлюються Законом України «Про виконавче провадження». Законом України «Про виконавче провадження» визначено основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) державними виконавцями органів державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус. Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом (стаття 3). Відповідно до ст. 13 Закону України «Про виконавче провадження» під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Згідно з ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. Пункт 6 частини першої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» та пункт 4 частини першої статті 2 Закону України «Про виконавче провадження» установлюють принцип (засаду) диспозитивності виконавчого провадження та визначають його обов`язковість при здійсненні виконавчого провадження органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями. Згідно зі статтею 71 Закону України «Про виконавче провадження» порядок стягнення аліментів визначається законом. Виконавець стягує з боржника аліменти у розмірі, визначеному виконавчим документом, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого СК України. Визначення суми заборгованості із сплати аліментів, присуджених як частка від заробітку (доходу), визначається виконавцем у порядку, встановленому СК України. Виконавець зобов`язаний повідомити про розрахунок заборгованості стягувачу і боржнику у разі, зокрема, надходження виконавчого документа на виконання від стягувача. Спори щодо розміру заборгованості із сплати аліментів вирішуються судом за заявою заінтересованої особи у порядку, встановленому законом. Порядок обчислення заборгованості по аліментам визначений ст.195 СК України, ст. 71 Закону України «Про виконавче провадження» та Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5, перелік документів, на підставі яких державний виконавець обчислює розмір заборгованості, визначений п.4 розділу ХVI Інструкції. Такими документами є звіт про здійснені відрахування та виплати, квитанції (або їх копії) про перерахування аліментів, надані стягувачем чи боржником, заяви та (або) розписки стягувача, інформація про середню заробітну плату працівника для цієї місцевості, а також інші документи, що відображають отримання боржником доходу або сплату ним аліментів. На виконання покладених на виконавця законом обов`язків, державним виконавцем враховано квитанції АТ КБ «ПРИВАТБАНК» за період з січня 2020 року по вересень 2022 року про перерахування ОСОБА_2 грошових коштів ОСОБА_1 та розписки, складені від імені ОСОБА_1 , про отримання аліментів від ОСОБА_2 від 02.06.2018, 23.10.2018, 04.09.2019, 13.01.2021, 23.03.2021, 17.10.2022. Доказів того, що вказані розписки складено не ОСОБА_1 суду не надано. Так, відповідно до статей 12, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони на інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Отже, обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. Процесуальний закон містить вимоги до доказів, на підставі яких суд встановлює обставини справи, а саме: докази повинні бути належними, допустимими, достовірними, а у своїй сукупності - достатніми. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Заявниця ОСОБА_1 , заперечуючи факт складання нею розписок від 02.06.2018, 23.10.2018, 04.09.2019, 13.01.2021, 23.03.2021, 17.10.2022, не надала суду доказів на спростування цього факту. Слід зазначити, що у суді першої інстанції заінтересованою особою ОСОБА_2 було заявлено клопотання про проведення судової-почеркознавчої експертизи, проти проведення якої заперечував представника заявниці ОСОБА_1 адвокат Галенко О.Є. При цьому, як вірно зазначив суд першої інстанції, матеріали виконавчого провадження №56444571 з 2018 року не містять заяв стягувача ОСОБА_1 державному виконавцю про відкликання розписок або ж про призначення почеркознавчої експертизи на підставі п. 15 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження», в матеріалах справи відсутні будь-які докази про вручення підозри чи обвинувального акту, або обвинувального вироку, який набрав законної сили, з приводу написання стягувачем розписки під тиском, або підроблення офіційних документів боржником чи третіми особами тощо. Таким чином, у державного виконавця не було підстав вважати недійсними подані йому розписки від імені ОСОБА_1 про отримання аліментів від ОСОБА_2 від 02.06.2018, 23.10.2018, 04.09.2019, 13.01.2021, 23.03.2021, 17.10.2022. На підставі викладеного вище, суд дійшов вірного висновку, що державний виконавець здійснив розрахунок заборгованості виходячи з наявних у матеріалах виконавчого провадження документів, які передбачені Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом МЮУ від 02.04.2012 №512/5, а доводи скаржниці про те, що дії державного виконавця є неправомірними оскільки остання не здійснила перерахунок заборгованості по аліментам, є безпідставними. Доводи, викладені в апеляційні скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку. Колегія суддів зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17. З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд першої інстанції дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. Вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами. За таких обставин, колегія суддів вважає, що ухвалу суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а ухвала суду - залишенню без змін. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу заявниці ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Галенко Олег Євгенович, - залишити без задоволення. Ухвалу Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10 липня 2025 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 03 жовтня 2025 року. Головуючий: Судді: