Постанова 4822 № 713/298/25

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 30 вересня 2025 року м. Чернівці Справа № 713/298/25 Провадження №22-ц/822/721/25 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Литвинюк І. М., суддів: Височанської Н. К., Одинака О. О., секретар Собчук І.Ю., учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідачі Вижницька міська рада Чернівецької області, ОСОБА_2 , треті особи - Головне Управління Держгеокадастру в Чернівецькій області, ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 28 травня 2025 року, головуючий у І-й інстанції Кибич І. А., ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 у січні 2025 року звернулася до суду з позовом до Вижницької міської ради Чернівецької області, ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання із спадкодавцем на день відкриття спадщини. В обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Іспас Вижницького району Чернівецької області помер її далекий родич ОСОБА_4 . Після його смерті залишилось спадкове майно у вигляді житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться по АДРЕСА_1 , на який вона виготовила технічну документацію, та земельна ділянка площею 1,3401 га, кадастровий номер 7320582500:02:001:0646, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Іспаської сільської ради Вижницького району Чернівецької області. На день смерті ОСОБА_4 в його будинку був зареєстрований ОСОБА_2 , який за місцем реєстрації не проживав і в строки, встановлені статтею 1270 ЦК України, в нотаріальну контору із заявою про прийняття спадщини не звертався. Вказувала на те, що ОСОБА_4 з раннього віку був схильним до різних захворювань, які з часом набули хронічного характеру. В січні 2016 року він втратив можливість самостійно пересуватись, готувати собі їжу, закуповувати продукти харчування та ліки, фактично знаходився в безпорадному стані, у зв`язку з чим потребував цілодобового стороннього догляду. Маючи відповідну медичну освіту, на прохання батька, з січня 2000 року і до настання смерті ОСОБА_4 вона здійснювала за ним постійний догляд, проживаючи разом в його будинку, при цьому не змінюючи реєстрації свого місця постійного проживання. Зазначала, що постановою приватного нотаріуса Вижницького районного нотаріального округу Олійник Ю.М. №203/02-31 від 26 листопада 2024 року відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею 1,3401 га у зв`язку з тим, що у встановлений законом строк вона не подала заяву про прийняття спадщини, не надала доказів про постійне проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини і вважається такою, що не прийняла спадщину; не подала документи, що підтверджують наявність підстав для закликання до спадкоємства за законом після смерті ОСОБА_4 ; не подала документів, що посвідчують право власності спадкодавця на спадкове майно. Просила встановити факт постійного проживання разом з ОСОБА_4 в його будинку АДРЕСА_1 в період із січня 2016 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Вижницького районного суду Чернівецької області від 28 травня 2025 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між позивачкою та спадкодавцем протягом останніх п`яти років до часу відкриття спадщини склалися відносини, що притаманні сім`ї, не доведено наявності усіх фактів у їх сукупності. Здійснення догляду позивачкою за спадкодавцем та здійснення нею поховання не є доказами, що підтверджують факт проживання однією сім`єю протягом п`яти років до дня відкриття спадщини. Заявлені позивачем вимоги до відповідача ОСОБА_2 не стосуються його прав та обов`язків, який спадщину не прийняв, та відповідно не претендує на спадкове майно, а тому є самостійною підставою для відмови в позові. На рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 28 травня 2025 року позивач ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Зазначає, що судом першої інстанції допущено неповноту дослідження доказів і тлумачення фактичних обставин, неправильне застосування норм матеріального та процесуального права. Суд першої інстанції не надав належну оцінку письмовим доказам, а саме: акту обстеження, свідченням сусідів, запиту суду, що підтверджує факт ведення позивачкою спільного побуту, господарства та догляду за спадкодавцем, оскільки він був тяжко хворим. У відзиві на апеляційну скаргу представник третьої особи ОСОБА_5 просить у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 відмовити. Зазначає, що позивачкою не надано належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між нею та спадкоємцем протягом останніх п`яти років до часу відкриття спадщини склалися відносини, що притаманні сім`ї, не доведено наявності усіх наведених вище фактів у їх сукупності. Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників процесу, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви, доводів апеляційних скарг та відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, виходячи з наступного. Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. За вимогами частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване судове рішення в повній мірі відповідає зазначеним вимогам закону. Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть Серія НОМЕР_1 від 03 липня 2021 року. Після смерті ОСОБА_4 відкрилась спадщина у вигляді земельної ділянки площею 1,3401 га, кадастровий №7320582500:02:001:0646, що розташована на території Іспаської сільської ради Вижницького району Чернівецької області; цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та житлового будинку садибного типу з господарськими будівлями та спорудами, який розташований в АДРЕСА_1 , що підтверджується копією державного акту та копією технічного паспорту. З довідки Вижницької міської ради №3-852 від 04 жовтня 2024 року вбачається, що ОСОБА_1 , 1989 року народження, проживає і перебуває на реєстраційному обліку за місцем постійного проживання в АДРЕСА_2 . ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживав і перебував на реєстраційному обліку за місцем проживання в АДРЕСА_1 по ІНФОРМАЦІЯ_3 , тобто по день смерті. ОСОБА_4 знятий з реєстраційного обліку за місцем проживання в зв`язку з його смертю. На день смерті ОСОБА_4 разом з ним в одному будинку був зареєстрований, але не проживав, ОСОБА_2 . Відомості про спадкоємців першої черги відсутні. Відповідно до акту обстеження матеріально-побутових умов сім`ї ОСОБА_1 №3-568 від 14 листопада 2024 року, комісією у складі ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , в присутності сусідів ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , вказано, що ОСОБА_12 , 1989 року народження, фактично проживала без реєстрації в АДРЕСА_3 з січня 2016 року по ІНФОРМАЦІЯ_3 у господарстві ОСОБА_4 , за яким здійснювала догляд до настання його смерті. З матеріалів спадкової справи №166/2024, заведеної приватним нотаріусом Вижницького районного нотаріального округу Чернівецької області Олійник Ю. М. після смерті ОСОБА_4 , вбачається, що 26.11.2024 ОСОБА_1 через представника звернулась із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 . Відповідно до постанови приватного нотаріуса Вижницького районного нотаріального округу Олійник Ю. М. №203/02-31 від 26 листопада 2024 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею 1,3401 га у зв`язку з тим, що у встановлений законом строк вона не подала заяви про прийняття спадщини, не надала доказів про постійне проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини і вважається такою, що не прийняла спадщину; не подала документи, що підтверджують наявність підстав для закликання до спадкоємства за законом після смерті ОСОБА_4 ; не подала документи, що посвідчують право власності спадкодавця на спадкове майно. 14 лютого 2025 року ОСОБА_3 звернувся із заявою про прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_4 . До заяви додав копію свідоцтва про народження Серія НОМЕР_2 від 06.02.1982. Відповідно до довідки від 19 травня 2025 року №2400-1704-8184/24, виданої Головним управлінням Пенсійного фонду України в Чернівецькій області ОСОБА_1 було виплачено допомогу на поховання ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . З копії накладної №2 від 03 липня 2021 року вбачається, що ОСОБА_1 03 липня 2021 року придбала у ОСОБА_13 речі для похоронного обряду на суму 12 185 грн. З даних, що містяться в товарно-транспортній накладній на відпуск хлібобулочних виробів від 03 липня 2021 року, вбачається, що ОСОБА_1 03 липня 2021 року придбала у ФОП ОСОБА_14 калачі на суму 2 315 грн. З відповіді від 03 квітня 2025 року №02-18/503, наданої Вижницькою міською радою Чернівецької області, вбачається, що у Вижницькій міській раді Чернівецької області немає даних про затвердження персонального складу комісії по складанні акту обстеження матеріально-побутових умов сім`ї ОСОБА_1 , оскільки дані документи приймає та формує на місці відповідний старостинський округ. Довідка №3-723 від 23 серпня 2024 року була видана Іспаським старостинським округом. Щодо складання Акту обстеження матеріально-побутових умов сім`ї ОСОБА_1 , 1989 року народження, вона фактично проживала без реєстрації в АДРЕСА_3 , з січня 2016 року по ІНФОРМАЦІЯ_3 у господарстві ОСОБА_4 , за яким здійснювала догляд коли він хворів та до його смерті. Факт проживання підтверджують сусіди, які також зазначені у відповідному акті та в ньому підписалися. Зі слів працівників Іспаського старостинського округу, на час надходження до Вижницької міської ради адвокатського запиту ОСОБА_1 , 1989 року народження, в житловому будинку померлого ОСОБА_4 не проживає. Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Статтею 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних праві та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). Щодо вирішення позову ОСОБА_1 , пред`явленого до ОСОБА_2 , слід зазначити наступне. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України). Позов може бути пред`явлений до кількох відповідачів. Участь у справі кількох відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є їхні спільні права чи обов`язки; 2) права і обов`язки кількох відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права й обов`язки (стаття 50 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 травня 2024 року в справі № 755/10537/21 вказано, що: «належними сторонами в цивільному процесі є суб`єкти переданих на розгляд суду спірних матеріально-правових відносин. При цьому, належний позивач особа, якій належить право вимоги; належний відповідач особа, котра повинна відповідати за позовом. Відповідно, неналежними сторонами у справі є ті особи, які не є суб`єктами права вимоги чи несення обов`язку. Обґрунтування належності у осіб процесуальної правосуб`єктності позивача і відповідача покладається на позивача та осіб, які порушують процес на захист прав та інтересів позивача. Разом із тим, суд, розглядаючи справу, повинен вирішити питання про правильність визначення процесуальної правосуб`єктності сторін, зокрема, що позивач дійсно є суб`єктом тих прав, законних інтересів та юридичних обов`язків, які становлять зміст спірних правовідносин і з приводу яких суд повинен ухвалити судове рішення. В свою чергу, неналежний відповідач це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі належному відповідачеві (див. постанову Верховного Суду 07 жовтня 2020 року в справі № 705/3876/18). Визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача (див. висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, пункти 40, 41). Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 70), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 66), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 27), від 09 лютого 2021 року у справі № 635/4741/17 (пункт 33.2). Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частина 1, 2 статті 264 ЦПК України). Як встановлено судом першої інстанції, заявлені позивачем вимоги безпосередньо не стосуються прав та обов`язків ОСОБА_2 , який спадщину не прийняв, та відповідно не претендує на спадкове майно. За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 , пред`явленого до ОСОБА_15 як до неналежного відповідача. Щодо вирішення позову ОСОБА_1 , пред`явленого до Вижницької міської ради Чернівецької області, слід зазначити наступне. Відповідно до змісту статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Статтею 1258 ЦК України передбачено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу. Відповідно до статті 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини. При вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК України про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю до набрання чинності цим Кодексом. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім`єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки, інші особи, які взяли до себе дитину як члена сім`ї, тощо. Тобто, для набуття права на спадкування за законом на підставі статті 1264 ЦК України необхідне встановлення двох юридичних фактів: а) проживання однією сім`єю із спадкодавцем; б) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п`ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім`єю. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки (частина друга статті 3 СК України). Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Обов`язковою умовою для визнання осіб членами однієї сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, наявність інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин (рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99). Так, згідно з абзацом 5 пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03.06.1999 №5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміну «член сім`ї» членами сім`ї є, зокрема особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з особою у безпосередніх родинних зв`язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха, опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). У справах позовного провадження факт проживання однією сім`єю, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК). Велика Палата Верховного Суду раніше вже зробила висновок, що позовна вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу може бути вирішена в порядку окремого судового непозовного цивільного судочинства, що передбачено розділом IV ЦПК України, лише у випадку, якщо між сторонами не існує спору. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (пункти 41-42 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року № 523/14489/15-ц). У цій справі позивачка просила суд встановити факт постійного спільного проживання однією сім`єю разом з ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , у період з січня 2016 року по день його смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) вказано, що обов`язковими умовами для визнання особи членом сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Під спільним проживанням необхідно розуміти постійне фактичне мешкання за однією адресою, збереження у такому житлі переважної більшості своїх речей, зокрема щоденного побутового вжитку, сприйняття цього місця проживання як свого основного, незалежно від того, що будь-хто із них за особливістю своєї роботи/служби зумовлений тривалий час бути відсутнім за цим місцем проживання (несення військової служби, вахтовий метод роботи). Спільний побут, в свою чергу, передбачає ведення спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці, спільна участь в утриманні житла, його ремонт, спільне харчування, піклування один про одного/надання взаємної допомоги тощо. Вищенаведене узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 року у справі №554/8023/15-ц, постановах Верховного Суду від 26.09.2018 року у справі №244/4801/13-ц, від 28.11.2018 року у справі №127/11013/17, від 16.01.2019 року у справі №343/1821/16-ц, від 27.02.2019 року у справі №522/25049/16-ц, від 27.03.2019 року у справі №354/693/17-ц, від 17.04.2019 року у справі №490/6060/15-ц, від 15.08.2019 року у справі №588/350/15, від 23.09.2019 року у справі №279/2014/15-ц, від 10.10.2019 року у справі №748/897/18, від 11.12.2019 року у справі №712/14547/16-ц, від 12.12.2019 року у справі №490/4949/17, від 18.12.2019 року у справі №761/3325/17-ц, від 24.01.2020 року у справі №490/10757/16-ц, від 09.11.2020 року у справі №757/8786/15-ц, від 03.11.2022 року у справі №361/4744/19 та від 17.04.2024 року у справі №755/13926/21. Обов`язковою умовою для визнання членом сім`ї, крім факту спільного проживання, є ведення з спадкодавцем спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини. Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 21.03.2019 у справі №461/4689/15-ц та від 28.05.2021 у справі №182/653/17. Зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини, і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю. Так, колегія суддів виходить з того, що: 1) під спільним проживанням слід розуміти постійне фактичне мешкання осіб за однією адресою, збереження ними у такому житлі переважної більшості своїх речей, зокрема щоденного побутового вжитку, сприйняття ними цього місця проживання як свого основного, незалежно від того, що будь-хто із них за особливістю своєї роботи/служби зумовлений тривалий час бути відсутнім за цим місцем проживання (несення військової служби, вахтовий метод роботи); 2) спільний побут, в свою чергу, передбачає ведення особами спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці, спільна участь в утриманні житла, його ремонт, спільне харчування, піклування один про одного/надання взаємної допомоги тощо. 3) під правами та обов`язками, притаманним членам сім`ї слід віднести реалізацію особами, які її складають, здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов`язків, що тісно пов`язані з цими особами, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу (статті 15, 16 СК України). При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин. Предметом доказування під час судового розгляду є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 77 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України). Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц). Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри». Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання разом з ОСОБА_4 в його будинку АДРЕСА_1 , в період із січня 2016 року до 02 липня 2021 року, оскільки такий факт не був доведений належними доказами. Звертаючись до суду з позовом, позивач, як на підставу для її задоволення, посилався на те, що вищенаведені докази в їх сукупності підтверджують факт її проживання з померлим ОСОБА_4 однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини. Як правильно встановлено судом, матеріали справи не містять належних доказів, які б давали суду правові підстави для висновку, що між позивачкою та спадкодавцем протягом останніх п`яти років до часу відкриття спадщини склалися відносини, що притаманні сім`ї, зокрема що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 за життя були пов`язані спільним побутом, вели спільне господарство, мали взаємні права та обов`язки, тобто проживали однією сім`єю. В матеріалах справи відсутні належні та допустимі письмові докази наявності спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, зокрема квитанції, договори-замовлення тощо. Доводи апеляційної скарги, що сам по собі факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , що підтверджено в суді показами свідків, не є підставою для скасування судового рішення та задоволення позову, оскільки для задоволення позову необхідно довести не лише факт спільного проживання, а й факт ведення спільного господарства, а також, що вони були пов`язані спільними правами та обов`язками, притаманними членам сім`ї. Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції належним чином не врахував акт обстеження матеріально-побутових умов, оскільки зазначений акт підтверджує факт спільного проживання, однак не підтверджує, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 наявні спільні сімейні права та обов`язки, притаманні членам сім`ї. Надаючи оцінку показам свідків у справі, колегія суддів виходить із наступного. Верховний Суд у постанові від 08 квітня 2025 року у справі № 161/2205/23 (провадження № 61-18233св23) вказав на те, що «пояснення свідків є особливим видом доказів, пов`язаних із ризиком суб`єктивного відношення до сторін, і пояснення у цій справі свідків про наявність сімейних відносин між позивачем та ОСОБА_2 є їх особистим сприйняттям відносин, які існували між цими особами, проте самі по собі вони не можуть достеменно свідчити про те, що цим відносинам були притаманні ознаки сімейних. При цьому, пояснення свідків у цій справі є різними, інших належних і достатніх доказів того, що позивач з ОСОБА_2 вели спільне господарство, мали спільний бюджет чи витрачали кошти на спільні цілі ОСОБА_1 суду не надала». Допитані судом першої інстанції свідки ОСОБА_16 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 давали суперечливі покази щодо спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_4 та про наявність між ними відносин, притаманних членам сім`ї. Посилання апелянта на здійснення нею реального догляду, зокрема організація поховання ОСОБА_4 , не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджують факту спільного ведення господарства. З урахування вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачкою не надано суду належних, достатніх та допустимих доказів, які б з достовірністю підтверджували існування визначених наведеними нормами матеріального права умов, які б давали підстави для встановлення факту проживання однією сім`єю, а саме: ведення спільного господарства позивачкою та ОСОБА_4 протягом останніх п`яти років до його смерті, наявності у них спільного бюджету (спільного придбання нерухомого чи рухомого майна, сплати спільних рахунків, понесення інших витрат в інтересах сім`ї, тощо) та побуту, взаємних прав та обов`язків та інших обставин, що можуть свідчити про реальність сімейних відносин між особами саме у період часу, що передував його смерті. Доводи апеляційної скарги вказаних висновків суду не спростовують та зводяться до переоцінки доказів у справі. Розглядаючи спір, суд першої інстанції в межах доводів позовної заяви повно та всебічно дослідив обставини справи, дав належну оцінку зібраним у справі доказам, правильно визначив юридичну природу правовідносин і закон, який їх регулює, і у відповідності з вимогами закону прийшов до правильного висновку про відмову у задоволенні позову. Рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд У Х В А Л И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 28 травня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повна постанова складена 30 вересня 2025 року. Суддя-доповідач І.М. Литвинюк Судді: Н. К. Височанська О. О. Одинак