Ухвала КЦС ВС № 761/29094/23

Ухвала 19 вересня 2025 року м. Київ справа № 761/29094/23 провадження № 61-8398ск25 Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Крата В. І. розглянув касаційну скаргу Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 грудня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 травня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України, державного підприємства «Адміністрація морських портів України» про визнання незаконним наказу про припинення повноважень, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, ВСТАНОВИВ: У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України, державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (далі - ДП «АМПУ», підприємство) про визнання незаконним наказу про припинення повноважень, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Позовна заява мотивована тим, що з 28 серпня 2019 року ОСОБА_1 перебував у трудових правовідносинах з Ренійською філією Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Ренійського морського порту) (далі - ДП «АМПУ»). Наказом Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України (далі - Міністерство) від 27 липня 2023 року № 35-ОС, крім іншого, припинено повноваження ОСОБА_1 шляхом звільнення його з посади начальника Ренійської філії ДП «АМПУ» (адміністрація Ренійського морського порту) в перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначений у документі про тимчасову непрацездатність. Наказом заступника начальника Ренійської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Ренійського морського порту) від 07 серпня 2023 року № 525 - К/21 припинено повноваження ОСОБА_1 на посаді начальника Ренійською філії ДП «АМПУ», а саме 07 серпня 2023 року, відповідно до пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України. Як наслідок, з ОСОБА_1 розірвано трудовий договір з ініціативи роботодавця (фактично звільнено з роботи). Позивач ОСОБА_1 вважав припинення його повноважень на займаній посаді незаконним, оскільки він не є посадовою особою і відповідно розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця в даному випадку з підстави, передбаченої пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, є незаконним. Крім того, позивач вважає, що за весь час вимушеного прогулу, спричиненого незаконним розірванням трудового договору (звільненням), йому має бути виплачено середній заробіток. Вказані обставини стали підставою для звернення до суду з цим позовом до відповідачів за захистом своїх прав та інтересів. ОСОБА_1 просив: визнати незаконним наказ Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України від 27 липня 2023 року № 35-ОС про припинення повноважень ОСОБА_1 на посаді начальника Ренійської філії ДП «АМПУ» в перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначений у документі про тимчасову непрацездатність, відповідно до пункту 5 частини 1 статті 41 КЗпП України; визнати незаконним наказ заступника начальника Ренійської філії ДП «АМПУ» від 07 серпня 2023 року № 525 - К/21 про припинення повноважень ОСОБА_1 на посаді начальника Ренійської філії ДП «АМПУ» в перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначений у документі про тимчасову непрацездатність, відповідно до пункту 5 частини 1 статті 41 КЗпП України; поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Ренійської філії ДП «АМПУ» (адміністрація Ренійського морського порту) з 07 серпня 2023 року; стягнути з ДП «АМПУ»на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 08 серпня 2023 року по 22 грудня 2024 року (включно) в загальному розмірі 1 559 496, 36 грн. без відрахувань податків та обов`язкових платежів; допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 та стягнення середнього місячного заробітку у розмірі 95 582,96 грн без відрахування податків та обов`язкових платежів. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 23 грудня 2024 року з урахування ухвали цього суду від 02 січня 2025 року про виправлення описки, позов ОСОБА_1 задоволено частково: визнано незаконним наказ Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України від 27 липня 2023 року № 35-ОС про припинення повноважень ОСОБА_1 на посаді начальника Ренійської філії ДП «АМПУ» в перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначений у документі про тимчасову непрацездатність, відповідно до пункту 5 частини 1 статті 41 КЗпП України; визнано незаконним наказ заступника начальника Ренійської філії ДП «АМПУ» від 07 серпня 2023 року № 525 - К/21 про припинення повноважень ОСОБА_1 на посаді начальника Ренійської філії ДП «АМПУ» в перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначений у документі про тимчасову непрацездатність, відповідно до пункту 5 частини 1 статті 41 КЗпП України; поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника Ренійської філії ДП «АМПУ» (Адміністрація Ренійського морського порту) з 08 серпня 2023 року; стягнуто з ДП «АМПУ»на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 1 153 724,40 грн (сума зазначена без вирахування податків та обов`язкових платежів)»; допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 та стягнення середнього місячного заробітку у розмірі 70 505,38 грн без вирахування податків та обов`язкових платежів; стягнуто з ДП «АМПУ»на користь держави судовий збір в сумі 18 375,06 грн; у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що: системний аналіз положень пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України та частини третьої статті 99 ЦК України дає: підстави для висновку, що припинення повноважень члена виконавчого органу може відбутися у будь-який час та з будь-яких підстав. Необхідність таких правил обумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління; розірвання трудового договору згідно з пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України можливе за наявності попереднього припинення повноважень посадової особи, тобто рішення вищого органу управління або виконавчого органу, що наділений повноваженнями з прийому/звільнення працівників. отже, для звільнення за вказаною нормою мають бути присутні обставини: звільнений працівник повинен бути посадовою особою товариства; повинно заздалегідь відбутись припинення його повноважень (окреме рішення вищого органу управління), що в наступному є підставою для розірвання з ним трудового договору в порядку, передбаченому чинним законодавством України та статутними документами господарського товариства; суд першої інстанції вказав, що пунктом 46 Статуту ДП «АМПУ» перелічено посадових осіб, які вважаються посадовими особами підприємства. Серед посадових осіб, які вважаються посадовими особами підприємства, згадуються посади керівників відокремлених підрозділів підприємства (філій, представництв, відділень, та інших відокремлених підрозділів). Суд звернув увагу, що посада, яку займав позивач, називається «начальник Ренійської філії ДП «АМПУ» (адміністрація Ренійського морського порту)», а не «керівник філії Підприємства», а тому суд дійшов висновку, що посади начальників філій (адміністрацій морських портів) пункту 46 Статуту не відносить до посадових осіб підприємства; суд зазначив, що відповідно до п. 3.1 Положення про філію ДП «АМПУ», затвердженого наказом Міністерства інфраструктури від 28 травня 2019 року № 404, Філія є відокремленим підрозділом Підприємства, який не має статусу юридичної особи та здійснює від імені Підприємства частину господарської діяльності. У пунктах 5.1., 5.2. вказаного Положення зазначено, що керівництво Філією на принципах єдиноначальства здійснює Начальник Філії, який призначається на посаду та звільняється з посади Уповноваженим органом управління за поданням Голови Підприємства. Начальник Філії підпорядковується Голові Підприємства та діє на підставі цього Положення, довіреності на право вчинення дій, виданої Головою Підприємства, та керується розпорядчими документами Підприємства. суд виснував, що аналізуючи вищенаведене, можна дійти висновку, що розірвання трудового договору з підстави, передбаченої пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, стосується посадових осіб - членів колегіального виконавчого органу господарського товариства чи одноособового керівника, на яких при призначенні на посаду покладаються функції по управлінню за рішенням власника або уповноваженого органу в межах своїх повноважень. Щодо інших посадових осіб, то розірвання з ними трудового договору має відбуватись на інших підставах, встановлених трудовим законодавством, що також передбачає дотримання відповідних встановлених цим законодавством гарантій. При цьому віднесення статутом товариства певної посади до категорії «посадових осіб» не є підставою для визнання її такою, до якої застосовується положення пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України. Отже, суд дійшов висновку, що на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України не може бути звільнено працівника філії державного підприємства, який не є членом виконавчого органу. Аналогічні висновки зроблені в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2023 року в справі № 766/23789/19; суд першої інстанції вказав, що встановлено, що ОСОБА_1 не був членом наглядової ради чи правління підприємства, працював на посаді начальника Ренійської філії ДП «АМПУ» (адміністрація Ренійського морського порту), яка не є самостійною юридичною особою. Отже, суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 не є особою, що входить до виконавчого органу підприємства та не володіє правом на прийняття корпоративних чи управлінських рішень підприємства (фактично найманий працівник). Суд звернув увагу, що ОСОБА_1 був прийнятий на цю посаду без укладення трудового договору, у якому б зазначались додаткові умови розірвання трудового договору та припинення його повноважень. Враховуючи викладене, посада позивача не відноситься до кола суб`єктів трудових правовідносин, до яких може застосовуватись додаткова підстава звільнення, яка передбачена пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, а тому його звільнення є незаконним, як наслідок, позовні вимоги ОСОБА_1 про поновлення його на роботі є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. суд виснував, що оскільки днем звільнення позивача є 07 серпня 2023 року, який є останнім робочим днем позивача, а тому дійшов висновку, що позивача необхідно поновити на посаді начальника Ренійської філії ДП «АМПУ» (адміністрація Ренійського морського порту) з 08 серпня 2023 року; з огляду на вищевикладене, суд відхилив доводи відповідачів, що чинним трудовим законодавством не передбачено жодних виключень з переліку посадових осіб, з якими може бути розірвано трудовий договір на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України, як юридично не спроможні; статтею 235 КЗпП України позивач наділений правом вимагати в судовому порядку сплати середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, у тому числі, починаючи з наступного дня після дня звільнення, а саме з 08 серпня 2023 року і до дня ухвалення судом рішення, а саме до 23 грудня 2024 року. Вищевказаний період має 360 робочих днів. Середньоденна заробітна плата позивача за останні два місяці роботи становить 3 204,79 грн. З огляду на викладене, загальна сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню з ДП «АМПУ» на користь позивача за цим позовом становить 1 153 724,40 грн (3 204,79*360). Постановою Київського апеляційного суду від 14 травня 2025 року апеляційну скаргу Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України, в інтересах якого діяла Лов`як С. С. , залишено без задоволення. Апеляційну скаргу ДП «АМПУ», в інтересах якого діяла Ігнатенко Т. Б. , задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 грудня 2024 року скасовано в частині розподілу судових витрат по сплаті судового збору, ухваливши у цій частині нове судове рішення. Стягнуто з ДП «АМПУ» та Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України на користь держави судовий збір в розмірі 14 758,00 грн, по 7 358,00 грн з кожного. В решті рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 23 грудня 2024 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що: суд першої інстанції зробив правильні висновки про те, що посада позивача не відноситься до кола суб`єктів трудових правовідносин, до яких може застосовуватись додаткова підстава звільнення, передбачена пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, а тому його звільнення є незаконним; основними критеріями для застосування пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України є належність конкретної посади до органу управління юридичної особи та передбачена законодавством чи статутом процедура припинення повноважень такої посадової особи за рішенням власника; ДП «АМПУ» є державним унітарним комерційним підприємством, утвореним відповідно до законодавства, що забезпечує функціонування морських портів безпосередньо і через свої філії, що утворюються в кожному морському порту (адміністрація морського порту) (пункт 1 частини першої статті 1 Закону України «Про морські порти», Статут ДП «АМПУ»). Підприємство діє на основі державної власності та входить до сфери управління Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України (абзац п`ятий частини першої статті 63, статті 73 ГК України); управління Підприємством здійснюється його органами, склад, компетенція та порядок утворення, призначення і звільнення яких визначаються законодавством та Статутом підприємства (пункт 47 Статуту). Згідно з пунктом 49 Статуту, управління підприємством здійснює Голова підприємства, який призначається та звільняється наглядовою радою підприємства. Наглядова рада підприємства є органом управління, який контролює і регулює діяльність Голови підприємства (пункт 76 Статуту). Пункт 50 Статуту ДП «АМПУ» відносить до посадових осіб підприємства: Голову Підприємства та його заступників; головного бухгалтера Підприємства; членів наглядової ради Підприємства; керівників структурних підрозділів апарату управління; керівників відокремлених підрозділів підприємства (філій, представництв) та їх заступників; головних бухгалтерів відокремлених підрозділів; капітанів морських портів та працівників служб капітанів морських портів. Щодо керівників філій (адміністрацій морських портів), частиною третьою статті 15 Закону України «Про морські порти» та пунктом 112.4 Статуту ДП «АМПУ» визначено, що вони призначаються на посаду та звільняються з посади Уповноваженим органом управління (Міністерством) за поданням Голови підприємства; апеляційний суд вказав, що з матеріалів справи встановлено, що позивач ОСОБА_1 обіймав посаду начальника Ренійської філії ДП «АМПУ» (адміністрація Ренійського морського порту). Відповідно до пункту 3.1 Положення про Ренійську філію ДП «АМПУ», філія є відокремленим підрозділом підприємства, який не має статусу юридичної особи та здійснює від імені підприємства частину господарської діяльності. Керівництво Філією здійснює начальник Філії, який підпорядковується голові підприємства та діє на підставі положення та довіреності (пункти 5.1, 5.2 Положення). Аналізуючи вищенаведені норми права та фактичні обставини справи, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що розірвання трудового договору з підстави, передбаченої пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, стосується лише посадових осіб - членів колегіального виконавчого органу господарського товариства чи одноособового керівника, на яких при призначенні на посаду покладаються функції з управління за рішенням власника або уповноваженого органу в межах їхніх повноважень. Хоча пункт 50 Статуту ДП «АМПУ» відносить керівників відокремлених підрозділів (філій) до посадових осіб підприємства, сам по собі факт віднесення статутом певної посади до категорії «посадових осіб» не є безумовною підставою для застосування положення пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України. Для цього необхідно, щоб така особа була членом органу управління (керівного, виконавчого, наглядового) юридичної особи, і її повноваження могли бути припинені за рішенням власника в порядку, передбаченому цивільним законодавством; апеляційний суд виснував, що оскільки ОСОБА_1 не був членом наглядової ради чи правління підприємства і обіймав посаду начальника філії, яка не є самостійною юридичною особою та не входить до виконавчого органу підприємства з правом приймати корпоративні чи управлінські рішення, суд першої інстанції вірно дійшов висновку, що він по суті є найманим працівником, а не посадовою особою у розумінні пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України. Відповідно, розірвання трудового договору з такими особами має відбуватись на інших підставах, встановлених трудовим законодавством, що також передбачає дотримання відповідних гарантій. ОСОБА_1 був прийнятий на цю посаду без укладення трудового договору, у якому б зазначались додаткові умови розірвання трудового договору та припинення його повноважень, а отже суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України не може бути звільнено працівника філії державного підприємства, який не є членом виконавчого органу. Позивач не був членом виконавчого органу ДП «АМПУ»; апеляційний суд виснував, що всі три критерії, визначені Великою Палатою Верховного Суду як підстава для розірвання трудового договору за пункту 5 частини першою статті 41 КЗпП України у відповідачів були відсутні; апеляційний суд, що на рівні Касаційного цивільного суду Верховного Суду (а також Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду і навіть на рівні Великої Палати Верховного Суду) - у цій категорії справ (щодо звільнення за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України) і навіть стосовно того самого відповідача - ДП «АМПУ»- склалася усталена судова практика. Після винесення постанови ВП Верховного Суду від 10 липня 2024 року у справі № 573/1020/22, Касаційний цивільний суд Верховного Суду 17 вересня 2024 року у справі № 761/44699/19 виніс постанову за ідентичними обставинами та з ідентичними учасниками справи, визнавши таке припинення повноважень та звільнення незаконним та поновивши позивача на посаді начальника філії ДП «АМПУ». Висновки, сформовані Верховним Судом, а тим більше Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду Верховного Суду та Великою Палатою Верховного Суду, є обов`язковими для суду при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин; ураховуючи викладене, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про стягнення на підставі частини другої статті 235 КЗпП України середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, який за відсутності заперечень з боку учасників процесу щодо розрахунку середньоденної заробітної плати позивача, правильно розрахований судом першої інстанції; при цьому, колегія суддів відхилила доводи відповідачів щодо належності позивача до кола суб`єктів до яких застосовується пункт 5 частини першої статті 41 КЗпП України та дотримання процедури звільнення, адже встановлено, що ДП «АМПУ» є юридичною особою публічного права, а не господарським товариством, і позивач не був членом виконавчого органу підприємства. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 липня 2024 року у справі № 573/1020/22 чітко визначила, що пункт 5 частини першої статті 41 КЗпП України застосовується виключно до членів виконавчого органу господарських товариств, а не до посадових осіб юридичних осіб публічного права. Таким чином, обставини справи не відповідають критеріям застосування цієї норми; аргументи відповідачів щодо відсутності обмежень у застосуванні пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України колегія суддів відхилила, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 липня 2024 року у справі № 573/1020/22 чітко обмежила коло суб`єктів, до яких може застосовуватись вказана норма, виключивши з нього юридичних осіб публічного права та осіб, що не є членами виконавчого органу господарського товариства. Таким чином, дії Міністерства щодо розширеного застосування цієї норми є протиправними та не відповідають принципу правової визначеності та верховенства права; разом з тим, колегія суддів частково погодилась з доводами апеляційної скарги ДП «АМПУ» щодо неправильного розрахунку та розподілу судового збору, адже суд першої інстанції стягнув судовий збір у розмірі 18 375,06 грн лише з ДП «АМПУ». Згідно з підпунктом 1 пункту 1 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» , за подання до суду позовної заяви майнового характеру, поданої фізичною особою, встановлено ставку судового збору у розмірі 1 відсоток ціни позову. Відповідно, при присудженні суми 1 153 724,40 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу, сума судового збору за майнову вимогу мала б становити 11 537,24 грн (1% від 1 153 724,40 грн). Крім того, позивачем були заявлені немайнові вимогі про визнання незаконними наказів про припинення повноважень та поновлення на роботі, за яку судовий збір становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що за три вимоги дорівнює 3 220,80 грн. Таким чином, загальна сума судового збору, що підлягає стягненню, становить 11 537,24 грн + 3 220,80 грн = 14 758,04 грн. Суд першої інстанції помилково розрахував судовий збір, виходячи з 1,5 відсотка ціни позову, як для юридичної особи, що і складало б суму 18 375,06 грн. Відповідальність за незаконне звільнення лежить на обох відповідачах, що призвело до порушення прав позивача. Відповідно до вимог частини 1 статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. З огляду на спільність дій відповідачів, тягар судового збору має бути покладений на них у рівних частинах. Міністерство 02 липня 2025 року через підсистему Електронний суд подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 грудня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 травня 2025 року (повне судове рішення складено 02 червня 2025 року). Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2025 року касаційну скаргу залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків. Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 22 липня 2025 року ці недоліки було усунуто, зокрема надано уточнену касаційну скаргу, у якій Міністерство просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. В уточненій касаційній скарзі Міністерство щодо підстав касаційного оскарження судового рішення, зокрема, посилається на пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду (від 10 липня 2024 року у справі № 573/1020/22) та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні). Обґрунтовуючи указану підставу касаційного оскарження Міністерство вказує, що мотиви необхідності відступу від висновків Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2024 року у справі № 573/1020/22 щодо застосування до звільнення посадової особи державного підприємства норми пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України полягають тому, що висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 573/1020/22 не є подібними до спірних правовідносин. Стосовно посадових осіб відокремлених структурних підрозділів (без статусу окремої юридичної особи) державних унітарних підприємств, що діють як комерційні підприємства та здійснюють господарську діяльність, Велика Палата Верховного Суду висновку у постанові від 10 липня 2024 року у справі № 573/1020/22 не виклала. При цьому, застосуванням до спірних правовідносин висновків у справі № 573/1020/22 викликано дискримінаційний підхід судів через незастосування до спірних правовідносин норм ГК України для вирішення спірних у справі № 761/29094/23 правовідносин, адже норми Цивільного кодексу України не є превалюючими над нормами ГК України, водночас ДП «АМПУ» створено одночасно відповідно до норм ЦК України та ГК України з єдиною різницею того, що норми ЦК України є загальними, а норми ГК України є спеціальними по відношенню до державного підприємства, адже нормами ЦК України дано загальне визначення поняттю юридична особа, нормами ж ГК України передбачено те, що юридична особа може існувати у формі державного підприємства, при цьому нарівні з іншими формами юридичних осіб, що здійснюють господарську діяльність в України. А отже, зважаючи на особливості меж повноважень Міністерства, передбачених спеціальним Законом України «Про морські порти України», у спірних правовідносинах, їх суб`єктний склад та спеціальних порядку і процедури звільнення позивача з посади є необхідність у формуванні нового висновку Верховного Суду щодо спірних правовідносин з відступом від висновку щодо застосування пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.07.2024 у справі № 573/1020/22, адже такі висновки судів у оскаржуваних рішеннях у цій справі № 761/29094/23 по суті суперечать нормам ГК України. Норми пункту 5 статті 41 КЗпП України не обмежено жодними умовами. Аналіз вказаної норми у поєднанні з зазначеними вище нормами спеціального Закону, відображені в установчих документах ДП «АМПУ», дозволяє стверджувати, що за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України розірвання договору можливе з ініціативи роботодавця з окремими категоріями працівників за рішенням власника, що наділений повноваженнями з прийому/звільнення працівників. При цьому, з урахуванням частини третьої статті 65 ГК України такими працівниками можуть вважатись як керівник підприємства, головний бухгалтер, так і окремо члени наглядової ради (у разі її утворення), так і окремо члени виконавчого органу, так і окремо інші органи управління підприємства відповідно до статуту. При цьому, норми Цивільного кодексу України, які мають однакову юридичну силу з нормами ГК України, судами у цій справі та інших справах з незрозумілих причин привілейовано. Мінрозвитку вбачає підстави для відступу від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 10 липня 2024 року у справі № 573/1020/22 та формування нових висновків стосовно можливості застосування підстави для звільнення, передбаченої пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України до позивача у цій справі, як до працівника - посадової особи відокремленого структурного підрозділу без статусу окремої юридичної особи господарського державного підприємства, якою одноособово здійснюються адміністративно-господарські обов`язки та організаційно-управлінські функції з управління філією у контексті статті 3 КЗпП України, статті 65 ГК України та статті 15 Закону України «Про морські порти України». У багатьох з зазначених у касаційній скарзі судових справах було викладено окремі думки суддів, зокрема Великої Палати Верховного Суду, що додатково свідчить про те, що незважаючи на загальну кількість вже вирішених судових справ стосовно законності застосування такої підстави для звільнення як до посадових осіб юридичних осіб, так і до посадових осіб філій, які не мають статусу окремої юридичної особи, сталої судової практики у таких спірних правовідносинах не існує, що додатково свідчить про те, що судами у таких спорах мають встановлюватись не підстави для створення юридичних осіб, а індивідуальні обставини, що мають значення для розгляду спору. Окрім цього, в уточненій касаційній скарзі містяться аргументи щодо розподілу судових витрат. Касаційна скарга у цій частині підлягає поверненню з таких мотивів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. У пункті 5 частини другої статті 392 ЦПК України передбачено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав). У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду. Тлумачення вказаних норм ЦПК України дозволяє зробити висновок, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених в пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, на підставі пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України, має бути в касаційній скарзі мотивовано необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Необхідність відступу від усталених висновків, може зумовлювати, зокрема: наявність фундаментальної помилки в правозастосуванні чи наявність висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному; встановлення глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці, а також наявність обґрунтованих припущень, що аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому; наявність різних наукових підходів до вирішення конкретних правових питань у схожих правовідносинах тощо (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року в справі № 671/22/19 (провадження № 61-9511сво19)). Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року). Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку. Про повернення касаційної скарги постановляється ухвала (частина шоста статті 393 ЦПК України). Аналіз касаційної скарги свідчить, що у ній відсутнє вмотивоване обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України). Сама по собі вказівка на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстав касаційного оскарження та не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України). Таким чином, особою, яка подала касаційну скаргу, не виконано вимог ЦПК України при поданні касаційної скарги щодо наведення підстав касаційного оскарження судових рішень, і згідно пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України, касаційна скарга у цій частині підлягає поверненню. Окрім цього, Міністерство не обґрунтовує передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України підстав касаційного оскарження судових рішень в частині щодо розподілу судових витрат.У цій частині в касаційній скарзі не зазначено постанову Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні. Сама по собі незгода з оскарженим судовим рішенням без обґрунтування випадків (випадку), передбачених у пунктах 1, 2, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України) щодо обов`язкового зазначення у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження. Тому Міністерством не виконано вимог ЦПК України при поданні касаційної скарги щодо наведення підстав касаційного оскарження судових рішень, і згідно пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України, касаційна скарга у цій частині підлягає поверненню. Керуючись статтями 260, 389, 392, 393, 394 ЦПК України,

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 грудня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 травня 2025 року в частині підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України та в частині щодо розподілу судових витрат повернути. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Суддя В. І. Крат