Постанова 4855 № 320/55912/24

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/55912/24 Суддя (судді) першої інстанції: Марич Є.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 вересня 2025 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючий суддя Парінов А.Б., судді: Беспалов О.О., Кобаль М.І., при секретарі судового засідання: Андрейченко К.Е., від позивача (апелянта): не з`явився; від відповідача: не з`явився; розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 29 січня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної казначейська служба України про стягнення коштів, - В С Т А Н О В И В: До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Державної казначейська служба України у якому просила суд: - зобов`язати державу Україну відшкодувати за рахунок бюджетних коштів майнову шкоду, заподіяну внаслідок застосування акта, що визнаний неконституційним; - стягнути з Державного бюджету України збитки, завдані прийняттям неконституційного акта, в розмірі 2186245,72 грн, з них: матеріальна шкода - 1936245,72, моральна шкода - 250000 грн. Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 29 січня 2025 року відмовлено у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України про стягнення коштів. Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції позивачем подано апеляційну скаргу до Шостого апеляційного адміністративного суду, в якій апелянт просить скасувати ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 29 січня 2025 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовані неправильним застосуванням судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, крім того в порушення чинного законодавства не з`ясовані всі обставини справи з огляду на неналежне вивчення предмету спору, застосовано нерелевантну правову позицію Верховного суду, що призвело до необ`єктивного вирішення питання. Апелянт наголошує, що оскаржувана ухвала Київського окружного адміністративного суду від 29 січня 2025 року обмежує позивачку у доступі до правосуддя, відтак підлягає скасуванню та направленню справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 05 березня 2025 року та 06 серпня 2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 29 січня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної казначейська служба України про стягнення коштів та призначено справу до апеляційного розгляду у судовому засіданні, яке призначено на 16.09.2025 об 11:50, продовживши строк розгляду справи на більш тривалий, розумний термін. До Шостого апеляційного адміністративного суду від виконавчого комітету Фастівської міської ради надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить залишити апеляційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення, а ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 10 січня 2024 року без змін. Відзиву на апеляційну скаргу не надходило. Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явились. Відповідно до частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Згідно з частиною другою статті 313 Кодексу адміністративного судочинства України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Враховуючи, що особиста участь сторін в судовому засіданні не обов`язкова, колегія суддів визнала можливим проводити розгляд справи за відсутності сторін. Колегією суддів встановлено, що ОСОБА_1 працювала в органах прокуратури та була звільнена з посади наказом Генеральної прокуратури України від 04.11.2019 року №1337ц на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 15.11.2019 року. Вважаючи звільнення незаконним, позивачка оскаржила дії державного органу щодо її звільнення в суді. Так, в рамках справи № 620/3542/19 рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 06 липня 2021 року позов ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, третя особа - Громадська організація «Союз юристів України», про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу було задоволено частково: - визнано протиправним та скасовано наказ Генеральної прокуратури України від 04.11.2019 року №1337ц про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора другого відділу процесуального керівництва управління процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, вчинених на тимчасово окупованих територіях Генеральної прокуратури України; - поновлено ОСОБА_1 на посаді прокурора другого відділу процесуального керівництва управління процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, вчинених на тимчасово окупованих територіях Генеральної прокуратури України з 16.11.2019 року; - стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16.11.2019 року по 06.07.2021 року у розмірі 622 473 грн 94 коп. без урахування податку на доходи фізичних осіб та інших обов`язкових платежів; - допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць. - задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Однак, Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 грудня 2021 року скасовано рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 06 липня 2021 року та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. Постановою Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 10 листопада 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 грудня 2021 року в оскаржуваній частині залишено без змін. Рішенням Конституційного Суду України від 02 жовтня 2024 року справа №3-5/2023 (5/23, 79/23) у справі за конституційними скаргами ОСОБА_1 , ОСОБА_3 щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу шостого пункту 19 розділу 11 "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ (щодо звільнення в період тимчасової непрацездатності) ухвалено:

1. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення абзацу шостого пункту 19 розділу П "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ, згідно з яким перебування прокурора на лікарняному через тимчасову непрацездатність не є перешкодою для його звільнення з посади прокурора відповідно до цього пункту.

2. Окреме положення абзацу шостого пункту 19 розділу П "Прикінцеві і перехідні положення" Закону У країни "Про внесення змін до деяких законодавчих актів У країни щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ, згідно з яким перебування . .прокурора на лікарняному через тимчасову непрацездатність не є перешкодою для його звільнення з посади прокурора відповідно до цього пункту, визнане неконституційним, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

3. Закрити конституційне провадження у справ~ щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу шостого пункту 19 розділу П "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ у частині, згідно з якою перебування прокурора у відпустці чи у відрядженні до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі не є перешкодою для його звільнення з посади прокурора відповідно до цього пункту, на підставі пункту 4 статті 62 Закону України "Про Конституційний Суд України" - неприйнятність конституційної скарги. Як вбачається з відомостей з ЄДР судових рішень до Шостого апеляційного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 з заявою про перегляд постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 грудня 2021 року за виключними обставинами, однак на момент розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 29 січня 2025 року жодних рішень за результатами розгляду зазначеної заяви судом не приймалось. Заслухавши суддю-доповідача, заслухавши доводи учасників справи, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги, мотивуючи це наступним. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Так, відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції дійшов висновку, що даний спір знаходиться поза межами юрисдикції адміністративного суду, оскільки позовні вимоги пов`язані зі спором про відшкодування шкоди, відтак не можуть бути самостійною (окремою) позовною вимогою в адміністративній справі, якщо така не пов`язана і не заявлена одночасно з вимогами про визнання дій/бездіяльності/рішення суб`єкта владних повноважень протиправними. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Відповідно до статті 152 Конституції України закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку. Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція), яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 9 КАС України є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. Згідно з частиною першою статті 18 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень. Так, відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. У пункті 1 частини 1 статті 4 КАС України передбачено, що адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Визначення публічно-правового спору міститься у п. 2 ч. 1 ст. 4 КАС України та означає спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи. Отже, публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад, а участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте, сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Слід зазначити, що під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Кодекс адміністративного судочинства України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень саме владних управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Ці положення не поширюють свою дію на правові ситуації, які вимагають інших форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів. Згідно п. 1, п. 2 ч. 1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Саме п. 2 ч. 1 ст. 19 КАС України керувалась позивачка, звертаючись з позовними вимогами про відшкодування шкоди завданої внаслідок застосування щодо неї Закону, який було визнано неконституційним до адміністративного суду. Однак, колегія суддів вважає такі дії помилковими. Відповідно до Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Зі змісту статті статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Пунктом 5 статті 21 КАС України імперативно встановлено, що вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства Суд звертає увагу, що частиною 1 статті 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю. Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків. Відповідно до статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Частиною 2 цієї статті визначено, що збитками є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Таким чином, поняття «збитки» включає й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено. Згідно частини 1 статті 1166 ЦПК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (Стаття 1173 Цивільного кодексу України). Відповідно до статті 1175 ЦПК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів Водночас, відповідно до ч. 1 ст. 19 Цивільно процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. З аналізу вищенаведених правових норм вбачається, що до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб`єкта владних повноважень, що виникають у зв`язку зі здійсненням ним владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії органу влади чи місцевого самоврядування. Таким чином, під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію-визначення суб`єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб`єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір. Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За приписами статті 16 Цивільного кодексу України способами захисту цивільних прав та інтересів судом є, зокрема, визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відтак, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що звернення із позовом до суду фактично обумовлене виключно захистом майнових прав позивача, які було фактично порушено застосуванням Закону, визнаного неконституційним. Колегія суддів, керуючись власним переконанням дійшла висновку, що порушені права ОСОБА_1 можуть бути захищені саме в порядку цивільного судочинства, незважаючи на те, що остання звільнена з посади в органах прокуратури. Держава, юридичні особи публічного права можуть бути учасниками цивільних правовідносин, але їхня участь у цих відносинах не змінює характеру (суті) спірних правовідносин, не перетворює такий спір на публічно-правовий і не дозволяє поширювати на них положення адміністративної юрисдикції. З огляду на це, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що даний спір не є публічно-правовим та не підсудний суду адміністративної юрисдикції. Згідно п. 1 ч. 1, ч. 2 ст. 170 КАС України, суд відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо, позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Враховуючи вищевказане, колегія судів доходить до висновку про те, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права, тому не є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції. Судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 242-245, 250, 308, 310, 312, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд,- П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 29 січня 2025 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328, 329 КАС України. Головуючий суддя А.Б. Парінов Судді: О.О. Беспалов М.І. Кобаль (повний текст постанови виготовлено 26 вересня 2025 року)