Ухвала КЦС ВС № 757/11754/23-ц

Ухвала 21 січня 2025 року м. Київ справа № 757/11754/23-ц провадження № 61-38ск25 Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Крат В. І. розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 31 липня 2024 року у складі судді: Хайнацького Є. С., та постанову Київського апеляційного суду від 23 грудня 2024 року у складі колегії суддів: Немировської О. В., Желепи О. В., Мазурик О. Ф., у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової та моральної шкоди, ВСТАНОВИВ: У березні 2023 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Держави Україна в особі Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової та моральної шкоди. Позовна заява мотивована тим, що 28 вересня 2011 року Сокальський районний суд Львівської області у справі № 2-1213/11 відмовив ОСОБА_1 у відкритті провадження за його позовною заявою до Держави Україна в особі Державного казначейства України про відшкодування шкоди в результаті протиправних дій суддів Апеляційного адміністративного суду Довгополова О. М., Пліша М. А., Святецького В. В., що заподіяло позивачу майнову та моральну шкоду. 29 грудня 2011 року апеляційний суд Львівської області відхилив апеляційну скаргу позивача та залишив без змін ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 28 вересня 2011 року. 10 грудня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відхилив його касаційну скаргу та залишив без змін ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 28 вересня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 29 грудня 2011 року. У подальшому, 17 грудня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у допуску до провадження Верховного Суду України справи за позовом ОСОБА_1 до Держави України особі Державного казначейства України про відшкодування майнової та моральної шкоди, за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2012 року. Крім того, ухвалою від 21 січня 2014 року Сокальський районний суд Львівської області у справі № 454/182/14-ц відмовив позивачу у відкритті провадження за позовною заявою до Львівського апеляційного адміністративного суду про стягнення матеріальної та моральної шкоди. 30 квітня 2014 року апеляційний суд Львівської області відхилив його апеляційну скаргу та залишив без змін ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 21 січня 2014 року. 27 травня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 21 січня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 30 квітня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Львівського апеляційного адміністративного суду про відшкодування шкоди. Ухвалою від 28 березня 2019 року у справі № 454/182/14-ц Сокальський районний суд Львівської області закрив провадження у справі за заявою ОСОБА_1 про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. 24 листопада 2020 року апеляційний суд Львівської області ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року скасував та направив справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Ухвалою від 19 січня 2021 року Сокальський районний суд Львівської області відмовив у прийнятті заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами. Постановою від 26 жовтня 2021 року апеляційний суд Львівської області залишив без змін ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 19 січня 2021 року. 22 листопада 2021 року Верховний Суд відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 19 січня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року у справі № 454/182/14-ц. Таким чином, позивач вважав, що незаконні та протиправні дії суддів Сокальського районного суду Львівської області, апеляційного суду Львівської області та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ порушили його права, передбачені статтями 40, 55, 56 Конституції України, у зв`язку з чим на підставі статей 22, 23, 1167, 1176 ЦК України просив: стягнути з Держави Україна в особі Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України на його користь 504 313,00 грн майнової шкоди та 1 000 000 грн відшкодування моральної шкоди. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 31 липня 2024 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що: суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні; частинами шостою, сьомою статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. Застосування частини шостої статті 1176 ЦК України можливе у випадку, коли предметом позову є дії чи бездіяльність, зокрема, суду, які не пов`язані із здійсненням правосуддя, відправленням судочинства, що має на меті прийняття акта органом судової влади. Тобто це інші дії суддів (суду) при здійсненні правосуддя, коли спір не вирішується по суті, у разі їх незаконних дій або бездіяльності і якщо вина судді встановлена не лише вироком суду, а й іншим відповідним рішенням суду. Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2019 року у справі № 757/25713/16-ц (провадження № 61-18012св18), від 10 січня 2018 року у справі № 454/1642/16-ц (провадження № 61-1091св17) та від 03 лютого 2021 року у справі № 454/192/17 (провадження № 61-14315св19); окрім того, суд першої інстанції зазначив, що на підставі статті 56 Конституції України, на яку посилається позивач, відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади. Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органу дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» також передбачено, що для відшкодування державою шкоди, завданої судом, необхідно, щоб рішення, дії або бездіяльність суду були незаконними. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилається на протиправні дії судових органів внаслідок винесення незаконних рішень суду у справах № 2-1213/11 та № 454/182/14-ц, а саме Сокальського районного суду Львівської області, Апеляційного суду Львівської області та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, що спричинило приниження його честі гідності, ділової репутації. При цьому, ухвалення судами судових рішень у справах № 2-1213/11 та № 454/182/14-ц не є підставою для покладання на державу обов`язку відшкодувати матеріальну та моральну шкоду. також, суд виходив з того, що позивач не надав доказів на підтвердження того, що внаслідок постановлення судами судових рішень було порушено його немайнові права, зокрема відбулось приниження честі та гідності, ділової репутації. Розмір заявленої до відшкодування моральної шкоди позивачем також не доведено. Постановою Київського апеляційного суду від 23 грудня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Печерського районного суду м. Києва від 31 липня 2024 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що: при залишенні без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що висновок суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, відповідає встановленим у справі обставинам; апеляційний суд, урахувавши висновок, викладений у постанові Великої Палата Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (провадження № 614-399цс18), зазначив, що вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені. Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді); апеляційний суд виходив з того, що загальні підстави та особливості відповідальності за завдану майнову і моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала, за наявності вини. Згідно з частиною першою статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Статтею 1174 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи. Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 25 квітня 2019 року у справі № 757/25713/16-ц (провадження № 61-18012св18), від 10 січня 2018 року у справі № 454/1642/16-ц (провадження № 61-1091св17) та від 03 лютого 2021 року у справі № 454/192/17 (провадження № 61-14315св19); суд зазначив, що при зверненні з апеляційною скаргою, ОСОБА_1 наводив аргументи про те, що судом першої інстанції не встановлено всіх обставин, що мають значення для даної справи і свідчать про завдання йому моральної шкоди внаслідок незаконних дій судів при розгляді його позову до Держави України в особі Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди; не вірно застосовано до спірних правовідносин положення статей 8, 22, 40, 55, 56, 124 Конституції України та статей 22, 23, 1166, 1167, 1176 ЦК України; допущено порушення норм статей 10, 12, 78, 81, 82, 263, 264 ЦПК України. Також позивач вказує на те, що суд першої інстанції не застосував норми матеріального та процесуального права, які підлягали застосуванню, не навів обґрунтованих мотивів, з яких виходив в мотивувальній частині рішення суду. Також суд першої інстанції відхилив його доводи, що були зазначені ним в позовній заяві, не вказавши причини їх відхилення; також апеляційний суд виходив з того, що відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» на підставі статті 56 Конституції України, на яку посилається в своєму позові позивач, відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади. Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органу дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», в тому числі майнової та моральної шкоди, також передбачено, що для відшкодування державою шкоди, завданої судом, необхідно, щоб рішення, дії або бездіяльність суду були незаконними. Згідно з частинами першою, одинадцятою статті 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку. За шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом. Європейський суд з прав людини у справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» встановив, що питання імунітету суддів вже зустрічалося при розгляді однієї зі справ, і в ній Суд дійшов висновку, що такий імунітет мав законну мету, оскільки був засобом забезпечення належного здійснення правосуддя. Суд також постановив, що з огляду на обставини тієї справи таке обмеження було пропорційним (рішення від 12 березня 2009 року); апеляційний суд вказав, що при зверненні до суду з позовною заявою та апеляційною скаргою, позивачем не було надано доказів на підтвердження того, що внаслідок прийняття судами судових у справі № 454/182/14-ц було порушено його права, передбачені ст. 40, 55, 56 Конституції України. Розмір заявленої до відшкодування моральної шкоди позивачем також не було доведено; при цьому, апеляційний суд відхилив посилання ОСОБА_1 в апеляційній скарзі щодо порушення його права на доступ до правосуддя, оскільки рішення суду і відповідно до цього дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя, можуть оскаржуватись у порядку, передбаченому процесуальними законами, а не шляхом оскарження їх дій чи відшкодування за рахунок держави моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю судів (суддів) при здійсненні ними своїх повноважень, гарантованих Конституцією України до іншого суду, оскільки це порушуватиме принцип незалежності судів і заборону втручання у вирішення справи належним судом. З матеріалів справи вбачається, що позивач реалізував своє право на оскарження судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій до касаційного суду. Факт скасування ухвалою колегії суддів Вищого адміністративного суду України від 22 червня 2011 року постанови Сокальського районного суду Львівської області від 23 липня 2009 року та ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2011 року не свідчить про заподіяння позивачу моральної шкоди; для відшкодування майновоїта моральної шкоди необхідно встановити та довести наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення: наявність матеріальної та/або моральної шкоди, протиправність дій (бездіяльність), вини особи, причинний зв`язок між діями (бездіяльністю) і такою шкодою. І лише за наявності всіх цих умов виникає зобов`язання по відшкодуванню шкоди. Процесуальним законом саме на позивача покладено обов`язок довести, якими саме діями йому завдано матеріальну та моральну шкоду, в чому вона полягає та з яких міркувань він виходив, визначаючи її розмір. Натомість матеріали справи не містять даних і доказів наявності заподіяння позивачу матеріальної та моральної шкоди, а також обґрунтування з чого виходив позивач визначаючи розмір кожного виду відшкодування у розмірі один мільйон гривень. За відсутності доведення наявності противних дій державних органів, наявності матеріальної та моральної шкоди, їх розмірів, не вбачається і причинно-наслідковий зв`язок. 24 грудня 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду м. Києва від 31 липня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 грудня 2024 року, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції і ухвали нове рішення, яким задовольнити позов. У касаційній скарзі ОСОБА_1 однією з підстав касаційного оскарження судового рішення зазначає пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права (статті 8, 22, 40, 55, 56, 64, 129, 129-1, 151-2 Конституції України) у подібних правовідносинах, що підтверджується постановою апеляційного суду, у якій відсутні посилання на висновки щодо застосування цих норм права у даних правовідносинах. Зазначає, що у зв`язку з порушенням його прав, гарантований статтями 40, 56 Конституції України, необхідне формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування указаних статей у даних правовідносинах для правильного вирішення справи. Касаційна скарга у цій частині підлягає поверненню з таких мотивів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. У пункті 5 частини другої статті 392 ЦПК України передбачено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав). У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду. Тлумачення вказаних норм ЦПК України дозволяє зробити висновок, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених в пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, у касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов`язково вказуватися у взаємозв`язку із посиланням на відповідний пункт частини другої статті 389 ЦПК України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення. Аналіз пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України свідчить, що ця норма процесуального закону спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору. При касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, конкретизацію змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 01 березня 2023 року, справа № 522/22473/15-ц, провадження № 12-13гс22). У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України заявник повинен чітко вказати, яку саме норму матеріального чи процесуального права суди попередніх інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права, та як, на думку заявника, відповідна норма повинна застосовуватися. Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року). Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку. Про повернення касаційної скарги постановляється ухвала (частина шоста статті 393 ЦПК України). Аналіз касаційної скарги свідчить, що ОСОБА_1 не обґрунтовує передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України підстав касаційного оскарження судових рішень. Формальна вказівка на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України. ОСОБА_1 не зазначено щодо питання застосування якої саме норми права у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду, не обґрунтовано неправильне застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у цій частині. Зазначення у касаційній скарзі про те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статей 8, 22, 40, 55, 56, 64, 129, 129-1, 151-2 Конституції України у подібних правовідносинах, не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстави касаційного оскарження передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України та не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України). Тому ОСОБА_1 не виконано вимог ЦПК України при поданні касаційної скарги щодо наведення підстав касаційного оскарження судових рішень, і згідно пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України, касаційна скарга у цій частині підлягає поверненню. Керуючись статтями 260, 389, 392, 393 ЦПК України,

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 31 липня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 грудня 2024 року в частині підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України повернути. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Суддя В. І. Крат